Звісно, кажучи про суспільство, ми маємо на увазі не сукупність тіл людей, а концептуально фіксуємо особливий тип взаємодії, що існує між людьми. Щодо характеризування цієї взаємодії є низка підходів, розглянемо з них три основні.
Економіко-соціальний підхід пропонує досліджувати суспільство в якості того типу відносин, що має своїми коренями взаємодію людей та їхніх спільнот у царині економіки. Найбільш відомий представник цього підходу – Карл Маркс. Він, зауважуючи, що «суспільство не складається з індивідів, а виражає суму тих зв’язків та відносин, у яких дані індивіди знаходяться один по відношенню до одного», вказував на чільну роль тих зв’язків та відносин, що обумовлені місцем тої чи іншої людини у системі виробництва.
Політико-соціальний підхід розглядає суспільство як той тип відносин між людьми, що закладений існуванням держави. Проілюструємо цей підхід позицією Ш. Л. де Монтеск’є, який писав у роботі «Про дух законів»: «Суспільство є союз людей, а не самі люди. Громадянин може загинути, а людина залишитись». Представники цього підходу вказують, що політична влада має фундаментальний характер у суспільстві, адже вона здатна контролювати всі процеси всередині соціуму. Так, у роботі «Відкрите суспільство та його вороги» Карл Поппер зазначає, що політики можуть розробити раціональну політичну програму для захисту слабких, можуть створити закони, що обмежують експлуатацію, обмежують робочий день, страхують робітників на випадок втрати працездатності тощо.
Комунікативний підхід тлумачить соціум як такий тип відносин, що побудовано на основі та у вигляді знакової інтеракції між людьми. Ще Дж. Локк писав, що мова є тим, що «зв’язує» суспільство. За словами даного філософа Нового часу, «спільне суспільне життя неможливе без повідомлення думок». Серед сучасних представників цього підходу – наприклад, німецький мислитель Ніклас Луман (1927 – 1998), котрий пише, що той спосіб, у який суспільство постійно відтворює себе як систему – це саме комунікація. У роботі «Поняття суспільства» Луман указує, що суспільство у процесі свого комунікативного функціонування виконує роль соціалізації індивідуумів і що, власне, для того воно й існує. Як він зазначає, «суспільство розміщає повністю безконтрольних індивідуумів у опціональну схему». Всі елементи суспільного життя для Лумана – це комунікативні феномени. Так, у роботі «Від поліцейської держави до правової держави» він пише, що управління можна розуміти як систему переробки інформації: управління (уряд, влада) «на вході» сприймає інформацію оточуючого його світу, переробляє цю інформацію та видає назад в оточуючий світ у формі того чи іншого рішення.
Необхідно підкреслити, що царина «соціального» відіграє надзвичайно велику роль у людському бутті. Важко відшукати сферу життя людини, де вона є незалежною від тих чи інших соціальних норм. Звернемо увагу хоча би на медичну проблематику. Американський теоретик Брайан С. Тернер у роботі «Медична влада та соціальне знання» пише: «Нині вважається очевидним, що соціальні та психологічні фактори є вирішальними в етіології хвороби» (нагадаємо, етіологія – це розділ медицини, що вивчає причини та умови виникнення хвороб). Як зазначав М. Фуко, у ХХ столітті вже є архаїзмом розгляд хвороб як природних явищ, що трапляються поза мовою, за допомогою якої вони описані. Тобто, хвороба як реальність є продуктом медичних дискурсів, які, у свою чергу, відображають пануючу в суспільстві форму мислення. Наприклад, Фуко вказує, що гомосексуалізм розглядався у християнській терапії як гріх, у ранній психології як поведінковий розлад, а у сучасній медицині як лише сексуальне вподобання.
Теорії щодо природи соціальної стратифікації
Усі вищезазначені підходи до осмислення сутності суспільства стверджують про існування соціуму як певної системи елементів – соціальних страт, інститутів. Однак щодо природи цих елементів суспільства теж немає єдиної думки. Найбільш розповсюдженими є чотири такі теорії. Першу з них засновано на марксистській концепції класів. Друга в якості підстав відмінностей соціальних груп називає специфічність образу життя членів суспільства. Третя теорія пояснює соціальну стратифікацію на підставі критерію «наявність/відсутність влади». Четверта теорія шукає ірраціональне джерело соціальної стратифікації. Розглянемо ці теорії.
Отже, виходячи з марксистської теорії, у суспільстві взаємодіють класи (пролетарі, буржуазія тощо), які відрізняються між собою типом відношення до засобів виробництва. Докладно класову теорію К. Маркса та його послідовників ми розберемо у параграфі 3.2.5.
Сутність другої з названих теорій проілюструємо концепцією соціальної стратифікації Г. Лебона та вченням про менталітети М. Дюверже.
Г. Лебон виділяє в межах суспільства такі елементи: секти, класи та касти. За класифікацією теоретика, термін «секта» поєднує індивідів різних професій та виховання, різного середовища, єдиним зв’язком між якими є спільне вірування. «Клас», виходячи з термінології Лебона – це індивіди різного походження, котрі мають спільні інтереси, звички, що утворились під впливом однакового способу життя та виховання (наприклад, буржуа, селяни тощо). Найвищий ступінь організації репрезентують «касти», під якими мислитель розуміє індивідів однієї професії, що походять приблизно з одного середовища та отримали схожу освіту (наприклад, каста військова чи духовна).
Французький теоретик Моріс Дюверже (1917 р. н.), зазначаючи, що хоча буржуазія та пролетаріат не утворюють двох класів, які можна визначити у жорстко економічних термінах, наголошує, що ці поняття справді характеризують два менталітети, два соціальних стани, два способи життя. У роботі «Політичні партії» Дюверже наводить три основні відмінності даних «менталітетів». По-перше, французький автор зазначає інстинктивну відразу буржуазії до об’єднання та колективної дії на противагу наявності прямо протилежних тяжінь у робітничого класу. Для комерсанта, промисловця, адвоката шлях до успіху пролягає через індивідуальні дії – кожен з них одноосібними зусиллями набуває диплом, наодинці змагається з суперниками у навчанні та роботі, самостійно захоплює своє місце під сонцем, знаходячи клієнтів, споживачів у конкурентному середовищі. Для буржуа важливо бути оригінальним, здатним до винахідництва нових ідей, продуктів, проектів. Водночас, за словами Дюверже, робітничий клас «за своєю природою» схильний до общинних інститутів та дисципліни.
По-друге, як пише теоретик, у пролетарів та буржуазії принципово різні засоби соціальної дії: «буржуа живе у світі слів, де головне – переконати чи умовити: комерсант умовляє клієнта, адвокат переконує суд, викладач – учнів, тоді як робітник живе у світі речей, а вони непідвладні риториці, поступаючись лише силі». По-третє, за словами Дюверже, розбіжність між пролетарями та буржуа можна наочно побачити у діяльності керівників: якщо керівник-виходець з буржуазії вважає себе вище, ніж ті, ким керує (наприклад, він може мати кращу освіту чи певну історію успіху в підприємницькій чи фаховій сфері діяльності), то керівник-виходець з робітників відчуває себе рівним тим, ким керує, адже одна лише посада відрізняє його від них. Дюверже зауважує, що, оскільки для керівника-колишнього робітника його перевага витікає лише з влади, котру він має, тому, щоб демонструвати свою вищість, такий лідер буде підсилювати владний тиск[1].
Як ми зазначали, третя з названих теорій щодо природи елементів суспільства пояснює соціальну стратифікацію на підставі критерію «наявність/відсутність влади». Так, італійський теоретик Гаетано Моска (1858 – 1941) пише, що в усіх суспільствах завжди існує два класи людей: клас правлячих і клас тих, ким правлять. Перший – завжди менш численний, він монополізує владу та насолоджується тими перевагами, які вона надає. Другий – більш численний клас – «є керованим та контрольованим першим класом у формі, яка більш чи менш законна, більш чи менш насильницька, забезпечуючи еліті матеріальні засоби існування та все необхідне для життєдіяльності політичного організму в цілому». При цьому Моска у роботі «Правлячий клас» наголошує, що представники правлячої меншості завжди мають якості, реальні чи удавані, які глибоко шануються у тому суспільстві, де вони живуть.
Подібним чином ще один італійський мислитель – Вільфредо Парето (1848 – 1923) – пише у своєму «Компендіумі з загальної соціології»: «Подобається це певним теоретикам чи ні, фактично людське суспільство неоднорідне; люди є різними фізично, морально та інтелектуально». Він виділяє в складі суспільства «еліту», об’єднуючи цим поняттям усіх тих, хто має найбільш високі індекси у своїй сфері діяльності. Частина еліти, а саме «правляча еліта», має владу, прямо чи опосередковано відіграючи помітну роль у керуванні суспільством. Теоретик пояснює панівне становище правлячої еліти тим, що її представники, зокрема, бачать свої інтереси краще, ніж клас тих, ким вони правлять (за теорією Парето, у еліти інтереси в меншому ступені завуальовані почуттями). При цьому Парето зауважує, що дані інтереси еліти не обов’язково є протилежними до інтересів не-еліти, а обман елітою не-еліти може виявитись вигідним обом класам.
Ще один представник цієї теорії – німецький теоретик Роберт Міхельс (1876 – 1936) – підкреслює неможливість існування цивілізованого людства без пануючого класу. У роботі «Соціологія політичної партії в умовах демократії» Міхельс зазначає, що «більшість людства ніколи не буде здатна для самоуправління», тому уряд чи держава можуть бути завжди лише організацією меншості, яка намагається нав’язати іншій частині суспільства «правовий порядок», породжений відносинами панування та експлуатації. На переконання Міхельса, навіть у тому випадку, якщо незадоволені маси зможуть позбавити пануючий клас його влади, то в середовищі мас з необхідністю з’явиться нова організована меншість, яка візьме на себе функції пануючого класу. Таким чином, за висловом Міхельса, насправді, «маси задовольняються тим, що, не щадячи своїх сил, змінюють одних своїх панів на інших». Виходячи з цього уявлення, цікавим є розгляд спроби побудови безкласового суспільства у СРСР. Зробимо це за допомогою концепції югославського автора Мілована Джиласа (1911 – 1995).
У роботі «Новий клас» Джилас констатує, що, насправді, Радянський Союз не зміг та й був не здатен перетворитися на безкласове суспільство, незважаючи на завдання марксистської доктрини. На думку теоретика, насправді, у СРСР виник новий пануючий клас – бюрократія з ядром у вигляді КПРС. Зауважимо, що бюрократія відіграє помітну роль у всіх розвинутих країнах. Італійський мислитель Джорджо Агамбен (1942 р. н.) взагалі вважає, що ідея бюрократії є однією з найбільш глибоко вкорінених у Західній культурі. У роботі «Мистецтво, без-діяльність, політика» Агамбен пише, що на християнському Заході як парадигма бюрократії виступає ангелологія. Він вважає, що наше уявлення про управлінські ієрархії сформувалось значною мірою під впливом християнських постулатів про роль янголів як інструментів божественного управління світом: «у християнській теології янголи – це міністри божественного правління світу, котрі, будучи впорядкованими в дев’ять ієрархій, кожну мить втілюють у життя божественні декрети». Однак Джилас підкреслює специфічність бюрократів у СРСР порівняно з їх західними колегами. Він каже, що некомуністичні бюрократи, по-перше, не визначають долю власності на відміну від комуністичної бюрократії, яка визначала, хто володіє, користається та розпоряджається націоналізованою власністю. По-друге, якщо західні бюрократи підпорядковані вибірним політичним правителям, то партноменклатура становила собою всю вертикаль влади. Отже, Джилас стверджує, що спроби створити безкласове суспільство насправді призвели до створення «нового класу власників та експлуататорів, який був змушений все більш безмежне своє панування виправдовувати все більш абстрактними та нереальними цілями». Відзначимо, що до цього правлячого класу Джилас зараховував не всіх радянських управлінців та комуністів, а лише тих, хто завдяки монополії на управління отримував особливі привілеї та матеріальні переваги.
Г. Моска, Р. Міхельс і В. Парето пишуть, що в будь-якому суспільстві еліта та не-еліта не відокремлені повністю, крім того, в сучасних соціумах між ними відбувається інтенсивна циркуляція. За визначенням Парето, в результаті «циркуляції еліт» правляча еліта знаходиться у стані постійної трансформації – «рухається подібно річці, сьогодні вона вже не та, якою була вчора». Теоретик називає причиною революцій саме уповільнення циркуляції еліти, в результаті чого, мовляв, у вищих стратах суспільства накопичуються деградуючі елементи. За крилатим висловом Парето, «історія – це кладовище аристократій».
Як ми казали вище, представники четвертої з зазначених теорій вважають джерелом суспільної диференціації ірраціональні феномени. Подібні концепти ми бачили під час розгляду філософії Ф. Ніцше, Д. Донцова та інших авторів. Розберемо докладно цю теорію на прикладі вчення сучасного італійського автора Антоніо Менегетті (1936 р. н.) про ділення суспільства на «будівників життя» та їхніх антиподів.
У роботі «Система та особистість» Менегетті пише про «організмічне суспільного», маючи на увазі «дію деякого внутрішнього, яке первинно є невидимим, таким, що неможливо раціонально ідентифікувати, це є причина, за якою відбувається щось конкретне і що визначає цей модус конкретного». У теоріях Менегетті «організмічне», «буття» нагадує «волю» Шопенгауера, хоча вчення італійського автора зовсім не є песимізмом. Як пише Менегетті, «життя саме розкриває себе через максимальне розкриття потенціалу індивідів, які перемагають – у фіналі гри перемагає не індивід, а життя, і з цим зв’язано значення суспільства».
Менегетті використовує для позначення суспільства поняття «система». Суспільство як система розуміється мислителем як сукупність моделей, що структуровані «еманацією інтенціональності колективного несвідомого». Тобто, суспільні форми приходять до нас не ззовні, ми самі створюємо їх та суспільство в цілому. За концепцією Менегетті, суспільство – це поєднання різних структурних елементів, що взаємодіють та змінюються у процесі поєднання у бік більшої потужності, переваги, розуму. Дана характерна риса суспільства проявляє себе на всіх соціальних рівнях. Наприклад, Менегетті тлумачить політику як мистецтво зводити воєдино різні ситуації та переводити їх у розвиток заради ефективності цілого. Причому, між окремими елементами суспільства існує певний внутрішній взаємний зв'язок, «взаємне впізнавання». Автор вважає, що елементам суспільства притаманна певна інтенціональність, спрямована на таке поєднання з іншими елементами, котре би гарантувало як стабільність самої частини, так і її відкритість іншим частинам.
Розвиток суспільства забезпечують ті елементи соціуму, які виконують у ньому творчу функцію. У цьому контексті Менегетті каже про «будівників життя», вважаючи, що цих людей висуває трансцендентне буття як вектор творення. «Будівника життя» можна впізнати з дитинства – життя, «бажаючи реалізуватись в індивіді», надає йому більший потенціал, більше бажання, більшу жагу до пізнання, щоби він засвоїв різні системні ролі чи важелі влади – оскільки саме йому належить стати вождем та очолити еволюцію суспільства. Менегетті розглядає таку людину як можливість надати Буттю тіло, місце, реальність, щоб воно могло втілитись. Щоб ця можливість могла реалізуватись, «будівник життя» повинен користатись інтуїцією, звільнитися від Системи, перестати бути «одномірним, коли один настільки однаковий з іншим, що всі разом вони утворюють ідеально рівний ряд як могильні плити».
«Будівник життя» ставиться до законів соціальної системи як до інструментів, він уміє використовувати звичні закони незвичним для суспільства чином та створювати таким чином відносини, що є відмінними від тих, які припускала маса. Коли «будівник життя» (чи, як ще пише Менегетті, «людина, що відбулась») зрозуміє, що система не функціональна для його індивідуації, він може ніби стерти її всередині власного розуму. Власне, така людина не вірить в жодну систему – не тому, що відкидає їх, а тому, що релятивізує їх, залишаючи визначеним лише самого себе. Така людина «більше не відкриває, в чому істина, вона вміє робити її». На переконання Менегетті, істина народжується завжди тільки тим, хто вийшов за межі системи. Мислитель пише про необхідність безперервного виключення суб’єктом дії зі свого духовного світу так званого «монітору відхилення» (свого роду внутрішнього цензора людини, що знаходиться в його несвідомому і жорстко обумовлює його поведінку певним набором стереотипів).
Аналізуючи структуру соціуму, Менегетті також каже про антиподів «будівників життя» – «тих індивідів, які мають потребу в реванші за власні фрустрації у всіх тих, хто відбувся та насолоджується достатком». Це люди, які з різних психологічних причин не реалізували у власній неповторності «ніякої феноменології духу». За визначенням мислителя, сукупність даних індивідів «залучається у зомбічну енергію», приходячи у вищій точці свого занепокоєння до необхідності руйнації самого себе. Ця руйнація себе обумовлена природною інтенціональністю – адже те, що не є функцією життя відповідно до своєї специфічної індивідуації, повинно бути піддано розкладанню, створюючи живильне середовище для інших, вже функціональних, неповторних форм. Тобто, в термінології Менегетті, «смерть представляє собою споживання потенціалу, а потім його реінвестування знову».
Механізми відтворення суспільних відносин
Окрім питання сутності суспільства, теорій щодо природи соціальної стратифікації, у цьому параграфі необхідно також розглянути механізми відтворення суспільних відносин. Найперший з цих механізмів – держава. Німецький мислитель Макс Вебер (1864 – 1920) слушно відзначав, що держава є у сучасному суспільстві єдиним джерелом та розпорядником «права» на насильство. Власне, за визначенням німецького мислителя, «держава – це те людське співтовариство, яке успішно претендує на монополію легітимного фізичного насильства». Це забезпечує державі чільне місце серед суспільних інститутів та забезпечує впливові засоби для закріплення та гарантування відтворення певного типу суспільних відносин. Як пише Вебер у роботі «Політика як призвання та професія», для нашої епохи є характерним, що право на фізичне насильство приписується інститутам чи окремим особам лише настільки, наскільки держава зі свого боку допускає це.
Однак, звісно, не лише на насильстві побудовано відтворення суспільних відносин. Французький неомарксист Луї П’єр Альтюссер цілком справедливо вказує на виключно важливу роль у цьому процесі таких суспільних інститутів як родина, школа, церква, засоби масової інформації. Альтюссер називає ці інститути «ідеологічними апаратами держави», стверджуючи, що саме вони навчають людину існуючим у суспільстві суспільним відносинам, прищеплюючи їй уявлення про поширені у цьому суспільстві соціальні ролі та про схеми взаємодії між даними ролями. У роботі «Ідеологія та ідеологічні апарати держави» Альтюссер зауважує, що в сучасних суспільствах основним ідеологічним апаратом стала школа, потіснивши церкву, яка посідала це місце раніше.
Ідеологія, що впроваджується даними «апаратами», намагається конституювати конкретних індивідуумів у соціальних суб’єктів, які мають посідати відповідні місця у системі суспільних відношень. Так, завдяки ідеологічним апаратам, члени нижчих суспільних страт засвоюють моделі підкорення, а члени вищих соціальних страт – моделі керування. Це необхідно суспільству, адже, наприклад, відтворення в суспільстві робочої сили вимагає не лише відтворення робочої кваліфікації, але і відтворення її покори правилам встановленого порядку. При цьому, Альтюссер зауважує, що «ідеологія – це уявлення про уявні відносини індивідуумів з реальними умовами їх існування». Тобто, ідеології не відповідають реальності, вони є ілюзією. Втім, Альтюссер порівнює не лише ідеології та ілюзії, але й ідеології та алюзії. Адже, на його переконання, елементи ідеології «натякають на реальність» і достатньо їх правильно витлумачити, щоб віднайти справжню реальність цього світу.
Саме в ідеологічних апаратах відбувається усвідомлення суспільством тих чи інших соціальних проблем. Є помилкою вважати, що будь-який шкідливий для соціуму фактор автоматично стає соціальною проблемою для цього суспільства. В історії чимало прикладів жахливих соціальних умов, пагубність яких навіть не помічалась тими суспільствами, в яких вони виникали. Отже, аналізуючи соціальні проблеми, важливо розуміти наявність як об’єктивного, так і суб’єктивного чинника. Соціальна проблема – це умова, що визначається значною кількістю людей як відхилення від певної важливої для них соціальної норми. Тобто, соціальні проблеми – це те, що люди вважають соціальними проблемами. Не усвідомлюючи певну соціальну проблему, суспільство не сприймає її, не обговорює її і не намагається її подолати – відтак, даної проблеми для соціуму не існує. Це усвідомлення та обговорення відбувається в соціальних інститутах, які, з точки зору даного суспільства, мають відповідну кваліфікацію. У сучасних суспільствах Заходу це не лише органи влади, але й такі ідеологічні апарати як ЗМІ, школа, церква тощо.
Місце інтелігенції у суспільстві
Завершуючи розгляд системи страт та найістотніших соціальних інститутів суспільства, зупинимось також на питанні місця інтелігенції у соціумі.
Німецько-британський мислитель Карл Мангейм (1893 – 1947) відзначив у роботі «Ідеологія та утопія», що, не належачи до жодного класу, інтелігенція має дуже важливу місію у соціумі: виражати духовні інтереси всього суспільства як цілого. Саме інтелігенцію визначають, як «потенціал та джерело формування соціальної суб’єктності»[2], особливу творчу силу суспільства, яка, по-перше, створює інновації в усіх сферах суспільства як свій специфічний продукт, а, по-друге, відіграє виключно важливу роль у зберіганні та передаванні наступним поколінням того, що становить сутність того чи іншого суспільства – його духовних досягнень.
До поняття «інтелігенція» є близьким за змістом (але не тотожним) поняття «інтелектуали». Найширші тлумачення поняття «інтелектуали» включають усіх, хто займається розумовою працею на відміну від фізичної, а найвужчі охоплюють лише видатних мислителів.
Італійський теоретик Норберто Боббіо (1909 р. н.) виділяє з-поміж інтелектуалів ідеологів та експертів – якщо перші постачають суспільству уявлення про мету тої чи іншої соціальної дії, то другі повідомляють про засоби досягнення цієї мети. Боббіо наголошує що, по суті, інтелектуали – це єдині можливі інакодумці у суспільстві. Цей статус накладає на інтелектуалів певний обов’язок. Як пише теоретик у роботі «Інтелектуали та влада», зусилля інтелектуалів мають бути на заваді тому, щоб державна монополія на силу перетворилась на монополію на істину – адже це єдиний спосіб гарантувати розвиток суспільства.
Роль соціальної філософії
Підбиваючи підсумки викладеного у цьому параграфі матеріалу, зазначимо, що наведені концептуальні моменти можна розглядати на різних рівнях узагальнення. Однак, як цілком справедливо зауважують теоретики, «без застосування філософської теорії сприйняття соціальних феноменів буде фрагментарним, калейдоскопічним та редукованим до опису ізольованих фактів»[3].
На високому рівні узагальнення суспільство є об’єктом дослідження соціальної філософії. Дана філософська дисципліна досліджує форми та процесуальність людської взаємодії, що здійснюються в процесі функціонування та інтеракції суспільних систем.
У цьому розділі ми розглянемо низку концептуальних аспектів соціально-філософського осмислення суспільства – питання походження суспільства, феномен влади у соціумі, природу суспільних мас. У двох останніх параграфах ми докладно розберемо системні варіанти осмислення суспільства в рамках марксистських, неомарксистських теорій, а також соціально-філософських учень лібералізму та консерватизму.
[1]Дюверже М. Политические партии / М. Дюверже. – М. : Академический проект, 2002. – С. 225.
[2] Гнатенко. П. И. Интеллигенция и топа / П. И. Гнатенко, М. П. Бузский // Вісник Дніпропетровського університету. – Філософія, соціологія, політологія.– 2010. – Вип. 20 (1). – Т. 18. – № 9/2. – С. 3.
[3] Morkūnienė J. Social philosophy: paradigm of contemporary thinking / J. Morkūnienė. – CRVP, 2004. – Р. 210.