Тема 3.5. Глобальні проблеми сучасності

План

3. 5. 1. Специфіка сучасності

3. 5. 2. Соціальні наслідки глобалізації

3. 5. 3. Вплив технічного прогресу на сучасне суспільство

Ключові поняття: глобалізація, дромосфера, нео-війна, футурошок.

3. 5. 1. Специфіка сучасності

Початок ХХІ століття – подиву гідний та воднораз дуже непростий час. Ми можемо казати про блискавичні досягнення науки, небачений раніше рівень технічного прогресу. Але, як справедливо відзначив А. Швейцер, хоча людина завдяки досягненням науки та техніки стала «надлюдиною», але вона «не проявляє надлюдської розсудливості, що відповідало б її надлюдської могутності і дозволило б застосовувати отриману силу для розумних та добрих справ, а не для вбивств та руйнації».

Технічний прогрес, глобалізація породили нові небезпеки, про які раніше людство і не здогадувалось. Ми можемо засвідчити, що в останні десятиліття суспільства стикнулися з проблемою девальвації тих духовних цінностей, які раніше легітимували їх порядки, забезпечували осмисленість картини світу у членів цих суспільств та сприймались ними в якості вищої та об’єктивної реальності[1].

В історії вже були епохи, коли відбувалась радикальна зміна ціннісних орієнтирів, але тоді одні трансцендентні цінності замінялись на інші (наприклад, при заміні античної язичницької картини світу християнською картиною світу), чого не відбувається у наш час. Сучасність намагається відкинути за порадою Ф. Ніцше трансцендентність як таку.

У наш час відбуваються складні пошуки нового світогляду. Зокрема, критикуючи попередні світоглядні настанови, як «онто-тео-телео-фалло-фоно-логоцентризм», сучасні автори намагаються здійснити переорієнтацію культури на протилежні презумпції. По-перше, відкидається ідея можливості побудови референціально зрозумілої картини світу. По-друге, предметність розглядається як така, що знаходиться в процесі самоорганізації. По-третє, відкидаються семантичні фігури телеологічного характеру. По-четверте, проголошується програмна відмова від бінарних опозицій об’єкт–суб’єкт, Захід–Схід, чоловіче–жіноче. По-п’яте, замість настанови щодо акценту на голосі, що озвучує іманентний тексту смисл, впроваджується настанова щодо акценту на самому тексті як нестабільному середовищі генерації смислу. По-шосте, стверджується відсутність іманентного світу смислу, логіки буття, яка могла б бути експлікована в когнітивних актах[2]. Важко сказати щось суттєве щодо перспектив цього переорієнтування та його ролі в історії нашої цивілізації. Наразі можна відзначити лише те, що сучасність, в якій ми живемо, має чимало проблем, які потребують уваги та спроб щодо їх вирішення. Розглянемо лише два проблемних поля – проблеми, що породжені сучасним рівнем глобалізації, та проблеми, які викликані зростанням технічного прогресу.

3. 5. 2. Соціальні наслідки глобалізації

Сучасність характеризується низкою феноменів розвитку соціуму, що роблять наш час специфічним порівняно з іншими епохами в соціально-філософському плані. Серед таких феноменів одну з провідних позицій посідає глобалізація – соціальний процес, у якому обмеження, що накладаються географією на соціальний та культурний простір, радикальним чином нівелюються. Завдяки розвитку транспортних засобів, прогресу інформаційних технологій, відкритості сучасних суспільств стала можливою взаємодія між мільйонами людей культурно та географічно далеких країн. Інтернет, телефонний зв'язок, телебачення – все це робить далекі території настільки близькими, як це не було ще ніколи. Отже, глобалізація виникає внаслідок посилення контактів між різними частинами світу. Глобалізація знаменує не лише просторово-часове «стискання» світу, але й культивацію усвідомлення світу як єдиного цілого.

Дослідники відзначають, що глобалізація призводить не лише до збагачення культур елементами географічно далеких цивілізацій, але й до зростаючої одноманітності у житті різних народів планети. Критики глобалізації вказують на те, що однією з її негативних ознак є нівелювання індивідуальних культур. Про це, наприклад, пише у роботі «Духовна ситуація часу» К. Ясперс. За його словами, тепер спільним завжди стає поверхневе та нікчемне. В першій половині ХХ століття він писав про те, що в усіх країнах тепер можна зустріти однаковий одяг, манери, танці, спорт, моду, а головне – «на всій земній кулі панує місиво, утворене з понять Просвітництва, англосаксонського позитивізму та теологічної традиції».

Тим часом, американський мислитель Са́мюель Ха́нтінгтон (1927–2008) констатує, що кожна цивілізація насправді бачить себе центром світу і пише свою історію як центральний сюжет історії людства. Він називає вісім цивілізацій сучасності: китайська, японська, індуїстська, ісламська, православна, західна, латиноамериканська, африканська. Як пише мислитель, «цивілізації відрізняються одна від одної історією, мовою, культурою, традиціями та, що найбільш важливо, релігією»[3]. Він звертає нашу увагу на той факт, що люди тяжіють до тих, у кого ті самі корені, церква, мова, цінності, інститути, а також вони дистанціюються від тих, у кого вони інші. Тому процес глобалізації має свої межі. Хантінгтон наголошує, що більшість військових зіткнень у ХХ столітті відбулась саме між представниками різних цивілізацій. Він вважає, що подолати розбіжності між різними культурами неможливо. Необхідно враховувати специфіку кожної цивілізації – якщо ми хочемо уникати військових конфліктів. Тобто, питання світоглядного плюралізму – це насправді питання виживання.

Хантінгтон вважає, що у світі після «холодної війни» суперництво наддержав поступилося зіткненням цивілізацій, найбільш значущими стали не ідеологічні, політичні чи економічні, а культурні розбіжності. Народи та нації намагаються дати відповідь на запитання: хто ми є? Люди визначають себе, використовуючи такі поняття, як походження, релігія, мова, історія, цінності. Мислитель пише, що людям властиво ненавидіти, а для самовизначення і мотивації їм потрібні вороги. Як зазначає Хантінгтон: «Ми дізнаємося, ким ми є, лише після того, як нам стає зрозумілим, ким ми не є, і тільки після цього ми дізнаємося, проти кого ми».

З точки зору Хантінгтона, процеси глобалізації повинні супроводжуватись поширенням усвідомлення, що відмінність різних культур – це не те, що необхідно долати, а те, що необхідно враховувати. Такого роду плюралізм покликаний убезпечити нас від імовірних катастрофічних наслідків.

Критики кажуть, що глобалізація насправді є вестернізацією – бо саме культура Заходу очолює її процеси, поширюючи свої норми та моделі розвитку на весь світ. Однак це не може не наражатися на спротив – наприклад, у вигляді тероризму, який у наш час вийшов на принципово новий рівень.

Американський мислитель Френсіс Фукуяма у книзі «Америка на роздоріжжі» пише, що теракт 11 вересня 2001 року став абсолютно новим явищем у царині міжнародних відносин. Адже він продемонстрував, що відносно нечисленна та слабка неурядова організація здатна призвести до катастрофічних наслідків. Раніше джерела можливої серйозної небезпеки для суспільства знаходились у компетенції держав; теорія міжнародних відносин ґрунтувалась на аксіомі, що лише держави є значущими суб’єктами світової політики. Однак, якщо стає можливим, що катастрофічні наслідки може завдати суб’єкт, котрий з державою не пов'язаний, то концепції, які визначали зміст політики безпеки протягом останніх двох століть – баланс сил, стримування тощо втрачають силу. Адже, наприклад, теорію стримування було засновано на уявленні про те, що зброя масового ураження має «зворотну адресу» – конкретну державу, яка підпадає під загрозу потужного удару у відповідь.

Глобалізація змінила і тактику ведення війн. Італійський філософ Умберто Еко констатує у збірнику статей «Повний назад», що сучасні війни принципово відрізняються від своїх попередниць. Він вводить термін «нео-війна», наводячи характерні риси сучасних військових протистоянь.

По-перше, велики можливості сучасних ЗМІ, Інтернету перетворили смерть та страждання на війні з далекої неявної події на наочне видовище, тому під час сучасних військових дій почали вважати смерть хоча б одного зі своїх солдат неприпустимою трагедією, а смерть ворогів – тим, чого необхідно уникати під час боїв. По-друге, війни перестали бути «фронтальними». Після подій 11 вересня стало зрозуміло, що тепер війни точаться не між територіями. По-третє, все більшу роль відіграє той факт, що на нео-війнах наживаються міжнаціональні корпорації, у яких інтереси по обидва боки барикад. По-четверте, вільне розповсюдження інформації не лише підриває віру населення у мету війни, але й викликає співчуття до ворога.

3. 5. 3. Вплив технічного прогресу на сучасне суспільство

Сучасний етап технічного прогресу породжує специфічні суперечливі наслідки для людства. З одного боку, звісно, технічні досягнення наших часів дозволяють забезпечувати такий рівень комфортності, мобільності життя, який був недосяжним раніше. Втім, з іншого боку, сучасні технології комунікації підміняють реальність, техногенні катастрофи завдають усе більш серйозних збитків оточуючому середовищу, наявна на планеті зброя здатна знищити людство і т. ін.

Є чимало філософських робіт з питання впливу розвитку техніки на суспільні процеси. Позиції щодо ролі техніки коливаються від захопленого оптимізму до різко негативного ставлення. Наприклад, Альберт Ейнштейн якось поставив запитання: «Чому блискуча прикладна наука, яка призводить до такої економії праці та полегшення життя, приносить нам так мало щастя?»[4]. Цей учений з подивом констатує, що на війні техніка слугує тому, що дозволяє нам отруювати та калічити одне одного, а у мирний час вона занадто підганяє темп життя та породжує невпевненість. Однак Ейнштейн не припускав і думки щодо негативної суспільної ролі прогресу техніки. Його відповідь на вищезазначене запитання така: «Тому, що ми ще не навчились розумно користатись нею».

Водночас, наприклад, Дж. Оруел та інші автори антиутопій розглядають техніку як засіб поневолення, що забезпечує існування тоталітарних тенденцій у суспільствах. Г. Маркузе у роботі «Ерос та цивілізація» пише, що прискорення прогресу лише поглиблює несвободу. За його словами, «концентраційні табори, масове винищення людей, світові війни та атомні бомби – це не рецидив варварства, а реалізація досягнень сучасної науки, технології та влади». В своїх філософських дослідженнях Маркузе дійшов висновку, що технічний прогрес людства живиться інстинктом смерті – Танатосом. Саме інстинкт смерті лежить в основі безперервного опанування та експлуатації природи задля користі людства. Саме тому, з точки зору філософа, разом з технічним прогресом прогресують і інші вияви інстинкту смерті – зростання жорстокості, ненависті людей.

Слід зазначити, що ідея критики техногенного шляху розвитку суспільства була присутня у суспільній свідомості вже століття тому. Наприклад, на початку ХІХ століття англійські робітники під керівництвом Н. Лудда руйнували в’язальні та інші станки, бо луддити вважали, що поширення техніки позбавляє їх робочих місць, а отже, – і засобів до існування.

У цьому параграфі ми послідовно розглянемо проблеми, що постали через технічний прогрес. А саме: проблему тотальності техніки; проблему пришвидшення соціальних процесів; проблему засилля візуальності; питання віртуалізації; проблему перетворення соціуму на суспільство споживання; проблему ілюзії всесилля.

Проблема тотальності техніки

Зазвичай поняття «техніка» застосовують тільки до машин. Але із завершенням індустріальної епохи застосування машин стало лише одним з аспектів техніки. Французький мислитель Жак Еллюль (1912 – 1994) зазначає, що з другої половини ХХ століття техніка перестає бути об'єктом для людини, «вона стає її власною субстанцією: вона більше не протистоїть людині, а інтегрує себе в ній і, прогресуючи, абсорбує людину». Як пише Еллюль у роботі «Техніка, або Виклик століття», техніка стає автономною формою поглинаючого світу, що підкоряється своїм власним законам.

Еллюль надає поняттю «техніка» найширшого смислу, розуміючи під ним «засіб і сукупність засобів». За його словами, цивілізація Заходу є передусім цивілізацією засобів, а в реальності сучасного життя засоби стають важливішими, ніж цілі. Еллюль визначає техніку як «пошук найкращого засобу в усіх сферах». Саме цей «найкращий засіб» і є, власне кажучи, технічним засобом, і саме акумуляція цих засобів породжує технічну цивілізацію. Отже, феномен техніки є сферою зайнятості великої кількості людей нашого часу, котрі занепокоєні пошуком в усіх речах найбільш ефективного методу. Вже не існує такого виду людської діяльності, який би нині уникнув цього технічного імперативу. Існує техніка організації, так само, як є техніка дружби чи техніка плавання.

Про цю «технізацію» сучасного життя пишуть і інші автори. Так, Лео Штраус у роботі «Політична філософія» зауважує: те, що зараз дуже часто називають вихованням, насправді не означає формування характеру, а є скоріше інструктуванням та тренуванням. Британський автор Томас Боттомор (1920 р. н.) каже, що у сучасному суспільстві прогресує тенденція з розгляду соціальних проблем як чисто технічних завдань, завдяки чому посилюється роль учених, як експертів, котрі можуть запропонувати технічні рішення. У роботі «Політична соціологія» Боттомор констатує, що проблеми суспільства, вирішення яких мало потребувати зміни світоглядних орієнтирів, перетворюються на «повсякденні справи» технічного порядку, в результаті чого їх справжнє вирішення відкладається, а суспільство отримує імітацію лікування соціальних недоліків.

Техніка складає сутність нашої культури, визначає її внутрішні та зовнішні форми. За словами німецького філософа Карла Ясперса, якщо уявити собі, що наш світ загине під грудами піску, то можна здогадатися, що подальші розкопки не піднімуть на світло прекрасні витвори мистецтва, подібні античним – від нашого часу залишиться лише величезна кількість заліза та бетону.

У роботі «Духовна ситуація часу» Ясперс зазначає, що сучасна культура живе не прагненням трансцендентного, а технократичними спонуканнями. Все, що виробляється, слугує задоволенню поточних буденних потреб людини. Взагалі зараз мислять існування як планомірне задоволення різноманітних потреб, і лише тим проявам духовного дозволено вступати в світ, які сприяють задоволенню потреб, слугують покращенню методів праці, техніки та соціального апарату. Наприклад, в архітектурі панує технічна діловитість, там немає нічого, так би мовити, «зайвого» – «там відсутній стиль, у розумінні минулих часів, коли навіть у завитку орнаменту, в кожному декоративному елементі просвічувала трансцендентність».

Проблема пришвидшення соціальних процесів

Чимало сучасних теоретиків констатують, що прогрес технологій призвів до пришвидшення соціальних процесів та народження нового типу суспільства.

Так, американський мислитель Елвін Тофлер (1928 р. н.) у роботі «Шок майбутнього» пише, що головною настановою сучасного суспільства стає тимчасовість. Прогрес засобів пересування, технік виробництва, різного роду новітніх технологій призвів до того, що соціальні зв’язки стали лабільними, а не міцними та тривалими. Ми частіше змінюємо місце та різновид роботи, місцепроживання, друзів тощо. Навіть родина стає чимось тимчасовим. Кількість розірваних шлюбів, лібералізація ставлення до шлюбу, різні форми «громадянського співжиття» демонструють, що сім’я перетворилась на тимчасовий соціальний союз, який цілком відповідає нашому історичному періоду швидкоплинності та змін.

За визначенням Тофлера, всі соціальні процеси прискорюються. Наприклад, процес продукування та зміни у суспільстві знань, образів реальності, ідей, публічних іміджів. Це викликає посилення стомлюваності суспільства – ми не встигаємо за розвитком (Тофлер використовує термін «футурошок»). Середовище, в якому існують люди, все частіше сприймається ними як хаотичне та безконтрольне, що не може не викликати відчуття непостійності та вимагати новий, більш високий рівень адаптаційних можливостей.

Якщо раніше кожен індивід був пов’язаний з особистостями небагатьох людей, то зараз наші суспільні стосунки пов’язують нас хоча і з більшою кількістю людей, але не як з цілісними особистостями, а лише з їхніми «аспектами». Тобто, стосунки будуються за «модульним принципом». Тофлер пише, що в сучасності ми будуємо стосунки з іншими людьми за функціональним критерієм – не сприймаємо людину цілком, а «включаємось в один з модулів її особистості».

На переконання Тофлера, всі ці зміни не просто модифікують щось у звичному нам суспільстві, вони створюють «зовсім нове суспільство». Цей новий тип соціуму мислитель називає терміном «суперіндустріальне суспільство». Сутність його – у зростанні змін, пришвидшенні процесів соціального існування.

Ще у першій третині ХХ століття іспанський філософ Х. Ортега-і-Гассет писав у роботі «Повстання мас», що в сучасному йому світі чимало людей відчувають себе потопаючими, котрі безсилі вибратися на поверхню – через швидкість, енергію та напір змін у суспільстві. Мислитель указував, що це свідчення розладу життєвого ритму людей «архаїчного складу» з ритмом сучасної епохи. У 1970 році Е. Тофлер теж констатує: «Ми занурюємось все глибше та глибше у нове суспільство, яке пропонує тільки одне – суміш миттєвого та нового». Тофлер вважає, що наше завдання – усвідомити необхідність вчитися пристосовуватися до змін, долати ту дезорієнтацію, яка масово виникає у суспільстві внаслідок «шоку майбутнього» (футурошок) – коли частина соціуму виявляється не готовою до змін, що відбулись.

Французький філософ Поль Вірільо (1932 р. н.) вводить термін «дромосфера» для позначення простору комунікацій, зазначаючи, що, з розвитком технічного прогресу, в нашому світі прискорення та миттєвих взаємодій радикально зникають будь-які географічні простори та відстані. У роботі «Інформаційна бомба», яку він написав на рубежі ХХ та ХХІ століть, Вірільо відзначає, що відстань тривалий період була позитивною умовою розвитку суспільств, однак у сучасному світі її роль сходить нанівець.

Подібні думки висловлює і У. Еко. Він звертає нашу увагу на те, що уявлення про межі так само споконвічне як і людський рід, більше того, воно притаманне і тваринам. На соціальному рівні людина ототожнює захищену зону з власною спільнотою. Межі міста, області, держави зазвичай сприймаються населенням як сума індивідуальних захищених просторів. У сучасному ж суспільстві, каже У. Еко, через долання просторових меж зникає відчуття захищеності.

За словами Вірільо, технологічний поступ має екологічне значення не лише тому, що він спричиняє забруднення природи, але й тому, що він «псує відстані та часові інтервали» завдяки прискоренню комунікацій. Через поширення телевізії, Інтернету тощо, з кожним роком зростає чисельність віртуальних мандрівників, котрі, не залишаючи своєї кімнати, можуть подорожувати світом за допомогою новітніх технологій. Це означає, що в нашому світі зникла будь-яка локалізована тривалість. Телетехнології заміщують хронологічну послідовність локального часу безпосередністю світового всезагального часу, роблять інтерактивною будь-яку діяльність, факт й історичну подію. Встановлюється вищість світового часу – «часу прямого включення» – над місцевим часом окремих регіонів. Цей універсальний світовий час витісняє локальні часи, які, власне, і виробляли історію. Як пише Вірільо, тепер не існує «тут», але існує «зараз»[5].

На думку філософа, розвиток техніки стимулює нашу «нічим не стримувану цікавість, ненаситність поглядів та роздивляння», перетворивши на паноптикум увесь світ. Створений за допомогою телетехнологій простір мультимедійних мереж пропонує новий спосіб бачення, глобальну оптику. Це нескінченне телеспостереження за допомогою вебкамер, телекамер перетворює наше життя на всезагальний кіберцирк спостереження та самодемонстрації. У цьому контексті Вірільо звертає нашу увагу на те, що сучасні технології надають небувалі можливості для тотального контролю.

К. Ясперс зауважував, що з ХХ століття для людей стало значимим лише те, що відбувається у дану хвилину, а те, що спливло – перестало мати будь-яке значення: «Основна властивість цього існування – вміння забувати; прикута до найближчих цілей, людина не має простору, необхідного для бачення життя у цілому». Ясперс пише, що історія людини – це не більше ніж мить між двома незміряними станами сну, перший з яких був природним існуванням, другий стає існуванням у наш техногенний масовізований час.

Проблема засилля візуального

Умберто Еко стверджує, що розвиток технологій передавання образів сприяє тому, що в наші часи відтворюється середньовічна візуальна культура. За концепцією мислителя, перевага візуального образу над книгою, зображення над суттю – це відтворення реалій етапу занепаду європейської культури, що тривав століття тому.

Подібні думки висловлює і німецький мислитель Бенно Хюбнер (1931 р. н.), вказуючи, що у сучасному західному суспільстві постійно зростають естетичні очікування, відбувається експансія естетичного за межі мистецтва – наше оточення, речі та люди набувають цінність лише як функція зачарування. Причому, в цьому нашому оточенні споживання естетики повинно бути воднораз і виробництвом естетики – якщо ми хочемо бути «прийнятими в гру» та отримати визнання в нашому суспільстві. Хюбнер пише про гіпертрофовані естетичні очікування нашого суспільства, що, як ніколи, приділяє увагу питанням, які пов’язані з візуальністю. Наприклад, небаченого раніше розвитку дістали технології так званої естетичної медицини в її проявах косметологічних, хірургічних процедур, а також практиках модифікації тіла. Як пише філософ, зараз на Заході етика нічого не може протиставити естетизації нашого буття. За словами Хюбнера, місце етичного етоса вже давно посів естетичний етос. Мислитель констатує: там, де життя не має сенсу, доводиться жити почуттями.

Варто звернути увагу на те, що художні фільми стали ідеальним засобом поширення ідеології внаслідок своєї технічної специфіки, яка дозволяє їм візуально демонструвати бажані форми соціальної взаємодії, а також емоційно залучати глядача до процесу ідентифікації себе стосовно смислів вчинків персонажів кіно. Наприклад, у фільмах-бойовиках завжди демонструють чітке розділення та конфлікт між «нами» та «ними», причому зло завжди походить від «не нашої» соціальної/національної/політичної тощо групи.

Однак варто зазначити, що тенденції технічного прогресу початку ХХІ століття змогли здивувати тих філософів, котрі прогнозували остаточне витіснення текстуального на користь візуального (образи телебачення тощо) в сучасному суспільстві. Наприклад, У. Еко у збірці «Не сподівайтесь позбавитись книжок!» каже: «Якщо раніше ми вважали, що цивілізація вступила в епоху образів, то комп’ютер повернув нас у галактику Гутенберга, і тепер усім поголовно доводиться читати». Еко має на увазі величезну популярність на момент видання цієї книжки (2009 р.) комп’ютерних сайтів з різноманітною текстуальною інформацією, соціальних мереж, служб відправки миттєвих інтернет-повідомлень тощо.

З падінням попиту до паперових книжок, суспільний інтерес до книжок як таких продовжує бути значним. Еволюція книжки не зупинилась на її паперовій стадії, зростаюча на початку ХХІ століття популярність електронних книжок наочно продемонструвала, що в книзі насправді цінним є зміст, а не папір, фарба літер та обкладинка. З 1971 року, коли американський студент Майкл Харт створив першу електронну книгу, передрукувавши у комп’ютер текст Декларації незалежності США, в цифрову форму вже переведено мільйони книжок, багато з яких є у відкритому доступі в Інтернет. Цифрові книги позбавляють їхнього власника всього, що не стосується тексту як такого. До них не застосуєш той спектр практик, якими бібліофіли часто підміняють власне читання. Електронні книги не виставиш напоказ, немає сенсу їх колекціонувати, продавати на аукціонах, вишиковувати томи на полицях за кольором палітурки чи року видання тощо.

Віртуалізація життя

Питання віртуальної реальності, що відтворюється сучасними технологіями, вже давно знаходиться в полі уваги філософів. Так, у 1974 році американський філософ Роберт Нозік (1938 – 2002) пропонує у книзі «Анархія, держава та утопія» наступний мисленнєвий експеримент.

Припустимо існування машини, яка здатна забезпечити людині будь-який досвід за її бажанням, створюючи її свідомості надзвичайно переконливі ілюзії. Вчені навчились настільки вміло стимулювати мозок, що його володар буде абсолютно впевненим, що це саме він створює великий роман, знайомиться з кимось, читає цікаву книгу тощо. Запитання, яке ставить Нозік у цьому експерименті, таке: чи погодитесь ви підключитись до такої машини на все життя, попередньо запрограмувавши за своїм смаком усі події, що повинні з вами статися?

Мета, яку переслідує завдяки цьому експерименту Нозік, зрозуміла – розібратися, чи має для нас значення те, що відбувається за межами досвіду, який ми переживаємо. Хоча описану ним машину ще не винайдено, але поширення мережі Інтернет ставить перед філософами ті самі запитання.

Інтернет є насправді унікальним феноменом. Він утворює новий, у чомусь ідеальний, простір. Користувачі цієї віртуальної мережі переходять з повного обмежень тілесного світу у світ тонкий, що позбавлений багатьох недосконалостей, які викликані наявністю тіла та простору. Тут дії людини обмежені майже лише її фантазією. Як відзначає сучасний американський теоретик Пітер Ладлоу (1957 р. н.) у збірнику «Криптоанархія, кібердержави та піратські утопії», Інтернет надає необмежені можливості соціального конструювання. Себто, мільйони користувачів глобальної комп’ютерної мережі здатні утворювати та утворюють найрізноманітніші форми суспільних асоціацій – від монархічних до анархічних соціальних груп, втілюючи у життя свої прагнення та постійно експериментуючи.

Інтернет є децентралізованою системою комунікації – мережею мереж, він фактично не має географічних кордонів, а значення того чи іншого користувача вимірюється передусім його репутацією. Автори нерідко порівнюють Інтернет з фронтіром ( від. англ. frontiеr – «границя», «рубіж») – незаселеними землями Америки, які надавались у користування колоністам. Це місце для втілення сподівань на вільне життя.

Хоча термін «віртуальний» позначає нефізичний зв'язок, однак, віртуальні співтовариства є цілком реальними для їх учасників. Персонажі, які ми створюємо в онлайновому режимі, наші особистості у віртуальній реальності можуть виявитися не менш реальними, ніж ті особистості, що створені нами в реальному світі. У активних користувачів Інтернет – основна частина соціальних контактів відбувається не в реальному, а у віртуальному світі. З огляду на це, питання співвідношення віртуального та реального стає все більш розмитим та проблематичним.

Те, що відбувається з суспільством завдяки поширенню Інтернет, може нагадати давні пошуки землі обітованої. Люди йдуть з остогидлого та обмеженого повсякденного життя у віртуальний світ. Вся специфіка нашого своєрідного часу полягає в тому, що, відповідно до сучасної моди на техніку, люди вірять, що до Землі обітованої можна потрапити через дроти Інтернету.

Інтернет абсорбував, інструменталізував багатьох сучасних людей. Їхнє життя детерміновано абсолютно технічними факторами – швидкістю передавання даних, продуктивністю процесорів, відеокарт, рівнями доступу, кількістю «хостів», «лайків», «перепостів» та іншими показниками, що виражаються у цифрах. Мільйони людей настільки вжилися у це нове середовище, що тепер носять його з собою завжди, як равлик свій будиночок.

Щоб зрозуміти специфіку буття людини в середовищі Інтернет, варто звернути увагу на один мисленнєвий експеримент, який запропонував у 80-ті роки ХХ століття американський філософ Гіларі Патнем (1926 р. н.). Він пропонує нам уявити, що мозок якоїсь людини був відокремлений від тіла та покладений у «діжку з живильним розчином»[6], завдяки чому підтримується його життя. Нервову систему цієї людини підключили до суперкомп’ютера, який створює мозку у діжці повну ілюзію того, що ніякої операції не було, що він має тіло, ходить, розмовляє з іншими людьми тощо, тобто, веде звичайне життя.

Питання, яке ставить в даному мисленнєвому експерименті Патнем, звучить так: чи є відповідні думки звичайних людей і думки гіпотетичного «мозку у діжці» одним і тим самим? Очевидно, що на це запитання неможливо відповісти ствердно. Адже думки, «слова» мозку у діжці вказують не на реальні предмети, а на їх електронну імітацію. Так, коли «мозок у діжці» думає: «Ось, переді мною дерево», його думка вказує не на реальні дерева, а лише на ті електронні імпульси, що зображують дане дерево.

В Інтернет нашим тілом стає комп’ютерна мережа. Ці дроти, що безкінечно подовжують наші зорові та слухові рецептори, простягаються через міста та країни, пролягають у потужних кабелях по дну океанів, з’єднуючи континенти. Завдяки всій цій монструозній машинерії, ми здатні отримувати найбільш дивовижні та докладні цифрові образи реальності. Втім, це лише образи реальності, а не реальність.

У комп’ютерній мережі ми, як «мозок у діжці», про який каже Патнем, маємо справу не з предметами, а з їхніми цифровими фантазмами – текстуальними, візуальними, слуховими. Так, завдяки веб-камері ми можемо побачити квітучу яблуню, але ми не відчуємо солодкий аромат яблучного цвіту, не зможемо провести рукою по шорсткому стовбуру цього дерева, не здатні відчути на своїй щоці тепло сонця, промені якого пробиваються крізь листя, у нас не вийде надкусити віртуальне яблуко, насолодившись його соковитим смаком. В Інтернеті ми маємо справу не з реальним життям, а з електронними імпульсами, які розповідають нам про реальне життя.

Не дивно, що посилення віртуалізації життя спричиняє попит на реальність. Словенський мислитель Славой Жижек (1949 р. н.) пише про наявну в сучасному суспільстві потребу знайти тверду опору в реальності. Як він зазначає у роботі «Ласкаво просимо в пустелю реальності», «справжня пристрасть ХХ століття – проникнення у Реальну Річ крізь павутиння видимості, що складає нашу реальність». Причому Жижек відзначає, що досягти успіху в цьому прагненні майже неможливо. Зокрема, він звертає увагу на те, що всі основні поняття, які ми використовуємо, прагнучи осмислити реальність, є помилковими поняттями, що викривляють наше сприйняття, замість того, щоб допомогти нам щось зрозуміти.

Проблема перетворення соціуму на суспільство споживання

Розвиток техніки – як в смислі машинному, так і в смислі технік маніпулювання соціумом – призвів до того, що система комунікації та система соціальної диференціації у сучасному суспільстві значно відрізняється від передуючих їм аналогів. Такі мислителі, як Г. Маркузе, Ж. Бодріяр, Гі Дебор стверджують, що у суспільстві кінця ХХ та початку ХХІ ст. споживання взяло на себе роль інтегруючого стрижня суспільства, витіснивши всі ідеології.

По-перше, споживання, будучи системою циркуляції предметів та благ, стає основним типом соціальної комунікації. Як пише у роботі «Суспільство споживання. Його міфи та структури» Жан Бодріяр, «обіг, покупка, продаж, присвоєння різних благ та речей (знаків) складає сьогодні нашу мову, є кодексом, згідно з яким наше суспільство спілкується та розмовляє». За характеристикою Бодріяра, в наші часи логіка товару управляє не лише процесами праці та виробництва матеріальних продуктів – вона поширилась і на сфери культури, сексуальності, на всі без винятку людські відносини, включаючи і царину індивідуальності.

Причому, імперативом соціальної поведінки стає вироблення людиною насолоди від цього споживання – людям ставиться за обов’язок насолоджуватись. За визначенням Бодріяра, сучасні люди перетворились на підприємства з вироблення насолод та задоволень. На думку філософа, під впливом поточної моралі людина відчуває потребу постійно дбати про мобілізацію всіх своїх можливостей, всіх своїх споживацьких здатностей. Якщо вона про це забуває, їй люб’язно та настійливо нагадають, що людина не має права не шукати насолод; вкажуть, що їй треба не бути пасивною, а розвивати постійну активність, інакше вона стане асоціальною, задовольняючись тим, що має.

Сучасне суспільство штучно розвиває у людини страх пропустити якесь задоволення. Постійно стимулюється зацікавленість в області кухні, розваг, релігії, сексуальності тощо, під гаслом «все треба спробувати». Бодріяр пише, що у суспільствах країн Заходу діє імперативний наказ людині використовувати до дна всі свої можливості, примушуючи себе якомога більше насолоджуватись. Як зазначає філософ, система навчання споживання, соціальної дресури у споживанні виступає в ролі соціалізації, виробляючи новий тип людини – «homo consumans», тобто «людину споживацьку».

Ларс Свендсен пише, що уявлення про «природну потребу в чомусь» уже не внормовує споживання. Воно здійснюється, виходячи не з необхідності, а з бажань. Коли споживання спрямовано на задоволення певних потреб, воно має обмеження. Якщо воно цим не зв’язано, то стає безмежним. Бажання перетворились на потребу. Для класичного суб’єкта споживання було засобом, а для сучасного – ціллю в собі. Тобто, сучасний споживач бажає задоволення своїх потреб, однак, він демонструє своєю поведінкою, що насправді його єдине бажання – «гонитва за задоволенням потреб, оскільки ця гонитва дає найсильніше з можливих задоволень».

Інший сучасний автор – А. Менегетті – пише у роботі «Система та особистість», що сутність суспільства споживання полягає в тому, що його суб’єкти присвячують себе об’єктам (об’єктам масового використання) та стають інструменталізованими цими об’єктами. За таких умов дія, життя, мислення, судження спираються виключно на служіння об’єкту, який первинно заявлений як пріоритетний серед інших. Реалізація людини через цей об’єкт забезпечує їй якусь уявну першість, надає можливість у результаті опинитись на рівні прийнятого стереотипу чи кодексу поведінки. Як зазначає теоретик, якщо всі ці дії індивіда, всі його «речі» (авто, будинок, рахунок, соціальний імідж) спрямовані на інструменталізацію особистості, то це дає підставу говорити про «внутрішнє рабство фізично вільних людей».

Бодріяр звертає нашу увагу, що ми ніколи не споживаємо об’єкт-в-собі. Ми споживаємо знаки, що несуть об’єкти – знаки, які відрізняють нас, чи приєднуючи до певної власної соціальної групи, чи відокремлюючи нас від неї, приєднуючи до групи з більш високим або низьким статусом. Тому, споживання в суспільстві відіграє не лише функцію комунікації, але й соціальної диференціації. Запропоновані до споживання об’єкти/знаки становлять собою статусні цінності певної ієрархії. Причому прогрес техніки призвів до того, що у нашу епоху найбільш привілейованими товарами стають ті, що колись були безкоштовними та наявними у надлишку. Так, через панування у нашому житті міського та індустріального середовища, виникли нові нестачі: простору, чистого повітря, води, тиші. Якщо промислові блага та послуги зараз пропонуються у великому розмаїтті і доступні багатьом, то предметами розкоші стали здорові умови життя, що колись були у більшості, але тепер є досяжними тільки привілейованим споживачам.

Споживацьке суспільство експлуатує ідею щастя, однак у цьому суспільстві не є затребуваним щастя, яке не залежить від споживацьких знаків – те щастя, яке не демонструють поглядам інших, яке не має потреби у доказах. Сучасні люди, з точки зору Бодріяра, здебільшого ведуть пласке життя, яке зведене лише до одного з колись численних вимірів людини – виміру споживача. Щоби банальність такого життя була виправдана, суспільство посилено постачає споживачам яскраві картинки катастроф, які є надрентабельними товарами у нашому соціумі. Це не випадково, адже насправді зусилля засобів масової інформації спрямовані на прославляння за допомогою всіх знаків катастрофи (смерті, вбивства, насильство, революції) саме спокою повсякденного споживацького життя.

Французький мислитель Гі-Ернст Дебор (1931 – 1994) докладно розглядає діяльність інформаційної сфери у споживацькому суспільстві. Він стверджує, що місце раціональної інформації у такому суспільстві посідає незупинний кругообіг повідомлень ЗМІ, який у кожну мить повертається до дуже стислого переліку одних і тих же дрібниць, що з пристрастю проголошуються важливими новинами. Причому, в процесі демонстрації дані образи відокремлюються від свого середовища, свого минулого, своїх наслідків, стаючи повністю антилогічними. Цей інформаційний шум уникнути у споживацькому суспільстві майже неможливо – не існує сьогодні місця, де обговорення істин, що стосуються людей, було б вільним від присутності дискурсу ЗМІ та різних сил, організованих для його поширення. Як зазначає Дебор у «Коментарях до «Суспільства спектаклю», це псевдоінформування трансформує та витісняє будь-яку реальну інформацію, досягаючи того, що сконструйовані та вибрані кимось образи стають головним зв’язком індивіда та світу, на який він раніше дивився самостійно. В результаті такої деструктивної гіпнозуючої роботи досягається неймовірний ефект соціальної амнезії – те, про що спектакль ЗМІ не говорить протягом трьох днів, стає в уяві людини-споживача подібним неіснуючому, адже в цей час інформаційний спектакль говорить їй вже про щось інше, і, таким чином, тепер існує саме це інше.

За словами Дебора, «суспільство спектаклю майстерно організує невідання відносно того, що відбувається зараз і потім – майже відразу забуття того, що все ж таки могло бути зрозумілим з цього». Дебор вказує, що, у першу чергу, сучасному суспільству не потрібне реалістичне історичне знання, адже «узурпатори всіх часів хотіли б примусити забути те, що їх владі – без року тиждень».

Усе це невігластво «homo consumans» виробляється лише для того, щоб експлуатувати людину – недивно, що члени споживацького суспільства з радістю приймають існуючий соціальний стан, вважаючи його цивілізуючою та неминучою вищою стадією соціального поступу. Споживацька свідомість сприймає як щось правильне нелогічні речі. Так, у сучасному суспільстві індивідуальність повинна постійно відмовлятись від самої себе, якщо вона хоче мати повагу у цьому суспільстві. Люди вважають, що вони знаходять свою власну індивідуальність, наслідуючи добре розрекламовані моделі поведінки – наприклад, відомих персонажів кіно, зірок шоу-бізнесу.

Навіть думки чи уподобання споживачів щодо тих чи інших товарів більше не мають значення. Те, що залишилось єдино важливим для товару – це його етикетка чи пакування, які використовуються як перемикачі кодування. У суспільстві йде боротьба за споживача, але це не боротьба товарів, а боротьба етикеток товарів. Як пише Дебор: «Скрізь йде боротьба за розподіл прибутків, а, відтак, також і за пріоритетність розвитку тієї чи іншої віртуальності існуючого суспільства в ущерб усім іншим віртуальностям».

У результаті такої інформаційної обробки свідомості важко уявити собі появу ворогів суспільства споживання. Людина може зарекомендувати себе ворогом риторики спектаклю, але вона все одно буде вживати його синтаксис. Тут ми виходимо на питання існування так званих ворогів споживацького суспільства – людей та груп, які всіляко підкреслюють свою «антисистемність». Справа в тому, що споживацьке суспільство зацікавлене в їхньому існуванні – адже воно прагне, щоб про нього судили не стільки за його власними результатами, скільки по його ворогах. Тому час від часу і виникають на екранах теленовин якісь фантомні вороги споживацького суспільства, непривабливий образ яких має відлякувати інфантильних представників роду «homo consumans» від бажання навіть задуматись над альтернативою споживацького спектакулярного суспільства.

Ілюзія всесилля

Технічний прогрес спричинив появу у людства ілюзорних уявлень щодо його всесильності. За словами А. Швейцера, сучасна людина перебуває у тупику, будучи засліпленою своїм уявним усезнанням та марнославним усевмінням. Пагубним для нашої культури є те, що її матеріальний бік розвинувся набагато сильніше, ніж духовний. Захоплюючись успіхами науки та техніки, ми переоцінюємо матеріальні досягнення та не беремо до уваги значення духовного начала в тій мірі, в якій слідувало б.

Технологічність сучасного життя сприймається соціальними масами не крізь призму досягнень науки, а як щось тотожне магічності. У роботі «Наука, технологія та магія» У. Еко зазначає, що магія означає віру, ніби можна перескочити у швидкому темпі з причини на результат, опустивши проміжний процес (якщо ткнути шпилькою у зображення ворога, то ворог загине). Філософ пише: «Магія – це коли не показують довгий ланцюг наслідків та причин, краса магії в тому, що диво здійснюється відразу». Еко зауважує, що давня пристрасть до стрімких перескоків від причин до результатів проявляє себе нині у технології, яка прагне затушувати порядок причин та наслідків, зробити вигляд, що причин не існує, що все відбувається само собою, чарівно.

П. Вірільо вважає, що сучасне людство все більше нагадує Пітера Пена (дитину – персонажа казки), котрий настирливо прагне уникнути свого дорослого майбутнього. Дорослішання, необхідне для життя у давніх суспільствах, стає непотрібним у нашій високотехнологічній культурі. Як пише Вірільо, зараз «дорослі вередують, немовби діти, грають тими самими іграшками, користуються тими самими електронними приладами, зі своїми дітьми батьки поводять себе, як компаньйони». Вірільо зазначає, що завдяки технічному прогресу ми перейшли від індустріальної стадії до постіндустріальної, від реального до віртуального, виконуючи прагнення суспільства, яке не хоче дорослішати.

Що ж робити філософії за цих умов? На це питання пробували відповісти чимало мислителів. Зокрема, італійський філософ Джанні Ваттімо (1936 р. н.) пише, що філософи повинні за сучасних умов вибрати собі нову соціальну роль. Так, філософи більше вже не володіють привілейованим доступом до вічної істини, водночас, у суспільстві наявна реальна потреба протистояти технократичним зазіханням на владу, що можуть привести до не баченого раніше рівня авторитаризму, зважаючи на викликані технічним прогресом ілюзії соціальних мас.

До філософів, як пише Ваттімо, взиває «потаємне, що намагається залишитися не продуманим у царині спеціалізованих наук, – те саме буття як буття, нерозривна цілісність особистісного та соціального досвіду, що треба вилучити з сучасного контексту технологічної шизофренії і можливості рецидиву авторитарної дисципліни у соціальному устрої». Італійський мислитель вважає, що сама онтологія уповноважує філософів на виконання завдання опанувати певну соціальну роль інтелектуала, яка є ближчою до ролі митця та священика, ніж до ролі науковця або технолога.

Ваттімо схиляється до порівняння цього нового інтелектуала зі «священиком без єпархії та з вуличним художником». Однак вказує, що його роль може нагадувати також роль історика або політика – тієї людини, котра робить онтологію тією мірою, якою вона допомагає встановити зв'язки між досвідом сьогодення та досвідом минулого, або досвідом інших культур та спільнот, вибудовуючи та реконструюючи те, що є справжнім значенням терміна «Логос». Тобто – дискурс.

Література для опрацювання до теми 3. 5

1. Ваттімо Дж. Кінець філософії у вік демократії / Дж. Ваттімо // Філософська думка. – 2006. – №2. – С. 6–13.

2. Вирилио П. Информационная бомба. Стратегия обмана / П. Вирилио. – М. : Гнозис, 2002. –192 с.

3. Дебор Г. Комментарии к «Обществу спектакля» / Г. Дебор // Общество спектакля. – М.: Логос, 2000. – С. 115 – 174.

4. Эко У. Средние века уже начались / У. Эко // Иностранная литература. – 1994. – № 4. – C. 258 – 267.

Контрольні запитання до теми 3. 5

1. У чому полягає проблема сучасної девальвації духовних цінностей ?

2. Що пропонують сучасні автори взамін «онто-тео-телео-фалло-фоно-логоцентризму»?

3. Які аргументи приводять критики глобалізації?

4. Чому глобалізацію називають також вестернізацією?

5. Чому саме в ХХІ столітті ускладнилась проблема тероризму?

6. У чому різниця між позиціями А. Ейнштейна та Г. Маркузе щодо технічного прогресу?

7. У чому полягає проблема тотальності техніки?

8. Що становить собою проблему пришвидшення соціальних процесів?

9. Що таке «екологія відстаней та часових інтервалів»?

10. Чому У. Еко називає наш час новим Середньовіччям?

11. Чим є, з точки зору філософії, Інтернет?

12. Чому, з точки зору П. Вірільо, сучасне людство «все більше нагадує Пітера Пена»?

Скан первой страницы Темы 3.5.:

© Кулик А.В., 2013

[1] Капустин Б. Г. Современность / Б. Г. Капустин // Новая философская энциклопедия в четырёх томах / ред. В. С. Стёпин, Г. Ю. Семигин. – Т. 3. – М. : Мысль, 2010. – С. 587.

[2]Можейко М. А. Онто-тео-телео-фалло-фоно-логоцентризм /М. А. Можейко // Постмодернизм. Энциклопедия / А. А. Грицанов, М. А. Можейко. – Мн. : Интерпрессервис, 2001. – С. 546.

[3] Huntington S. P. The Clash of Civilizations? / S. P. Huntington // Foreign Affairs. – 1993. – Summer. – Р. 25.

[4] Эйнштейн А. Наука и счастье / А.Эйнштейн // Собрание научных трудов. – Т. 4. – М. : Наука, 1967. – С. 151.

[5] Вирилио П. Информационная бомба. Стратегия обмана / П. Вирилио. – М. : Гнозис, 2002. – С. 93.

[6] Putnam H. Brains in a vat / Hilary Putnam // Reason, Truth, and History. – Cambridge University Press, 1981. – Р. 1 – 21.