Кольорова поезія неокласиків

Неокласицизм (грец. neos — новий і лат. classicus — взірцевий) — течія в літературі та мистецтві, що з'явилась значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму і знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів, міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод. Неокласицизм виник в західноєвропейській літературі в середині XIX ст. 

Неокласиками умовно називали невелике коло київських поетів, перекладачів і літературознавців 1920-х років — Миколу Зерова, Михайла Драй-Хмару, Павла Филиповича, Максима Рильського, Юрія Клена (справжнє імя — Освальд Бургардт). Поет Драй-Хмара в сонеті «Лебеді» стосовно своїх товаришів вжив вираз «гроно п’ятірне», яке стало синонімом терміна «неокласики». Вони об'єднались у неформальне товариство вільних митців, які відмежовувалися від позахудожніх організацій. Спільними для неокласиків стали принципи «аристократизму духу», творчого інтелекту, тяжіння до гармонії між раціональною сферою та почуттями. Вони захоплювалися досконалістю античної лірики, вишуканістю доробку трубадурів, глибиною орієнтальної поезії, естетичним смаком класицистів, шляхетністю барокової метафори, філігранністю творів французьких «парнасців», мовленнєвою вишуканістю поезій представників російської «срібної доби», а також українською класикою.

Їхня естетична програма характеризувалася прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. 

Українські неокласики відмежовувались від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Неокласики позиціонували себе як естетів і жорстко протиставляли себе народництву і романтизму. Крім художньої творчості, члени групи були також активними літературними критиками та теоретиками українського модернізму.

Те, що неокласики прагнули впроваджувати у своїй творчості форми та методи грецького і римського мистецтва, представникам влади здалось невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, у підговці й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду й партії та в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

Проходив у цій справі і неокласик М. Рильський, але через деякий час був звільнений. Юрій Клен, скориставшись своїм німецьким походженням, у 1932 році виїхав до Німеччини на лікування й не повернувся. М. Зеров був розстріляний 1937 р., П. Филипович загинув на Соловках того ж 1937 р., М. Драй-Хмара помер у концтаборі на Колимі в 1939 р.

1928 р. року Михайло Драй-Хмара надрукував сонет «Лебеді» з присвятою своїм товаришам, де вжив вислів «гроно п'ятірне»:

О гроно п'ятірне нездоланих співців,

крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Але саме з цього сонета почалися всі неприємності поета. Неприборканих співців більшовицька система не терпіла.

Публікація сонета викликала шалену атаку на його автора, якого влада звинуватила в “поширенні контрреволюційних ідей”. 

Науковець європейської міри, задивлений в щонайкращі зразки класичних і західноєвропейських й українських традицій, поет-неокласик Павло Филипович був чужий і далекий до настанов і директив комуністичного режиму в літературі й тому теж цілком неприйнятний і ворожий для нього.

Його невеликий літературний доробок - дві збірки поезій: “Земля і вітер”, 1922; “Простір”, 1925 відзначаються високою літературною культурою, глибиною думки й досконалістю форми. Ранні його вірші позначені символізмом. Філософськими підвалинами його поезії є насамперед людина, її місце в природі й історії. З цього походить його виразний універсалізм, тяжіння до безмежних, майже космічних просторів ”Дивись, дивись, безмежні перелоги”. Поетові властиве вміння поєднувати сучасність з далеким минулим і майбутнім.

Головний твір Юрія Клена - “Попіл імперій”, широкомасштабний літопис драматичних процесів ХХ ст. У ньому розкривається неспростовна закономірність краху монархічних і деспотичних держав-потвор. Трагічне знищення української культури в добу сталінізму, нелюдська жорстокість Другої світової війни - центральна тема твору.

Як і решта неокласиків, Рильський безпосередньо своєю творчістю не реагував на політичні події й протягом 1920-х років цілковито ізолювався від радянської дійсності, лише подеколи у відвертій формі (наприклад, у вірші «На світі є співучий Лянґедок») чи у вигляді іронічних «відступів» (як у «Чумаках» чи в поемі «Сашко») виявляв обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, що панувала тоді (зокрема, у статті «Моя апологія, альбо самооборона», що вийшла в київській газеті «Більшовик» 23 вересня 1923 року.

Така поведінка поета викликала гострі напади офіційної критики. 

Колір у поетичному тексті часто відіграє одну з основних функцій творення оригінальних художніх образів, розкриває та увиразнює стиль окремого автора. З’ясування значення кольору в художньому творі є значущим, оскільки допомагає зрозуміти внутрішній стан ліричного героя: його настрої, переживання, почуття. 

Колір відігравав важливу роль у міфології, богослужінні, народних обрядах, геральдиці, алхімії, образотворчому мистецтві та ін. Тому очевидно, що кольороназви у творчості представників «розстріляного відродження» мають особливе стилістичне й асоціативне наповнення.

Аналіз кольоропозначень у творчості неокласиків свідчить про те, що їм властиве естетичне ставлення до кольору. За добором і застосуванням барв у художніх контекстах їм притаманний імпресіонізм у відображенні картини світу, тобто письменники відтворюють не той колір, який є постійною ознакою явища, предмета, а властивий явищу чи предмету в конкретний момент за певних умов.

Наприклад, у ранній творчості М. Рильський використовує для повноти образу й традиційні сталі фольклорні епітети: вуса чорні, сірий вовк, сизий орел, вороний кінь, дівчина білолиця тощо. 

За допомогою назв кольору автор творить складні прикметники (більшість із них вважаємо індивідуально-авторськими новотворами), зокрема, з такими частинами: 

− золото-: золотоокий метеор, золотопоясний стан, злотолитий ранок, злотоіскрявий вихор, червоноіскрявий вахляр; 

− синьо-: синьоокий день, синьоокий Крим; 

− біло-: біло-крилатий парус; білогрива хвиля; 

− срібно-: срібномісячна кімната, сріблоткані хмарки; 

− жовто-: жовторебрі кручі; 

− блакитно-: блакитнокрила плавба. 

Отже, в основному письменники дотримуються загальноприйнятої символіки певного кольору. Здебільшого колір викликає традиційні асоціації. Однак інколи натрапляємо на специфічні, власне авторські трактування семантики використаних кольороназв. Тоді кольори, які повинні б показати настрій і переживання людини, набирають іншого, часто глибоко філософського значення, перетворюючись на кольори буття.

Сіненко Валерія, 11Аб

Людина здатна бачити світ у яскравих кольорах. Якщо одні люди просто милуються різнобарв'ям навколишнього світу, то інші самі створюють неповторну кольорову картину за допомогою слова.

Синій і золотий – це кольори, які найбільше опоетизовані романтиками й символістами. Ці барви формують романтичну модель трактування певних образів: поля, землі, вітру, хмар, сонця. На думку багатьох дослідників, кольороназви синій та золотий зберігають дохристиянську символіку, за якою існує стала відповідність між синім кольором та землею, а золотий асо-ціюється із семантикою оновлення, життєствердження.

Неокласики у своїх поетичних творах використовують багату кольорову палітру. Барви виконують важливу роль у поезії митців. Кольори не тільки створюють яскраві картини природи, а й змальовують внутрішній світ ліричного героя, вони є засобом передачі емоцій та душевних переживань.

Синій колір асоціюється із гармонією, спокоєм, але також із тихим замріяним смутком, стає носієм додаткового значення «безкінечний, безмежний». Однак кольористичний епітет синій, потрапляючи в художній контекст, стає залежним від нього, зазнає впливу всієї образної тканини художнього твору, що впливає на семантичне перевтілення слова. Поєднуючись з іменниками, які називають абстрактні поняття, епітет синій зазнає складних семантичних зрушень. Так, поетичний фразеологізм М. Рильського «синя далечінь» резонував у віршовій мові романтичної стильової течії як знак вимріяного ідеалу.

Важливість цього кольору у власній творчості підкреслює і сам автор: "Як живу / Одноманітно! Навіть синій / Хоч часом колір і назву, / Але то просто вже до стилю, / Та й то – «пора б і перестать»". Бачимо, що саме синій колір є для письменника консолідуючим ядром для образності й різноманіття.

Реалізація символічних образів у поезії Юрія Клена засвідчує мистецько-філософські набутки античної, європейської та національної класики, враховуючи естетичні новації часу. Особливістю поетики митця є поєднання високого й буденного, небесного й земного, особистого й всезагального, чутливість, ліризм, метафоричність, алегоричність тощо. Образи небесних світил у творах поета стають частиною людського життя та елементами світової гармонії.

Частотність синього кольору в описовій, зображальній функції зумовлюється тим, що він є постійним епітетом таких ключових слів, як небо, водний простір, або входить до складу їх замінників-перифраз: “І от крізь порох і блаватну синь, що гладить води і купає судна, вмить воскресає все…”, “кристалічна синь”, “Чи ж так синів цей степовий простір”, “Тут на тобі степів холодний подих, побившися лягає в синіх водах”, “Та посміхався царський фаворит, галеру ведучи по хвилі синій”.

Світосприймання ліричного героя поезії митця допомагає зрозуміти, чому в них такий простір, так багато неба, хмар, вітру, так шляхетно поєднується золото з голубим і синім, рокочуть бандурами дивослова, так дитинно-чисто дзвенить мелодія всесвіту. Ідеться, очевидно, про єдність духовно гармонійної людини з його всесвіту. 

Подібних прикладів можна навести безліч. Синій колір то зринає в конкретному слові, то в образі, то в дії, як-от «засинив волохатий сон яри» («Ой, колом сонце»). Поступово наповнюючи весь поетичний світ, він створює враження особливо широкого простору, він далі екстраполюється у своєрідний настрій – дуже лагідний, дитинний, погідний, урівноважений, настрій гармонії та злагоди зі світом і людьми, хоч якими б недосконалими вони не були.

Влащик Софія, 10Ал

Блакитний колір також виражає меланхолію, тугу за втраченою гармонією чи мрію про найкраще майбутнє. Це робить його важливим елементом як візуального, так і емоційного пейзажу творів.

Небо, як джерело світла та істини, пов'язане з духовним очищенням та висотою. Блакитний колір нерідко означає зв'язок людини з Богом або вищими силами.

Наприклад, у поезіях Лесі Українки блакитний колір може вказувати на духовні пошуки та внутрішню гармонію.

Блакитний колір також може символізувати мрії, надії та ідеали, яких прагне герой. Він часто з'являється в описах природи як знак умиротворення та світлого майбутнього.

Наприклад, у поезіях Павла Тичини та Миколи Вороного блакитне небо та вода передають відчуття спокою та мрій про краще життя.

Блакитний колір часто символізує небеса та широту степів, що асоціюється з ідеєю свободи та незалежності. В українській культурі свобода важлива цінність, що особливо яскраво проявляється в поезії та прозі.

Наприклад, у творчості Тараса Шевченка блакитне небо часто символізує прагнення свободи та боротьбу за правду.

Ці рядки відображають прагнення автора до гармонії, умиротворення та піднесеного сприйняття навколишнього світу. Для М. Рильского цей колір був символом нескінченності та божественного початку. Блакитний колір часто асоціюється з небом і свободою, посилюючи філософські роздуми про зв'язок людини зі світом та вічністю.

Павло Филипович, як і інші неокласики, використав блакитний колір у контексті філософських роздумів та метафоричного пошуку істини. У його поезії блакитний міг асоціюватися з надією та прагненням до досконалості.

У цих рядках блакитний колір передає настрій таємничості та легкого смутку, а також підкреслює красу та глибину природи.

У віршах Драй-Хмари можна зустріти образи ясного неба, блакитних тіней або світла, що підкреслює його увагу до візуальних деталей та прагнення створити витончені пейзажі. Наприклад, у його поезії блакитний часто символізує зв'язок між земним та небесним, матеріальним та духовним.

Таким чином, блакитний колір у Михайла Драй-Хмари не просто декоративний, а виконує важливу смислову функцію, допомагаючи створити образи, що виражають його філософські та естетичні погляди. 

Ці рядки підкреслюють чистоту та прозорість блакитного неба, що відображає піднесені почуття та мрії.

Зовсім відмінний щодо настрою та барв «Лист до Оксани», який розкриває інтимний світ поета. Тут, у формі листа, Драй-Хмара висловлює найглибші почуття свого серця, одночасно зберігаючи оригінальність і високу віршову техніку. Починається лист так:

Бургардт також застосовував блакитний колір як елемент пейзажної та філософської лірики, підкреслюючи контрасти між земним та небесним, матеріальним та духовним.

У віршах Юрія Клена можна зустріти згадки блакитного як кольору, який символізує епоху, що минає, або недосяжний ідеал. Його лексика відрізняється вишуканістю, що підкреслюється використанням кольорів та відтінків, зокрема блакитного.

Гойдав нас строф повторний спів

і білим шумом рим кипів.

Почав вже вечір голубіти,

і сплутав я слова і квіти

на настилі прив’ялих трав,

де «Сьомий круг» нас поєднав.

Завдяки блакитному кольору поет створює образ спокійного, величного неба, що символізує гармонію та вічність.

Таким чином, блакитний колір у творчості Юрія Клена виконує багатопланову роль, він одночасно символізує духовне піднесення, тугу за ідеалом та спокій філософських роздумів.

Зеров часто використовував пейзажні замальовки, де блакитний колір підкреслює красу природи та її зв'язок із вічними цінностями. Образи неба, моря, світлих відтінків створюють відчуття спокою та умиротворення, що відповідає неокласичному прагненню до порядку та гармонії.

Блакитний колір у Зерова може передавати і почуття світлого смутку, ностальгії за втраченим або недосяжним. Це пов'язано з його філософськими роздумами про вічне і марне, про зв'язок минулого і сьогодення. Блакитний колір стає символом поетичного пошуку та споглядання.

У віршах Зерова часто зустрічаються образи неба та води, де блакитний колір відіграє ключову роль. Наприклад, у його перекладах античних поетів та власних творах він використовує блакитний для створення атмосфери легкості та чистоти.

Таким чином, у творчості Миколи Зерова блакитний колір – це не просто елемент пейзажу чи деталі. Він несе глибоке символічне навантаження, висловлюючи прагнення до ідеалу, тугу за втраченою гармонією та зв'язок із вічними цінностями, що робить його важливою частиною поетичної естетики Зерова.

Бражко Марія, 11Бл

Перед святковим богослужінням віряни по черзі читають Апостола. Справа йде повільно: кролевецьким чоловікам важко розбирати церковнослов’янські літери, і кожен ледь-ледь посувається в тексті. Врешті черга доходить до студента, який без жодних труднощів виголошує свій уривок і йде до іншої церкви, бо хоче читати в кожній.

Цього студента звати Микола Зеров. Він той, кого називають живим сріблом і хто стане чільним поетом серед неокласиків. Це його усмішку згадуватиме кожен біограф, а приміщення, де він проводитиме лекції, завжди будуть переповнені. Після арешту він сперечатиметься з чекістами про Пантелеймона Куліша, а на Соловках перекладатиме «Енеїду». «Тугий бібліофаг», він прагнутиме розмов із класиками — і зрештою сам опиниться в каноні.

У поезії Миколи Зерова осінь є центральним мотивом, де золотий колір і жовто-золоті відтінки відіграють важливу роль. 

Вірш "Київ з лівого берега" передає захоплення Миколою Зеровим величчю столиці. Поет малює це місто як символ культурної та історичної спадщини. Київ постає у всій своїй красі — з золотими куполами, величними пагорбами й панорамами, які відкриваються з лівого берега. У поезії звучить повага до минулого Києва і сум про сьогодення. Передаючи свій захват від Києва, Зеров водночас захоплюється й національною ідеєю: «ця золотом цвяхована блакить», у якій дрімає таємна сила, — це не лише небо, на тлі якого видно золоті монастирські бані, але й кольори українського прапора.

Опис природи у вірші "Близнята"  відзначається витонченістю, деталізацією та гармонійним поєднанням із філософськими або символічними мотивами.

Микола Зеров звертається до природи як до джерела натхнення та символів вічності, зоряного неба....

У поезії «Осінь» Микола Зеров створює картини осіннього пейзажу, у яких жовтогарячі та золоті кольори символізують перехід від пишноти літа до тихої меланхолії осені. Автор використовує ці кольори для того, щоб передати глибокі емоції, зокрема сум за минулим і водночас вдячність природі.

Цей твір — приклад неокласичного підходу до поезії, де осінь символізує і красу, і скороминущість нашого життя на цій планеті.

Микола Зеров майстерно та витончено використовував кольори для передачі настрою та емоцій. 

Будучи представником молодої генерації письменників, М. Драй-Хмара прагнув збагатити національний контекст кращими зразками світової поетики.

Оптимістичні настрої М. Драй-Хмари виявляються у вживанні новотворів-кольороназв. Більш помітними є світлі відтінки кольорів: білий, блакитний, зелений, жовтий, срібний і золотий, які асоціюються в читача з життєствердністю, вірою в себе і людей.

«І знов обвугленими...» вірш пронизаний символізмом, трагічним та тюремним настроєм. Центральний образ обвуглених крил асоціюється з втратою свободи, болем і розпачем. Мотив крила символізує прагнення до свободи, висот, творчості та ідеалів, які знову й знову зазнають ударів від кривавого сталінського режиму. 

«Я світ увесь сприймаю оком» є прикладом філософської лірики Драй-Хмари. Автор передає своє сприйняття світу через зір, око стає символом пізнання світу і себе, спостереженням за життям.

Михайло Драй-Хмара у своїх віршах також звертається до образів злотокосої осені, як і інші поети-неокласики, використовуючи золоті та жовті кольори для підкреслення трагічної та величної  краси природи. У його творчості золотий колір стає символом зрілості та непостійності, смутку, адже осінь, як і людське життя, є періодом розквіту та одночасно передчуттям кінця життя. Вірші Драй-Хмари часто мають філософський підтекст, де природа стає образом вічності й часу.

Вірш «Шахерезада» є посилання до всесвітньо відомого образу казки "Тисячі й однієї ночі". Шахерезада стає символом творчого начала, мудрості, витонченості й сили слова.

Вірш поєднує східні мотиви з українськими сучасними культурними реаліями, що надає твору багатогранності. Природа підкреслює  атмосфери загадковості й чарівності.

Юрій Клен  у вірші «У вічності, де світла струм тече...» також звертається до золотого кольору, використовуючи його для зображення природної краси України. Центральною темою його творчості стала трагічна доля української культури в сталінський період. 

У вірші «Осінь» золотий колір уособлює велич і красу.

У віршах Юрія Клена золотий колір є метафорою духовного багатства народу, його культури й національної гідності. Навіть у вірші «Прокляті роки» про справді проклятий 33-й рік є місце для золотого кольору.

Павло Филипович, хоча й не так часто, як Зеров або Драй-Хмара, але використовує золоті відтінки у своїх віршах. Його пейзажі часто є образом рідної природи, де золото асоціюється з багатством українського села, з хліборобською працею, що наповнює землю життям. Ці образи не тільки поетично красиві, але й містять глибокий символічний зміст, що стосується зв'язку людини з землею.

У вірші «Скоро серпень надійде ясний» автор використовує мотиви української природи для створення спокійної, але й водночас тривожної атмосфери скорих змін. Серпень символізує пік літа, час урожаю “різнобарвна і плідна пора року“. Опис природи насичений теплими, золотими та світлими образами.

Максим Рильський, як і інші представники неокласицизму, також широко використовував золотий колір в образах природи. У його віршах природа виступає як гармонійна частина великої красивої та величної картини нашого світу. Золоті поля, багаті на врожай, золоті ліси – усе це для Максима Рильського є символом золотої величі рідної землі. Його поезія про Україну переповнена захопленням красою природи, її кольорами та формами.

Отже, золота краса України в поезії неокласиків є не тільки зовнішнім проявом природи, величчю золотоверхих соборів, а й важливим культурним і духовним символом. Для Миколи Зерова, Михайла Драй-Хмари, Юрія Клена, Павла Филиповича та Максима Рильського золото й жовтий колір стали метафорами багатства та глибини української душі. Через цей унікальний колір поети передавали самобутність рідної землі, її природну красу, а також відчуття плинності часу.

Макуха Марина, 11Ал

Поет активізує найрізноманітніші мовні засоби, щоб у художньому творі адекватно передати кольори й відтінки реальних предметів або викликати певні асоціативні образи. Він широко використовує як прямі назви кольорів (синій, жовтий, зелений і т. ін.), так і слова, що належать до іншої лексико-семантичної групи, але у своїй предметній семантиці мають сему кольору.

Принагідно зазначу, що створення колірних образів у поезії М. К.Зерова за допомогою колірної ознаки коштовного каміння, тобто завдяки його природним кольоровим відтінкам (бурштин, коралі), інших природних матеріалів (алебастр, мармур), є даниною впливу книжної традиції та його перекладацької творчості, оскільки твори античних письменників дуже багаті на такі образи, наприклад: “В убранні багрянім на троні, від ізмарагдів блискучому Феб засідав світлосяйний”.

Слюсарчук Сергій, 11Ал

Образ кольору в поезії завжди був потужним інструментом для вираження емоцій, ідей та створення образних рядків. Червоний колір, як символ любові, пристрасті, життя, але й водночас крові, революції та небезпеки, завжди привертав увагу поетів. У творчості українських неокласиків, таких як Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Юрій Клен та Павло Филипович, цей колір набуває особливого значення, стаючи символом складних внутрішніх переживань та відображенням бурхливих подій епохи.

Порівнюючи використання червоного кольору в поезіях різних авторів, можна помітити як спільні риси, так і відмінності. У всіх поетів цей колір несе в собі багатозначність і символізм. Він може виражати як позитивні емоції (любов, радість, життя), так і негативні (кров, смерть, насильство).

• Микола Зеров часто використовує червоний колір для передачі почуття любові, краси природи та життєвої сили.

• Михайло Драй-Хмара акцентує на еротичній складовій червоного кольору.

• Юрій Клен використовує червоний колір для відображення трагічних подій і внутрішніх переживань.

• Павло Филипович використовує червоний колір для передачі широкого спектру емоцій, від пристрасті до трагізму.

Червоний колір в поезії українських неокласиків є багатогранним символом, який відображає як індивідуальні особливості творчості кожного поета, так і загальні тенденції епохи. Вивчення цього символу дозволяє глибше зрозуміти внутрішній світ авторів і їхнє бачення світу.

Комаровська Марія, 11Ал

Білий колір в літературі, особливо в контексті неокласицизму, несе в собі багатий спектр символічних значень. Він часто використовується для створення певних образів та атмосфери, підкреслення ідей та емоцій.

Символіка білого кольору в неокласичній літературі

• Чистота і невинність. Як і в інших сферах мистецтва, білий колір у літературі часто асоціюється з чистотою, невинністю та початком чогось нового. Він може символізувати душу, яка прагне очищення, або ідеал досконалості, до якого прагне людина.

• Світло і знання. Білий колір часто пов’язують зі світлом, яке розсіює темряву й невідомість. У літературі він може символізувати знання, прозріння та духовне осяяння.

• Смерть і траур. Парадоксально, але білий колір може також символізувати смерть і траур. У деяких культурах білий колір пов’язаний з похоронними обрядами й виражає скорботу.

• Холодність і відстороненість. Білий колір може створювати відчуття холодності та відстороненості. Він може символізувати емоційну дистанцію або відчуження.

Білий колір в неокласичній літературі – це багатогранний символ, який може мати різні значення залежно від контексту. Розуміння символіки білого кольору дозволяє глибше проникнути в задум автора й краще зрозуміти його твори.

Приклади використання білого кольору в неокласичній літературі

 * У порівняннях: «Її шкіра була біла, як сніг, а очі сяяли, як зірки».

 * В описах: «Кімната була повністю білою: білі стіни, біла меблі, білі штори».

 * У символічних значеннях: «Білий голуб злетів у небо, символізуючи свободу духу».

Микола Зеров, один із провідних представників українського неокласицизму, використовував білий колір у своїй поезії як символ чистоти, простоти та класичної гармонії. Білий колір часто асоціюється з античністю та класичними ідеалами, що були важливими для Зерова та характерними його творчості.                                                                     

У своїх творах Зеров часто звертався до міфологічних, історичних та літературних образів, використовуючи білий колір для підкреслення їхньої значущості та естетичної цінності. Це допомагало створювати атмосферу високої культури та інтелектуальної глибини, що було властивим його поезії.

Михайло Драй-Хмара. Білий колір у творчості цього автора, як і в неокласицизмі загалом, має особливе значення. Він часто символізує чистоту, світло, духовність та ідеали. У поезії Драй-Хмари білий колір може підкреслювати естетичну досконалість і гармонію, що є характерними рисами неокласичного стилю.

Юрій Клен, український поет і перекладач, використовував білий колір у своїй поезії для створення символічних образів та підкреслення певних емоційних станів. Білий колір у його творах часто асоціюється з чистотою, світлом, невинністю та духовністю. Наприклад, у його поезії білий колір може символізувати надію, новий початок або навіть трагічну чистоту.

Павло Филипович, як і багато інших поетів, використовував білий колір для створення символічних образів у своїй творчості. Білий колір у його поезії часто асоціюється з чистотою, світлом, невинністю та духовністю. Він може символізувати як позитивні, так і негативні аспекти, залежно від контексту. Наприклад, білий колір може бути пов’язаний зі світлом, чистотою та добром, як у рядках: "обличчя вражало чистотою білини” або "грають білі лебеді, схожі на розквітлі на воді лілеї". З іншого боку, білий колір може також символізувати холод, тривогу або навіть страх, як у рядках: "знову ніч здригається від спалаху – велетенської білої конвульсії".

Максим Рильський, видатний український поет, часто використовував білий колір у своїй творчості для створення символічних образів та підкреслення певних емоційних станів. Білий колір у його поезії може символізувати чистоту, світло, невинність, а також духовність і надію.

Наприклад, у його першій поетичній збірці “На білих островах” (1910) білий колір виступає символом високих хмар, що асоціюються з піднебесними просторами. Таке використання білого підкреслює романтичний пафос і пояснюється впливом символізму, який відчувався в ранній творчості поета.

У наступних творах Рильського білий колір також часто використовується для створення образів природи та підкреслення гармонії в житті. Наприклад, у збірці “Синя далечінь” (1922) білий колір може символізувати чистоту і красу природи, що є важливими мотивами у його поезії.

Кутілова Валерія, 11Аі

Кoльoри мaють вeликe знaчeння в лiтeрaтyрi тa нaрoднiй твoрчoстi, вoни дoпoмaгaють пeрeдaти eмoцiйний стaн, нaстрiй aбo iдеї твoру. Срiбний кoлiр чaстo aсoцiюється з блaгoрoдствoм, чистoтoю, вишyкaнiстю, a iнoдi з хoлoдoм, сyмoм aбo тлiннiстю. Сiрий кoлiр симвoлiзyє нeйтральність, будeнність, сyм, тривогy, aле тaкож мoже oзначати гaрмонію тa спокiй.

Інколи поняття срібний асоціюється із сивий. Останнє має виразну семантику мудрості, досвіду, старості: "тільки син твій – сивий, / а такий малий; і вкриє мудрість голову сріблом". 

У поєднанні з білим/прозорим часто можна побачити вже згаданий блакитний/голубий: "обох несуть прозорі крила/в незнаний голубий простір!; серпанок прозоро-блакитної ночі; ми летимо ключем в бла-китному просторі…/промінням соняшним прозорим оповиті". Бачимо, що таке поєднання додатково підкреслює красу, навіть неземне походження описуваного образу.

У творах Максима Рильського кольори природи нерідко мають символічне значення. У поезії "На білу гречку впали роси" срібний колір стає символом чистоти і світлої емоції: "І срібло срібного проміння лягло на луки і поля". Цей образ підкреслює гармонію природи та її красу. 

Поетична творчість Юрія Клена наскрізь просякнута глибоким символізмом, що був притаманний усім представникам неокласичного угруповання. Первинні образні значення, закодовані в окремих міфологемах, співвідносяться як з традиційним праслов’янським світобаченням, так і з міфологічними уявленнями світової культури.

Юрій Клен у своїх поезіях використовував кольори для створення атмосфери й передачі складних почуттів. У поемі "Прокляті роки" він пише: "Сірий туман затягнув небо, гострі піки вкрило...". Сірий колір підсилює відчуття тривоги та безнадії, що відповідає загальному трагічному настрою твору.

Вірші М. Драй-Хмари сповнені особливим багатством настроїв, почуттів, за котрими не тільки цікаво спостерігати – їх приємно переживати, вони збагачують почуттєво-естетичну сферу обріїв читача, формують духовну модель людини. Шкала відчуттів і настроїв ліричного героя надзвичайно багата. Їх викликає все, до чого торкнеться оком чи внутрішнім зором поет. Це насамперед закоханість у світ і людей, в Україну.

У творах українських неокласиків срібний і сірий кольори є важливими елементами художньої мови. Вони не тільки додають творам образності, а й дозволяють глибше зрозуміти їхню філософську сутність та емоційне наповнення.

Грушко Есфір, 11Бі