Вогонь, що карає

"Грецький вогонь" — зброя, що понад тисячу років залишається загадкою, утіленням візантійської військової винахідливості та інструментом, який наводив жах на ворогів. Створений у VII столітті, цей загадковий засіб відіграв вирішальну роль у захисті Візантійської імперії, а його вплив на військову історію складно переоцінити. Хоча точний склад цієї смертоносної суміші залишається таємницею, її використання в багатьох битвах змінило хід подій, забезпечивши візантійцям беззаперечну перевагу.

Деякі історичні джерела припускають, що до складу "грецького вогню" входили селітра, олія і сірка. Це мало б сенс, оскільки сірку, зокрема, широко використовували греки для різних цілей, включаючи боротьбу зі шкідниками, медицину. Сірка також іноді використовувалася по всій Європі для виробництва піротехніки, наприклад, для давньоримських цирків, тому її застосування у створенні "грецького вогню" є дуже ймовірним.

Інші джерела згадують про використання негашеного вапна, яке є високореактивною формою оксиду кальцію, що може спричинити самозаймання. Вважається, що точне поєднання цих інгредієнтів зробило "грецький вогонь" легкозаймистим, і його важко було загасити.

Перші свідчення застосування "грецького вогню" датуються 673 роком (під час облоги Константинополя арабами). За переказами, арабські кораблі були буквально поглинені вогняною стіною, що не залишила їм шансів на перемогу. Самі араби так казали про "грецький вогонь": "Він поїдав все: ні каміння, ні залізо не могло йому протистояти…".

"Грецький вогонь" своєю неймовірною руйнівною силою привернув увагу й багатьох інших військових держав. Венеціанці, заінтриговані страхітливими ефектами цієї зброї, намагалися вивчити її та адаптувати до своїх військових стратегій. Останні історичні згадки про використання "грецького вогню" датуються 1453 роком під час облоги Константинополя.

Замки часто були побудовані з дерева або мали дерев'яні елементи, особливо на ранніх етапах розвитку фортифікації. Для нападників це була вразлива частина, яку намагалися підпалити за допомогою стріл із горючими матеріалами або навіть закидання підпаленої соломи та тканини.

Ще одним способом обрушити стіну слугували «міни» - спеціальні підкопи. Зазвичай під стіну проводили тунель, який укріплювали балками, щоб обвалення не сталося спонтанно, завчасно. Після закінчення робіт у тунелі підпалювали олію, балки згорали, ділянка стіни руйнувалася, відкриваючи нападникам дорогу до фортеці.

Нападники часто використовували спеціально підготовлені стріли, кінці яких обгортали в горючі матеріали, наприклад, тканину, змочену в олії чи смолі. Такі стріли підпалювали і запускали в напрямку замку, намагаючись влучити в дерев’яні конструкції або запаси припасів.

Вогняні стріли також були способом психологічного тиску на оборонців, оскільки могли викликати паніку й відволікти увагу від основної атаки.

У разі критичної ситуації захисники могли створювати бар’єри з палаючих матеріалів, таких як бочки зі смолою, солома чи дерево. Такі бар’єри запалювали перед підходом ворога, щоб перешкодити його проникненню за ворота чи певну ділянку стіни.

Якщо замок стояв у відкритій місцевості, захисники іноді випалювали навколишні поля, щоб не дати нападникам можливості заховатися або встановити табір поруч із замком. 

Гармати стали революційною зброєю, яка змінила військову тактику та оборонні системи середньовічної Європи. Вони вперше з’явилися в XIV столітті і поступово витіснили традиційні облогові машини, такі як требушети та катапульти.

Гармата Юань - найдавніша гармата, яку можна ідентифікувати, датована 1322 роком і демонструє камеру згоряння в формі цибулини та прямий канал ствола.

До кінця другої половини XIV ст. левова частка вогнепальної зброї була відлита, а не викувана із заліза. Перетворення артилерії як значної сили на полі бою стало наслідком значного здешевлення металу та ще більш значного здешевлення селітри внаслідок освоєння селітрових плантацій.

Впровадження селітрових плантацій призвело до швидкого падіння вартості пороху.

Ще більші бронзові бомбарди були відлиті для султана Мехмета ІІ під час його останнього нападу на Константинополь у 1453 році. Одна пара гармат мала ствол діаметром 0,9 метра в кожній, і стріляли вони снарядами вагою 397 кілограмів на відстань майже 2 кілометри.

Залізо в середні віки виробляли в спеціальних сиродутних горнах, печах, продукт яких являв собою губчасту суміш із заліза та шлаку, також відому як криця, яка далі очищалася за допомогою удару молотом. Кількість заліза, виробленого в горнах, була не дуже великою, що пояснювалось обмеженням тяги, створюваної ручними міхами. У період раннього середньовіччя шматки криці вагою до 15 кг, вірогідно, були нормою і цілком достатньою вагою для виробництва ручних гармат.

Правління бомбарди як «королеви артилерії» було коротким, але славним. Вона з'явилася в третій чверті XIV ст. і залишалася, частиною європейських арсеналів до середини XVI століття, що свідчило про її потужність та практичність.

Пропоную разом розібратися, де ж поставити кому в реченні «спалити не можна виправдати», а також хто, кого й чому хотів спалити у середньовічній Європі?

Утім, попри шалений вплив на суспільство, католицька церква поступово почала втрачати авторитет. 

Міста зростали, а в них відкривали університети. Знання й грамотність змушували людей задумуватись, чи дійсно все так, як каже церква, чи дійсно вона є посередником між Богом і людьми. Люди бачили, що мирське скромне життя, яке пропагує церква, часто не стосувалося самої церкви, адже її служителі живуть у розкоші й комфорті, займаються корупцією і марнотратством. 

Іншою популярною єрессю середньовіччя був рух вальденсів. Він виник наприкінці XII століття у Франції. Заснування руху пов'язують з іменем Пітера Вальдо – багатого купця, який роздав усе своє майно й почав проповідувати аскетизм, тобто скромність, як шлях до досконалості й спасіння людини. Вальденси проповідували ряд доктрин, які суперечили догмам католицької церкви, а саме: усі люди є добрими священниками, тож трактувати святе письмо можуть геть усі, хто вміє читати, мощі святих нічим не відрізняються від звичайних кісток будь-якої іншої людини, а свята вода не ефективніша від дощової.

1179 року Третій Латеранський собор засудив катарську єресь, через 5 років вона була кваліфікована як державний злочин, а в 1209 році Папа Іннокентій III закликав до хрестового походу проти катарів, війна проти яких була дуже жорстокою і супроводжувалася масовою різаниною мирного населення й спаленням сотень єретиків на вогнищах. Для їх виявлення та покарання Папа Римський Іннокентій III у 1215 році запровадив спеціальний церковний суд, який мав допомагати світським властям у справах розслідування єресей.

Слово "інквізиція" (inquisitio) в перекладі з латинської мови означає розслідувати, розшукувати. 

Інквізиція займалася єресями. Вона не переслідувала іновірців — мусульман чи представників інших релігій. Розшукували саме християн, які відійшли від вчення католицької церкви. Православні під цю категорію не підпадали, їх вважали розкольниками. А вироки виконували уповноваженні від світської влади.

Коли інквізитори прибували в місто, вони спочатку збирали будь-які чутки про людей, які нібито займаються єрессю. На щастя, якщо людину запідозрили в єресі, але вона встигла сама зізнатися напередодні слідства, то їй треба було лише покаятися через молитви, піст і ритуали в церкві. 

А от якщо справа доходила до судового процесу й обвинувачена людина не визнавала своєї провини та приналежності до єресі, то інквізитори могли використовувати різні методи примусу до зізнання. Це й усні свідчення анонімних інформаторів, і письмові свідчення певної людини. Могли бути затримання й бесіди з обвинуваченим чи обвинуваченою. А якщо і цього було недостатньо, тоді вдавалися до катування. Під дією тортур абсолютна більшість людей зізнавалися в єресі, навіть якщо єретиками вони не були. 

Що ж до покарань, то вони варіювалися відповідно до покаяння. Це могло бути обов'язкове носіння розпізнавального знака на одязі, конфіскація майна, тюремне ув'язнення, відлучення від церкви й навіть спалення. 

Спалення на вогнищі було публічною подією, що супроводжувалася урочистими церемоніями. Це було засобом залякування населення й демонстрації того, що будь-яке відхилення від офіційної доктрини буде жорстоко покаране.

Католицька церква забороняла священикам "проливати кров", тобто безпосередньо страчувати людей мечем чи іншими способами, що викликали фізичні поранення.

Вогонь дозволяв уникнути прямого фізичного насильства з боку інквізиторів, оскільки формально страта виконувалася світською владою, яка "виносила вирок" після передачі єретика суду.

Орден тамплієрів 

У 1307 році інквізитори брали участь у масових арештах і катуваннях Ордену тамплієрів у Франції, що призвело до десятків страт.

Два століття процвітання Ордену тамплієрів розбила одна людина – король Франції Філіп IV, онук короля Людовіка Дев'ятого. 

Через хворобливі амбіції монарха, ціле королівство жило в злиднях. Прості французи Філіпа IV не любили, тому одного разу він навіть мусів втікати від розлюченого натовпу. Сховався король в одному із замків тамплієрів, де побачив різноманітні багатства. Він вирішив забрати все майно ордену собі. Філіп почав розпускати брудні плітки про лицарів, нищити ледь не ідеальну репутацію тамплієрів. Інформаційна війна згодом перейшла в цілком реальну. 

Уже через 2 тижні після арешту головний магістр ордену Жак де Моле зізнався у понад сотні порушень закону. Врятувати лицарів-монахів міг лише Папа Римський, який за законом мав перевіряти усі звинувачення в єресі. На нещастя тамплієрів, тодішній голова католицької церкви Клемент V був мало не рабом Філіпа IV. Король Франції допоміг йому піднятися на престол і постійно тримав на короткому повідку, навіть змусив вперше в історії перенести папську резиденцію з Ватикану до Франції.

Жанна Д’арк

Жанна Дарк   національна героїня Франції, за офіційною версією була спалена на вогнищі як єретичка в 1431 році. 

Жанна Д’Арк змогла докорінно переломити хід Столітньої війни на користь Франції. У 1429 р. Жанна відвоювала Орлеан, і цього року Карл зійшов на престол Франції.

У 1430 році Жанну схопили бургунди й продали її союзникам, англійцям. Вони не могли страчувати дівчину, яка запевняла, що служить Господу, але й на слово їй повірити теж не могли, бо це означало б, що Бог був на боці Франції. Зрештою вони звинуватили її в єресі та спалили на багатті.

Пізніше, у 1452 р. з'ясувалося, що суд над Жанною Д’Арк був недійсним, її виправдали та зарахували до великомучеників.

Ян Гус

Чехи були невдоволені пануванням багатої католицької церкви, служителі якої опікувалися подальшим збагаченням. Це призвело до формування світогляду, який офіційна церква назвала єретичним На чолі єретиків стояли вчені­-богослови, які добре знали Святе Письмо. Одним із них був Ян Гус (1370– 1415 рр ), магістр Празького університету.

Він ставив слова Святого Письма вище за авторитет Папи Римського і церковних соборів. Гус рішуче засуджував здирництво священників, розкіш церковників, продаж індульгенцій (грамота для відпущення гріхів) і церковних посад. Учений виступав проти засилля німців у країні. Він вимагав, щоб чехи були господарями у своїй країні. Ян Гус сприяв розвиткові чеської культури, переклав чеською мовою Біблію. За «проповідь єресі» та критику церкви Яна Гуса у 1415 р. спалили на вогнищі.

На повну силу інквізиція проявила себе в Іспанії в XV столітті. Тоді король Фердинанд ІІ та королева Ізабела вважали, що причиною корупції в іспанській католицькій церкві є саме євреї, які, щоб пережити століття переслідувань, навернулися до християнства. 

Таких людей називали конверсо, тобто перетворені. Часто конверсо звинувачували в тому, що вони спричинили чуму, отруїли воду або ж викрадали християнських хлопчиків. Король Фердинанд прагнув побудувати абсолютистську монархію, у якій він чи його нащадки контролювали б усі сфери життя іспанського суспільства. Католицька ж церква активно маніпулювала неприязню до євреїв у суспільстві і не забувала нагадувати, що саме євреї винні у смерті Ісуса Христа.

У 1480 році для розслідування єресі серед конверсо в Іспанії розпочав свою роботу спеціальний трибунал інквізиції. Священнослужитель Томас де Торквемада був призначений генеральним інквізитором і створив суди по всій Іспанії. Тортури стали регулярно використовувати для отримання зізнань. 

Усі єретики носили на голові накидку з одним отвором для ока. За наказом Торквемади євреїв у Кастилії заселили в гетто, окремо від християн. Тому євреї почали масово тікати з Іспанії. У 1481 році 20 тисяч конверсо зізналися в єресі в надії уникнути страти. Але інквізитори постановили, що покаяння вимагає також назвати інших єретиків. І вже до кінця року сотні конверсо були спалені на вогнищі. Крах Торквемади стався, коли він почав розслідування проти членів самого католицького духовенства. По його смерті в 1498 році діяльність інквізиції не припинилась.

Княгиня Ольга — одна з найбільш відомих жінок в історії Києво-руської держави, правителька, яка прославилася своєю мудрістю, рішучістю та жорсткою помстою деревлянам.  

Княгиня Ольга стала правителькою Києво-руської держави після загибелі свого чоловіка, князя Ігоря. У 945 році князь Ігор прибув до деревлян, щоб зібрати повторну данину. Однак деревляни, невдоволені його жадібністю, жорстоко вбили його – прив’язали до двох дерев і розірвали навпіл.

Деревляни, вважаючи, що Ольга може стати їхньою союзницею, запропонували їй вийти заміж за їхнього князя Мала. Вона відповіла згодою, але хитро запросила послів деревлян до Києва. Коли делегація прибула, Ольга наказала живцем закопати їх у землю.

Надалі Ольга відправила посла в деревлянську землю і попросила надіслати їй для сватання своїх найкращих чоловіків. Деревляни охоче відгукнулися і направили до Києва знатних князів, купців, бояр.

Коли прибули нові деревлянські посли, 50 чоловік, вона запропонувала їм помитися в лазні з дороги, а коли вони ввійшли всередину і почали митись, підпалила лазню.

Потім пішла Ольга зі своєю дружиною в деревлянську землю та оголосила жителям Іскоростеня, що хоче влаштувати тризну (поминальний обід) за своїм померлим чоловіком. Вона наказала насипати величезний курган і на ньому був накритий стіл. Деревляни пили, їли, а ольгинські юнаки служили їм. Звичайно, вони запитали Ольгу: «Де наші свати, яких ми послали до тебе?». Вона відповіла, що вони йдуть сюди разом із київською дружиною.

На той час на поминальних бенкетах не тільки пили, а й влаштовували військові ігрища. Ольга вирішила використати цей спосіб для помсти. Коли деревляни напилися, Ольга наказала всіх вбити.

Минув ще рік, і Ольга знову вийшла з військом у похід на деревлян і взяла в облогу Іскоростень. Облога тривала цілий рік, городяни стійко оборонялися і взяти місто не виходило.

Ольга запропонувала мир в обмін на символічну данину – по три голуби й три горобці з кожного двору.

Коли птахів принесли, вона наказала прив’язати до них палаючий трут і випустити. Птахи повернулися у свої гнізда – і вся столиця зайнялася полум’ям.

Четвертий хрестовий похід (1202–1204) розпочався як місія з повернення Єрусалиму шляхом нападу на Єгипет, центр мусульманської влади в регіоні, але завершився катастрофічним пограбуванням Константинополя, християнського міста, що ознаменувало глибоку зраду в християнському світі.

Основним приводом для атаки стало запрошення поваленого та засліпленого своїм старшим братом імператора Ісака ІІ Ангела та його сина царевича Олексія, які пообіцяли хрестоносцям щедрі компенсації та підтримку у вигляді грошей і військових ресурсів за допомогу.

У результаті імператора Олексія ІІІ Ангела було вигнано з Константинополя, Ісак ІІ Ангел повернувся, однак у зв’язку із тим, що він був сліпим, він призначив своїм соправителем свого сина.

Армія хрестоносців, яка складалася з англійських, французьких, німецьких воїнів та венеціанського флоту, стала табором під Константинополем та наполягала на оплаті обіцяної винагороди.

Імператор Олексій ІV Ангел докладав зусиль, щоб зібрати потрібну для розплати з хрестоносцями суму, тому населення неймовірно страждало від поборів.

Отже, у місті почався бунт, який закінчився поваленням Олексія. Тоді ватажки хрестоносців вирішили, що настав вдалий момент для захоплення візантійської столиці, яка давно манила їх своїми багатствами.

12 квітня 1204 року Хрестоносці разом із венеціанським флотом зайшли у бухту Золотий Ріг. 

Хрестоносці почали на штурм міста з атаки фортечниї мурів. Візантійці в них метали каміння та використовували "грецький вогонь". Однак, венеціанці про те знали, тому вони усі носи кораблів обтягнули шкірою, просоченою в оцті, а верхівки кораблів захистили гратами з виноградної лози, отже горщики із "грецьким вогнем" просто відскакували.