Українська література

  1.05   2.05   Вчитель Лавриненко Н.К.

  Тема - Дмитро Павличко. Біографія. Творчість.

Тема: Дмитро Павличко. Основні відомості про поета, перекладача. Громадянські мотиви лірики. Образно-притчевий зріз часу, історії народу, проблеми нації, окремої людини. Пісня «Два кольори», яка стала народною.

Мета: 

Тип уроку: засвоєння нових знань

Обладнання: підручник, відеоматеріал, аудіозапис пісні «Два кольори» Д. Павличка.

 Сьогоднішній урок ми розпочинаємо такими рядками з поезії:

Вставай, Україно, вставай,

Виходь на дорогу свободи,

Де грає широкий Дунай,

Де ждуть європейські народи.

*

Ти зрікся мови рідної. Нема

Тепер у тебе роду, ні народу.

Чужинця шани ждатимеш дарма —

В твій слід він кине сміх — погорду!

Ти зрікся мови рідної…

Давно написав ці слова український поет Д. Павличко, але як актуально вони звучать і донині! Одному з кращих митців сучасності й буде присвячено наш з вами сьогоднішній урок. А зараз перевіримо як ви виконали домашнє завдання (Учні читають напам’ять поезії В. Симоненка).

2. Оголошення теми й мети уроку.

3. Мотивація навчальної діяльності школярів

Оцінка Д. Павличка літературними критиками:

4. Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

Слово вчителя, повідомлення учнів. Шлях сучасного письменника літературознавця й перекладача  Д. Павличка і в житті, і в літературі, і в громадській діяльності був надзвичайно складним. Таким він залишається, мабуть, і досі, зважаючи на наш непростий час. Були в його житті злети й падіння, гоніння, покарання та нагороди, переоцінка цінностей.



  27.03   28.03   Вчитель Лавриненко Н.К.

  Тема -Олесь Донченко . Біографія. "Сад"(уривки) , "Суховій"


Донченко Олесь Васильович

Біографія







Олесь Донченко — загублений талант двадцятих років. Поет і прозаїк, якому роздавали чи не найбільше компліментів серед молоді й пророкували блискуче майбутнє, помер у провінції, пописуючи твори для дітей.

Народився Донченко 1902 року в містечку Великі Сорочинці на Полтавщині. Дитинство пройшло в селі Багачка Перша, де вчителював батько. Коли хлопцеві виповнилося десять років, сім’я перебралася до Лубен. Там Олесь вступив до гімназії, де його як учительського сина звільнили від плати за навчання. Гімназія багато дала майбутньому письменнику. Тут він почав писати вірші російською мовою, і хоча до збірки "Кружок поэтов", яку активні лубенські школярі видали 1917 року, вони ще не потрапили, та вже наступного року Донченко дебютував із віршем "Журлива пісня" на сторінках місцевої газети "Рідний край".

Гімназію Донченко закінчував 1920 року вже в радянській Україні, де катастрофічно бракувало освічених людей. Лубенський відділ позашкільної освіти негайно відрядив вісімнадцятирічного юнака вчителем у село Остапівку на Лубенщині. Через два роки він повернувся до повітцентру, працював журналістом у газеті "Зарево", згодом перейменованій на "Червону Лубенщину". У березні 1924 року комсомольця Донченка забрали в Червону армію, в Першу Червонокозачу кавалерійську дивізію. Служив спершу червоним козаком, тобто кіннотником, потім полковим навчителем. В автобіографії він писав: "Окремі сторінки повісті "Золотий павучок", де подано побутові малюнки з життя червоної кінноти, автор взяв "з натури" саме з цього перебування свого в армії".

У жовтні 1926-го Донченко демобілізувався, перебрався до Харкова і пішов працювати в сектор юнацької літератури Державного видавництва України. З 1922 року він друкувався в столичній пресі, вступив до Спілки селянських письменників "Плуг" (інших літорганізацій тоді ще не було). Поки Донченко служив у війську, видавництво довго й нудно готувало його першу збірку віршів "Червона писанка" (1926), тож коли вона вийшла, молодий поет готовий був зректися частини творів. Згодом вийшла його друга й остання збірка віршів "Околиці" (1928).

Наступного 1927 року під покровительством ЦК ЛКСМУ виникла комсомольська письменницька організація "Молодняк". Вона почала видавати однойменний журнал. Із її діяльністю пов’язано найцікавіший період у творчості Донченка. У "Молодняку" друкується, а потім виходить окремим виданням його перша п’єса "Комсомольська глушина" (1927), а прозовою родзинкою першого сезону журналу стала його повість "Золотий павучок", яка викликала цілі дискусії в газеті "Комсомолець України". 1928 року повість вийшла окремим виданням, 1929-го її перевидали так само п’ятитисячним накладом (плюс оповідання "Сурми"), однак автора накрила хвиля злої критики. Одні назви статей чого варті: "В шуканнях ухилів" Івана Момота, "Ату його!" — відповідь Донченка Момотові, "Де опортунізм і де халтура" Андрія Клоччі, "Біологія над усе!" Леоніда Смілянського.

І хоча Іван Багмут назвав Донченка однією з найвидатніших фігур серед початківців, це не рятувало. Письменника, який наважився порушити питання любові й сексу в житті комсомольців, звинуватили в порнографії.

Остання його "доросла" повість "Дим над яругами" вийшла 1929 року, коли й перевидання "Золотого павучка". Тоді ж таки, 1930 року, Донченко перейшов із "Молодняка" до "Пролітфронту", що його зорганізував Микола Хвильовий. То був зухвалий і помітний демарш десятка найкращих комсомольських письменників. Та "Пролітфронт" проіснував менше року, в січні 1931-го організація саморозпустилася. Більшість молодняківців перейшли до антиподів — ВУСПП.

На цьому закінчився письменник Олесь Донченко. Ні, він іще писав: і "технічну повість" "Міцний ґрунт" (1936), і роман "Море відступає" (1934) про нафтові промисли, і повість "Шахта в степу" (1949), й іншу макулатуру. Від початку 1930-х років Донченко відходить у дитячу літературу, яка йому особливо вдається: робота у школі і в юнсекторі ДВУ пішла йому на користь. Отож дедалі частіше, а потім уже всуціль, на його книжках зазначають, для якого вони шкільного віку — молодшого, середнього чи старшого. Донченко написав понад сотню книжок для дітей, а ще він автор сценарію до одного з перших українських мультфільмів "Тук-тук та його приятель Жук" (1935).

Війну Донченко провів в евакуації в Казахстані, повернувся до Харкова, а згодом узагалі перебрався в рідні Лубни, де й помер навесні 1954-го, маючи лише 52 роки.

Протягом 1957—1958 років видавництво ЦКЛКСМУ "Молодь" (колишній "Молодий більшовик") випустило шеститомне зібрання його творів, до якого ввійшли тільки твори для дітей: там немає ні "Золотого павучка", ні "Диму над яругами". Студенти філфаків вивчають творчість письменника лише в курсі "Українська радянська література для дітей".


  13.03   14.03    Вчитель Лавриненко Н.К.

  Тема - Олександр Довженко. Біографія.  "Зачарована Десна".


    6.03   7.03   ВЧитель Лавриненко Н.К.

   Тема - Василь Симоненко. Позакласне читання. "Цар Плаусій і Лоскотон".


   28.02    29.02     Вчитель Лавриненко Н.К.

   Тема - Василь Симоненко. Біографія. Байки. Гумористичні твори.


  14.02    15.02   Вчитель Лавриненко Н.К,

   Тема - Остап Вишня. Біографія . "Як ми колись учились".

Остап Вишня (справжнє ім’я – Павло Михайлович Губенко) – новеліст, сатирик, засновник жанру «усмішок» в українській літературі, редактор та сценарист ВУФКУ, член літературних об’єднань «Плуг» і «Гарт», офіцер медичної служби УНР.


Народився письменник 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва, що на Полтавщині, у багатодітній родині. Після закінчення в 1907 р. Київської військово-фельдшерської школи, певний час працює фельдшером у російській армії та в хірургічному відділі лікарні Південно-Західної залізниці. У 1917 році Павло Губенко вступає до Київського університету, але дуже скоро навчання кидає.


Із 1918 р. служить в Армії УНР у медичних частинах, де швидко здобуває ранг начальника медично-санітарного управління Міністерства залізниць УНР. У 1919 р. потрапляє в полон до більшовиків і перебуває в ув’язненні в Харкові аж до 1921 р.


Перший друкований твір письменника виходить під псевдонімом «П. Грунський» у газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 року. Це – «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)». Пізніше в тому ж виданні Павло Губенко публікує ще кілька фейлетонів, однак активна творча діяльність розвивається з квітня 1921 р., коли письменник починає роботу в газеті «Вісті ВУЦВК». Разом із ним там певний час працює Олександр Довженко, який окрім публіцистичної діяльності займається малюванням шаржів та карикатур. У митців зав’язуються дружні стосунки, тож Губенко неодноразово пише їдкі памфлети до сатиричних малюнків художника А псевдонімом Остап Вишня письменник уперше підписується під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» 22 липня 1921 р. в «Селянській правді». Уже в 1924 році він видає збірку «Вишневі усмішки (сільські)», чим утверджує новий гумористичний жанр.


Після того, як у 1924 р. до роботи в редакційному секторі ВУФКУ починають залучати письменників із таких літературних угруповань, як «Плуг» і «Гарт», Остап Вишня стає учасником кінопроцесу: виступає як редактор і сценарист («Бурсаки», 1926 р.); разом із В. Поліщуком, Д. Бузьком, О. Досвітнім та іншими митцями очолює раду «Колективу режисерів, літераторів і сценаристів» (КОРЕЛІС), завдання якої – поширення фільмів соціальної та політичної тематики.


Поступово Остап Вишня стає одним із найпопулярніших письменників свого часу, але це не допомагає йому уникнути чергового арешту: у 1933 р. йому висувають звинувачення в контрреволюційній та терористичній діяльності, після чого відсилають у ГУЛАГ. Повноцінно займатися літературною працею письменнику вдається лише після звільнення в 1943 р., коли він щасливо уникає розстрілу й повертається до Києва. Роки таборів не змогли знищити письменницький хист Вишні: він пише ще багато творів, зокрема усім відомі «Як варити і їсти суп із дикої качки» (1945), «Сом» (1953), випускає збірку «Мисливські усмішки» (1956). У 1955 р., за рік до смерті, Остапа Вишню було реабілітовано. Помер письменник 28 вересня 1956 р. 


    7.02   8.02    Вчитель Лавриненко Н.К.

   Тема - А.Малишко. Біографія поета. "Дощ"  "Колискова"   "Я буду навчатись мови золотої"  "Вчителька"


  31.01   1.01  Вчитель Лавриненко Н.К.

   Тема - Володимир Сосюра. Оповідання "Гання Іванівна. , "Солов їні далі"


     17.01    18.01   Вчитель Лавриненко Н.К.

   Тема - Григір Тютюнник. Біографія.   Повість Климко.

Позакласне читання "Дивак" прослухати.

  24.01     25.01     Вчитель Лавриненко Н.К.

   Тема - Володимир Сосюра .Біографія. Вірш "Любіть Україну"

Володимир Миколайович Сосюра — український письменник, поет-лірик, автор понад 40 збірок поезій, широких епічних віршованих полотен (поем), роману «Третя Рота», козак Армії УНР.

6 січня 1898р. народився на станції Дебальцеве (Донецька область) у шахтарській родині. Батько Володимира за походженням був французом. У родині Сосюр було 8 дітей.

Дитячі роки пройшли в селищі Третя Рота, на берегах річки Сіверський Донець. Родина Сосюр часто переїжджала, бо батько часто змінював місце работи, щоб утримувати багатодітну родину.

З 11 років хлопець іде працювати: спершу до бондарного цеху содового заводу, потім телефоністом, чорноробом, не цурається випадкового заробітку. 

В.Сосюра почав писати вірші з 14 років.

З 1911 до 1918 року навчався в двокласному міністерському училищі м. Верхнього, трикласному нижчому сільськогосподарському училищі на станції Яма Північно-Донецької залізницi, маркшейдерському бюро Донецького содового заводу.

Після смерті батька (1915 р.) йде працювати на шахту, потім знову повертається до школи. 

Брав участь в Українській революції, спершу в армії УНР, пізніше в Червоній армі

У 1917 році лисичанська газета “Голос рабочего” друкує вірш “Плач волн”, згодом “Чи вже пора”

Перша збірка поета вийшла у 1921 році і мала назву «Поезії» та поема “Червона зима”. Після їх публікації він став популярним.

По закінченні громадянської війни вчився в Комуністичному університеті в Харкові (1922—23) і на робфаці при Харківському інституті народної освіти (1923—25).

У 1922p. виходить друга збірка В. Сосюри —на той час студента Харківського  університету — “Червона зима”.

Протягом десятиріччя (1922—1932) поет побував у багатьох літературних організаціях, наприклад, у “Плузі”, “Гарті”, ВАПЛІТЕ та інших

Вперше одружився в 1922 році на Вірі Каперівні Берзіній. Від першого шлюбу в нього було двоє синів.

Вдруге Сосюра одружився в 1931 з Даниловою Марією Гаврилівною. В них народився син Володимир. У 1949 р. Марію Сосюру заарештували начебто за розголошення державної таємниці і заслали до Казахстану. Лише через 5 років вона повернулася. Кажуть, що з вокзалу поет ніс Марію на руках. Разом вони прожили до кінця життя.

У 30-х роках Сосюра багато над перекладами творів О. Пушкіна, М. Лермонтова, О. Блока, І. Петникова. 

У 1936 році поета знову приймають до Спілки радянських письменників (у 1934 був виключений “за націоналістичі ухили”).

У 1937р. В. Сосюра починає працювати над романом у віршах “Червоногвардієць”, який закінчує 1940р.

З початком Другої світової війни письменник виїздить до Уфи. В.Сосюра працював військовим кореспондентом фронтової газети “За честь Батьківщини” бере участь у роботі українського радіокомітету, виступає як пропагандист і агітатор, виїздить на фронт. 1944р. поет повертається до Києва.

У 1948 Сосюру відзначено найвищою тоді нагородою — Сталінською премією.

Незважаючи на хворобу серця письменник багато працював — з’являються збірки “Лірика” (1959) і “Близька далина” (1960), “Поезія не спить” (1961), “Щастя сім’ї трудової” (1962) і “Якби помножити любов усіх людей” (1963).

В останні роки свого життя письменник написав автобіогрфічний роман “Третя рота”.

Останніми творами В. Сосюри є поема “За владу Рад” (1964), останніми збірками — “Осінні мелодії” і “Весни дихання” (1964) .

В 1951 він знову зазнав обвинувачення у «буржуазному націоналізмі» за патріотичну поезію «Любіть Україну», яка була написана 1944 року.

У 1963 році отримав Шевченківську премію (за збірки поезії “Ластівки на сонці” і “Щастя сім’ї трудової”).

Помер 8 січня 1965 року. Похований у місті Києві, на Байковому кладовищі у Києві.

Цікаві факти про Володимира Сосюру!

У дитинстві він захоплювався творчістю: Т.Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, О. Пушкіна, М. Лермонтова.

Володимир Сосюра був двічі засуджений до страти. Його врятували вірші: червоноармійці заслухалися поезіями й пожаліли талановитого юнака.

Упродовж життя видав понад 80 поетичних збірок.

Найулюбленіший колір Володимира Миколайовича – голубий.


Любіть Україну, як сонце любіть,

як вітер, і трави, і води...

В годину щасливу і в радості мить,

любіть у годину негоди.


Любіть Україну у сні й наяву,

вишневу свою Україну,

красу її, вічно живу і нову,

і мову її солов'їну.


Без неї — ніщо ми, як порох і дим,

розвіяний в полі вітрами...

Любіть Україну всім серцем своїм

і всіми своїми ділами.


Для нас вона в світі єдина, одна,

як очі її ніжно-карі...

Вона у зірках, і у вербах вона,

і в кожному серця ударі,

у квітці, в пташині, в кривеньких тинах,

у пісні у кожній, у думі,

в дитячій усмішці, в дівочих очах

і в стягів багряному шумі...


Як та купина, що горить — не згора,

живе у стежках, у дібровах,

у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

у хмарах отих пурпурових,


в огні канонад, що на захід женуть

чужинців в зелених мундирах,

в багнетах, що в тьмі пробивають нам путь

до весен і світлих, і щирих.