Кобзареві!

Кобзарю, знов я до тебе приходжу,

бо ти для мене - совість і закон.

Прости, що я дрібницями тривожу

твій вічний, твій глибокий сон.

А може, це не зовсім і дрібниця,

Ти ж бачиш сам, які складні часи:

Великі струси. Перелом традицій.

Переосмислення краси.

І вічний рух - у всесвіті, у світі.

Лише могила з місця - ані руш...

О скільки стало в нашому столітті

скалічених і безнадійних душ!

Ну, що ж не дивно, покрутився глобус

в диму, в пожежах, у кривавій млі.

Захворів дехто на морську хворобу,

хитається по палубі землі.

Розхитаний, спустошений і кволий,

біда, якщо в мистецтво забреде,

шукає форм, не бачених ніколи.

Шукає форм, нечуваних ніде.

І тут же - просто шукачі прокорму,

і шахраї, і скептиків юрма -

шукають найсучаснішої форми

для того змісту - що в душі нема.

Возрадуйтеся, прадіди печерні,

ось пролунав новітній благовіст!

В абстракції, в модерні, в істерії

конає в корчмах витончений зміст.

І сам на себе поглядає збоку -

Чи є в його агонії краса...

Кобзарю мій! Поете мій високий!

А як же ти поезії писав?

- Я не писав. Я плакав і сміявся.

Благословив, співав і проклинав.

Сказати правду - мало турбувався,

як я при цьому збоку виглядав...

© Ліна Костенко, "НАШЕ ЖИТТЯ", лютий, 1969 рік