Леся Українка


150 років від дня народження



«Стежками Лесі Українки» (документальний фільм про шлях Лесі Українки до власних творчих злетів через терни виснажливої боротьби з невиліковною хворобою)

ЛЕСІ.

Колись давно Ти мріями писала.

Сльозу болючу кожен день ковтала.

Боролась і не плакала. Сорочку шила

І з Мавкою щоночі говорила.

І Ти стояла біля річки боса.

І Случ пливла повз тебе світлокоса.

На Тебе райдуги-метелики сідали

І пахощами верби огортали.

І вишні обсипались прямо в поли.

І квітли чорнобривці й матіоли.

Маленька Лесю, квітко мого краю,

Я і сьогодні дух Твій відчуваю.

Ти нам лишила Слово про Полісся.

Про наші болота і передлісся.

А виросла, боролася й не впала.

Тебе любов до матінки тримала.

До України. До цієї річки.

До цих тополь, що вряд стоять, як свічки.

І кримське сонечко любило і ласкало.

І рідне поле тіло лікувало.

Сьогодні Ти у бронзі і граніті.

Одна така, одна у всьому світі.

І над тобою зорі золоті.

І українці вже не ті, не ті.

Г.Потопляк. 2019.



Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так гостро іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?


Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб'єш...


Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю при стіні

Іншим на втіху, на смуток мені.


Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.


Брязне клинок об залізо кайданів,

Піде луна по твердинях тиранів,

Стрінеться з брязкотом інших мечей,

З гуком нових, не тюремних речей.


Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою...

Зброє моя, послужи воякам

Краще, ніж служиш ти хворим рукам!


Contra spem spero! (лат. Без надії сподіваюсь!)

Гетьте, думи, ви хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?


Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть, думи сумні!


Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.


І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть – і настане

Ще й для мене весела весна.


Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.


В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей –

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.


Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть, думи сумні!