9 клас

Всесвітня історія

Клас: 9-А, 9-Б Урок № 31 Дата: 06.04.

Науково-технічна революція зламу ХІХ–ХХ ст. та її вплив на людину й суспільства. Індустріальні та традиційні суспільства.

Додаткова інформація https://drive.google.com/drive/folders/1t-NFgkSfB-LP2ENZz-j27JfEjlZ5QTcj

Практичне заняття. Зародження масової культури.

Опрацювати матеріал на с.247-248 підручника та виконати завдання до тексту с. 248.

Домашнє завдання

Повторити матеріал §§ 27- 28, вивчити зміст понять "емансипація", "фемінізм", "суфражизм", "масова культура".

Підготувати есе на тему "Основні протиріччя технічного прогресу в ХІХ ст. та його вплив на розвиток суспільства".

Всесвітня історія

Клас: 9-А, 9-Б Урок № 28 Дата: 30.03.

Початок боротьби за переділ колоніального світу.

Мілітаризація — 1) поширення військових законів та дисциплін на цивільні галузі господарства, економіку. 2) дії державних органів у сфері економіки, політики та суспільства, спрямовані на нарощування військової потужності держави. Політику мілітаризації особливо активно проводила Німеччина перед Першою світовою війною.

Метрополія - дерхава, яка володіє колоніями (залежними територіями)

Виписати до зошита країни та їхні колонії або домініони.

Домашнє завдання

Опрацювати параграф 24 та матеріал на с. 211-218 підручника.

Прочитати додатковий матеріал https://drive.google.com/drive/folders/1h5uRZ2kmpQ_SoLptPyxp0vBr9fgjZAxC

Вивчити визначення понять «мілітаризація», «метрополія».

Написати порівняльну характеристику повстання іхетуанів в Китаї та повстання сипаїв в Індії.

Всесвітня історія

Клас: 9-А, 9-Б Урок № 27 Дата: 19.03.

Практична робота: простежити динаміку міжнародних відносин у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

1. Виправте помилкові твердження.

1) «Союз трьох імператорів» був створений завдяки ініціативі німецького канцлера фон Бюлова. («Союз трьох імператорів» був створений Бісмарком.)

2) Після 1871 р. в Європі встановився збройний мир — держави почали скорочувати кількість озброєнь (Починається гонка озброєнь)

3) До Антанти входили Австро-Угорщина, Франція і Росія (До Антанти входили Франція, Англія, Росія)

4) Франція у другій половині XIX ст. здійснювала політику «блискучої ізоляції» (Політику «блискучої ізоляції» проводила Англія)

2. Співвіднесіть дати і події.

1 Англо-французька таємна угода А 1900 р.

2 Англо-бурська війна Б 1904 р.

3 Триполітанська війна В 1911-1912рр.

Г 1899–1902 рр.

3. Відновіть хронологічну послідовність.

а) Створення Троїстого союзу;

б) японо-китайська війна;

в) франко-прусська війна;

г) марокканська криза;

д) створення «Союзу трьох імператорів».

Отто фон Бісмарк як політик

Аналіз життя та діяльності рейхсканцлера Отто фон Бісмарка залишається актуальним і нині, коли проходить процес переформатування незалежної Української держави в умовах небачених для неї викликів, зокрема відверто агресивної окупаційної політики з боку Російської Федерації. Розуміння ролі політичних лідерів у державному будівництві, захисті національних інтересів і реформуванні соціально-економічної системи суспільства має важливе значення для визначення місця окремих особистостей як в історичному минулому, так і на сучасному етапі державотворення.

На шляху до політичної та дипломатичної кар'єри О. фон Бісмарка існувала низка перешкод. У родині Бісмарка не було традиції дипломатичної служби. Його батько, Фердинанд Бісмарк, був типовим юнкером.

Сімейні традиції швидше могли підштовхнути молодого Бісмарка до думки про військову кар'єру. Протягом трьох століть його предки брали участь у війнах проти Франції. Його батько разом із шістьма іншими родичами відзначився в боях із Наполеоном. Пізніше Бісмарк неодноразово шкодував, що не вибрав військової кар'єри. Він звинувачував у цьому свою маму, яка вийшла з чиновницько-професорської сім'ї і не поділяла військових прагнень молодого юнкера, віддаючи перевагу успіхам свого сина на дипломатичній арені.

Як представник поміщицького класу Бісмарк потрапив у 1847 p. до прусського сейму замість хворого депутата Брауміга. За його словами, він дотримувався ліберальних ідей, успадкованих від діда по материнській лінії, який був міністром.

У лютому 1849 p. відбулися вибори обох палат ландтагу, на яких було висунуто з-поміж інших кандидатуру Бісмарка.

У липні 1851 p. Бісмарк був призначений представником Пруссії у Союзному сеймі. Очевидно, вважали, що ця "сильна людина" буде енергійно обстоювати у сеймі консервативні прусські інтереси.

8 жовтня 1862 p. Бісмарк був офіційно призначений державним міністром і виконувачем обов'язків міністра-президента Пруссії.

Призначення Бісмарка головою прусського уряду поклало початок його більш як чвертьвіковому співробітництву з королем Вільгельмом І. Смерть короля (тоді вже імператора) у 1888 p. по суті зумовила кінець блискавичної кар'єри "залізного канцлера", хоча він до початку 1890 р. залишався рейхсканцлером.

У громадській думці утвердився образ Бісмарка як політика не тільки зухвалого і талановитого, а й геніального. За невеликий проміжок часу він перетворився у "національного героя". Недаремно ще в 1864 p. французький письменник П. Меріме сказав: "На жаль, на кожне століття припадає по одній великій людині. Для нашого – Бісмарк". Донині історики розбираються у хитросплетіннях бісмарківської зовнішньої та внутрішньої політики, його дипломатичних кроках, що сформувалися ще на початку державницької діяльності першого канцлера Німецької імперії.

Союз трьох імператорів

Залякуючи Францію, О. фон Бісмарк одночасно піклувався про те, щоб вона не змогла знайти собі союзників. Він прагнув привернути на сторону Німецької імперії можливих друзів Франції. Таким чином канцлер розраховував тримати Францію у стані політичної ізоляції. За влучним висловом російського дипломата графа П. Шувалова, О. фон Бісмарка переслідував "жах коаліцій". "Союз трьох імператорів" – ось та комбінація, до якої прагнув німецький канцлер. Створення австро-російсько-німецького союзу було тим дипломатичним маневром, яким він розраховував запобігти можливості коаліції Австрії, Франції і Росії, а також менш жахливої, але все-таки достатньо небезпечної подвійної франко-російської комбінації.

На початку 70-х pp. обставини складалися сприятливо для задуманої О. фон Бісмарком комбінації – союзу трьох імператорів.

У вересні 1872 р. в Берліні відбулася зустріч трьох імператорів.

На початку травня 1873 р. Вільгельм І приїхав з візитом до Петербурга в супроводі О. фон Бісмарка і Г. Мольтке. Там і була підписана російсько-німецька військова конвенція. Підписали конвенцію два генерали – Г. Мольтке і граф Берг. Того ж дня, б травня, вона була ратифікована обома монархами.

У червні того ж року Олександр II у супроводі О. М. Горчакова відправився до Відня. То був перший візит російського царя в австрійську столицю після Кримської війни. Таким чином, поїздка набула демонстративно-політичного значення. Росія начебто заявляла про забуття тієї "невдячності", якою Австрія "здивувала мир" в 1853-1856 pp. Цар і О. М. Горчаков спробували схилити австрійських правителів долучитися до російсько-німецької конвенції. Але ті відмовилися. На їх думку, це могло залучити Австрію у війну проти Англії. Замість військової конвенції австрійці запропонували Росії іншу угоду. Вона і була підписана 6 червня в Шенбрунні, під Віднем. Документ мав форму договору між монархами, і під ним стояли тільки їх підписи. Обидва імператори зобов'язувалися домовлятися в разі виникнення розбіжностей у конкретних питаннях, щоб ці розбіжності "не запанували над міркуваннями вищого порядку". У разі загрози нападу з боку третьої держави обидва монархи зобов'язувалися домовитися один з одним "про спільну лінію поведінки". Якби в результаті цієї угоди були потрібні військові дії, характер їх повинна була б визначити спеціальна воєнна конвенція.

Легко побачити, що угода від 6 червня 1873 р. носила досить розпливчатий характер. 23 жовтня, після приїзду до Австрії, Вільгельм І приєднався до Шенбруннської угоди. Вона-то й отримала неточну назву союзу трьох імператорів.

Додаткова інформація https://drive.google.com/drive/folders/1AspXz6LNnlZZhYITW0lv9aNfxexABocV

Домашнє завдання

Опрацювати параграф 26, виконати завдання до документа с. 220-221 підручника,

скласти резюме "Динаміка міжнародних відносин у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст."

Приклад

Поява після франко – прусської війни 1870 – 1871 рр. в центрі Європи об’єднаної Німеччини корінним чином змінило співвідношення сил на Європейському континенті. Франція в військовому та економічному відношеннях не могла протистояти Німеччині. Так само і Австро – Угорщина була нездатна протистояти Німеччині.

Троїста угода (Німеччина, Австро – Угорщина, Італія) була укладена 20 травня 1882р. Учасники забов’язувались не вступати в союзи спрямовані проти держав, що підписали угоду, консультуватись по питанням економічного та політичного характеру та надавати військову допомогу у разі агресії. Примкнула до Істро –німецького союзу і Румунія, яка в 1883р. уклала таємну угоду з Австро – Угорщиною проти Росії.

В кінці ХІХ ст. політичні та економічні інтереси Англії та Німеччини зіштовхнулись в усіх куточках світу, що призвело до загострення суперечностей між державами. Особливої гостроти набули суперечності в Африці, в Східній Азії та на Близькому Сході. Німеччина в 1897р. під видом оренди анексувала в Китаю порт Цзяочжоу, а потім розширила свій протекторат на весь півострів Шаньдун. В 80 – х рр. ХІХ ст. Німеччина почала створювати свою колоніальну імперію в Африці та на Тихому океані. На Африканському континенті інтереси обох держав не раз стикалися про що свідчать угоди 1890р. та 1898р. про поділ сфер впливу в Східній та Південно – Західній Африці.

Одним з головних засобів в боротьбі за переділ світу були військово – морські флоти, будівництву яких приділялась особлива увага. З кінця ХІХ ст. Німеччина постійно збільшує свої військово – морські сили. “Закон про флот” 1912р. передбачав довести чисельність німецького флоту до 245 бойових кораблів. В свою чергу Англія, розуміючи, що швидке зростання німецького військово – морського флоту може підірвати її морську могутність, також включилась в гонку військово – морських озброєнь. Вона поставила за мету мати на 60% більше кораблів ніж в німецькому флоті. Крім того, англійський уряд розпочав в 1905р. будівництво кораблів нового класу – “дредноутів”, що значно переважали кораблі всіх інших класів. Однак Німеччина не хотіла поступатись, і вже у 1908р. мала 7 дредноутів проти 8 англійських. В 1909р. Англія прийняла рішення будувати по два кораблі на кожний побудований в Німеччині. Свою військово – морську могутність Англія намагалась зберегти та захистити і дипломатичним шляхом. Після прийняття Німеччиною військово – морського закону 1906р. англійський уряд виступив з пропозицією обмеження масштабів будівництва нових військових кораблів. На Гаазький мирній конференції в 1907р. англійська дипломатія пропонувала світовим країнам підписати угоду про скорочення військово – морських флотів. Однак Німеччина погоджувалась на скорочення флоту при умові, якщо Англія відмовиться від союзу з Францією. Позитивного результату по даному питанню так і не вдалось досягти.

Таким чином міжнародні конфлікти поч. ХХ ст.. сприяли загостренню протиріч між Антантою та країнами Троїстої угоди і стали передвісником майбутньої війни.

Всесвітня історія

Клас:9 Урок № 26 Дата: 16.03.

Тема: « Міжнародні відносини наприкінці 19- початку 20ст.»

План

1. Утворення Троїстого союзу та Антанти.

2. Початок боротьби за переділ колоніального світу.

3. Міжнародні кризи та збройні конфлікти на початку 20 ст.

4. Україна в геополітичних планах Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій на межі 19-20 ст.

1. Утворення Троїстого союзу й Антанти

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. завершувався поділ світу, що зумови­ло посилення суперечностей між провідними європейськими країнами. Взаємні претензії європейських держав призвели до утворення ворогуючих військово- політичних союзів (блоків) — Троїстого союзу й Антанти.

До Троїстого союзу ввійшли, підписавши відповідний договір, Німеччина й Австро-Угорщина (1879), а також Італія (1882, розірвала договір у 1915). Кра- їною-лідером у цьому «трикутнику» була Німеччина.

Натомість Англія, Франція та Росія для боротьби з Троїстим союзом у 1907 р. завершили утворення Антанти, де провідна роль належала Великій Британії. Антанта була незвичним союзом, адже Британія не мала жодних формальних зобов’язань перед Францією та Росією захищати їх у разі війни з Німеччиною. Антанта існувала на підставі окремих англо-французької (1904) та англо-росій- ської (1907) угод. Угода між Францією та Росією існувала ще з 1891 р. Спільного договору між трьома державами не було до початку Першої світової війни.

Словничок

Військово-політичний союз (блок) - союз або угода держав з метою спільних дій для досягнення політичних, економічних і військових цілей.

Троїстий союз - військово-політичний блок Німецької імперії, Австро-Угор-ської імперії та Королівства Італія, який утворився в 1879-1882 рр. і був спря­мований проти Французької республіки, Російської імперії та Великої Британії.

Антанта (з фр. згода) — військово-політичний союз Великої Британії, Франції та Росії, який сформувався впродовж 1904-1907 рр. для боротьби з Троїстим союзом.

Англо-французький договір мав на меті врегулювання територіальних су­перечок і зміцнення співпраці проти передбачуваної загрози від Німеччини. Велика Британія поширила свій вплив на Єгипет, а Франція — на Марокко.

Що ж до англо-російського договору, то переговори між Великою Британі­єю та Росією розпочалися в 1903 р., і через чотири роки суперництво між дер­жавами поступилося взаєморозумінню. Поразка Росії у війні проти Японії за­спокоїла Англію щодо російських апетитів на Далекому Сході, а на Балканах, де Англія вже давно протистояла поширенню російського впливу, споруджена німцями стратегічна залізниця Берлін-Багдад, що проходила через Константинополь (нині Стамбул), блокувала наміри Росії контролювати чорноморські протоки Босфор і Дарданелли. Отже, два давні райони, що були «яблуком роз­брату» між Британією та Росією, більше не турбували англійців.

У серпні 1907 р. між Росією та Великою Британією було досягнуто домов­леності щодо розподілу інтересів в Афганістані та Персії (сучасний Іран); Тибет передали під управління Китаю.

У результаті утворення Троїстого союзу й Антанти Європою пролягла неви­дима «лінія ворожнечі» між найбільшими європейськими державами.

2. Початок боротьби за переділ колоніального світу

Заснування європейськими державами колоній, яке розпочалося в XVI ст. після великих географічних відкриттів, до середини XIX ст. в основному завер­шилося.

З другої половини XIX ст. колоніалізм став важливою складовою політики провідних держав. Потік фабричних товарів з метрополій перетворював коло­нії й залежні країни Сходу на ринки сировини й збуту товарів. У цей період у відносинах між Європою та рештою світу відбулися вражаючі зміни. Наймогут- ніші європейські держави зробили останню й найбільш рішучу спробу територіального переділу світу.

У 70-х роках ХІХ ст. розпочалася серйозна боротьба між європейськими дер­жавами за володіння колоніями в Африці, і до початку Першої світової війни весь Африканський континент, за винятком християнської Абіссінії (Ефіопії) і Ліберії, був поділений між європейськими державами.

Упродовж останніх 30 років XIX ст. Британська імперія наполовину роз­ширила свою територію, а кількість підданих королеви Вікторії збільшилася на третину. Англія, яка не брала участі у війнах у Європі, стала лідером у колоні­зації інших народів.

Серйозну конкуренцію Великій Британії з часом становила Німеччина Починаючи з 1890 р. кайзер Вільгельм II активно утверджував Німеччину на Сході та в Африці. Та все ж на початок ХХ ст. Німецька колоніальна імперія була в 3,5 раза менша за Французьку та в 11,5 разів менша за Британську. Росія не втручалася в боротьбу за заморські колонії, оскільки була зайнята освоєнням величезної території від Сибіру до Далекого Сходу. У середині ХІХ ст. почалася агресія країн Заходу проти Китаю. У результа­ті «опіумних» воєн були укладені нерівноправні договори з Англією, Францією, США й іншими країнами. Фактично на початок ХХ ст. Китай став напівколонією.

Отже, колоніальна система стала явищем світового масштабу, а роль коло­ній як ринку сировини, дешевої робочої сили, збуту товарів стрімко зростала.

3.Міжнародні кризи та збройні конфлікти на початку хх ст.

Іспано-американська війна 1898 р. за Кубу стала провісником майбутніх серйозніших збройних конфліктів. Початок ХХ ст. позначився погіршенням міжнародних відносин. Через боротьбу за ринки збуту загострилися економічні відносини між Німеччиною й Великою Британією, а також з Росією. Результа­том зіткнення інтересів провідних держав у боротьбі за територіальний переділ стала перша марокканська криза 1905 р., спричинена тим, що Німеччина вирішила застерегти Францію, яка шукала союзу з Англією й Росією.

Внутрішня ситуація в Марокко, яка займала вигідне стратегічне положення на півночі Африки біля Гібралтарської протоки, у 1905 р. була нестабільною. Німеччина не мала тут серйозних інтересів, оскільки Марокко належало до сфери інтересів Франції. Згідно з угодою, яку підписала й Німеччина, жодна країна не мала права вживати в Марокко заходів, попередньо не проконсультувавшись з іншими країнами-підписантами. На початку 1905 р. Франція порушила цю домовленість, вимагаючи від марокканського султана контролю над армією й поліцією.

Німеччина вирішила скористатися цим приводом і «поставити на місце» французів, а також ослабити угоду між Францією й Англією. Оскільки Росія ще не отямилася від поразки в російсько-японській війні 1904-1905 рр., Німеччина могла не боятися, що вона втрутиться в марокканські події. Німецький канцлер Б. Бюлов порадив Вільгельму II відвідати марокканського султана й запевнити його у своїй підтримці. Це мало стати попереджувальним сигналом для Фран­ції. Кайзер не бажав такої ризикованої подорожі й намагався ухилитися від неї. По-перше, він боявся замаху на своє життя в неспокійній країні, а по-друге, не хотів, щоб його візит до Марокко спровокував війну з Францією. Тоді Б. Бюлов передав до преси інформацію про те, що візит відбудеться. Пізніше він непере­конливо виправдовувався, що, мовляв, уже пізно було щось змінити.

Наприкінці березня 1905 р. Вільгельм II прибув до столиці Марокко Тан­жера. Його приїзд супроводжувався кумедними подіями. Спочатку у воду впав німецький посланник, який поспішав привітати імператора, потім з’ясувалося, що текст промови Вільгельма до султана не підготовлений, а арабський скакун, присланий султаном у подарунок кайзеру, злякавшись феєрверку, скинув із себе імператора. На тлі цих подій Вільгельм II виголосив промову, у якій запевнив, що Німеччина підтримає султана проти домагань Франції.

Робота з джерелом

Ознайомтеся з повідомленням німецького посланника й визначте, чому промову Вільгельма II Франція вважала провокаційною. Чи мала, на Вашу думку, Франція підстави почуватися приниженою через промову німецького імператора?

«Його Величність відзначив, що він розглядає султана як правителя вільної й незалежної імперії, яка не підлягає жодному іноземному контролю; усе, чого він бажає, щоб Німеччина мала тут такі ж пільги в торгівлі, як і інші країни, і що надалі він воліє вести переговори безпосередньо із султаном...»

З повідомлення фон Шоена до міністерства закордонних справ Німеччини (http://www.lib.byu.edu/~rdh/wwi/1914m/morocco.html)

Це був відкритий виклик Франції. Повернувшись до Німеччини, Віль- гельм ІІ продовжував наполягати на тому, що майбутнє Марокко має стати предметом розгляду на міжнародній конференції. Французький уряд не почувався достатньо сильним, щоб рішуче покласти край таким заявам. Зрештою відповідальність узяв на себе міністр закордонних справ Франції, який подав у відставку.

Конференція, що її так прагнув Вільгельм ІІ, відбулась у квітні 1906 р. в Іспанії. Однак Німеччина, яку підтримала лише Австро-Угорщина, нічого на ній не досягла. Хоча на конференції домовилися про незалежність Марокко, проте «підтримання законності й порядку» у країні було доручено Франції та Іспанії. Франція отримала право контролювати марокканські митниці й постачання зброї. Це, по суті, узаконило французьке панування в країні. Та найголовніше, що конференція виявила настороженість європейських держав щодо зростання апетитів Німеччини.

Неспокійно було й на Балканському півострові. У 1908 р. там спалахнула Боснійська криза. Від самого заснування Австро-Угорської імперії в ній існували напружені відносини між австрійським, угорським і слов’янським населенням. «Захисником інтересів слов’ян» самочинно проголосила себе Росія. На Берлінському конгресі 1878 р. Австро-Угорщина отримала повноваження управляти двома сусідніми з нею провінціями — Боснією й Герцеговиною. Жителі цих провінцій були переважно сербами, і Сербія з нетерпінням чекала того дня, коли Боснія й Герцеговина приєднаються до неї.

Восени 1908 р. Австрія захопила ці провінції. Росія заявила протест. Виникла загроза зіткнення, причому не так між Сербією й Австро-Угорщи­ною, як між Австро-Угорщиною та Росією. Бути чи не бути збройному кон­флікту, значною мірою залежало від того, як поведе себе Німеччина. Німці дозволили австрійцям лише «похизуватися в блискучих військових шатах». Річ у тім, що Німеччина ще не була готова до війни. Не була готова до неї й Росія, принижена тим, що нею зневажили. Зрештою обійшлося без кровопролиття, хоча відносини між Росією та Німеччиною й Австро-Угорщиною були ще більше зіпсовані.

Друга марокканська криза 1911 р. Після 1906 р. французький вплив у Марокко збільшився, однак це не заважало решті країн вільно торгувати там, а французькі й німецькі промисловці співпрацювали у видобуванні корисних копалин. Коли в 1911 р. місцеве населення повстало проти султана й він звер­нувся до французів по допомогу, з Франції до Марокко прибули війська, які зайняли столицю країни.

На початку липня 1911 р. на рейді порту Агадір несподівано з’явився ні­мецький військовий корабель «Пантера» і став на якір. Це суперечило рішенням міжнародної конференції 1906 р. Німеччина пояснила свої дії тим, що, мовляв, корабель прибув для «захисту німців», які проживали в Агадірі. Проте справжні причини були іншими: по-перше, побрязкати зброєю й залякати французів; по­друге, випробувати сили англо-французької Антанти.

Англія рішуче стала на захист Франції. Якийсь час здавалося, що війни не уникнути. Однак до листопада 1911 р. напруження потроху ослабло. Франція поступилася Німеччині певною територією в Конго в обмін на свободу дій у Марокко.

Німеччина відчувала себе приниженою й побачила в зміцненні Антанти доказ того, що Англія здатна оточити німців щільним кільцем ворогів.

Італія й Тріполі. Того ж року Італія вирішила захопити Тріполі (терито­рія сучасної Лівії) — останню частину Османської імперії в Північній Африці. У вересні 1911 р. Італія оголосила Османській імперії війну й зайняла Тріполі. Коли бойові дії поширилися на о. Крит, османи закрили для судноплавства про­току Босфор. Тепер уже Росія мала проблеми з експортуванням зерна через Середземне море, і полум’я старої ворожнечі між Росією й Османською імперією спалахнуло з новою силою. У результаті італійці, самі того не бажаючи, спрово­кували нову кризу на Балканах.

Балканські війни 1912-1913 рр. У 1912 р. Греція, Сербія, Чорногорія й Болгарія об’єдналися в Балканську лігу. Для них настав сприятливий момент для захоплення всіх територій, які ще залишалися в Європі за Османською імперією.

Перша балканська війна розпочалася в листопаді 1912 р. перемогами військ Балканської ліги. За шість тижнів майже всі європейські володіння Османської імперії, за винятком Константинополя, були захоплені військами ліги. Цей блискавичний успіх стурбував як Австро-Угорщину, так і Росію, оскільки вони втрачали свій вплив на Балканах.

Крапку у війні поставив Лондонський мирний договір (травень 1913 р.). Під контролем Османської імперії залишилися Константинополь і Босфор. Решта її володінь у Європі були поділені між чотирма членами ліги.

Однак договір не гарантував миру. Розподіл османських володінь не задовольнив Сербію, яка розраховувала розширити територію на південь до Адріатичного моря. Щоб не допустити цього, Австро-Угорщина підтримала створення держави Албанія.

Болгарія, чий внесок у розгром Османської імперії був найбільшим, також була незадоволена. Болгари вважали, що головні здобутки від перемоги дісталися іншим членам ліги. Тепер уже Болгарія оголосила війну трьом своїм вчорашнім союзникам: Греції, Сербії й Чорногорії. Розпочалася друга балкан­ська війна у червні-липні 1913 р. Сподіваючись повернути втрачені території, Османська імперія виступила у війні на стороні Болгарії. Однак болгари швид­ко втратили чимало з того, що отримали за Лондонським договором.

Згідно з Бухарестським мирним договором (серпень 1913 р.), Македонія була поділена між Грецією та Сербією. Греки отримали також о. Крит. Румунії дісталася частина болгарської провінції Добруджа; болгари мусили відмовити­ся від Адріанополя (нині м. Едирне в Туреччині).

Однак остаточний поділ здобичі важить набагато менше, ніж загальні ре­зультати двох балканських воєн.

Найбільш негативним наслідком балканських воєн та інших збройних конфліктів було те, що в європейських столицях запанувала хибна впевненість у швидкоплинності й «нешкідливості» майбутньої великої європейської війни, яка, мовляв, нагадуватиме «старі добрі кабінетні війни ХУШ ст.». Кожна держава прагнула зробити все можливе, щоб у разі війни бути сильнішою

за супротивника. Між Троїстим союзом та Антантою набирала обертів гонка озброєнь. Це стимулювало обопільну пропаганду й психологічно готувало народи до збройного зіткнення. Уряди країн Антанти й Троїстого союзу не шкодували зусиль і коштів для масових пропагандистських акцій.

Результати балканських воєн

• Погані відносини між Австро-Угорщиною й Сербією стали ще гірши­ми. Австро-Угорщина була сповнена рішучості не допустити Сербію до моря, а також придушити слов’янський націоналізм. Територіальні претензії Австро-Угорщини на південному сході Балкан могли бути задоволені лише за однієї умови — Сербія мала зникнути з політичної карти. Сербія ж прагнула створити незалежну від Австро-Угорщини потужну слов’янську державу.

• Балканські війни недвозначно показали, як розподіляються симпатії ве­ликих держав: Німеччина обіцяла підтримку Австро-Угорщині проти сербів; Росія готова була підтримати сербів проти Австро-Угорщини; Болгарія, розчарована поразкою, готова була підтримати австрійців; Італія — союзник Австро-Угорщини — відмовилася допомогти австрійцям на Балканах. Небезпечно загострилися відносини між Австро-Угорщиною та Сербією. Відчуваючи підтримку Німеччини, Австро-Угорщина терпляче чекала приводу для атаки на Сербію. Цей привід серби надали австрійцям у серпні 1914 р.

4.Україна в геополітичних планах Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій на межі ХІХ-ХХ ст.

Оскільки в період «довгого» XIX ст. українська нація була позбавлена власної державності, Україна стала об’єктом, а не рівноправним учасником міжнародних відносин. «Українську карту» у різний час намагалися розіграти Росія (яка вважала загарбані українські землі «своїми»), Німеччина та Австро-Угорщина. Менше опікувались «українським питанням» Велика Британія та Франція.

Словничок

Гонка озброєнь - прискорене накопичення запасів зброї та військової техні­ки; якісне й кількісне суперництво у військовій силі між країнами, які протистоять одна одній.

Робота з історичним джерелом

З виступу Ланселота Лоутона в палаті громад Великої Британії 29 травня 1935 р. (http://libarch.nmu.org.ua/bitstream/handle/Genofon

«Офіційна російська політика замовчувала або чинила перешкоди будь-яким згадкам про Україну за кордоном. Від середньовіччя до XVШ ст. Україна часто фігурувала в європейській літературі. Однак із другої половини ХІХ ст. Заходу на­лежало забути, що існує або колись існував такий народ. Доля українців Галичини під австро-угорською владою теж не була щасливою, проте кращою, ніж у тих, хто опинився під владою самодержавної Росії... Кожна з цих великих держав, між яки­ми була поділена Україна, підтримувала національний рух на території іншої. Зо­крема, Росію стурбувало пробудження українського національного духу в Галичині. Її напівофіційні газети писали, що внаслідок цього дедалі важче придушувати національні змагання українців у самій Росії. А потім почалася лицемірна агітація за звільнення мільйонів українців, що стогнуть у Галичині під чужоземним ярмом. Фактом, не настільки широко відомим, як мало б бути, є те, що однією з причин світової війни був конфлікт між Росією та Австрією через українське питання».

Жодна з країн не переймалася визвольними прагненнями українців і не бажала допомогти їм у боротьбі за відновлення власної держави. Росія, Німеччина й Австро-Угорщина використовували «українське питання» у власних цілях у дипломатичних розрахунках «великої політики».

В’ячеслав Липинський, український політичний діяч (Листи до братів хліборобів. Про ідею та організацію українського монархізму. Писані 1919-1926 рр. - Відень, 1926. - С. 98)

«Ніхто в Європі сильної та великої Української держави не бажає. Навпаки, є ба­гато сил, що зацікавлені в тому, щоб ніякої України не було, або щоб вона була як- найслабша. Тому при відбудовуванні нашої державно-національної традиції. ми не тільки не можемо покладати надії на допомогу якоїсь «орієнтації», а навпаки мусимо бути готові, що різні зовнішні сили будуть нам у тому наскільки можливо заважати»

Росія

• Російська імперія розглядала окуповані українські землі як «власну» територію, населену «малоросами».

• Стратегічною метою політики щодо України було приєднання до укра­їнських етнічних земель Галичини, Буковини й Закарпаття, які на межі XIX- ХХ ст. входили до складу Австро-Угорської монархії.

• Національний український рух, насамперед у Галичині, розглядався як загроза «цілісності» Російської імперії. Галичина вважалася епіцентром українського «сепаратизму».

• Морально й матеріально підтримувала в Україні москвофільські настрої.

Насаджувала на українських землях Російську православну церкву, за­бороняла українську мову, проводила жорстку русифікацію з метою придушення найменших проявів українського національного духу.

Німеччина

• Україна — один з етапів «походу на Схід» (Drang nach Osten); джерело забезпечення продуктами харчування (житниця Європи), багата на природні ресурси й сировину країна.

• Звільнення України з-під російської окупації було одним із кроків до створення «Серединної Європи» — союзу держав, у якому Німеччина була б економічним і політичним лідером.

• Припускала можливість виникнення після розпаду Російської імперії українського державного утворення, що перебувало б під впливом Німеччини.

Австро-Угорщина

• Україна цікавила Габсбурзьку монархію насамперед як сировинний і продовольчий ресурс.

• Змагалася з Росією за вплив у слов’янському світі.

• За сприятливої міжнародної ситуації готова була приєднати до Габсбурзької монархії ще й Волинь і Поділля.

• Прагнула прихилити на свою сторону не лише галицьких українців, а й українців Наддніпрянщини («рутенів»).

• Активно підтримувала український рух за межами Австро-Угорської імперії. Як далекосяжна мета розглядалося навіть створення за австрійської підтримки «Великої України» аж до р. Дону.

Отже, на межі ХІХ-ХХ ст. Україна посідала важливе місце в геополітичних планах Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій. Усі три імперії переслідували корисливі цілі й сприймали українські землі як арену боротьби за власні імперські інтереси.

V. Узагальнення і систематизація знань.

1. Поясніть історичні поняття «військово-політичний союз», «гонка озброєнь».

2. Опишіть процес створення Троїстого союзу й Антанти. У чому полягали основні суперечності між цими союзами?

3. Чому провідні країни світу вели боротьбу за володіння колоніями? Який континент був епіцентром цієї боротьби?

4. Які статистичні дані Ви можете навести на підтвердження думки, що на початок ХХ ст. провідні колоніальні держави завершили територіальний поділ світу?

5. Використовуючи історичну карту атласу, охарактеризуйте причини й природу основних міжнародних криз і конфліктів на початку ХХ ст.

6.Проаналізуйте наведені висловлювання. Які, на Вашу думку, почуття посилювала в людях гонка озброєнь і пропаганда війни? Як Ви вважаєте, кому було вигідне поширення таких настроїв?

«...Гонка озброєнь створює відчуття того, що війна неминуча: і хоч уряди заявляли, ніби підготовка до оборонної війни підтверджує їхнє прагнення миру й волю за­побігти агресії, насправді засоби залякування настільки ж провокують, наскільки стримують. У той час, коли деякі уряди були майже готові розпочати війну, жоден уряд не був здатний відвернути її, його дії наближали початок війни».

Джеймс Джолл, англійський історик (Истоки Первой мировой войны. — Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. — С. 5-6)

«Справедлива й необхідна війна не більш жорстока, ніж хірургічна операція. Кра­ще завдати хворому трохи болю й трохи замастити свої руки кров’ю, ніж дозво­лити хворобі розростися в ньому настільки, що він стане собі й усьому світу осо­ружним і помре в повільній агонії».

Сідней Лоу, англійський публіцист (Langer W. L. The Diplomacy of Imperialism. — New York, 1951. — P. 90)

«Ми повинні прийняти її [війну] у всій її дикій поезії. Коли людина кидає себе в неї, це не інстинкти оновлюють її, але чесноти, яких вона знову набуває... Це ві­йна все оновлює».

Абель Боннар, французький письменник (Le Figaro. — 1912. — 29 Oct.)

6. Якого значення надавали на межі ХІХ-ХХ ст. «українському питанню» Російська, Німецька й Австро-Угорська імперії?

Домашнє завдання

Опрацювати параграф 26

Складіть у зошиті таблицю «Міжнародні кризи й збройні конфлікти на початку ХХ ст.».

Дата Країни-учасниці конфлікту Причини конфлікту (кризи) Наслідки