На початку XVII століття Європа розділилася на дві частини: протестантську і католицьку. Культурні і політичні зв’язки між державами ускладнилися. У ряді країн виникли самостійні національні художні школи. 

Одним з провідних напрямків у мистецтві XVII століття став стиль бароко (у перекладі — вигадливий, дивний), ідейним підгрунтям якого була конрреформація – рух за утвердження провідної ролі католицької релігії. Цей стиль сформувався спочатку в архітектурі Італії. Католицька церква прагнула залучити вірян пишністю, урочистістю, яскравою виразністю храмів. Пізніше стиль бароко поширився на інші види мистецтва: поезію, музику, живопис, театр. 

Зі стилем бароко пов'язують імена таких відомих діячів літератури як Шекспір, Сервантес, Мольєр. У живописі зустрічаємо Караваджо, Рубенса, Рембрандта. Нарешті, в музиці - А. Вівальді, Г. Перселл, Ж.Б. Люллі, Г.Ф. Гендель, І.С. Бах.

Риси, притаманні мистецтву бароко:

• динамічність,

• урочистість,

• пишність.

Це знайшло відображення і в музиці. Основним завданням музики стало вразити та схвилювати людину.

Стиль бароко в музиці характеризується появою нових вокальних та інструментальних жанрів: кантати, ораторії, концерту, старовинної сонати, сюїти, прелюдії, токати і фантазії з фугою. В епоху бароко активно розвивається опера.

Пригадай жанри:

Ораторія (лат. oro — говорю, благаю) — великий концертний твір на певний сюжет для солістів, хору та симфонічного оркестру. Відрізняється розвиненим сюжетом та великими розмірами.

Кантата (іт. сantare — співати) — концертний твір в кількох частинах для солістів, хору та симфонічного оркестру. Кантата подібна ораторії, але відрізняється від неї меншим розміром і невеликим драматичним розвитком сюжету.

Концерт (від лат. concerto — змагаюсь) — жанр, в основі якого лежать принципи концертування — «діалогу-змагання» соліста або групи солістів з повним складом оркестру (tutti). В епоху бароко розріняють такі типи концерту: кончерто гроссо (з італ. concerto grosso – великий концерт) — змагання групи інструментів з усім оркестром; сольный концерт — змагання одного інструмента з усім оркестром.

Старовинна соната (від італ. sonore – звучати) — одночастинний твір для інструмента, який складається с Експозиції та Репризи.

Сюїта (з фр. suite – послідовність, продовження) — циклічний жанр, побудований на чергуванні контрастних самостійних частин.

Струнна музика

В епоху бароко досягло розвитку скрипкове мистецтво. У ті часи в Італії склалися традиції виробництва скрипок. Скрипкові майстри Аматі, Гварнері, Страдіварі розробили конструкцію скрипки, а також способи її виготовлення, які зберігалися в глибокій таємниці і передавалися з покоління в покоління. Інструменти, створені ними, мають гарний, теплий звук, схожий на людський голос. Багато з цих скрипок звучать і сьогодні.

Найвидатніші представники струнно-смичкової школи: Арканджело Кореллі та Антоніо Вівальді.

Створюючи концерти, Вівальді прагнув до яскравого і незвичайного звучання. Він змішував тембри різних інструментів, часто використовував в музиці дисонанси, вибирав для solo рідкі в той час інструменти — фагот і навіть мандоліну, яка вважалася тоді "вуличним інструментом".

Концерти Вівальді складалися з трьох частин, побудованих за принципом контрасту (крайні частини — швидкі, середня — повільна). Багато концертів Вівальді мають програму — назву або навіть літературне посвячення: «Полювання», «Буря на морі», «Пастушка» та ін.

Цикл «Пори року» був написаний в 1725 році. Це один з ранніх зразків програмної оркестрової музики. Кожна з чотирьох концертів цього циклу має не просто назву ( «Весна», «Літо», «Осінь», «Зима»), але також розгорнуту поетичну програму, викладену композитором в чотирьох сонетах. Автор сонетів невідомий. Цілком ймовірно, що вони належать самому Вівальді.

Клавішна та органна музика

Основні досягнення в області інструментальної музики в епоху бароко пов'язані з клавіром. Клавір — це загальна назва для всіх клавішних струнно-щіпкових інструментів, які існували в ті часи. Серед них клавесин, верджінель, чембало, спінет, клавікорд. Орган стоїть окремо, тому що є клавішним духовим інструментом.

Особливу роль у розвитку клавірної музики зіграла школа французьких клавесиністів: Жак де Шамбоньер, Франсуа Куперен, Луї Маршан, Луї-Клод Дакен, Жан-Філіп Рамо. У музиці "клавесиністів" панувала витонченість, вишуканість, легкість, дотепність. Основні жанри - мюніатюра та сюїта. "Нічого довгого, стомлюючого, занадто серйозного" - неписаний закон їх творчості.

У своїх творах "клавесиністи" використовували мелізми (грец. melos - пісня, мелодія) - мелодичні прикраси (форшлаг, групето, мордент, трель та інші). Оскільки звук у клавірів не був тривалим і швидко згасав, мелізми часто використовувалися для того, щоб надати музиці безперервність звучання.

Органну музику епохи бароко представляють такі композитори: Томазо Альбіноні, Джироламо Фрескобальді, Дітріх Букстехуде, Йоганн Пахельбель, Георг Фрідріх Гендель, Йоган Себастьян Бах та ін.

Основні жанри: хоральна прелюдія, токата, фантазія, ричеркар, фуга.

Музичні інструменти епохи бароко:

• Клавішні інструменти: клавесин, верджінель, чембало, спінет, клавікорд, орган.

• Духові інструменти: флейта (в том числі повздовжна), гобой, шалюмо (попередник кларнета), труба.

• Струнні інструменти: віоли, лютня, барокова гітара, барокова скрипка, віолончель, контрабас.

• Духові інструменти: флейта (в том числі повздовжна), гобой, шалюмо (попередник кларнета), фагот, труба.