Середньовіччя

Середньовіччя як доба, її хронологічні межі

й специфічні ознаки в історії європейських і східних літератур.

Тисячолітній період розвитку середньовічної літератури надзвичайно важливий в історії духовної культури людства. З початком нового періоду формується інше світобачення. Відбуваються складні процеси ідеологічного протистояння, що перш за все характеризується неприйняттям культурних цінностей античних часів і водночас засвоєнням художнього досвіду тієї епохи.

Середньовіччя характеризують як період засилля релігії, розквіт інквізиції, постійні гоніння на відьом. Єдина більш менш «світла пляма» – Благородне лицарство.

Проблемне запитання : «Що ж таке епоха Середньовіччя? Це століття темряви чи світла?

«Періоди середньовічної літератури»

В історії людства настала нова доба, яка називається Середньовіччя. Цей термін уперше ввели в ужиток італійські гуманісти на межі XV—XVI ст., уважаючи Середньовіччя часом глибокого занепаду європей­ської культури.

Проте середні віки—це важливий етап становлення світової культури. Саме вони стали тим підгрунтям, на якому утворилися самобутні культури Сходу і Заходу.

Це епоха розквіту арабської, ірано-таджицької, китайської та японської літератур.

Середньовічну літературу народи Європи умовно поділяють на три періоди:

І. Раннє Середньовіччя (III—X ст.).

ІІ. Зріле (високе) Середньовіччя (X—XIV ст.).

III. Пізнє Середньовіччя (XIV—XV ст.).

«Золотою сторінкою» сві­тової літератури в період Середньовіччя стала творчість митців Сходу, яка подарувала світові плеяду енциклопедично освічених, усебічно розвинених велетнів думки: філософа і лікаря Авіценну, астронома й математика Абу-Рейхана Мухаммеда Біруні, філософа, математика, поета Омара Хайяма. Найголовніше, що їх об’єднує, — це палка зацікавленість людиною: її життям, почуттями, проблемами, знаннями, духовними пошуками.

«Середньовічна література Західної Європи»

Церква створює літературу, що схва­лює подвиги аскетизму, мучеництва за віру. Характерним для цього періоду є жанр «житіє», які описують відлюдників, які вирушають у пустелю, добровільно зазнають катувань. По­ширюються також «видіння», тобто розповіді людей, що немовби побували в потойбічному світі. У них описуються фантастичні картини райських насолод і пекельних мук. Водночас із церковною літературою, яка писалася здебільшого латиною, протягом Середньовіччя розвивається світська літера­тура, яка є далекою від похмурого, аскетичного світосприйняття. Її темою була людина зі своїми земними радощами й бідами.

Найціннішою спадщиною середньо­вічної літератури був епос—поеми про героїв-воїнів, захисників своєї країни і народу. Епос виник у формі сказань, які тривалий час існували в усній формі.

Виконавців сказань називали у Франції жонглерами, у Німеччині -— шпільманами. Зазвичай це були акробати-фокусники, які розважали народ на дорогах і площах. З часом поети переробили ці сказання і записали їх у вигляді великих поем.

У період з XII до XV ст., коли розвивалися міста і торгівля, а воїни-феодали об’єднувалися в лицарські ордени та відбувалися Хрестові походи, при дворах феодалів створювалась пишна й витончена культура: лицарі навчалися музики, мистецтва писати вірші. У цей час виникла нова лицарська, або куртуазна (придворна), література. Лицар­ська лірика оспівувала любов лицаря до «дами серця». Заради її кохання лицарі «переживали» різні пригоди, билися з велет­нями і чудовиськами.

У міській літературі, на противагу захопленню військовою звитягою й куртуазною галантністю лицарів або аскетизмом святих, понад усе цінувалась розваж­ливість, кмітливість, здоровий глузд, спритність і сміх («Роман про Лиса» Франсуа Війона). Міська література відзначалася повчальністю. У ній відобразилась твереза розсудливість, прак­тицизм, життєва стійкість городян. Широко використовуючи засоби гумору й сатири, вона вчила, висміювала, викривала. Значного розквіту вона досягла у Франції. Найбільш популярними жанрами міської літератури були віршована новела, байка чи жарт, яким були властиві реа­лістичні ознаки, сатирична загостреність, трохи грубуватий гумор.

«Середньовічна література Сходу»

Середні віки відзначалися значним культурним розвитком народів Сходу, що дістав назву «золотого віку» арабської та ірано -таджицької літератур.

Літе­ратура «золотого віку» писалася двома мовами — арабською і фарсі. У ній оспівували радощі життя, любов до людини, захоплювалися жінками.

Середньовічне духовенство часто пиша­лося своєю неосвіченістю. Один із римських церковників стверджував: «Намісники й учні Петра не бажають мати своїми наставниками ані Вергілія, ані Теренція, і жодного іншого з усієї скотської породи філософів».

Але саме в епоху Середньовіччя з’явилися університети — Паризький, Кемб­риджський, Оксфордський.

Коли з’явився культ книги, якщо не в середні віки?

Антична культура — це культура усного слова. Фігура людини, яка схилилася над книгою, сприймалася як фігура раба-переписувача. Символ античності — оратор, який проголошує свою промову стоячи, він вільно говорить, тому це красива людина.

Середні віки — це релігія книги. Її читають, слухають, переписують, зберігають Переписування книг — це дуже поважне заняття. Багато святих зображуються з книжкою в руках. Це темрява? Це неуцтво? Так, середні віки створили культ книги!

Середньовіччя — це епоха темряви і світла одночасно. Ми живемо в інші часи, ходимо іншими шляхами, але й в нашому житті є дуже багато від середніх віків

Якою повинна стати людина майбутнього?

(Вона повинна увібрати все те розумне і прекрасне, що створило людство дотепер. Хочеться, щоб вона була такою самою гар­монійною, як людина античності, непохитною у своїй вірі, як середньовічна людина, нестримна й вільна у творчості, як лю­дина Відродження, інтелектуально глибока, як людина доби бароко, розумна й сильна, як людина XIX ст., комунікабельна й відкрита, як люди нашого покоління.)