00:18 Від політології до філософії  

03:40 Дніпровська філософія та її історико-філософські традиції  

06:12 Кандидатська дисертація: «Суспільство спектаклю» Гі Дебора  

09:02 Докторська дисертація: стратегії ставлення до хаотичних феноменів  

14:07 Виклики, що постають перед людиною, та практична цінність філософських досліджень  

18:31 Думки Рікерта про впорядкування хаосу та питання раціональності  

30:15 Важливість аналітичної філософії для тих, хто цінує раціональність  

34:55 Філософія багата, і це правильно, що в ній є різні підходи  

38:49 Яка філософія є українською?  

54:48 Про книгу «Ukrainian Philosophers on the Russo-Ukrainian War»  

58:05 Про викладання в Ірландії

ВЛАДА ДАВІДЕНКО: Вітаю вас, шановні слухачі і глядачі каналу спільноти «Sententiae». Сьогодні ви дивитеся черговий випуск нашої постійної рубрики «Подкаст. Sententiae». І в нас у гостях Олександр Кулик, український філософ, доктор філософських наук, професор Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, запрошений професор університетського коледжу Корка в Ірландії. Дослідницькі інтереси пана Олександра охоплюють історію філософії, аналітичну філософію, логіку, критичне мислення, філософську освіту, а також проблеми української філософської традиції, свободи і, звісно ж, питання осмислення російсько-української війни.

Пане Олександре, вітаю вас. Хотіла би почати, власне, з вашого входження до філософії. Ваша перша університетська освіта, як відомо, була політологічною, а кандидатську й докторську дисертації ви вже захищали з історії філософії. Спочатку ви досліджували поняття суспільства – суспільства спектаклю, а згодом – еволюцію філософських стратегій взаємодії з хаосом. Дуже цікавий перехід. Власне, як відбувся, ну, по-перше, ваш прихід до філософії загалом, а по-друге – перехід між цими проблематиками? Чи ви можете пригадати якийсь конкретний момент, коли стало зрозуміло, що певні політичні і соціальні явища вас уже цікавлять не як предмет суто політологічного аналізу, а радше як привід ставити фундаментальніші філософські питання, наприклад: що таке мислення, пізнання, порядок, що таке раціональність тощо? І, можливо, ви можете пригадати, хто або що вплинув на ваш філософський інтерес. Можливо, назвати своїх учителів або якесь оточення філософів тощо.

ОЛЕКСАНДР КУЛИК: Треба нагадати, що у 1994 році, коли я вступив до університету, в Україні ще мало було місць, де готують філософів. Тобто це був Київ, звісно. А я жив у Дніпрі, і там були відповідні проблеми з тим, щоб знайти можливості навчатися на філософській спеціальності. Я вступив на історичний факультет. Там на той час була кафедра політології. І, власне, політика теж була мені цікава, але я її розглядав здебільшого у філософському розрізі.

У нас були непогані викладачі філософії, які допомагали мені, скажемо так, відчути, що таке саме філософська проекція розгляду. А коли я захистив свою дипломну роботу, яка називалася «Українська політична еліта: досвід постмодерністського дослідження», завідувач кафедри політології Олександр Сергійович Токовенко сказав: «Саша, тобі треба йти у філософію».

Взагалі-то ці дві кафедри тісно співпрацювали. І він відвів мене до сусідньої кафедри – кафедри філософії. Тоді наша кафедра філософії ще не готувала студентів-філософів, але готувала аспірантів-філософів. І я вступив до аспірантури.

Мабуть, треба дещо нагадати про дніпровську філософію. Не так вже багато людей знає, що це таке.

У нашому університеті кафедра філософії з'явилася у 1921 році, і очолював її професор Карпов. Це той самий Карпов, який був перекладачем Арістотеля: він переклав чотири його праці.

Наступний важливий етап розвитку нашої кафедри – це були 70–80-ті роки, коли її діяльність була тісно пов'язана з відомими на той час в Радянському Союзі мислителями, такими як Георгій Заїченко, який був фахівцем з історії західної філософії XX століття, та паном Сьомушкіним. Сьомушкін був фахівцем з античної філософії, тобто знову-таки був істориком філософії. Мабуть, багато хто з істориків філософії читав його книгу про Емпедокла.

Наступний етап розвитку нашої кафедри був пов'язаний з діяльністю Петра Івановича Гнатенка. Це випускник Київського університету імені Тараса Шевченка. Він не тільки глибокий мислитель, але й має організаційні здібності, що насправді рідкість. Він зміг у 1992 році при нашій кафедрі відкрити докторську дисертаційну раду. А це дуже важливо – відтоді наша кафедра змогла готувати викладачів, дослідників філософії. А в 2002 році він зміг відкрити в нас спеціальність «Філософія». Тобто в Дніпровському національному університеті Олеся Гончара з 2002 року готують студентів-філософів. І ось уже декілька з них у нас захистилися і працюють викладачами.

Тобто в нашому університеті є певні традиції, в нашому місті є певні традиції філософії. І коли я в 1999 році прийшов до кафедри філософії, спочатку як здобувач, потім як аспірант, я побачив власне історико-філософську школу. Якщо казати в масштабах України, то дніпровські філософи відомі передусім як історики філософії. Мій науковий керівник Володимир Іванович Пронякін був істориком філософії. І ось цю методологію – історико-філософську – я і перейняв.

З чим я прийшов до кафедри філософії? Я прийшов з уявленням, що світ є спектаклем – я читав тоді Дебора, інших авторів. І коли я навчався на політології, я, власне, переконувався в тому, що політика є спектакулярною. Але мені цього було, скажемо так, недостатньо для кандидатської дисертації. Я вирішив розглянути це в онтологічній проекції – писав про дискретність простору, про гістерезисні процеси в суспільному житті. І розглядав я це в історико-філософському ключі, дослідивши розвиток думок про спектакулярність аж від алегорії печери Платона і до сучасних авторів.

Я сфокусував свою увагу на Деборі, на його філософських поглядах, але також побачив, що там є певні концептуальні зв'язки з філософією Жана Бодріяра, Жака Дерріда, і зміг представити, як мені здається, досить цікаву філософську працю. Я захистився в 2005 році і, власне, тоді я остаточно вирішив, що філософія – це те, чим я буду займатися, попри всі складнощі цього шляху.

ВЛАДА ДАВІДЕНКО: Зрозуміло, це дуже цікаво. Якщо ми вже заговорили про ваші філософські інтереси, то загалом, судячи з ваших публікацій, можна побачити, що вони поєднують і це питання про суспільство спектаклю, і питання хаосу, і дослідження філософії Рікерта, і аналітичну філософію, логіку, критичне мислення, філософської освіти. Тобто дуже-дуже багато різних питань. І останніми роками, звісно, українська філософія, війна, зло, свобода та інші актуальні питання. Але ви самі якось зазначали, що всі ці напрями об'єднує одне спільне питання власне про виклики раціональності і способи її збереження в сучасному світі. Коли ви самі побачили оцю от наскрізну єдність вашого філософського доробку? І чи це була якась от тема, яку ви собі від початку бачили, коли починали займатися філософією? Чи це радше ретроспективне відчуття, що ви працюєте з тематикою раціональності?

ОЛЕКСАНДР КУЛИК: Взагалі-то вся моя подальша філософська діяльність є спробою відповісти на те питання, яке я поставив у своїй кандидатській дисертації. Там я констатував, що є певні підстави казати, що раціональна комунікація між людьми майже неможлива. Це пов'язано з прецесією симулякрів, зі спектакулярними аспектами. Якщо сказати просто: ми завжди чуємо щось своє. Але мені такої відповіді було замало. Мені здалося, що це надто радикальне тлумачення. Мені хотілося все ж таки знайти відповіді на запитання: як жити раціонально? Як керуватися раціональними уявленнями в ситуації, коли наш світ не є придатним для того, щоб зберігати раціональність. І у своїх подальших пошуках я намагався знайти відповідь.

Візьмемо, наприклад, тему хаосу. Чому я звернувся до неї в моїх дослідженнях? Давайте подумаємо: а чим є комунікаційні процеси, якщо мали рацію Дебор, Бодріяр та Дерріда? Тоді вони є різними різновидами хаотичних процесів. Тобто я зробив крок назад і спробував розглянути проблематику своєї кандидатської більш широко. В історії філософії не лише мені спадало на думку питання: «А що робити, коли світ такий складний?» І я почав шукати відповіді.

Знаєте, я історію філософії розглядаю як певну скарбницю людської думки. Треба шукати, треба намагатися, можливо, надати нове життя тим думкам, які були розроблені в давнині. Треба розглянути сучасні ідеї в контексті того, що було вироблено раніше протягом поколінь. І я спробував пошукати: а що ж в історії філософської думки було сказано щодо ситуації, коли людина стикається з хаотичними процесами? Звісно, я почав з античності. І пройшов через усі етапи. Це була докторська дисертація, я розглянув багато всього.

І побачив, що саме за Нового часу, у філософії Нового часу, виникла ідея, що насправді можна з хаотичними феноменами щось робити. Тобто тоді про хаотичні феномени філософи почали казати вже не в контексті осмислення космогонічних процесів, а в контексті того, що розглядається на суспільному рівні, на рівні пізнання, на рівні подібних співмірних із людиною явищ. Я почав систематизувати цей матеріал і побачив, що є шість стратегій, які були вироблені в історії філософії щодо того, як ставитися до хаотичних процесів: стратегія впорядкування хаосу, стратегія перетворення хаосу тощо.

Розумієте, мені здається, що раціональність має цінність. Так, ми живемо у світі, в якому дуже складно бути раціональним. Ми живемо у світі, де відбувається багато явищ, які шокують, але раціональність є цінністю. Треба намагатися зберегти цю раціональність. І мої дослідницькі проєкти пов'язані з тим, що я шукав в історії філософії можливості, як зберегти раціональність.

Наприклад, мій інтерес до аналітичної філософії пов'язаний з тим, що аналітична філософія претендує на те, що її представники знають, як зберігати раціональність, як мислити ригористично. Мені було цікаво подивитися, чи справді їхні відповіді можуть з цим допомогти. Знаєте, з точки зору інструментарію вони можуть допомогти. Справді, логіка, логічний аналіз – це те, що допомагає спробувати бути раціональним перед певними викликами, особливо допомагає людині, яка займається філософією.

Коли сталася війна у 2014 році, коли це все розпочалося, я зрозумів, що тема моєї дисертації про стратегії ставлення до хаосу є дуже актуальною. Я захистився в 2015 році, незадовго до цього відбулися Революція Гідності, вторгнення росіян у Крим, проблеми на Донбасі. Тоді ще повномасштабного вторгнення не було, воно буде пізніше. І ось у своїй докторській дисертації я намагався застосувати концепти щодо того, як жити раціонально в умовах таких викликів для раціональності, навіть для самої вітальності життя. І мені здалося, що певні стратегії, які я досліджував у своїй дисертації, є справді практичними.

Далі, коли вже було повномасштабне вторгнення, це стало одним із найбільших викликів, який може бути кинутий раціональності. Це виклик самій можливості життя, можливості існування держави, існування людини. І я спробував зрозуміти, по-перше, які є сили в українській філософії для того, щоб протидіяти цьому, бо війна відбувається не тільки в площині зброї, а й у площині думок. Я звернувся до історії української філософії, але сфокусував свою увагу саме на тому, як сучасні українські філософи намагаються протидіяти ось цій навалі, зокрема й у площині думок. Мені здалося важливим зрозуміти не тільки спроби зберегти раціональність, а й підстави стійкості українського суспільства. Підстави стійкості в умовах хаотичних процесів, в умовах викликів до самої можливості життя.

Тобто якщо розглянути все, чим я займаюся, це все має один корінь – я намагаюся зрозуміти, як не просто зберегти раціональність, а як зберегти підстави для життя, як зберегти можливість вижити, зберегти можливість бути людиною в умовах усіх тих викликів, які ставить перед нами світ та певні вороги вітальності, які існують. Раціональність – це те, що може в цьому допомогти. Я розглядаю це питання на різних рівнях, але саме життя підказує мені, що ця тема є актуальною і вона є практично важливою, наскільки може бути практичною філософія.

ВЛАДА ДАВІДЕНКО: Дякую за цю відповідь. Хотіла би повернутися до однієї з ваших дослідницьких публікацій, присвячених якраз таки тематиці хаосу – «Хаос у філософії Генріха Рікерта». Власне, там ви пропонуєте таке прочитання Рікерта, зацитую: «Хаос у нього – це не первісна безформність світу і не космологічний безлад, а нескінченна множинність людського досвіду, яку пізнання має перетворити на певний космос теорії». Відповідно, концепти тут постають інструментом, так би мовити, розчленування й упорядкування цього людського досвіду. Тож питання таке: чи правильно було б, на вашу думку, сказати, що для Рікерта порядок не стільки відкривається нами у світі, скільки конструюється нашим пізнанням? Тобто це є такий дієвий процес. І де тоді проходить межа між відкриттям структури реальності і її інтелектуальним конструюванням? На якій позиції ви стоїте? Чи є ви конструктивістом, наприклад?

ОЛЕКСАНДР КУЛИК: Щоб зрозуміти думку Рікерта, тут потрібно пригадати ті філософські дискусії, унаслідок яких виникла ця його праця, де він про це пише. Це ж була полеміка з філософією життя, з ніцшеанством. І Рікерт, побачивши певний інтерес Ніцше до хаосу, спробував протиставити те, що про хаос писали ті мислителі, які були важливі для нього. Для неокантіанця хто є важливим? Кант. У своєму докритичному періоді Кант чимало писав про хаотичні процеси. І, власне, Рікерт намагається принести в сферу епістемології те, що писав Кант, коли осмислював космологію. Для неокантіанства епістемологія є головним предметом інтересу. І Рікерт осмислює як хаос відчуття, які були так важливі для філософів життя. А нашу розумову раціональну діяльність Рікерт розглядає як впорядкування цього хаосу. У нього там концепт, який звучить не так поетично – це формування понять.

Рікерт, як і інші неокантіанці, хотів розробити певну систему пояснень для світу. Він каже, що без відчуттів ми нікуди дітися не можемо. Відчуття – це те, що справді дозволяє нам щось дізнатися про навколишній світ. Але ми маємо з цих відчуттів, як глини, сформувати цеглинки понять, які дозволять нам, якщо ми вибудуємо певну систему, справді міцно стояти на ґрунті і розуміти, як влаштований світ.

Чи міг Рікерт сказати, що я пізнаю світ так, як, наприклад, Арістотель це робив? Ні, не міг. Після кантіанської революції є усвідомлення, що ми маємо справу з феноменами, а не з ноуменальним світом. Є, звісно, певні методики, як спробувати наблизитися до нього, але це вже не може бути так просто, як це уявляли колись за часів античності.

ВЛАДА ДАВІДЕНКО: А чи можна тоді сказати, що всіляка раціоналізація як така водночас є і здобутком нашої сучасної цивілізації, і певною редукцією? Адже ми отримуємо, так би мовити, зрозумілий світ ціною відсікання якихось незручностей. І ви, як, ну, людина, яка походить з України і відповідно перебуває в українському інтелектуальному контексті, як могли би відповісти на питання, чи існує на ваш погляд певний досвід от, можливо, пов'язаний якраз з військовими подіями, який принципово чинить опір раціональній концептуалізації?

ОЛЕКСАНДР КУЛИК: Розумієте, якщо пригадати наше все – Григорія Савича Сковороду, то раціональне все ж таки воно не є на першому плані. Тобто що нас робить людиною? Нас робить людиною емоційно-вольова складова нашої особистості, тобто те, що він позначає метафорою серця. Головне саме це зберегти в собі, тобто зберегти в собі певні уявлення про те, що є добром, що є злом, і не плутати це. Необхідно зрозуміти, власне, а ким ми є, що ми собою становимо, що для нас є важливим. Це є найважливіше. Знаєте, я до раціональності ставлюся насправді як до певного інструменту. В часи Арістотеля це позначали як органон, тобто певне знаряддя. Це те, що нам допомагає – логіка, певні методики пізнання. Допомагає у чому? У тому, щоб зберегтися, бути людиною. І не тільки зберегтися, але і йти своїм власним шляхом, до якого ми народжені. Григорій Савович казав про те, що головне – це розібратися, ким ми народжені, для чого ми народжені.

В умовах війни ми бачимо те, що є сила, яка намагається знищити те, ким ми є, ким є українці. І ось тут, по-перше, потрібно, звісно, пам'ятати про те, ким ми є. Ми є українці, у нас є власний погляд на світ, у нас є власні цінності, у нас є те, що робить нас українцями. Але як це зберегти? Ось для цього потрібні певні інструменти. І раціональність – це один з них. Мені здається, що ми маємо, з одного боку, аналізувати те, ким ми є, а з другого боку – намагатися мати певний інструментарій, як втілювати ось те, ким ми є. Навіть у таких складних умовах, в яких ми є зараз.

Я опублікував статтю нещодавно, де я аналізую волю до свободи. Для українця воля до свободи – це не те саме, що для, скажемо так, представників інших народів. Для українців воля до свободи, воля як така – це дуже важливо. Тобто це певна цінність, ми будемо боротися за те, щоб зберегти це. Для нас це певна екзистенціальна, вітальна необхідність. І я у цій статті намагаюся пояснити, а чому саме? Увесь світ же чекав, що українці складуть зброю через кілька тижнів після вторгнення, але українці борються. А чому українці борються? Тому що нам є за що боротися. Тому що українці ось такі, і це можна побачити з часів козацтва, а, може, ще раніше. Тобто раціональність потрібна для того, щоб ми змогли зрозуміти ось в цій складній ситуації, хто ми і як саме забезпечити те, щоб ми могли бути тими, ким ми є.

ВЛАДА ДАВІДЕНКО: Ще хотіла би повернутися до ваших досліджень Рікерта. Власне, ви розрізняєте раннього Канта і Рікерта і пишете, що у Канта докритичного періоду природа нібито сама переходить від хаосу до впорядкованого космосу. Тоді як у Рікерта цей перехід стає справою людської свідомості. Власне, хаос досвіду перетворюється на впорядкований світ завдяки нашим епістемічним, певним пізнавальним настановам. Власне, я хотіла би поставити питання, наскільки радикально ця зміна переносить проблему хаосу з космології в епістемологію і чи можна тут побачити ширшу тенденцію взагалі модерної філософії як такої, тобто поступове переміщення джерела порядку, так би мовити, від світу до суб'єкта, тобто цієї суб'єктоцентричної настанови.

ОЛЕКСАНДР КУЛИК: Рікерт у Канта взяв бінарну пару, яка важлива для тих, хто мислить раціонально: це хаос і його антитеза – космос. Коли Рікерт міркує про хаос, хаотичні процеси, він, звісно, не розглядає космогонічні процеси, а розглядає те, як ми мислимо, як нам мислити більш ефективно. Як ми маємо переводити хаос відчуттів у космос понять, у космос теорії, у космос знання.

У Канта в докритичний період були інші інтереси. Власне, ким є Кант? Ми здебільшого судимо про нього на підставі таких його праць, як «Критика чистого розуму». Але це вже зрілий Кант. Зрілий Кант не цікавиться космологією, він цікавиться питаннями пізнання. А про хаос він згадував саме у своїх ранніх роботах, де він цікавився натурфілософськими питаннями. Знаєте, це дуже цікаво уявити. Усі знаємо, що Кант – людина дуже стримана, що його прогулянки відбувалися точно в один і той самий час. Але коли читаєш його праці раннього періоду, то можна побачити, що він каже, що його зачаровує ось цей процес, коли зорі проходять свій шлях від хаотичного стану до впорядкованого, щоб потім знову зануритися в хаос. Кант пропонує нам естетичну картину існування, здійснення всесвіту. Це дуже цікаво, що Кант міг бути зачарованим. Він не тільки той, хто знає відповіді на всі питання. Він не тільки той, хто пише товстезні книжки про те, як треба мислити. Він ще й той, хто міг бути зачарованим ось цими процесами.

Рікерт ось цю всю естетику не бере. Він не може бути зачарованим хаосом. Рікерт дуже педантичний, він дуже критичний щодо тих людей, які, скажемо так, цікавляться хаосом. І він використовує те, що у Канта він міг взяти – ідею, що хаос можна перевести у космос. Він не пише, що це відбувається само собою на космогонічному рівні, як пише Кант, внаслідок певних дуже складних процесів. Рікерт каже, що ми можемо це робити, що ми можемо впорядковувати хаос на нашому рівні, на рівні хаосу почуттів. Кожен має справу з хаосом, не космогонічним хаосом. І не для того, щоб милуватися цим, а тому що ми хочемо впорядкувати наше життя. Ми хочемо впорядкувати те, що є навколо нас. Рікерт це робить в епістемологічному плані. Від Канта він бере саму ідею, бінарність, він каже, що хаос може бути упорядкований. Але він переносить це на співмірний людині рівень і розглядає саме в епістемологічному ключі, оскільки це є тим, що цікавить неокантіанців.

ВЛАДА ДАВІДЕНКО: Зрозуміло. Хотіла би тут перейти вже безпосередньо до вашого інтересу до аналітичної філософії. Хоча формально обидві ваші дисертації належать до історико-філософських досліджень, згодом у ваших публікаціях дуже виразно з'являється аналітична філософія. Наприклад, ви викладали відповідний курс, а також написали короткий вступ до аналітичної філософії, працюєте з питаннями логіки, філософії мови й проблемами критичного мислення. Ми вже трохи поговорили про те, що вас приваблювало в аналітичній традиції, але власне хотілося б трошки детальніше про це поспілкуватися, що є значущим тут. Наприклад, це вимога якоїсь поняттєвої ясності, увага до аргументації як такої, чи особлива дисципліна самого письма цих текстів, або це певне уявлення про те, чим взагалі може бути і повинна бути філософія? І як загалом аналітична філософія, її дослідження, змінила ваш спосіб філософувати?

ОЛЕКСАНДР КУЛИК: Змінила. Я не знаю, на краще чи ні, але змінила. Я тепер більше уваги приділяю обґрунтованості своєї аргументації. Мабуть, я стримую в собі той філософський пошук, який так характерний для континентальної традиції – пошук, який стосується дуже глобальних питань. Я намагаюся концентрувати увагу на певних аспектах філософських питань, а не претендую на те, щоб дізнатися, що таке сенс життя чи як влаштовано буття. Ні, це занадто складно. Я намагаюся вирішувати справді якісь більш-менш практичні питання – як зберегти раціональність, як побудувати раціональну стратегію в тих чи інших ситуаціях. Я працюю на цьому рівні. Мабуть, аналітична філософія мені в цьому справді допомогла.

Аналітична філософія – це одна з частин західної філософії. Є дуже багато спільного між нею та іншими напрямками західної думки. Втім, на певному етапі такі мислителі, як Мур, Рассел, Вітгенштайн, вирішили, що в наявній філософії недостатньо раціональності, недостатньо певної дисципліни думки. Вони вирішили, що в наявній філософії було відсунуто на задній план те, з чого колись розпочиналася філософія, – певне дисциплінування думки, пошук раціональних підстав. Я вважаю, що знати аналітичну філософію, звісно, необхідно. Це частина нашої західної філософії. Але не просто знати. Для людини, яка займається філософією, аналітична філософія може бути важливою, щоб удосконалити свій філософський інструментарій.

Коли ми займаємося філософським пошуком, ми, звісно, можемо казати про те, що нам щось там наснилося, нам щось привидилося, були філософи, які цим займалися. Але мені здається, що все ж таки можливий і інший спосіб філософського пізнання світу – через дисципліну розуму, логічність, обґрунтованість. І в аналітичній філософії я знайшов певні інструменти, як це робити. Я не хочу сказати, що вони там винайшли щось нове, але вони спробували повернутися в XX столітті до тих питань, які були поставлені раніше. Одне з них: як зберегти раціональність?

У межах мого власного філософського проєкту питання збереження раціональності є важливим. Тому, звісно, я навчився чогось в аналітичних філософів. Але я брав від них методологію, але я не брав від них, скажімо, сфери інтересу. Їхні сфери інтересу знаходяться надто далеко від того, чим я займаюся. Втім, методологія у них цікава і, власне, мені здається, її корисно використовувати.

ВЛАДА ДАВІДЕНКО: Тут хотіла би ще звернутися до дуже злободенного для філософського середовища питання. Я зайду трошечки здалеку. У вашій статті «What Is Ukrainian Philosophy?» ви пишете, що різні філософські традиції можуть відрізнятися, звісно, не лише тематично, а й за стандартами певної логічної строгості, методами, формами розгортання думки тощо. Наприклад, десь, як в аналітичній традиції, переважає логічний аналіз, десь діалектика, десь екзистенційне мислення або якісь інші форми. Тут хотілося б запитати, як це узгодити з вашою прихильністю до логіки і аналітичної філософії. І чи вважаєте ви логічну ясність якимось мінімальним легітимним філософським стилем, чи все ж таки існує певний мінімальний стандарт аргументаційної строгості, без якого текст взагалі перестає бути філософським, незалежно від того, до якої традиції він належить? Якщо ширше: що таке філософський текст для вас? Що він обов'язково має описувати і, можливо, до якого питання назагал апелювати?

ОЛЕКСАНДР КУЛИК: Я з цього приводу скажу так: філософія багата, в ній є все. Є і ті мислителі, які займаються раціональним пошуком, є і мислителі, які бачать щось у видіннях, що вони занотовують. Є мислителі, які дуже, дуже по-різному ставляться до філософії. Філософія – це ж у нас любов до мудрості або дружба з мудрістю – так теж можна перекласти. А любов і дружбу можна здійснювати в різний спосіб. Я не хочу говорити, що ось те, чим я займаюся, – це філософія, а ті люди, які є представниками інших напрямків, інших підходів, – це неправильні філософи. Ні. Усі правильні. Я за те, щоб філософія була різна, щоб було багато різних способів осягнення філософських питань. Розумієте, я не хочу вчити інших мислителів, щоб вони мислили так, як мені здається правильним. Я для себе виробив певний погляд на світ, він пов'язаний з багатьма факторами – можливо, з певними біографічними аспектами, можливо, з певними речами, які пов'язані з тими традиціями, в яких я становився як дослідник. Але, знаєте, це лише один з можливих поглядів на світ.

Чи потрібно, щоб в Україні було більше мислителів, які дотримуються ригористичної, аналітичної манери міркування? Ну, так, можливо. Такі мислителі в Україні є. Ось, наприклад, пан Шрамко, чудовий дослідник український. Він безпосередньо втілює в життя настанови аналітичної філософії і робить це на дуже високому рівні. Є і інші представники цього підходу. Мені здається, що це має відбуватися якось органічно. Наприклад, на нашій кафедрі є різні предмети, яких ми навчаємо студентів, і серед них є і аналітична філософія. Є студенти, кому ця філософія цікава, дехто захищає свої дипломні праці про Вітгенштайна тощо, але це лише один з можливих поглядів на філософію.

ВЛАДА ДАВІДЕНКО: Добре. І тепер ще одне таке питання, яке теж викликає низку дискусій у сучасному українському філософському середовищі: як відрізнити українську філософію від філософії в Україні? Власне, ви цьому також приділяєте увагу в одній зі своїх публікацій. Ви пропонуєте вважати філософську думку українською тоді, коли вона, по-перше, формується в контексті певної української філософської традиції, а, по-друге, відповідає на той чи інший історичний виклик, який постає перед українським народом. Наскільки для вас жорсткою є ця межа? От, наприклад, якщо український філософ працює над питаннями модальної логіки чи філософії математики, чи проблеми свідомості і жодним чином не звертається до актуальних історичних викликів чи досвідів, чи не випадає таким чином його робота з поля української філософії? І чи не звужує такий критерій національну філософію передусім до кількох напрямів, тобто соціальної, політичної та етичної проблематики?

ОЛЕКСАНДР КУЛИК: Цікаве і глибоке питання. Тут так просто не відповісти на нього, але давайте спробуємо. Ми знаємо, що про українську філософію вже довго тривають дискусії відтоді, як багато років тому Ганкевич та Щурат написали про це, що є українська філософія. Мені здається, що коли ми кажемо про українську філософію, треба спробувати раціонально розібратися в цьому питанні. Давайте перелічимо певні фактори, які зазвичай дозволяють дослідникам сказати: ось це українська філософія, а це не українська.

Хтось, наприклад, може сказати про географічний фактор. Тобто що людина має народитися, формуватися на території України. Але ж якщо ми розглянемо, наприклад, філософа Шестова, розглянемо філософа Лукасевича? Вони на території України народилися і формувалися як люди зі своїм світоглядом, але ми не відносимо їх до української філософії. Тобто географічний фактор – це те, що є, скажемо так, цікавим, але не може бути вирішальним фактором.

Далі. Мовний фактор. Тобто кажуть: якщо людина пише українською мовою, то вона і є українським філософом. Але ж давайте почитаємо статті, які виходили в радянських журналах українською мовою з критикою буржуазного націоналізму і самої ідеї українськості. Або чи можна назвати українською думкою той україномовний варіант статті Путіна, де йшлося щось про єдність двох народів. Що це? Українська філософія? Ні, це не українська філософія, не дай Боже. Або якщо перекласти українською Канта? Невже його філософія стане від цього українською філософією? Розумієте, тут не так все просто. Тобто мені здається, що українська мова справді є важливим фактором для того, щоб ми визначали, чи є це українською філософією або не є українською філософією, але це не може бути єдиним фактором. Тобто тут ще є певні моменти, які є важливими.

Наприклад, я кажу про те, що є певне комунікаційне середовище, в якому формуються представники української філософії – як функціонують наші університети, де викладають філософію, різні дослідницькі центри, наш Інститут філософії. Отже, це певне комунікаційне середовище, яке відрізняється від інших комунікаційних середовищ. Наприклад, те, що є в Британії, США, Франції, воно не зовсім є таким, як у нас. І це комунікативне середовище – це ж не просто певні інституції, це ж ще й певні традиції, які передаються. Візьмемо найпростіший приклад. Що вивчають наші студенти-філософи? Німецьку, грецьку, французьку, британську філософію, але ще вивчають і українську філософію. Хто ще у світі вивчає українську філософію? Тобто коли у нас готують студентів-філософів, вони отримують певну інформацію, яку не отримують інші. Чи впливає це на них, чи ні? Мені здається, що впливає.

Інший приклад – британські традиції фокусуються на аналітичному напрямку. У нас фокусуються на аналітичній філософії? Ні, не фокусується. Це один з напрямків і не такий вже важливий в українських навчальних програмах. Тобто у нас є певні традиції, є певні традиції викладання філософії. Це теж долучається до того, що наші українські філософи мають певну специфіку.

До того ще певна культура. Коли ми кажемо про українських філософів, на те, як вони формуються як філософи, треба пам’ятати, що на них справляє певний вплив українська література. Чи справляє українська література вплив на французьких філософів? Ні, не справляє. А на українських – справляє. Є певні аспекти, які пов'язані з різними аспектами, різними проявами культури.

А що ще впливає? Історичні виклики. Історичні виклики теж є важливі. Тобто розумієте, коли людина живе в мирній країні, де давно вже не було війни, де нема проблем через те, що сусід хоче тебе знищити, тоді можна казати про філософію діалогу, про те, що всі люди брати і що треба передусім, домовлятися, що все чудово. Є такі мислителі. Але в Україні так не виходить. В Україні ми живемо перед постійними викликами. Нам доводиться доводити, що ми українці, а не якісь там «неправильні росіяни». Нам треба захищати свою самостійність, зокрема й інтелектуальну самостійність. І це теж справляє певний вплив на українську філософію.

Якщо розглянути ці два терміни: філософія в Україні й українська філософія. Філософія в Україні є з часів Київської Русі, коли там з'явилися певні філософські твори. Але, розумієте, в Україні були також з часів Київської Русі люди, які не просто користалися філософією, але й продукували філософію, створювали філософію. І ось коли ти створюєш філософію, то чи впливає на тебе те комунікаційне середовище, в якому ти знаходишся? Впливає. Чи впливає на тебе та культура, частиною якої ти є? Впливає. На певному етапі в межах філософії України з'являється українська філософія і з'являється вона завдяки ще одному фактору, який я ще не назвав. Це аксіологічний фактор, коли ти цінуєш те, що ти належиш саме до української філософії, а не до якоїсь іншої.

А коли це усвідомлення з'явилося? Це складне питання, дискусійне. Може, воно з’явилося, коли, наприклад, Оріховський у часи Відродження підписувався, що він саме русин, а не поляк. Так він усвідомлював свою окремішність. Може, воно з’явилося, коли Григорій Сковорода в своєму вірші звертався: «вольності отче, герою Богдане». Кого він мав на увазі? Богдана Хмельницького, який боровся за волю. Сковорода усвідомлював, що він належить до народу, який має свою окремішність. Звісно, можна казати про тих авторів, які вже прямо писали, що є українська філософія, які використовують цей термін, описують її, і самі себе відносили до української філософії. Отже, на певному етапі з'являється аксіологічний фактор – коли усвідомлюється цінність українськості.

Розумієте, людина може вміти користатися українською мовою, вона може зрости у Києві, але при цьому не цінувати приналежність до української філософії. Ось є, наприклад, у нас, не буду називати прізвища, але є такі дослідники, яких дуже цінували як українських філософів, а вони виявилися неукраїнськими. Вони вважають, що певні наративи, які поширює Москва, є де в чому правильними. Чи можна назвати таку людину українським філософом? Не можна.

Тому, коли ми кажемо з вами про відмінність філософії в Україні та української філософії, треба зважати не на один якийсь фактор, а на їхню сукупність. Тобто якщо людина пише українською мовою – це чудово. Це дуже потужний показник того, що це український філософ, але давайте ще подивимося, який зміст того, що вона пише українською мовою. Якщо людина народилася в Україні, сформувалася в Україні як дослідник, давайте подивимося також, а які вона пропонує філософські концепти.

Знаєте, ця війна стала певним лакмусовим папірцем. Багато мислителів зробили те, що показує, що вони є українські філософи. Вони спробували на своєму філософському рівні, власне, продемонструвати те, що вони намагаються осмислити проблеми українського народу, цінують український народ і намагаються якось допомогти. Дехто з них узагалі пішов на фронт. Ось, наприклад, пан Чорноморець або пан Киричок. Це доктори філософських наук, але вони буквально зі зброєю в руках захищали українську незалежність. Ось що показує українськість. А є і ті, які не витримали цей виклик, які показали, що в таких умовах є якісь інші більш привабливі для них аспекти. Ви знаєте, на велике щастя ми бачимо, що серед тих філософів, яких вважали українськими філософами, переважна більшість виявилася українськими філософами насправді. І це, мабуть, найпотужніша перевірка того, чи належить людина до філософії в Україні або до української філософії.

Тут треба ще зробити певну примітку, що взагалі-то в Україні були представники не тільки української філософії. Наприклад, візьмемо професора Шада, який приїхав з Німеччини і був німецьким філософом. Були і польські мислителі, наприклад, польський логік Лукасевич. І російські філософи теж були. Неправильно було б усіх, хто був чи є в Україні, записувати до українських філософів. У всіх мислителів є, скажемо так, свій власний бекграунд. Для української філософії я назвав певні критерії. Я не хочу сказати, що це жорсткі критерії. Треба дивитися не на один фактор, а на декілька. І тоді наша відповідь буде більш правильна.

ВЛАДА ДАВІДЕНКО: Дякую вам за ґрунтовну відповідь на це питання. Хотілося б ще поставити наступне питання про ситуацію предмета і його зміну для українських філософів після початку війни, власне, у 2014 році. На вашу думку, чи означає те, що от почалася війна тоді ще, що вона стала не просто новим предметом, а і змінила сам спосіб українського філософування? І чи можна побачити в наших сучасних дослідженнях якісь поняття або проблеми, які викристалізувалися саме після 2014-го й особливо після 2022 року? Такі, які українські філософи поставили по-новому або взагалі поставили вперше. Чи ви бачите такі проблеми?

ОЛЕКСАНДР КУЛИК: Звісно. Ми можемо сказати, що такі історичні виклики, як війна, не можуть пройти повз філософське осмислення. Певні зміни в тематиці невідворотні. Якщо подивитися до 2014 року, чи багато в Україні дослідників займалися філософією війни, питаннями, які з цим пов’язані? Насправді були дослідники, і на нашій кафедрі один дослідник якраз написав філософську працю щодо війни перед цими всіма подіями. Однак, це були одиниці. А коли сталися ці трагічні події, коли Росія напала на Україну – Крим, Донбас, потім повномасштабне вторгнення 2022 року, ми бачимо, що буквально з кожним роком в українській філософській літературі все більше з'являється праць, які присвячені осмисленню питань війни. Не всі сфокусували свою увагу на цьому, але багато хто написав хоча б одну статтю або серію статей.

Останні чотири роки, перебуваючи в Ірландії, я якраз пишу таку працю. Вона, власне, написана. Це пів тисячі сторінок, і я вже підписав контракт з видавництвом – наступного року ця книга має бути опублікована. Книга називається «Ukrainian Philosophers on the Russo-Ukrainian War», тобто «Українські філософи про російсько-українську війну». І там я розглядаю думки 20 сучасних українських мислителів щодо цих подій. Усі ці мислителі не займалися раніше проблематикою війни. Певні аспекти, які зараз вони розглядають, вони раніше зачіпали – питання постколоніалізму, підстав стійкості українського народу. Але ось ця подія – повномасштабна війна – поставила виклик, який неможливо оминути. І ці мислителі сфокусували свою увагу на цьому. Ось такі автори, як Володимир Єрмоленко, Вахтанг Кебуладзе, Орися Біла, Тамара Гундурова, Оксана Забужко, Юрій Чорноморець, Олексій Панич та багато інших. Тобто ці мислителі сфокусували свою увагу на цьому. І вони почали розробляти власні філософські пояснення того, що відбувається. Аналізуючи ці погляди, я спробував їх систематизувати і додав власну інтерпретацію тих питань, які вони зачіпають.

Які питання порушені в цій книзі? Наприклад, питання зла в контексті цієї війни. Питання справедливості. Питання російського імперіалізму та постколоніальні аспекти. Питання сутності війни як такої тощо. Усі ці питання викликали суттєвий інтерес у сучасних українських дослідників. І це все невипадково, бо життя поставило ці питання.

Знаєте, у філософії є сфери, на які, мабуть, історичні виклики не впливають прямо. Це, наприклад, логіка або епістемологія. Але коли людина працює в межах політичної філософії, соціальної філософії, коли вона мислить у межах етики, філософської антропології, тоді війна, звісно, на це вплине.

ВЛАДА ДАВІДЕНКО: І хотілося б наостанок поговорити про ваш власне викладацький досвід після переїзду до Ірландії. Ви почали в 2022 році викладати в Ірландії спершу курс «Current Ukrainian Thought» в університеті Мейнут, а з 2023 року працюєте як visiting professor в University College Cork. При цьому ваш курс у Мейнуті був присвячений сучасній українській думці останніх десятиліть, що теж цікавий факт, про який можна поговорити. І, власне, питання таке: що відбувається з нашим власним баченням української філософії, коли її доводиться пояснювати в середовищі, яке не знає, не поділяє нашого культурного й історичного контексту? І які речі, що для українського викладача здаються самоочевидними, раптом потребують якогось додаткового пояснення? Або навпаки, які аспекти української думки стають виразнішими саме з інтелектуальної дистанції. І трохи, повертаючись до самого курсу, не можу не поставити питання: це ви запропонували викладати саме українську філософію там, чи вас запросили, тобто ви відповіли на певний запит того середовища?

ОЛЕКСАНДР КУЛИК: З Ірландією я маю академічні контакти з 2017 року. Тоді був грантовий проєкт ERASMUS+. І я якраз був в Ірландії у межах цього гранту. Тобто у мене були певні друзі в Ірландії. Ось тому, коли у 2022 році росіяни почали бити ракетами по Дніпру, моя дружина з трьома маленькими дітьми поїхала саме в Ірландію. Що стосується мого курсу, влітку 22-го року мені надійшла пропозиція від завідувача кафедри Мейнутського університету Філіпа Роземанна прочитати такий курс. У нього спочатку були дещо інші думки – він хотів, щоб курс вміщував не тільки український погляд, але також і російські думки з цього приводу. Але я сказав: ні, якщо ви хочете мене як викладача, це буде курс only Current Ukrainian Thought, only Ukrainian Thought. Він підтримав цю ідею.

Коли я приїхав до Ірландії викладати цей курс, це насправді була дуже складна робота. 24 лекції про сучасних українських філософів, про те, як вони тлумачать цю війну. Це був вибірковий курс. Тобто це був необов'язковий курс для ірландських студентів, але студенти вибрали цей курс. У мене було 15 ірландських студентів, саме ірландців, які записалися на цей курс, і вони слухали мене дуже уважно. У них добрі були результати за підсумками курсу. Знаєте, ірландці добре розуміють українців. Чому? Тому що у них подібна історія була: поруч потужний імперський сусід, який багато чого робив у минулому. Але їхній сусід змінився, а наш сусід не змінився. Ірландці, коли слухали цей курс, проводили багато паралелей з тим, що було в їхній історії. У них же і Голодомор був, там багато всього спільного.

Цей курс був успішним. Мені сподобалося працювати з ірландськими студентами. Але, розумієте, Мейнут знаходиться поруч з Дубліном, а мою родину та мене ірландський уряд поселив у графстві Кері. Мені на лекції доводилося їхати п’ять годин потягом. Мій завкаф Філіп Роземанн домовився, щоб у мене там був гуртожиток. Тобто я їхав туди потягом, проводив лекцію, залишався на ніч, проводив ще лекцію, потім повертався додому. Але це дуже складно було. І я почав шукати можливості знайти роботу ближче до того місця, де я живу в Ірландії зі своєю родиною. Це був University College Cork. Це теж частина національного університету Ірландії. Національний університет Ірландії має в собі декілька університетів. Мейнутський університет – це один з цих університетів, а University College Cork – це інший. Корк ближче до мене. Це мені дві години автобусом їхати, але все ж таки не так далеко. Тут я виконую дослідницьку роботу – власне, писав цю книгу.

Мені здається, що ця книга – це, мабуть, найкраще, що я міг зробити. У ній я намагався представити, по-перше, українську позицію, а, по-друге, українську філософську позицію. Знаєте, якось під час одного зі спілкувань з моїми ірландськими колегами, один з них сказав: «Розкажи, що це таке – українська філософія, бо я нічого не знаю, як чистий аркуш. Мабуть, у вас якийсь марксизм». Я кажу: «Ні, у нас не марксизм». Ну і почав розповідати. Зараз про Україну знають у світі. На жаль, знають через таку трагічну подію, як війна. Але знають про Україну. А про українську філософію нічого не знають. І, власне, я вважаю, що це одне з моїх завдань, яке у мене є в житті, – розповідати про українську філософію. І я розповідаю саме про наших колег, які висловлюють свої філософські погляди щодо цієї війни. І тут якраз два завдання. По-перше, це доносити український погляд на цю війну, щоб вони розуміли, що насправді відбувається. А по-друге, представляти думки власне українських філософів, бо треба просувати українську філософію, щоб дізнавалися про неї.

Знаєте, про Україну дуже часто судять за тим, про що пишуть у засобах масової інформації, про що кажуть на телебаченні. А що там про Україну повідомляють? Те, що трагедія відбувається. Те, що там є корупція, ще якісь речі. Я хочу, щоб вони знали про те, що у нас є найкраще, про наші інтелектуальні здобутки, про те, що в українців є ще й філософія. Знаєте, багато людей у світі вважає: ну що там може бути у тих українців? А в українців є багато всього доброго. Зокрема, у нас є власна філософська традиція. І ось про це я намагаюся розповідати. 

Знаєте, я їжджу різними містами Ірландії, розповідаю. Ось і в Мейнуті виступав, і в Університеті Голвея, і в University College Cork, і в ірландському відділенні університету Нотр-Дам в абатстві Кайлмор. Коли розповідаю про українську сучасну філософію, я бачу, що їм цікаво, що вони відкривають для себе щось нове. І мені здається, що це важливо. І не тільки для нас важливо, українців, але це важливо також і для них, тому що для них це просто terra incognita. Вони дізнаються щось нове, щось цікаве для себе.

ВЛАДА ДАВІДЕНКО: Дуже дякую вам за цю розмову. Сподіваюся, що наші слухачі і глядачі ще зможуть поставити свої питання у коментарях. До нових зустрічей на каналі Sententiae. До побачення.

ОЛЕКСАНДР КУЛИК: Велике дякую за запрошення. На все добре.