Д.Байрон. Лірика

Джордж Ноел Гордон Байрон

« Хотів би жити знов у горах…»

«Мій дух як ніч…»

«Хотів би жити знов у горах..»

Це внутрішній монолог поета, який живе у духовній пустці, без любові та друзів. Такі самі ідеї турбували його сучасників. Тому поезія Байрона віддзеркалює основні проблеми того часу. Автор послідовно розвінчує жадані для багатьох людей життєві блага: високе становище в суспільстві, багатство, кохання, спілкування в колі друзів. Він вважає, що ці блага дають лише ілюзію щастя, але забирають те, що має справжню цінність, — свободу, волю.

Самотність, розчарування відчувається у вірші. Поет був романтиком, тож і вабили його “темні урвища і хребти”, “пустка дика й хмура”, “небо грозове”. Саме дика, незаймана природа, грізна й велична у своїй первозданності, вабить ліричного героя. Він ладен проміняти вищий світ, де людина не може лишатися собою, а вимушена лукавити, брехати, пристосовуватися, на життя наодинці з природою, де виявляються кращі риси людини, відбувається перевірка на міцність. Вірш Байрона «Хотів би жити знов у горах…» завжди актуальний, оскільки в ньому показані складні духовні шукання особистості, осмислюється місце людини у світі й утверджуються волелюбні ідеї. Автор протестує проти ницого, бездуховного суспільства, прагнучи у світ мрії, свободи, високих ідеалів.

***

Хотів би жити знов у горах

Дитям безжурним, як колись,

Блукать між скель, в морях суворих

Між хвиль розбурханих нестись.

Моя ж душа, мов птах прип'ятий,

Що прагне скель і висоти,

Страджае в Англії пихатій,

В краю лукавства й німоти.

Дай утекти мені, талане,

На лоно урвищ і горбів,

Забудь всі титули й кайдани,

Лаку з вельможних і рабів.

Веди мене на хмурі скелі,

Де стогне грізний океан,—

Верни в дитинства дні веселі,

Дай серцю відпочить од ран.

Я мало жив, та відчуваю:

Чужий я в цьому світі лжі.

Навіщо ж темрява ховає

Той знак останньої мела?

Я спав, я снив про щастя, доки

Не заступив тих марень гніт,—

То, Правдо, промінь твій жорстокий

Вернув мене у ниций світ.

Кого любив — давно нема вже,

Та й друзі розійшлись, як дим.

Надію втративши назавше,

Вже й серце стало крижаним.

Хай інколи тамує келих

Скорботу й біль, нехай уста

Сміються між питців веселих,—

Я серцем завжди сирота.

Як слухать ляси разуразні

Не друзів і не ворогів,

Кого у тлум строкатий блазнів

Маєтність або сан привів!

Де ж друзів коло? Чом не склалась

Та приязнь вірна і свята?

Набрид мені вертепний галас

І втіх нещирих марнота.

А ти, о Жінко, світоч вроди,

В тобі розрада і любов,

Та в серці в мене стільки льоду,

Що я й до тебе охолов.

Цей світ лукавства і облуди

Я б промінять на край хотів,

В якому вільно дишуть груди

Між темних урвищ і хребтів:

Туди б, з незлобним серцем, в бурю,

На те безлюддя, до стихій!

Волію пустку дику й хмуру,

Таку ж, як дух похмурий мій.

О, як мені з душного світу,

Мов голуб до свого кубла,

У небо грозове злетіти,

В кочівлю сонця та орла!

“Хотів би жити знов у горах”

Рік написання – 1807

Збірка – «Години дозвілля» (Hours of idleness).

Тема – протест проти загальноприйнятних норм моралі тогочасної Англії.

Ідея – втеча з сьогодення до радісного світу минулого дитинства.

Художні засоби

Епітети: дітям безжурним, в морях суворих, хвиль розбурханих, Англії пихатій, грізний океан, вертепний галас, втіх нещирих, дух похмурий мій, небо грозове.

Метафори: серце стало крижаним; тамує келих скорботу й біль; я серцем завжди сирота; в серці в мене стільки льоду; світ лукавства і облуди.

Порівняння: душа, мов птах прип’ятий; як мені з душного світу, мов голуб до свого кубла, у небо грозове злетіти.

Риторичні звертання: дай утекти мені, талане, на лано урвищ і горбів; То, Правдо, промінь твій жорстокий вернув мене у ниций світ; А ти, о Жінко, світоч вроди.

Риторичні запитання: Навіщо ж темрява ховає той знак останньої межі? Де ж друзів коло? Чом не склалась та приязнь вірна і свята?

«Мій дух як ніч…»

Вірш Байрона це звертання-монолог Саула до Давида. Головним героєм є співець. Душевний стан ліричного героя напружений. Він почувається самотнім. Його охопили сум, туга, зневіра, навіть відчай. У його душі відбувається боротьба добра і зла. І ніщо не може втішити царя, окрім божественного звука арфи, адже вона знаходиться в руках співця, чиї пісні любі Господу. Чого прагне Саул: веселощів, задоволення чи ще більшої влади? Ні, він хоче переконатися, що його душа жива, не скам’яніла, адже він ще здатен чути «арфи глас». Він прагне, щоб божественна пісня розбудила в серці надію, щоб сльози полилися з його очей. Жодного натяку на конкретну особу чи якісь історичні реалії у вірші немає. Перед нами постає скорботний образ особистості, яка мужньо переносить неймовірні муки, прагнучи певного просвітлення, яке може дати їй музика (мистецтво). З тексту вірша нам невідомо, від чого страждає ліричний герой, чому в нього на душі так важко, через що його серце може розірватися від страшних мук. Це певне абстрагування від біблійної історії перетворило вірш на образ-алегорію стражденної душі, що прагне спокою й умиротворення, але вже ніде не може його знайти… У вірші йдеться про іудейського царя Саула. Але Байрон виходить за рамки біблійної історії: образ біблійного царя доповнюється образом співця (поета), який виходить на перший план. За ним стоїть сам автор і ширше — усе його покоління. Душевний стан ліричного героя напружений. Він почувається самотнім. Його охопили сум, туга, зневіра, навіть відчай.

Душу ліричного героя може врятувати лише мистецтво. Але риторичне питання у кінці твору залишається без чіткої відповіді: «Як не поможе спів, воно од мук тяжких порветься враз!»

***

Мій дух як ніч. О, грай скоріш!

Я ще вчуваю арфи глас,

Нехай воркує жалібніш

І тішить слух в останній час.

Як ще надія в серці спить,

Її розбудить віщий спів.

Як є сльоза, вона збіжить,

Поки мій мозок не згорів.

Але суворо й смутно грай,

Додай жалю в свій перший звук.

Молю тебе, заплакать дай,

Бо розпадеться серце з мук.

Воно в собі терпить давно,

Давно вже в ньому вщерть образ,

Як не поможе спів, воно

Од мук тяжких порветься враз!

«Мій дух як ніч…»

Рік написання – 1815

Жанр — елегія;

Цикл «Єврейські мелодії»

Основою для написання твору стала історія зі Старого Заповіту про царя Саула та співця Давида. Відомо, що Саул був іудейським царем і жив у XV столітті до н. е., а Давид був пастухом, який переміг силою духа велетня Голіафа. Цар Саул позаздрив славі переможця і хотів убити його, але коли Давид заграв на арфі, злий дух відступив від Саула і дух царя просвітлився.

Тема. Зіткнення суперечливих начал у душі людини, самотність.

Ідея. Мистецтво, що просвітлює душу

Настрій поезії. Вірш дуже емоційно напружений, сумний

Ключові образи твору. Співець, арфа, образ плачу (скорботи). Звуки арфи, її «віщий спів» може розвіяти смуток, вселити надію. Арфа є втіленням мистецтва, що має сприяти духовному відродженню.

Художні засоби

Епітети: «останній час», «віщий спів», «перший звук»;

метафори: «глас арфи воркує і тішить слух», «надія в серці спить», «розпадеться серце», «поки мозок не згорів»;

порівняння: «мій дух як ніч»; вигуки: «О, грай скоріш!».