17.03.20
Історія України
Тема: Держава Феодоро в Криму. Утворення Кримського ханства.
Основні поняття: генуезькі колонії, Мангуп, Гіреї, диван, муфтій, мечеть.
Матеріали за посиланням
https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A4%D0%B5%D0%BE%D0%B4%D0%BE%D1%80%D0%BE
https://edera.gitbook.io/ed-era-book-history/mizh_russyu_ta_richchyu/utvorennya_krumskogo_khanstva
Князівство Феодоро займала західну частину гірського Криму та смугу південного берега. Південною межею князівства до 1365 р. служило чорноморське узбережжя від Чембало (Балаклава) до фортеці Алустон (Алушта). Північна межа проходила по правому березі річки Бельбек, де служила форпостом князівства побудована біля входу в Бельбекську долину дозорна фортеця Сюйрень (Скиварин). Західною точкою князівства була фортеця Каламіта (Інкерман) з портом Авліта, розташована в гирлі річки Чорної при її впадінні у Північну бухту. Східна межа проходила в районі Великої Алушти, обмежуючись округом Кiнсанус з дозорної фортецею-бургом Фуна (гр. Φουνα).
У XIII ст. один з дуксів феми Ператеа створив політичне об'єднання, що отримало назву князівства Феодоро або Мангупського князівства. У генуезьких документах назва звучить як Тедоро, Тодоро, Тедори тощо: ці форми походять від старої назви місця — Дорос, Дорі і злився з ним грецького визначеного артикля «то», (гр. τῷ). У своїх записках монах-францисканець Віллем Рубрук (1220—1293 р.), який відвідав Крим у 1253 р., пише про готів: «… між Херсоном і Солдайєю існує сорок замків і майже кожен з них має особливу мову, серед них багато готiв, мова яких німецька» («teutonicum»).
Першим по-справжньому відомим і достовірно встановленим правителем князівства Феодоро був Олексій I, який відкрито висунув претензії на територію узбережжя Капітанства Готія (між Канакой на сході і Форосом на заході) і консульство Чембало. З 1411 р. генуезці виплачували компенсацію за захоплені приморські міста. Такі виплати здійснювалися до 1422 р., але Олексій не вдовольнився цими підношеннями.
У 1422 р. між Феодоро і Кафою почалася війна. Феодорити атакували міста і поселення, що перебували під контролем генуезців: Алустон (Алушта), Горзувіти (Гурзуф), Партеніт, які, так само як і Чембало, по кілька разів переходили з рук у руки.
Олексію потрібні були союзники, яких він і отримав в цей період в особі імператора Трапезунда Іоанна Великого Комніна і пізніше хана Хаджі Герая. Правлячі династії Феодоро і Трапезунда породичалися між собою. У 1425 р. старший син князя Олексія Іоанн одружився на Марії Палеологині Асанині Цамблаконині. У 1429 р. Марія, дочка Олексія, вийшла заміж за Давида Великого Комніна, сина імператора Трапезунда Олексія IV Великого Комніна. Опинившись в близькоспорідненому зв'язку з константинопольськими Палеологами і трапезундськими Комнінами, готський князь прийняв герб імператорського дому Палеологів — двоголового орла, і став іменувати себе «володарем Феодоро і Параталасії (гр. αυθέντου πόλεως Θεοδώρους και παραθαλασσίας)».
У 1433 р. Олексій I знову захопив Чембало. В результаті військових дій Чембало з усією територією цього консульства — від селищ Кайту і Ласпі на сході до маяка на мисі Херсонес на заході — перейшли до Феодоро.
4-го червня 1434 р. генуезька ескадра під командуванням «золотого лицаря» Карло Ломелліно підійшла до Балаклавської бухти. 10-го червня 1434 р. фортеця Чембало була взята. Через кілька днів генуезцями була захоплена приморська фортеця Каламіта. Після здобутих перемог Карло Ломелліно попрямував до Каффи не морем, а по суші — вздовж південного берега Криму, грабуючи поселення, руйнуючи ісари і кастрони місцевих феодалів і приводячи до послуху тих, хто намагався чинити опір. 22-го червня 1434 р. 8-тисячне генуезької військо було вщент розбите у Солхатській битві біля містечка Кастадзона військами Хаджі Герая і його союзниками феодоритами.
Після загибелі князя Олексія I в 1446 р. правом успадкування престолу скористався його середній син Олубей (Мануїл), який княжив з 1447 з 1458 р. р. Олубей був офіційно проголошений князем Феодоро трапезундськими сановниками, які хотіли тим самим продемонструвати, що Готія залишається в залежності від імперії. Генуезький документ 1447 р. повідомляє про військової і дипломатичної демонстрації на підтримку Феодоро, які влаштували імператор і деспот Трапезунда — відповідно Іоанн IV Великий Комнін і його брат Давид, які з «…галерами і довгими кораблями» здійснили плавання в Готію і «…перебували там з Олубеем та іншими синами колишнього Олексія» — старшим Іоанном і молодшим Ісааком.
У 1450 р. 300 татарських вершників на чолі з синами хана допомогли князю Олубею поставити прапор Феодоро над стінами відбитій у Генуї Каламіти (Інкермана).
В 1458 р. Олубей відновлює фортецю Фуна поблизу Алушти і передає її разом з округом Кiнсанус своєму синові Олександру.
Успішні для Феодоро війни за володіння південним берегом Криму призвели до того, що з 1460-х років генуезці знову визнають за панами Феодоро титул «панів Готії».
У 1460 р. в італійських джерелах згадується пан Готії по імені Кейхі-бей, що могло бути другим, як і у випадку з Олубеєм — Мануїлом, тюркським ім'ям Пана Феодоро.
У 1465 р. паном Готії стає брат Олубея Ісаак, іменований в італійських джерелах Саїк — «Saichus» або «Saicus», а в росіян «Ісайко», що княжив до 1475 р.
24-го вересня 1472 р. дочка покійного князя Олубея і племінниця князя Саіка — княжна Марія Мангупська стала дружиною молдавського господаря Штефана Великого (1433—1504 р.) Марія Мангупська була родичкою болгарських царів Асеней і візантійських Палеологів (її тітка Марія Готська була в шлюбі з трапезундським імператором Давидом Великим Комніном, а, отже, і в спорідненні з Палеологами). Цей шлюб був дуже престижним для Штефана, який вважав себе наступником візантійських імператорів і розраховував на загальноєвропейське визнання.
З падінням Константинополя в 1453 р. Візантійська державність продовжувала існувати. До 1475 р. її легітимними наступниками були Трапезундська імперія Великих Комнінів, а пізніше князівство Феодоро, чиї правителі, будучи родичами Комнінів і Палеологів, прийняли титул «Автократора». Під час розкопок палацу «панів Готії» були виявлені дві чаші з написом HCAAK ΑΥΘω(Κρα)Τυ (Ісаак автократор). Титул автократора — самодержця вважався найвищим у «візантійському світі», його могли носити тільки імператори.
Але турецький султан Мехмет II Фатіх, захопивши Константинополь і Трапезунд, вже прийняв титул Кайсар-і Рум, дослівно «Цезар Риму» і не потребував конкурентів, готових очолити новий хрестовий похід.
На початку 1475 р. шурин Штефана Великого і син Олубея Олександр отримав звістку, що помер його дядько — Пан Феодоро Ісаак і престол зайняв його двоюрідний брат. Штефан Великий спорядив за свій рахунок корабель і надав 300 збройних волохів для експедиції, метою якої було усунення від влади сина Ісаака і заміна його на мангупському престолі сином Олубея (Мануїла) Олександром. Олександр виставив своєму кузену ультиматум, підкріпивши його вірчими грамотами від угорського короля Матяша Корвіна (1443—1490 рр.), після чого в червні 1475 р. зайняв мангупський престол.
У вересні 1475 р. османи, які захопили до того часу Кафу і приморські міста, підійшли до Мангупу і почали облогу з широким використанням артилерії. Велика частина жителів покинула Мангуп і розійшлася по навколишніх гірських селах, несучи з собою майно і забираючи господарську худобу. За стінами фортеці сховався трьохтисячний гарнізон, який складався з феодоритів, надісланих Штефаном волоських воїнів і татар поваленого братами хана Менглі Герая. У грудні 1475 р. фортеця була захоплена. Князь Олександр потрапив у полон, був відправлений до Стамбула де і був страчений.
Після завоювання з колишніх земель князівства був утворений Мангупський кадилик (тур. kadılık — адміністративна одиниця Османської імперії), який входив до складу вілайєта (тур. vilâyet — провінція) з центром у Кафі (Феодосії). У кадилик Мангуп входили 3 міста (Мангуп, Інкерман, Балаклава) і 49 сіл.
Феодальні міжусобиці в Орді і підтримка Польсько-Литовської держави сприяли утворенню 1449 р. незалежного Кримського Ханства на чолі з Хаджі Ґераєм, який переніс резиденцію з Солхата (нині Старий Крим) до Салачику в околицях пізнішого Бахчисарая і поклав початок ханській династії Ґераїв. В 1475 р. під час походу Османської імперії на Крим, коли султаном Мехмедом ІІ були завойовані ґенуезькі колонії Північного Причорномор'я, кримська правляча династія в особі Менґлі I Ґерая визнала владу османського султана як лідера мусульманського світу — халіфа.
В наступні роки османський вплив на внутрішні справи Кримського ханства підсилювався, час від часу викликаючи спротив кримських ханів, аж до збройних сутичок (в котрих Ґераї інколи зверталися за збройною допомогою до козацтва, як у подіях 1624—1629 рр.). Ефективність опору була низькою, стримувалася усобицями всередині самого ханського роду, та до середини XVIII ст. ханство значною мірою втратило політичну самостійність на користь Османської імперії. Однак доктор історичних наук, професор РАН Ілля Володимирович Зайцев у своїй роботі «Кримське ханство: васалітет чи незалежність?» наводить аргументи на користь того, що Кримське ханство протягом всієї своєї історії було незалежною, а не васальною державою
Домашнє завдання: опрацювати § 20 виконати завдання 5-6, с. 198.
19.03.20
Всесвітня історія
Тема: Чернечі лицарські ордени та християнізація Східної Європи.
Основні поняття: Тевтонський орден, Лівонський орден, орден Мечоносців.
Матеріали за посиланням
army.armor.kiev.ua/hist/orden-tewton-b.php
Тевтонська експансія
Орден святої Марії Тевтонської був затверджений Папою Інокентієм III у 1198 році і номінально підпорядковувався Ватикану та імператору Священної Римської Імперії. Але дуже швидко тевтонці придбали такий вплив, що отримали можливість самостійно визначати свою внутрішню і зовнішню політику.
На думку деяких дослідників під час хрестових походів у Святу землю Тевтонський орден не виявив особливого героїзму. Дисципліна серед тевтонців залишала бажати кращого, тому орден досить рано повернувся до Європи. А після того, як султан Бейбарс взяв штурмом фортецю Монфор у Верхній Галілеї, тевтонці остаточно влаштувалися у Венеції.
На початку XIV століття тевтонці щільно осіли в Пруссії і звернули свій погляд на схід. Офіційною причиною військової експансії стала боротьба проти язичницьких прибалтійських племен і насадження католицтва в тих землях. Але насправді причини були куди більш прозаїчні - орден намагався створити свою суверенну державу.
Просуваючись на схід війська ордена зіткнулися з двома потужними державами, що не поспішали визнавати владу братів-лицарів. Польща на той момент стала серйозним політичним гравцем в регіоні під керівництвом короля Владислава Локотки. А сусідня Литва була об'єднана амбітним князем Гедеміном.
У 1315 Гедемін і Владислав вирішили боротися проти тевтонської експансії спільно і уклали союз. Почалася тривала серія воєн, яка закінчиться тільки через століття, коли німецькі лицарі зазнали остаточної поразки в Грюнвальдській битві.
Паралельно з війною на сході, намітився сильний розкол між Тевтонським орденом і Ватиканом. Справа в тому, що накопичуючи могутність, орден поступово виходив з-під впливу Папської курії, набуваючи повну незалежність. Магістри ордена перестали зважати на призначенням папських єпископів і могли легко ігнорувати накази з Ватикану.
О́рден мечоно́сців (нім. Schwertbrüderorden) — чернечий лицарський орден Католицької Церкви у 1202—1237 роках. Заснований в Ризі монахом-цистеріанцем Теодоріхом Трейденським, з дозволу ризького єпископа Альберта фон Буксгевдена, з метою захисту, поширення й утвердження християнства в Лівонії. Названий за гербом ордену, який носили лицарі на своїх плащах, — червоним мечем із червоним хрестом. Схвалений Папою Римським Інокентієм III. Затверджений папською буллою 1210 року[1]. Складався, переважно, з німецьких лицарів. На відміну від інших лицарських орденів, що були самостійними, зберігав залежність від Ризького єпископа. 22 вересня 1236 року зазнав розгромної поразки від литовсько-латиських військ у битві при Сауле. 12 травня 1237 року об'єднався із Тевтонським орденом, перетворившись на Лівонський відділ цього ордену, більш відомий як Лівонський орден.
Лівонський орден. Отримавши право вважати Лівонський орден своїм відділенням, тевтонці отримали в своє володіння і його землі на території сучасних Латвії та Естонії. Поступово лівонці стали досить могутньою організацією, яка могла собі дозволити викупити у датського короля Вальдемара IV ціле Естляндське грецогство і міста Ревель (Таллінн) і Нарву.
Більш того, Ливонское відділення не брало участі в Грюнвальдській битві, так що пережило самих тевтонців. Побоюючись російської експансії орден уклав союз зі старими ворогами - Литвою. Але в 1558 році Іван Грозний розбив ливонскі війська і захопив більшу частину їх земель в Прибалтиці. Орден було ліквідовано.
Домашнє завдання: опрацювати матеріали за інтернетпосиланнями, охарактеризувати значення діяльності лицарських орденів для Східної Європи.
31.03.20
Історія України
Основні поняття: шляхта (князі, пани, земяни, бояри), духовенство (біле, чорне), міщани (патриціат, бюргерство, плебс), селяни.
Матеріали за посиланням
vseosvita.ua/library/suspilne-ta-cerkovne-zitta-na-teritorii-ukraini-v-14-15-st-43463.html
vseosvita.ua/library/suspilne-i-cerkovne-zitta-v-ukraini-u-drugij-polovini-hiv-hv-st-37044.html
Домашнє завдання: опрацювати § 21, виконати завдання 11 с. 206
02.04.20
Всесвітня історія
Матеріали за посиланням
www.youtube.com/watch?v=9EsNiFVVYb0
www.youtube.com/watch?v=T3t5hrMD8ao
Домашнє завдання: опрацювати § 16, виконати завдання 12 с. 177