Embedded Files
Вогонь у ремеслах: середньовічна кузня
Середньовічна кузня була місцем, де вогонь і метал зливалися в єдине ціле, створюючи зброю, знаряддя праці та предмети побуту. Коваль, керуючи полум’ям, змінював властивості металу, надаючи йому міцності й форми.
Середньовічні ковалі відігравали важливу роль у своїх громадах як творці зброї та повсякденних знарядь праці. Вони жили і працювали в замках, містах і селах і служили широкому колу людей - від могутніх королів до скромних фермерів.
Кузня переважно складалася з двох частин: внутрішньої і зовнішньої.
В обох частинах знаходилися горни, які були найбільш важливим елементом обладнанням. У них ковалі нагрівали метал для обробки, а після цього остуджували його в ємності з водою.
У кузні без вогню неможливо було працювати з металом, адже його потрібно було розігріти до високих температур, щоб він став пластичним.
Вогонь постійно підтримувався й роздувався за допомогою міхів.
Міх — пристрій для контрольованого нагнітання повітря, який використовується в ковальстві.
Важливе значення мали також і різні за розміром ковадла.
Ковадло – один із найважливіших інструментів у середньовічній кузні. Воно слугувало робочою поверхнею, на якій коваль формував метал, надаючи йому потрібної форми ударами молота.
Ковадло складається з кількох складових частин.
Верх — пласка опорна поверхня ковадла, на яку кладуть метал для обробки, основна робоча поверхня ковадла. На верху ковадла розміщуються кілька отворів. Круглі отвори слугують для пробивання отворів у виковках, а квадратний — для розміщення у ньому підкладного інструменту й пристроїв.
Ріг — виступна загострена частина ковадла, призначена для гнуття заготовок під різноманітними кутами й кування виковків у вигляді кілець.
Хвостова частина ковадла виготовляється у вигляді виступу з прямими кутами для гнуття заготівок під прямим кутом.
Стояне́ць — це дерев'яний стовпчик, на який встановлюється ковадло. До нього ковадло прикріплюється за допомогою хомутів.
У число найважливіших ковальських інструментів входили різні види кліщів і молотків.
Процес кування відбувався так: коваль розігрівав до жовтого кольору шматок металу в горні, де горіло деревне вугілля. Горіння підсилювалося роздмухуванням полум‘я за допомогою ковальського міха із соплом. Далі брав кліщами залізо, клав його на ковадло та бив по ньому молотом, придаючи предметові потрібної форми. Часто ковалеві допомагав помічник — звичайно підліток, що виконував обов‘язки молотобійця (для особливо складного кування іноді була потрібна допомога кількох молотобійців). Тримаючи кліщами предмет, що лежав на ковадлі, коваль ударами молотка-ручника показував молотобійцю, куди бити молотом, щоб надати предметові потрібної форми. Викувавши річ, її кидали у корито з водою для гартування.
Замкові ковалі в основному створювали мечі, кинджали, наконечники стріл, обладунки, щити та інші предмети, що використовувались у війні.
Ковалі поза стінами замку частіше виготовляли сільськогосподарські та побутові інструменти, цвяхи, петлі, замки, ключі, ювелірні вироби та навіть пристосування для катувань.
У середньовічній кузні вогонь був не просто інструментом, а основою ремесла. Він перетворював метал, додавав йому міцності та робив можливим створення речей, що рухали цивілізацію. Без ковалів та їхнього мистецтва світ середньовіччя був би зовсім іншим.
Перець Аліса, 7А
Вогонь у сільському господарстві:
підсічно-вогневе землеробство, його роль в обробці землі
У середньовічному сільському господарстві вогонь відігравав важливу роль у підготовці ґрунту для вирощування культур. Одним із найпоширеніших методів було підсічно-вогневе землеробство, яке використовувалося в регіонах із густими лісами.
Цей метод активно застосовувався в Європі, Русі-Україні, Скандинавії, Азії та Америці. Він зберігся в деяких слов'янських і германських народів до середини XIX століття. В Україні у ХІХ ст. залишки цієї системи побутували в Карпатах і на Поліссі.
У лісі рубали дерева або підсікали їх, підрізали кору, щоб вони висохли. Через рік ліс спалювали. Вітром полум'я поширювалося на великі відстані, зола, яка утворювалася з листя і стебел рослин, осідала, а на землі залишалися обвуглені колоди дерев і пнів. З колод селяни споруджували огорожі, так звані чени, а пні продовжували руйнуватися на своїх місцях. Сіяли прямо в попіл, який є досить хорошим добривом.
Завдяки золі, ґрунт стає багатшим поживними речовинами. Це природне добриво нейтралізує кислотність, а в лісовій підстилці утворюється азот як результат розкладання мікроорганізмів. На ґрунті, підготовленому таким способом, особливо добре ростуть злакові та льон.
Орати й удобрювати землю після випалювання рослинності не потрібно - досить подряпати її чимось гострим, наприклад, заточеною палицею або трохи розпушити дерев'яною сохою чи оралом. Але в деяких випадках мало сенс неглибоке скопування з метою збагачення землі киснем. Після настільки примітивної підготовки люди планували посіви й здійснювали висадку культурних рослин.
Для лісової смуги був характерний наступний екогосподарський цикл: від 1-3 до 5-7 років на розчищеній ділянці проводилися посіви, потім використовували його як сінокіс чи пасовище, а після припинення господарської діяльності через 40-60 років відновлювався ліс. Спалювання висушених на корені дерев без зрубування (а тільки здирання кори до камбію) збільшувало описаний цикл на 10-15 років. Поле після випалювання давало добрий урожай перший рік без обробки землі; потім потрібне розпушування ділянки ручними знаряддями. У зоні вторинних лісів випалювали чагарник і навіть болото, дерен. З виснаженням землі на певній ділянці, її залишали, і таким самим чином готували іншу.
Така система застосовувалася східнослов'янськими племенами лісової зони. Зимовий місяць, протягом якого рубали ліс, називався «січень» (від слова «сікти» — рубати). У наступні місяці — «сухий» і «березіль», ліс сушили і спалювали.
Пошук нових ділянок не сприяв прив'язці людей до своїх постійних городів, майстерних хліборобів із них теж не виходило.
Підсічна система землеробства: минуле й сучасність
Такі спосіб обробки землі мав свої переваги.
Вогонь відігравав ключову роль у підготовці ґрунту для вирощування сільськогосподарських культур. Передусім він використовувався для очищення території, допомагаючи швидко позбутися дерев, кущів та бур’янів, що заважали обробці землі. Полум’я не лише спрощувало розчищення лісових ділянок, а й знищувало насіння бур’янів і шкідників, що могло значно підвищити врожайність майбутніх посівів.
Окрім цього, залишена після спалення дерев зола слугувала натуральним добривом, збагаченим мінералами, такими як калій і фосфор. Завдяки цьому тимчасово підвищувалася родючість ґрунту, що дозволяло отримувати добрі врожаї без використання додаткових добрив. Таким чином, вогонь не лише готував землю до обробітку, а й сприяв її тимчасовому збагаченню поживними речовинами.
Попри свою ефективність на перших етапах, підсічно-вогневе землеробство мало суттєві недоліки. Однією з головних проблем було швидке виснаження ґрунту. Оскільки зола, що залишалася після спалення, давала лише тимчасове удобрення, вже через 2–5 років родючість землі різко знижувалася і врожайність падала.
Через це постійно виникала потреба в нових землях, що змушувало селян-землеробів вирубувати та спалювати нові ділянки лісу. Такий підхід призводив до масового знищення лісів, що негативно впливало на довкілля. Вирубані території часто ставали вразливими до ерозії ґрунту – без дерев і рослинного покриву земля швидко вимивалася дощами та втрачала свою придатність для землеробства.
У сучасному світі підсічно-вогневе землеробство зберігається у таких країнах, як Індонезія, Малайзія, Таїланд і Філіппіни, деякі громади продовжують використовувати підсічно-вогневе землеробство для вирощування рису та інших культур. У басейні Амазонки, зокрема в Бразилії, Перу та Колумбії, деякі корінні народи використовують підсічно-вогневе землеробство для вирощування маїсу, бобів та інших культур.
Ткаченко Іван, 7Б
Page updated
Google Sites
Report abuse