ПроСве.
Капліну Андрію Анатолійовичу (Юзефовичу) присвячую, світла тобі пам’ять…
Частина 1. Огляд характеру діяльності деяких представників від науки.
Для початку розглянемо таке поняття як наука. Наука — це систематизована інформація про закономірності розвитку природи, мислення, суспільства, та про способи планомірного впливання на навколишній світ. З іншого боку, наукою можна назвати діяльність людини, яка намагається засвоїтивищезгадану інформацію, і на підставі отриманих знань, привнести щось своє. Щоб дати більш-менш популярний огляд будь-якої науки, необхідно розглянути процес її розвитку від самого зародження. Це означає, що потрібно розглянути діяльність її представників, яка дійшла до нас у вигляді зафіксованої ними інформації. Давайте розглянемо в цьому огляді творчість тих людей, які, як на мою думку, зібрали, проаналізували і систематизували всю наявну суттєву, для їхнього історичного періоду, інформацію.
По стилю написання (а це манера критики або згадки своїх попередників та сучасників, звернення до гіпотетичного читача в контексті викладеного матеріалу) можна визначити деякі риси характеру автора як людини, відношення до оточуючих його людей, ставлення до попередників. Звичайно треба мати на увазі вік автора на час написання твору, порівнюючи його з віком об'єкта критики чи посилання. Роблю це для того, щоб показати деякі аналогії, які в мене виникли на підставі цих характеристик, і зробити висновок, на який вони мене наштовхнули.
Я народився в часи так званого ''застою''. Першим професійним філософом-практиком, з діяльністю якого я ознайомився, був В. Ульянов (Ленін 1870 - 1924) . В дитинстві, юності, я не знав його творчого доробку, як філософа, але мав можливість споглядати наслідки його діяльності, як практика (маю на увазі ту повагу, натуральну, а можливо й показову, з якою ставились до нього оточуючі мене старші люди, які займали державні посади пов'язані з вихованням молоді, - а це дитсадок, школа, технікум, армія). І ось, мабуть за іронією долі, три роки тому, зовсім випадково, до моїх рук потрапило декілька старих книжок, і в їх числі була книга ''Матеріалізм та емпіріокритицизм'', за авторством Леніна.
На що я одразу звернув тоді увагу було те, що останній, на час написання цієї книги, був моїм ровесником. І, подумавши словами механіка із кінофільму ''Формула кохання'' — ''Що одна людиназібрала, інша у всякий час розібрати зможе'', почав її читати. Не скажу, що все зрозумів, але, маючи тлумачний словник, суть написаного вловив. Те, що Ульянов був поліглотом і дуже ерудованою людиною, я знав ще зі школи, і мене не здивувала та інтернаціональна кількість діячів від філософії (як сучасників, так і його попередників) творчість яких він зіставляв. Але одразу ''кинулась в око'' та 100%-ва впевненість у своїй правоті, та у істинності тих концепцій, які він відстоював. Тим із своїх сучасників, хто не поділяв його погляди, він ставив діагноз ''невіглас'' або ''плагіат'', і відсилав їх до першоджерел, з яких він цитував свої аргументи. Весь твір пронизаний критикою одних (в основному його сучасників), на підставі посилання на інших(в основному його попередників). При цьому вік цих людей (на час написання творів на які він посилався і які він критикував), по відношенню до свого віку, ним до уваги не брався.
Я не випадково почав саме з цього філософа-практика. Ми живемо в такий час, коли доступна до розгляду інформація вимірюється астрономічними цифрами. Вірогідність того, що думки, схожі на нижчевикладені висновки, уже приходили комусь в голову і опубліковувались - дуже велика. І тому я прошу не судити строго.
Продовжу грецьким тандемом, а саме оглядом Платона (427-347 до р. Х.) і Аристотеля (384-322 до р. Х.).
Хто знайомий з творчістю Платона знає, що окрім гарного художнього оформлення, як ото описи природи, побуту, зовнішності людей, його твори написані ще й у формі діалогів. Те своє знання, яке хотів систематизувати, він викладав в такій манері, яка не нав'язує беззаперечність його думок. Тобто, в його творах відсутній категорично-повчальний тон. З цього можна зробити висновок, що і у житті він був людиною поміркованою, толерантною, без претензій на абсолютну істинність своїх поглядів. Гарно розвинута уява, дозволила йому добре описати світ ідей за допомогою різного роду метафор.
Оглядаючи манеру викладання Аристотеля, в мене виникло враження, що його розвиток, як особистості, був трошки однобоким. Дуже сильно розвинута здатність до міркування. Уява розвинута слабше. І, як наслідок, сухий виклад творів, зібрав всі, наявні на той час, факти з майже усіх сфер людської діяльності, перевірив їх з точки зору логічної несуперечності (не відволікаючись на встановлення їх істинності), і розіклав по полицям. Метод, яким це було зроблено, він теж гарно описав і виклав в ''Аналітиках''. І це, на мою думку, його найбільше надбання. Більш пізні філософи цей метод почали називати спекулятивним мисленням. Наявність цього мислення і відсутність почуттів, спричинили прослизання в його твори манери зверхнього ставлення до деяких із собі подібних (як ото в ''Політиці'' про рабів).
Учасники другого тандему, який я хочу оглянути, були німцями - це Кант (1724-1804) і Гегель (1770-1831).
У Канта період творчості поділений на два етапи: до критичний і критичний. На першому етапі своєї творчості він займався природничими науками (метеорологія, географія), проводив астрономічні спостереження. На критичному етапі своєї творчості займався вирішенням задач суто метафізичного характеру, намагаючись більш-менш зрозуміло описати їх. У 1766 році написав цікаву, як на мій погляд, роботу під назвою ''Мрії духовидця, пояснені мріями метафізики''. Зовсім недавно я ознайомився з нею (до речі, як і в прикладі з Леніним, я її прочитав будучи ровесником Канта на момент написання ним цієї статті). Оглядаючи стиль написання, і не знайшовши в тоні викладу претензії на беззаперечну істинність своїх поглядів, я прийшов до висновку, що склад характеру у Канта був приблизно таким же, як і у Платона. До досягнень можна віднести припущення про апріорність простору і часу, а також його ''категоричний імператив''.
В період діяльності Гегеля, масив інформації, накопичений людством за допомогою письма, був на порядки більший ніж в часи античності. Стиль обробки цієї інформації, а також її об'єм, як на мене, у Гегеля нічим не відрізняється від Аристотелевого. За змістом, правда, є різниця: якщо його попередник намагався систематизувати широкий спектр різнопланової інформації, то Гегель це робив з вертикаллю (в часі) надбань діячів від науки, де йшлося про суто метафізичні чи філософські питання. З його досягнень можна відзначити зафіксований ним принцип діалектичної єдності природи.
Закінчити цей опис хочу оглядом деяких висловлювань відомого математика і логіка, а саме Б. Расселла (1872-1970). У своїй ''Історії західної філософії'' в огляді творчості Канта, він зауважив, що неможливо застосовувати його ''категоричний імператив'' в усіх випадках, які трапляються в житті людей. Він навів два приклади, які я й хочу розглянути. Перший стосується політичних діячів, які представляють інтереси великих груп людей, мовляв вони, у свої рішеннях, іноді вимушені жертвувати інтересами менш великих груп людей. Як на мою думку, цей Закон має місце тільки тоді, коли людина, яка хоче побачити його в дії, навчилася свідомо застосовувати його принципи у собі, тобто бачить ціль для застосування цієї етичної норми в першу чергу в собі. І якщо вона навчилась це робити, то у випадку вищезгаданого вибору, вона, - або зробить той, який справедливий, або відмовиться представляти інтереси більш великої групи людей.
Другий приклад стосується самогубця, мовляв знищуючи себе, цим самим, згідно кантівської Максими, він повинен би знищити і все людство. Так, в принципі, воно і є. Як і будь-який закон (а закон — це обумовлений і необхідний зв'язок між явищами), цей також не є винятком. Якщо умовою є точка зору самогубця, то знищуючи себе, він, тим самим, стирає свою память, і, як наслідок, необхідно знищує не тільки людство,а й нажите їм знання про увесь світ в цілому. А якщо умова - це точка зору оточуючих його людей, то вони бачать людину, яка не дотрималась Закону (можливо по не розумінню, яке, тим не менш, не звільняє від відповідальності) і, як необхідний наслідок, - перестала існувати. Адже всі закони в природі є загальними, але для того щоб їх дія мала місце, необхідна наявність певних умов. В даному випадку цими умовами є дотримання загальнолюдських етичних норм, одним із проявлення яких і є зафіксований Кантом ''категоричний імператив''.
Філософія, кажуть, це та наука, що вчить як потрібно жити. Звідси випливає, що критерій, за яким достовірно можна визначити ту долю істини, яка наявна в концепціях того чи іншого філософа (з яким немає можливості поспілкуватись вживу по причині його смерті) - це його вік на час смерті. З цієї точки зору членів оглянутих мною тандемів потрібно поміняти місцями.
Перший тандем:
Аристотель — 62 роки.
Гегель — 61 рік.
Pokynuly tsey svit будучи майже ровесниками, обоє заповзято (судячи з манери викладення інформації, яка дійшла до нашого часу) хотіли чомусь навчити інших, на мою думку іноді старших засебе, людей, перший - маючи свою школу, другий — будучи професором. Оперували великими масивами інформації.
Другий тандем:
Платон — 80 років.
Кант — 79 років.
Теж були вчителями своїх сучасників, але, як мені здається, з більшою повагою ставились до старших за себе людей, ніж члени попереднього тандему. Розвивали не тільки спекулятивне мислення, а й пов'язували виведену інформацію з чуттєвою стороною свого буття, в результаті чого отримали знання, яке і допомогло досягти їм свого віку.
Третя пара:
В. Ульянов (Ленін) — 53 роки. Наглядний приклад того, до якого віку доживає людина, коли з геніальним, суто спекулятивним мисленням, починає втілювати запозичені нею концепції в життя, без поваги до старших. Його талант стає його трагедією. Позитивне в його діяльності полягає в тому, що тепер у людства є і такий досвід, враховуючи який, можна уникати здійснення помилок, а надбання втілювати в життя.
Б. Расселл - 97 років, вік говорить за себе.
В. Ульянова з Б. Расселлом тандемом, звичайно, назвати не вийде, але об'єднати в пару протилежних за характером людей , можна спробувати. За життя вони зустрічались, коли Б. Расселл був у Радянській Росії з візитом, але після спілкування з Леніним, у нього (з його слів) залишилось погане враження про останнього (щось на зразок ''фанатичного досягнення мети незважаючи на засоби''). Вони були майже ровесниками (на 2 роки В.Ульянов був старший), досконало володіли абстрактним мисленням, і це мабуть все, що їх об'єднує.
Із всього вищевикладеного можна зробити такий висновок:
Чим більше одна людина, бажає навчити іншу людину, більш старшу за віком, деяким речам (теоретичним чи практичним), тим більшим стає той час, на який вона вкорочує собі віку, причому його величина (в роках) перебуває у прямій залежності від об'єму втіленого нею в життя вищезгаданого бажання. Відповідно, концепції, які вони відстоювали, - можна назвати більш правильними.
Визначити об'єм втіленого бажання можна ще й за кількістю послідовників їх вчення. Найяскравіший приклад, який можна взяти з історії людства — це діяльність ІСУСА із Назарета (Христа 0-33) - загальний вік 33 роки, і в результаті мільярди послідовників після смерті.
Хочу нагадати, що цей висновок - наслідок огляду життєдіяльності вищевказаних людей. Я керувався історичними фактами і деякими моїми припущеннями. Якщо для когось він виявиться несподіваним, хочу зауважити, що тут можлива і помилка, адже існує інформація, що люди можуть і воскресати.
Частина 2. Гіпотеза
В цій концепції хочу викласти деякі свої міркування з предмета, який вивчає філософія, а саме того її аспекту, який розглядає розвиток людини, і співвідношення в останній духовного і матеріального в контексті простору і часу, з урахуванням історичних фактів та досягнень сучасної науки.
Візьмемо до уваги світ людей та ідей Платона, розглянемо його за методом Аристотеля викладеним в його ''Аналітиках'', прив'яжемо цей розгляд до апріорного часу і простору Канта, застосуємо до всіх названих речей принцип діалектичної єдності Гегеля, і все це разом співставим з деякою історичною інформацією та загальновідомими фактами з досягнень сучасної науки.
Як людина, так і все, що її оточує, живе (існує) в просторі і часі.
Життя (існування) — це перманентний процес.
Життя (існування) можливе тільки в теперішньому часі.
Життя (існування) можливе тільки у чіткому об’ємі в просторі.
Отже, життя (існування) можливе за поєднання двох останніх умов. Звідси випливає, що для того, щоб визначити як можливе життя (існування), потрібно розглядати співвідношення цих двох категорій (простору і часу), як єдиного цілого. Це співвідношення може бути тільки двояким (по причині кількості його членів).
Перше співвідношення: Якщо час розглядати як невизначений (майбутня вічність) вектор, який своїм початком має теперішній час життя (існування) деякого об'єкта, то з протилежного боку маємо визначений за об'ємом простір в який записується інформація про життя (існування) даного об'єкту з початку свого зародження і до початку (теперішнього часу) невизначеного (майбутньої вічності) вектора часу. Перманентна зміна величини невизначеного вектора часу, відповідно викликає перманентні зміни у визначеному за об'ємом просторі.
Друге співвідношення: Якщо простір розглядати як невизначений об'єм (всесвіт), який можна споглядати з місцезнаходження деякого живого (існуючого) об'єкта, то з протилежного боку маємо визначений вектор часу, який своїм початком співвідноситься з не визначеним у просторі місцем зародження життя (існування) цього об'єкта, а кінцем має теперішній час, який співвідноситься з визначеним об’ємом і місцем у просторі, звідки і можливе споглядання живим (існуючим) об’єктом невизначеного за об’ємом простору. Перманентний рух живого (існуючого) об’єкта в просторі(всесвіті), відповідно викликає перманентні зміни у визначеному векторі часу.
Будь-яке життя (існування) можливе завдяки діалектичній єдності цих двох співвідношень. Іншими словами — все, що в науці називається живим організмом, може існувати тільки маючи певний взаємозв'язок живої біомаси з існуючою неорганічною речовиною, в якій записується інформація про розвиток цієї біомаси. Тобто, весь Всесвіт можна поділити на дві взаємодоповнюючі, рівновеликі протилежні частини — біологічну і неорганічну, які, живуть (існують) в постійному взаємозв'язку і перманентно взаємозаміщуються.
Чим простіший живущий (існуючий) організм, тим більший об'єм у просторі займає те місце, з яким він взаємозв'язаний. І навпаки — чим складніший живущий (існуючий) організм, тим менший об'єм у просторі займає те місце з яким він взаємозв'язаний. Тобто ускладнення організму, спонукає зменшення об'єму в просторі куди записується інформація про це ускладнення. Це зумовлює ділення за кількістю (якщо розглядати складний організм як суму його частин).
Далі, напевно, слід розглянути, що саме наповнює вищезгаданий об'єм в просторі. Візьмемо, для прикладу, зиготу людини. Її життя (існування) можливе тому, що тіло цієї простої клітини, зароджується і починає жити (існувати) синхронно з зародженням астрономічного об'єкту (по типу квазар, чи якимось іншим), або з атомом водню (як найлегшим з відомих, але який має найбільший з усіх атомів об'єм у просторі). На цій двоякості визначення хочу зупинитись детальніше, виклавши одне припущення:
Людей, які населяли Землю тисячі років назад, за своєю чисельністю відносно нашого часу, було менше. Освоєння ними нових земель, спричинило розвиток орієнтації в просторі за допомогою зоряного неба та сонця. Цей фактор, або можливо просто цікавість, зумовило те, що люди почали споглядати небо, і вивчати ті закономірності, які притаманні руху зірок. Внаслідок різної щільності населення, тодішні й нинішні дослідники істотно відрізнялися своїм менталітетом. Розум і відчуття наших предків, були ближчими до споглядання первозданної природи, і моги помічати в поведінці зірок такі речі, які не доступні сучасним астрофізикам, навіть за допомогою супутникових телескопів. Відповідно, тодішня і нинішня системна класифікація зірок та інших небесних об'єктів, могли суттєво різнитись між собою. Систематизація об'єктів зоряного неба в ті часи могла досягти такого рівня, з яким сьогодні можна порівняти системну класифікацію атомів в таблиці Менделєєва. Керуючись такою системою, наші предки і могли вирахувати те, що я хочу показати на прикладі елементів з періодичної таблиці. Адже за своєю суттю природа того, що ми звикли називати неорганічною речовиною одна й та ж, і на мою думку, відмінність полягає тільки в ракурсі споглядання.
На той час, коли систематизація зоряного неба була завершена, хтось із тоді живущих міг помітити подібність, між кількістю можливих років, які в середньому проживала тогочасна людина, та кількістю різних за кольором та величиною зірок, які могли бути систематизовані в періоди. Тоді постало питання, як це пояснити своїм сучасникам, але молодшим за себе (на одне чи два покоління). Самий простий спосіб, за допомогою якого можна зберегти будь-яку інформацію (якщо вона варта уваги) — це людська пам'ять. І щоб зрозуміло розповісти своїм сучасникам, (ровесникам або молодшим за себе) про суть справ, якими займались старші дослідники, їм треба було надати цій інформації такого вигляду, в якому вона була б однаково зрозуміла і дітям і дорослим. Ось так і могла виникнути цікава історія про творення Богом світу за сім днів.
Люди, будучи малими дітьми, слухали її від матерів, як казочку на ніч і розуміли одне. Підрісши, і побачивши цей світ у його реаліях, усвідомивши сказане, починали розуміти інше. Можливо думали - ''Як це Бог може з живого сплячого чоловіка витягнути ребро і зробити жінку? Це мабуть не Бог, а Чорт якийсь, адже очевидно ж, що втративши ребро, людина може померти і не прокинутись'', що, в принципі, не заважало їм розмножуватись і робити здорове потомство. І тільки ставши дідами, і досягнувши певного віку, вони починали розуміти суть сказаного, і, можливо, починали обговорювати цю історію зі своїми дітьми, але уже в присутності онуків (а для останніх вона була свого роду казочкою). Ось так у вигляді переказів ця історія і змогла дійти до нашого часу, закріпившись навіть у письмі, причому самим великим тиражем (глава 1, книга "Буття" Мойсея, що в Біблії).
В даний час так систематизована періодична таблиця хімічних елементів Менделєєва. На підставі вищевикладеного можна зробити слідуючий гіпотетичний висновок:
Зигота людини розвивається до найвищої ступені свого життя (існування) відповідно і взаємопов'язано з послідовним зростанням мас атомів (які зафіксовані в періодичній таблиці хімічних елементів Менделєєва). Початком розвитку - є її зародження, яке відбувається синхронно і взаємопов'язано з утворенням (або, якщо завгодно, синтезом) атома водню, а кінцем - є смерть (або, якщо завгодно, переродження) людини, яка відбувається синхронно і взаємопов'язано з повним розпадом (або, якщо завгодно, «Великим вибухом») атома під номером 118. Один рік життя (існування) людини, протікає синхронно зі збільшенням маси атома (з яким вона взаємопов'язана) таким чином, що останній синтезується в наступний за ним по номеру елемент періодичної таблиці (тобто змінює свій атомний номер у порядку зростання на одиницю) . Простіше кажучи, життя (існування) окремо взятої людини від народження і до смерті, не може перевищувати 118 земних років (за умови, що вчені не синтезують більш важкі елементи, хоча і 117-й на цей час поки ще гіпотетичний), і його можна умовно розділити на сім періодів (етапів).
Природу цього взаємозв'язку, з точки зору нинішньої науки, гіпотетично можна назвати похідною від гравітації (тому, що це поняття має своїм денотатом явище, яке представляє собою самий маловивчений аспект науки фізики). По ходу історичного розвитку людства виникало багато різних спільнот людей. Головними відмінностями між ними в першу чергу, як правило, був засіб спілкування всередині спільноти - а саме мова. У зв'язку з цим деякі представники різних спільнот, які усвідомили цей необхідний взаємозв'язок (завдяки якому і можливе життя (існування) будь-чого взагалі) і звели його в ранг Закону, - іменували цю закономірність по різному. Це - грецький Логос, християнсько-іудейський Бог, мусульманський Аллах, індуський Брахма, буддійський Абсолют, китайський Дао, японський Камі, - що все разом українською можна назвати як Закон життя (існування).
Судячи з власного досвіду, можу сказати, що до певного періоду свого життя, я над цим не замислювався, і вищезгадані назви я розумів, як наявність деяких всесильних істот, причому у різних народів своїх. Цьому розумінню сприяли такі вислови, як ото ''Закон Божий''. В моїй теперішній інтерпретації, цей вислів можна перевести як ''Закон Законів''. Напевне так воно і є, адже кожна конкретна людина живе (існує) завдяки взаємозв'язку (який є Законом) свого тіла з конкретним матеріальним місцем де записується інформація про те що людина мислить і відчуває. Наявність мислення та відчуттів і є наслідком (або проявом) цього взаємозв'язку, а все це разом визначає людину як цілісний живущий (існуючий) організм.
Відповідно, ''Закони Законів'' (або Божі) це напевне ті, за принципами яких можливе життя (існування) множини людей, тобто суспільства як єдиного цілого. Але, в принципі, не обговорення цих речей мені зовсім не заважало проводити час до сих пір, весело або сумно. Я вважаю, що в моєму віці ще рано коментувати такого роду речі. Ці етичні норми (Закони Божі) дійшли до нашого часу з глибини віків, і люди, які їх визначили і зафіксували (спочатку в словах, а пізніше і в письмі) за віком (на момент визначення, а головне викладення цих закономірностей), як на мою думку, були набагато старші за мене на час написання цього оповідання.
Що стосується питання філософії про границі пізнання, то на цю тему можна розмірковувати скільки завгодно, все залежить від уяви людини. Моя уява намалювала таку картину, що максимально можливий термін (час) пізнання світу однією людиною - це 118 земних років, а з приводу пізнання простору, як я змалював вище, можна провести дві протилежні границі:
Від пізнання і системного упорядкування астрономічних об'єктів (на зорі розвитку людства на нашій планеті), яке дійшло до нашого часу у вигляді легенд, і до пізнання і класифікації об'єктів, які вивчає квантова фізика на сьогоднішній день.
І коли я чую, що на різного роду колайдерах (прискорювачі заряджених частинок) науковці дроблять ядро водню, щоб дізнатись з чого воно складене, і, можливо, намагаються синтезувати таке саме ядро штучно - в мене виникає аналогія з діяльністю лікарів, які добуваючи з ембріону людини стовбурові клітини, намагаються з них клонувати останню або «запчастини» до неї. Це саме стосується і синтезу тяжких радіоактивних елементів сучасною фізикою, якому відповідає швидке старіння тіла деяких людей і часткова втрата пам'яті ними — як намагання продовжити вік людини сучасною медициною.
З приводу макрокосмосу можна провести аналогію між діяльністю різних проектів по типу Einstein@home, які вираховують різні надмасивні об'єкти на зоряному небі, і, можливо, намагаються впливати на них, за допомогою різного роду направлених гравітаційних променів (правда, такою інформацією (про наявність технологій, з допомогою яких можна генерувати гравітаційні промені) я не володію, але вивів її за аналогією із мікрокосмосом), і тими випадками необгрунтованих пророкувань, які систематично виникають, як останнім часом, так і в продовж всієї історії людства – а це і книги пророків у біблейських текстах, і апокаліптичне трактування (різними сучасними «нострадамусами») астрономічних спостережень індіанців майя, і т. д. і т. п.
В підручнику ''Загальна психологія'', я вичитав подібне до слідуючого висловлення: ''психіка — це активне відображення навколишнього світу'', яке доречно, можна застосувати до останнього випадку. В понятті відображення уже закладена така характеристика як пасивність. Активне відображення - протиріччя. В житті такий вислів можна застосувати до психіки людини яка спить, і в той самий час бачить сон. На підставі таких снів і виникають пророкування. Час повернути назад не можливо, але й вперед швидше за всіх забігти та подивитись - нереально. Тим не менш, будь-яке намагання людиною пізнати і створити щось нове — варте поваги, або просто уваги, незалежно від результату.
З приводу філософського питання про життя і смерть, у мене така думка:
Кожна окремо взята людина, йдучи по життю, бачить навколо себе смерть інших живих істот, але, досягаючи певного віку, починає розуміти, що все живе, в тому числі і людство, - існує вічно, а ось коли до неї приходить точне знання цього розуміння, тоді вона і помирає. Адже розуміння і знання - це різні поняття. Для того, щоб придбати будь-яке знання, необхідно щоб розуміння гармонійно поєднувалося і взаємодіяло з людським почуттям іменованим вірою. Про це легко говорять одні і це ж саме легко відчувають інші люди (тому й існує діалектична диференціація в суспільстві на представників науки та релігії), але як показує вищевикладена логіка процес навчання точному знанню (а саме знаходження консенсусу розуму з вірою), може тривати до 118 земних років, як максимально можливий. Інші можливості я не хочу тут розглядати, щоб не навіювати песимізм на читача цього тексту.
Ось таке оповідання.
Зібрав і зіставив факти - Дуткевич С. Б. 13 грудня - 2011 рік від Р. Х., або 42 рік епохи UNIX.
Звернення до читача:
Якщо Вам сподобалось це оповідання, то, за наявності бажання і в міру можливості, Ви можете сміливо, без будь-яких питань до мене, розповсюджувати його в інтернеті або перекладати на інші мови. Але якщо у Вас виникнуть деякі запитання або поради по суті вищевикладеного тексту, - пишіть мені, і я ознайомившись з ними, в міру можливості постараюсь відповісти Вам.
м. Чернівці, Україна.