Середньовіччя
Середньовіччя як доба, її хронологічні межі
й специфічні ознаки в історії європейських і східних літератур.
Тисячолітній період розвитку середньовічної літератури надзвичайно важливий в історії духовної культури людства. З початком нового періоду формується інше світобачення. Відбуваються складні процеси ідеологічного протистояння, що перш за все характеризується неприйняттям культурних цінностей античних часів і водночас засвоєнням художнього досвіду тієї епохи.
Середньовіччя характеризують як період засилля релігії, розквіт інквізиції, постійні гоніння на відьом. Єдина більш менш «світла пляма» – Благородне лицарство.
Проблемне запитання : «Що ж таке епоха Середньовіччя? Це століття темряви чи світла?
«Періоди середньовічної літератури»
В історії людства настала нова доба, яка називається Середньовіччя. Цей термін уперше ввели в ужиток італійські гуманісти на межі XV—XVI ст., уважаючи Середньовіччя часом глибокого занепаду європейської культури.
Проте середні віки—це важливий етап становлення світової культури. Саме вони стали тим підгрунтям, на якому утворилися самобутні культури Сходу і Заходу.
Це епоха розквіту арабської, ірано-таджицької, китайської та японської літератур.
Середньовічну літературу народи Європи умовно поділяють на три періоди:
І. Раннє Середньовіччя (III—X ст.).
ІІ. Зріле (високе) Середньовіччя (X—XIV ст.).
III. Пізнє Середньовіччя (XIV—XV ст.).
«Золотою сторінкою» світової літератури в період Середньовіччя стала творчість митців Сходу, яка подарувала світові плеяду енциклопедично освічених, усебічно розвинених велетнів думки: філософа і лікаря Авіценну, астронома й математика Абу-Рейхана Мухаммеда Біруні, філософа, математика, поета Омара Хайяма. Найголовніше, що їх об’єднує, — це палка зацікавленість людиною: її життям, почуттями, проблемами, знаннями, духовними пошуками.
«Середньовічна література Західної Європи»
Церква створює літературу, що схвалює подвиги аскетизму, мучеництва за віру. Характерним для цього періоду є жанр «житіє», які описують відлюдників, які вирушають у пустелю, добровільно зазнають катувань. Поширюються також «видіння», тобто розповіді людей, що немовби побували в потойбічному світі. У них описуються фантастичні картини райських насолод і пекельних мук. Водночас із церковною літературою, яка писалася здебільшого латиною, протягом Середньовіччя розвивається світська література, яка є далекою від похмурого, аскетичного світосприйняття. Її темою була людина зі своїми земними радощами й бідами.
Найціннішою спадщиною середньовічної літератури був епос—поеми про героїв-воїнів, захисників своєї країни і народу. Епос виник у формі сказань, які тривалий час існували в усній формі.
Виконавців сказань називали у Франції жонглерами, у Німеччині -— шпільманами. Зазвичай це були акробати-фокусники, які розважали народ на дорогах і площах. З часом поети переробили ці сказання і записали їх у вигляді великих поем.
У період з XII до XV ст., коли розвивалися міста і торгівля, а воїни-феодали об’єднувалися в лицарські ордени та відбувалися Хрестові походи, при дворах феодалів створювалась пишна й витончена культура: лицарі навчалися музики, мистецтва писати вірші. У цей час виникла нова лицарська, або куртуазна (придворна), література. Лицарська лірика оспівувала любов лицаря до «дами серця». Заради її кохання лицарі «переживали» різні пригоди, билися з велетнями і чудовиськами.
У міській літературі, на противагу захопленню військовою звитягою й куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінувалась розважливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність і сміх («Роман про Лиса» Франсуа Війона). Міська література відзначалася повчальністю. У ній відобразилась твереза розсудливість, практицизм, життєва стійкість городян. Широко використовуючи засоби гумору й сатири, вона вчила, висміювала, викривала. Значного розквіту вона досягла у Франції. Найбільш популярними жанрами міської літератури були віршована новела, байка чи жарт, яким були властиві реалістичні ознаки, сатирична загостреність, трохи грубуватий гумор.
«Середньовічна література Сходу»
Середні віки відзначалися значним культурним розвитком народів Сходу, що дістав назву «золотого віку» арабської та ірано -таджицької літератур.
Література «золотого віку» писалася двома мовами — арабською і фарсі. У ній оспівували радощі життя, любов до людини, захоплювалися жінками.
Середньовічне духовенство часто пишалося своєю неосвіченістю. Один із римських церковників стверджував: «Намісники й учні Петра не бажають мати своїми наставниками ані Вергілія, ані Теренція, і жодного іншого з усієї скотської породи філософів».
Але саме в епоху Середньовіччя з’явилися університети — Паризький, Кембриджський, Оксфордський.
Коли з’явився культ книги, якщо не в середні віки?
Антична культура — це культура усного слова. Фігура людини, яка схилилася над книгою, сприймалася як фігура раба-переписувача. Символ античності — оратор, який проголошує свою промову стоячи, він вільно говорить, тому це красива людина.
Середні віки — це релігія книги. Її читають, слухають, переписують, зберігають Переписування книг — це дуже поважне заняття. Багато святих зображуються з книжкою в руках. Це темрява? Це неуцтво? Так, середні віки створили культ книги!
Середньовіччя — це епоха темряви і світла одночасно. Ми живемо в інші часи, ходимо іншими шляхами, але й в нашому житті є дуже багато від середніх віків
Якою повинна стати людина майбутнього?
(Вона повинна увібрати все те розумне і прекрасне, що створило людство дотепер. Хочеться, щоб вона була такою самою гармонійною, як людина античності, непохитною у своїй вірі, як середньовічна людина, нестримна й вільна у творчості, як людина Відродження, інтелектуально глибока, як людина доби бароко, розумна й сильна, як людина XIX ст., комунікабельна й відкрита, як люди нашого покоління.)