Варварське полювання на китів 

Полювання на китів — одна з найжорстокіших практик, яка завдала значної шкоди світовій екосистемі. Для нашого сучасника буде несподіванкою те, що таке варварство було пов’язане з прагненням людини вдосконалити освітлення оселі.

Так, це полювання в минулому було джерелом цінних ресурсів, як-от китовий жир, що використовувався для освітлення і як паливо, а також китового м’яса. Проте сьогодні, коли ресурси можна отримати без знищення морської фауни, китовий промисел є пережитком минулого. Він не лише призводить до страждань цих розумних тварин, але й ставить під загрозу багато видів, що знаходяться на межі вимирання.

Історично полювання на китів велося ще в період ранньої історії людства, однак найбільш інтенсивно воно відбувалося в XIX-ХХ століттях, коли технологічні досягнення дозволили розвинути китобійництво до промислових масштабів. За півтора століття винищення популяція китів скоротилася на 60–90%, деякі види практично зникли з планети.

Першими полювати на китів почали племена північних народів, скандинави на півночі та баски в Біскайському проливі, заради м'яса та жиру, потім знайшли застосування китовому вусу в виробництві одягу.

 Але, основним чинником для полювання дуже швидко став китовий жир: ним заправляли ліхтарі, використовували для змащування чобіт, колес у підводах, а потім у коробках передач авто аж до 60-х років ХХ ст. та у двигунах підводних лодок до 80-х років. Змащували деталі зброї для запобігання корозії, актичо використовували в медицині та косметичній промисловості. З часом у діло пішли майже всі частини китових: ворвань, спермацет,  китове м'ясо, печінка, амбра. 

У всіх ластоногих, китоподібних і сирен під шкірою залягає товстий шар жиру, який покриває все тіло за винятком кінцівок.

Маса його в окремих видів досягає 50 % від загальної маси тіла. Підшкірний жировий шар виконує як функцію термоізоляції, захищаючи морську тварину від переохолодження, так і підвищує плавучість і обтічність обрисів тіла. Види, які вчиняють далекі міграції (наприклад, горбатий кит), під час кочувань живуть на запасах підшкірного жиру. Ворвань має жовтий або бурий колір, неприємний запах і не відбілюється. При нагріванні до 200° С запах ворвані зникає. Була одним з основних продуктів китобійного промислу; використовувалася як горюче для масляних ламп,  мастильні матеріали, пальне. До цього дня є одним з традиційних харчових продуктів деяких народів Півночі (ескімосів тощо). 

Приклади масляних ламп для освітлення приміщень.

Спермацет — біла жироподібна маса, яку продукують у великій кількості кашалоти, і якою наповнюються особливі порожнини в голові тварини (між бічними відростками гребеня на кістковому ложі черепа кашалота розташована так звана спермацетова «подушка», розділена на дві камери), а також тваринний віск деяких китоподібних. Саме слово спермацет походить від грецького sperma (сім'я, сперма) та cetus (кит). За деякими джерелами, «sperm whale» отримав свою назву від китобоїв, які вірили, що описана жироподібна речовина — це сперма кашалота. 

Спермацет міститься і в підшкірному жирі. Це тверда ламка маса від білого до кремового кольору. Призначення цієї речовини повністю не визначено, але відомо, що її накопичення допомагають кашалотам утримуватися на поверхні води. Добувається головним чином із голови кашалота або кита. Кит, який має довжину від 21 до 30 метрів і який важить 100000-125000 кілограмів, містить від 10000 до 20000 кілограмів спермацету. Таких же розмірів кашалот містить лише 5000-6500 кг. Складається головним чином з етерів пальмітинової й стеаринової кислот із цетиловим спиртом (–С15Н31–СО–О–С16Н33).

Спермацет добувають з убитих тварин, упаковують в бочки, які доставляються на салотопильні станції; спермацету дають постояти доти, поки почнеться ферментація (бродіння), а згодом прогіркання; після цього його перекладують у великі бочки з дірчатим дном: більша частина спермацету в рідкому вигляді протече крізь отвори; залишки переносять у котли і піддають розтоплюванню, як сало. Після цього спермацет піддають висвітлюванню. Нечистоти осідають на дні, і їх ще раз виварюють у воді. На промислових заводах витоплювання спермацету проводиться за допомогою гарячої пари, що значною мірою покращує його якості. 

Спермацет використовується у виготовленні свічок, для миловаріння, у складі лікарських речовин. Спермацет, як і ланолін та свинячий жир, забезпечує глибше проникнення лікарських речовин у шкіру, через що широко використовується в дерматології.

Зі спермацетового жиру або із жиру тулуба кашалота шляхом їх омилення з наступною дистиляцією спиртів під вакуумом отримують дистильований продукт — жирні спирти кашалотового жиру, які застосовуються при виготовленні мийних засобів, спеціальних препаратів фармацевтичної промисловості, для косметичних виробів і виготовлення емульгаторів.

Для отримання чистого спермацету китовий жир виварюють декілька разів у 5-6° поташного лугу, промивають окропом і дають відстоятися; тоді рідка складова омилюється, а твердий спермацет випливає на поверхню. Отриманий таким чином спермацет очищують ще раз, фільтують і пресують. Він використовується головним чином для виробництва свічок. Готовий продукт незначно прозорий і має перламутровий блиск, кристалічний, без запаху і смаку, легко кришиться. 

Саме такі продукти, як китовий жир та спермацетові свічки, були основним джерелом світла в Північній Америкиці до ХІХ ст., коли для освітлення будинків та вулиць стали використовувати газ та керосинові лямпи.

Також із залоз та спермацету в ХХст. добували інсулін.

Китове м’ясо в їжу вживалося не завжди, і причина цього – різкий і специфічний запах та труднощі видобутку. Китове м’ясо їли і їдять на Півночі, де в корінних жителів досить убогий раціон. Частину китового м’яса китобої при цьому успішно згодовували мисливським і їздовим собакам.

Цікавий факт – саме заради м’яса полювали на китів в Японії. Там навіть за довгі десятиліття чи навіть сторіччя з’явилося багато страв із китового м’яса, і для них є унікальні рецепти.

З розвитком харчової промисловості з м’яса китів навчилися отримувати м’ясний екстракт, що не має різкого запаху і застосовується для виробництва різних концентратів (супи та бульйони). Також у другій половині ХХ ст.. виготовляли «муку» - шкіру, м’ясо, кістки та нутрощі дегідрували та подрібнювали до стану муки, додавали в різні фарші на промисловому виробництві продуктів харчування. З кісток та сухожиль в ХХ ст. навчились екстрагувати желатин, що застосовувався в харчовій промисловості та довгий час використовувався при виробництві фотоплівки.

Китова печінка має надзвичайну поживну цінність та великий вміст вітаміну А. У Середні віки її використовували і в медицині, існувало багато міфів стосовно цілющих властивостей цього органу. Так, у Сунні (священний текст ісламу) зазначено, що китова печінка буде першим частуванням для праведників у Раю.

  Зараз китова шкіра є одним із найдорожчих матеріалів у світі, відомо про взуття та інші предмети розкоші, які виготовляють ексклюзивно. 

Сучасні вироби з китової шкіри.

Не обійшлося без використання частин тіла китів у мистецтві. Зуби кашалотів, а також їхні кістки застосовували для різних високомистецьких виробів: вирізали фігурки, амулети, оберіги, рідше трубки, печатки й клавіші для музичних інструментів.

Китовий вус – рогові пластини у китових, що звисають з піднебіння та служать для відсіювання планктону, основної їжі. На місці відсутніх зубів у верхній щелепі беззубого кита розвиваються від 360 до 800 довгих (від 20 до 450 см) рогових пластин, що їх називають «китовим вусом» (звідси назва «Вусаті кити»), розташованих поперек ясен з інтервалами 0,3—1,2 см одна від одної, закриваючи з боків ротову порожнину. Внутрішній край та вершина кожної пластини розщеплені на тонкі й довгі щетинки, що утворюють своєрідне густе сито або фільтр, який дозволяє китами відціжувати з води планктонних молюсків, ракоподібних та дрібну рибу. 

До складу амбри входять тритерпеновий спирт амбреїн, епікопростанол, копростанол, холестерин, бензойна кислота та ін. Амбра — жиророзчинна речовина, плавиться при температурі вище 60°C. Амбра легша за воду, тому її знаходять у вигляді шматків округлої форми, що плавають на поверхні океану або викинуті на берег. Їхня маса — від кількох десятків грамів до кількох десятків кілограмів. Свіжа амбра має неприємний фекальний запах, який під дією сонця та морської води перетворюється на специфічний «тваринний» аромат. 

Амбру використовують переважно в парфумерії як фіксатор запаху у дорогих парфумах. Крім фіксації запаху, амбра надає парфумам теплі землисті, деревні, моховиті, пудрові нотки аромату.

Знищення кашалотів із метою добування амбри заборонено, використовують натуральну амбру лише знайдену в океані або на березі, через що ціна її сягає десятків тисяч доларів. Виробляють також штучні замінники амбри: амброксан, який добувають із насіння мускусного дерева; амбріаль, що утворюється при окисненні склареолу хромовою сумішшю; амброксид, що отримують за допомогою мікробіологічного синтезу або з туйону, який міститься в туї, полину, пижмі. Для запобігання браконьєрству деякі країни (як-от США) повністю заборонили використання натуральної амбри, оскільки кашалота занесено до міжнародної Червоної книги як вид, якому загрожує знищення. Заборона також діє і на ввезення продукції з натуральною амброю у складі.

У Китаї в ІХ–ХІ ст. амбру вважали застиглою слиною драконів, а в Європі ХVІІ ст. припускали, що це або затверділа морська піна, або водяний гриб, або послід міфічного птаха Рух.

Полювання стає систематичним та має свій чіткий процес, що дозволяє полювати на більші види китів - на кашалотів. Велике судно виходило в море на пошуки китів. Коли жертву було помічено, на воду спускали вельботи (шлюпки). Моряки на шлюпках наближались до кита та наносили йому чисельні поранення гарпунами, а коли тварина була виснажена, її добивали острогом (великий металевий спис).

Уже до кінця ХІХ ст. китобої США, Іспанії, Англії та Норвегії майже знищили популяції гладких та гренландських китів. На них полювали близько берегів.

ХХ століття та науково-технічний прогрес, а згодом і масова індустріалізація ще більше погіршило становище цих дивовижних тварин. Металеві судна з паровими двигунами могли переслідувати групи китів глибоко в океані. Їх швидкість та потужність дозволяла знищувати та переробляти десятки вбитих китів. У 30-х роках з’явились плавучі бази-кораблі, заводи для переробки китового жиру та іншої сировини. В Північній півкулі популяції  китових майже усіх видів знаходились на межі зникнення, саме тому була створена Міжнародна Китобійна Комісія — міжнародна міжурядова організація. Заснована   2 грудня 1946 державами-учасницями Міжнародної конвенції з регулювання китобійного промислу  (м. Вашингтон, США). Основною метою Конвенції є забезпечення належного збереження популяцій китів для того, щоб зробити можливим упорядкований розвиток китобійного промислу. Основне завдання Міжнародної китобійної комісії — відстежувати й при необхідності корегувати заходи, зазначені в додатку до Конвенції і регулюючи китобійний промисел у світі. 

Після Другої світової війни до китобійного промислу у варварських масштабах доєднались Радянський Союз та Японія. У 1948 році було введено квоти на забій китів в Північній півкулі, а також заборона на полювання сірих та гладких китів, тому було започатковано новий напрямок китобійного промислу у водах Південної півкулі. 

У 1947 році в Одесі, з отриманих по репараціям від Німеччини суден,  було сформовано першу радянську південну китобійну флотилію «Слава». Флотилія складалась з базового  судна (плавучий завод з переробки) та 15 допоміжних (які виконували функцію мисливців). Почався активний промисел в Антарктиці. 

1959 року в Миколаєві було спущено на воду повністю вітчизняну китобазу «Радянська Україна», а в 1961р. – «Радянська Росія». На той момент це були найбільші бази світу. В 60-х роках, за офіційними данними, Союз знищував більше 5000 китів щорічно.  Згідно з Конвенцією китобійного промислу всі китобійні флотилії мали надавати дані про кількість упольованих китів та їх видову приналежність, але такі країни, як Радянський Союз та Японія, порушували цю норму. Так, згідно з кінохронікою 1954 року, під час рейсу китобойної флотилії «Слава» було добуто більше 3 тисяч китів. А китобаза «Радянська Україна» могла переробити 75 туш за добу, або 4000 тон. На судні проводилась 100% обробка туші: витоплювали та консервували жир, інші частини переробляли на харчову муку, яку потім додавали при виробництві фаршовмістких продуків (ковбас).

Світ був шокований! Автор працював на одній з китобійних флотилій та вів 2 види журналів: офіційний, данні якого подавались до Міжнародної комісїї китобійного промислу, та реальний. Згідно з його даними, з 1947 по 1972 рік китобійні флотилії Союзу знищили майже 200 тисяч тварин. Полювали не тільки на дорослих самців, але й на мам з дитинчатами, зокрема й на заборонені види.

Важливу роль у розповсюдженні правди про китобійний промисел відігравали організації зоо- та природозахисників. Грінпіс (англ. Greenpeace)  — міжнародна  неурядова  природоохоронна  

організація, заснована 1971 року в місті Ванкувер, Канада. Основні завдання організації — сприяти екологічному відродженню та привертати увагу людей та влади до збереження природи.

У 70-80 роки Грінпіс проводив безліч кампаній проти комерційного полювання на китів. Перша експедиція вирушила з канадського міста Ванкувер, аби провести акцію протесту біля радянських китобійних кораблів. Активісти курсували на надувних човнах між китами та китобійними судами, перешкоджаючи можливості поцілити в тварин. Провадження мораторію на вбивсто китів завдячує і діяльності Грінпіс, які проводили акції протесту та інформаційні компанії, що інформували суспільство про жорстокість цього промислу.

Згідно із задокументованими даними, з 1900 по 1999 комерційний забій знищив приблизно 2,9 млн. ссавців. На межі зникнення опинились синій кит, фінвал, горбач, сейвал, кашалот, гренландський кит, гладкий кит, сірий кит, смугач. З кожним роком людство дізнається про нові факти варварства проти цих дивовижних створінь. 

Але багато століть продукти китобійного промислу грали життєво важливу роль в історії людства, були частиною повсякдення та увійшли в культуру та мистецтво. 

Перші зустрічі людини з цими величними істотами породили масу міфів про морські чудовиська, образи яких увійшли в літературу: левіафани; кити на спинах яких існують цілі міста; кити, що тримають землю, тощо. Коли люди почали полювати на китів, з’явились розповіді про відважних китобоїв, зображення на картинах, у літописах, праця китобоїв оспівувалась у піснях.

Події роману відбуваються на китобойному бризі «Пілігрім». Молодший матрос бере на себе керування кораблем, команда якого майже вся загинула після сутички з китом.

У Радянському Союзі були написані чисельні романи, повісті та розповіді для дорослих та дітей, що героїзували важку працю китобоїв та прославляли радянську владу.

У сучасній українській прозі є роман про одеську кітобійну флотилію «Радянська Україна». Це книга Елли Леус «З Півдня на Південь» 2018 р.

Кіномистецтво також освітлювало цю тему. Окрім екранізацій «Мобі Діка», були ще художні фільми з оригінальним сюжетом про китобоїв: «Смерть серед айсбергів», 1977 р., «Білі кити», 1987 р. та «У сердці моря», 2015 р. У 1923 р. Жюль Ромен написав свою п’єсу «Нок, або Тріумф медицини», яка була екранізована: «Нок», 1951 р. та «Афера доктора Нока», 2017 р. За сюжетом, головний герой-шахрай робить мазь із китового жиру, видаючи її за унікальний лікарський засіб.

У пісні, що виникла в Новій Зеландії, часто згадуються «веллермени», кораблі постачання, що належали братам Веллер. Пісня була вперше опублікована в збірці Новозеландських народних пісень в 1973 році. 

У 2020 і 2021 роках нові версії британської музичної фолк-групи Longest Johns і шотландського музиканта Натана Еванса стали вірусними хітами в додатку соціальної платформи TikTok, що призвело до «божевілля в соціальних мережах». В реаліях ХХІ сторіччя, під час епідемії коронавірусу, пісня набула нових сенсів, стала символом стійкості та надії на кращі часи для молодого покоління.

Вважається, що пісня була написана в Новій Зеландії приблизно в 1860—1870 роках. Хоча її авторство невідоме, вона могла бути написана юнгою або береговим китобоєм і, можливо, служила робочою піснею, яку китобої співали, коли вбивали і розрізали кита. 

У тексті пісні описується китобійне судно під назвою «The Billy of Tea» (перекладається як «бляшанка для чаю») і його полювання на кита. Команда корабля сподівається, що «веллерман» (судно братів Веллер, що доставляє провізію новозеландським китобоям) прибуде і принесе їм предмети розкоші, при цьому хор заявляє: «Скоро веллерман прибуде, привезе нам цукор, чай і ром». Згідно з текстом пісні на вебсайті New Zealand Folk Song, «робітникам на цих китобійних станціях (берегові китобої) не платили зарплату, їм платили одягом, спиртними напоями та тютюном». У китобійній індустрії Нової Зеландії XIX століття брати Веллери володіли судами, які продавали продукти для китобійних суден. Пісня триває, і команда співає в надії, що «одного разу, коли роботу (Tonguing) буде закінчено, ми підемо [в звільнювальну]» У цьому контексті під «роботою» слід розуміти розрізання смужок китового жиру (ворвані) для перетворення на лій.

5 липня 2021 року українська мисткиня Eileen (Олена Андросова) виклала у своєму каналі в ютубі під назвою «Підмога» переклад пісні українською у власному виконанні, який за рік набрав понад два мільйони переглядів, а в грудні 2024 року трек має 4 млн. переглядів.

Китобійний промисел — це приклад історії, яку треба знати. Це надзвичайно жорстокий процес, який демонструє перехід від варварства до цивілізації. Яскравий приклад того, як науковий прогрес спочатку навчив людей вижимати 100% з ресурсу, а потім замінив кількість на якість, коли розвиток науки дозволив відмовитись від продуктів китобійництва. Зараз людство може повністю відмовитись від цієї жорстокої практики, а там, де вона залишилась, це або елемент традиційної культури, або примітивна упередженність.

Кити — надзвичайно розумні соціальні тварини, які мають розвинену здатність до навчання й комунікації. Їх знищення зараз прирівнюється до вбивства високорозвинених живих істот. Зниження чисельності китів призводить до дисбалансу в океанічній екосистемі, оскільки кити відіграють ключову роль у підтримці здоров’я океанів. Зникнення китів впливає на харчовий ланцюг, від планктону до великих хижаків, що призводить до скорочення популяцій інших морських видів.

Сьогодні багато країн виступають за повну заборону полювання на китів та проводять різноманітні заходи для відновлення їх популяцій.

Поштові марки, які випущено для привернення уваги до проблем відновлення популяцій китів.

Варварське полювання на китів не лише шкодить біорізноманіттю океанів, але й знищує унікальні види, які мають величезне значення для нашої планети. Міжнародне співтовариство повинно об’єднати зусилля для захисту китів та повного припинення китобійного промислу, щоб зберегти ці дивовижні створіння для майбутніх поколінь.

Олійник Ірина, 10Аб