Пурпур - символ влади

Барвна речовина — це слизовий секрет гіпобранхіальної залози одного з кількох видів хижих морських равликів середнього розміру, які мешкають у східній частині Середземного моря та біля атлантичного узбережжя Марокко.

Барвник є органічною сполукою брому (тобто броморганічною сполукою), класу сполук, які часто трапляються у водоростях та деяких інших морських мешканцях, але набагато рідше - в біології наземних тварин.

У природі равлики використовують виділення як частину своєї хижацької поведінки, щоб заспокоїти здобич, та як антимікробну підкладку для кладки яєць.

Технологію отримання барвника Пліній описує так: до кожних 100 фунтів рідини з молюсків додають майже 600 г солі, лишають на кілька днів, потім це кип’ятять в олов’яних чи свинцевих посудинах десять або більше днів — доки барвник не стане пурпуровим. Найцінніший відтінок — аж чорнуватий, найдешевший — ближчий до червоного. При цьому стародавні автори відзначають, що навіть свіжий пурпуровий «сік» тхне часником, а все виробництво з купою гниючих тіл молюсків генерує неймовірний сморід.

Виготовлення пурпуру було найприбутковішим промислом Фінікії і велося з великим розмахом, про що свідчать збережені відходи виробництва. Так в околицях Сайди 1864 року було знайдено величезну купу раковин, що залишилися від пурпуроносних молюсків. Ця рукотворна стіна простягалася на 120 метрів завдовжки, а заввишки сягала 8 метрів. За підрахунками дослідників, тут містилося понад 200 тисяч кубометрів раковин. Головними центрами пурпурової промисловості стали Тир і Сидон, але найкрасивішими вважалися тканини з Тиру. Вони ж були і найякіснішими: їх можна було прати і довго носити, фарба не линяла і не вигорала на сонці.

У Римській імперії в пурпур одягались імператори. Знать і жерці носили білі тоги з червоною смугою. Полководці-тріумфатори мали честь ходити в пурпурових тогах, розшитих по краях золотом, а простолюдинів, що мали нахабство вбратися в пурпуровий одяг, звинувачували в державній зраді. 

Римляни вірили в легенду, нібито пурпур був винайдений міфічним героєм Гераклом, точніше, не самим Гераклом, а його собакою. Буцімто пес на березі моря вирішив пожувати молюсків мурекс)) жував-жував, поки його пащека не стала пурпурною... Аналогічна легенда була й у тирців, тільки в ній це був собака тирського пастуха, що бігав берегом і випадково розгриз мушлю з мурексом, від чого його морда забарвилась пурпуром... Відомо, що в ІІІ ст. імператор Аврелій суворо заборонив своїй дружині купляти пурпурову шаль, бо її ціна дорівнювала її вазі за ціною золота.

І у візантійській культурі пурпурний колір був найважливішим атрибутом царственості. Тільки Василевс (візантійський імператор) мав право ставити підпис пурпуровим чорнилом (регенти робили це зеленим із «недозрілого» секрету молюсків), сидіти на пурпуровому троні, носити пурпурні чоботи. Тільки вівтарному Євангелію постановив на знак найвищого шанування Марії та Анни зображати їх у пурпурному одязі. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний (10 ст. н. е.) написав для свого сина Романа трактат «Про церемонії Візантійської держави», в якому була така настанова: «Варварам слід казати, що царські одежі нерукотворні й приносяться просто з небес... Хто з імператорів зробить цей одяг повсякденним або подарує його - підлягає прокльону».

Лише Візантійські імператори могли собі дозволити підтримувати виробництво пурпуру. Однак після подій четвертого хрестового походу на початку XIII століття видобуток призупинили.

Пурпуровим захоплювалися не лише Європа і Близький Схід. У середньовічній Японії це також був колір вищої аристократії. Хоча тамтешній пурпур отримували не з молюсків, а з кореня мурасакі – воловик лікарський.

А на півдні Мексики міштеки досі виробляють пурпуровий барвник із молюска Plicopurpura pansa. При цьому місцеві не вбивають істоту, а обережно «доять».

У стародавні та середньовічні часи тірський пурпур був настільки цінним, що його часто підробляли – зазвичай з поєднанням синього барвника з рослин індиго та червоної марени.

У Середземномор’ї ж цінним молюскам могло загрожувати винищення, але їх врятувала війна — захоплення османами Візантії. Під час завоювання Константинополя 1453 року було зруйновано останні майстерні, де вміли виготовляти тірський пурпур. В Європі почалася справжня «ломка» — єпископи, аристократи й монархи змушені були переходити на індигові шати, додатково пофарбовані червоними барвниками — кермесом і кошеніллю, або доношувати старі запаси дорогоцінних справжніх пурпурових убрань. 

Незабаром Папа вирішив, що новим символом християнської сили стане червоний колір. Його можна було легко і дешево зробити з комах-щитівок.

Секрет барвника було втрачено на чотири століття, але коли його відновили, це вже було нікому не потрібно: свою справу зробила наука.

1856 року 18-річний британський хімік Вільям Перкін, намагаючись створити ліки проти малярії, відкрив мовеїн — синтетичний пурпуровий барвник. Хлопець швидко зрозумів цінність випадкового відкриття, запатентував його і вже наступного року почав виробництво пурпурових тканин. Так наука демократизувала колір імператорів.