При винятковому художньому значенні фортепіанних сонат все ж таки провідну роль у творчості Л. Бетховена грає його симфонічна музика.

Всього композитором створено 9 симфоній. У найкращих із них — 3-й, 5-й, 7-й та 9-й — з небувалою яскравістю відображені образи героїчної боротьби — провідної теми творчості композитора.

Бетховен збагатив звучання симфонічного оркестру новими виражальними засобами:

• незвичайне, сміливе та яскраве використання струнних і духових інструментів;

• застосування нових для симфонічного оркестру інструментів - тромбону, контрафагота, флейти-пікколо;

• введення у звучання оркестру людських голосів.

Симфонія №5 c-moll (повторення)

Зміст всієї симфонії можна висловити словами: "Від темряви - до світла", "Через боротьбу - до перемоги". Вся симфонія - це розповідь про життя, в якій неминучим супутником людини є доля.

Симфонія складається з 4 частин. Між I і II, II і III частинами є перерви, а між III і IV - немає. Це дуже важливо. В такий спосіб Бетховен порушує правило, за рахунок чого симфонія сприймається єдиною.

Єдності додає також тема-епіграф, яка відкриває симфонію. Віно отримала назву "Так доля стукає у двері".

Симфонія №9 d-moll

Остання завершена симфонія Бетховена, яка з'явилася на світ у 1824 році. Ця симфонія включає частину "Оди до радості" поеми Фрідріха Шиллера, текст якої виконується олістами і хором у фіналі симфонії. Це перший зразок в історії, коли композитор викорситав у симфонії людський голос в одному ряду з інструментами.

Склад оркестру: 2 флейти, флейта-пікколо, 2 гобої, 2 кларнети, 2 фаготи, контрафагот, 4 валторни, 2 труби, 3 тромбони, великий барабан, литаври, трикутник, тарілки, струнні; у фіналі - 4 солісти (сопрано, альт, тенор, бас) і хор.

І ч. Allegro. Форма - сонатна, тональність - d-moll.

Експозиція

ГП (d-moll) формується поступово із таємничного, віддаленого, неоформленного гулу, який збирається в енергійну сувору тему. Вона проводиться всім оркестром в унісон за звуками низхідного мінорного тризвука в пунктирному ритмі.

У ліричній, свтлій ПП (B-dur) чуються зітхання, але мажорний лад пом'якшує скорботу. 

Повільне, важке наростання призводить до першої перемоги - героїчної ЗП. Це варіант ГП, яка тепер енергічно спрямована вгору і затверджується в мажорних перекличках всього оркестру.

Розробка починається подібно до експозиції: немов бурхливі хвилі безкрайнього океану, здіймається і опадає музична стихія, живописуючи грандіозні картини суворої битви з тяжкими поразками, страшними жертвами.

Реприза виникає безпосередньо на гребені розробки: уперше мотив ГП звучить у мажорі, а світлі теми займають тут більше місце, ніж в експозиції.

 Однак розгорнута кода призводить до трагедії. На тлі низхідної мінорної хроматичної гами звучить жалобний марш. І все ж таки дух не зламаний — частина завершується потужним звучанням героїчної головної теми.

ІІ ч. Molto vivace. Скерцо. Форма - тричастинна da capo з тріо, тональність - d-moll.

Основний розділ складається з двох тем:

1 тема (d-moll) за характером драматична, схвильована, звучиту странних і дерев'яних.

2 тема (F-dur) з'являється зовсім ненадовго, дуже нагадує "тему радості", яку буде співати хор у IV частині.

Середній розділ або Тріо (D-dur) більш спокійний, жартівливій, нагадує просту селянську пісню. Теж схожий на "тему радості".

Реприза повністю повторює основний розділ.

ІІІ ч. Adagio. Форма - подвійні варіації, тональність - D-dur.

Вперше в симфонії Бетховен ставить на третє місце повільну частину — проникливе, філософськи поглиблене адажіо.

У ньому чергуються дві теми:

1 тема (B-dur) — повільна, лірична, споглядальна.

2 тема (D-dur) — більш рухлива, замріяна, у ритмі повільного танця.

Після проведення двох тем наступають варіції до них, остання варіація — це кода, в яку з різким контрастом вриваються героїчні призовні фанфари, наче нагадуючи, що боротьба не завершена.

IV ч. Presto. Фінал. Форма з рисами варіацій, рондо, фуги та сонати, тональність - D-dur.

Умовно фінал можна розділити на два великі розділи:

Перший розділ — інструментальний, починається з так званих "фанфар жаху", які переходять в суворий речитатив віолончелей та контрабасів. Бетховен нагадує початкові теми попередніх частин: таємничо-похмурий вступ аллегро (I ч.), стрімку тему скерцо (IІ ч.), повільну тему адажіо (IІІ ч.).

Нарешті з'являється тема радості (D-dur) теж у віолончелей та контрабасів, яка пізніше підхоплюється tutti всього оркестра. Вона узагальнює образи та інтонації, які у попередніх частинах характеризували проблиски світла. Її співає оркестр.

Другий розділ — вокально-інструментальний, починається з повторення "фанфар жаху", але на цей раз його співають чоловічі голоси. Починається та сама знаменита "Ода до радості" (на текст Ф. Шиллера) на темі радості.

Увертюра "Егмонт"

Серед симфонічний творів Бетховена важливе місце належить його увертюрам до театральних вистав. Серед них найбільш знамениті "Кореолан", "Егмонт" і "Леонора" №3 (третя з чотирьох увертюр до опери "Фіделіо").

Увертюра "Егмонт" написана до однойменної трагедії Й. В. Гете.

Герой драми Гете - це реальна історична постать, граф Егмонт (1522 - 1568). Він був хоробрим полководцем, який виступав за незалежність Нідерландів проти Іспанії. Але його доля закінчилась трагічно. Егмонт був страчений за наказом жорстокого іспанського намісника, герцога Альби.

Центральна ідея драми Гете і увертюри Бетховена - боротьба за свободу.

Форма - сонатна.

Увертюра починається повільним вступом (f-moll), який містить дві теми:

1 тема — похмура сарабанда, яка представляє іспанців.

2 тема — сумна тема у гобоя, яка уособлює страждання нідерландців.

Еспозиція. ГП (f-moll) представляє Егмонта. ГП близькa другій тeмi вcтyпy, але звyчить yжe нe жaлicнo, a piшyчe. ЇЇ проводять віолончелі.

ПП (As-dur), як і вступ, теж має дві теми: перша звучить більш жорстко і впевнено (іспанці), а друга набуває характер світлий і енергійний (нілерландці).

В розробці безроздільно панує тема ГП. При цьому широкі, мелодійні варіанти початку теми перериваються жорсткими акордовими ударами, що вносять елемент тривоги й настороженості. В подальшому розвитку розробки м'якість і ліризм головної теми зникають. Вона набуває все більшої гостроти, схвильованість і напруженість.

Реприза звучить більш драматично і насичено, ніж експозиція. Myзичними зacoбaми кoмпoзитop пoкaзyє, як y нepiвнiй бopoтьбi гинe гoлoвний гepoй. Кульмінація репризи — короткий квартовий викрик у странних — «епізод страти» Егмонта. За ним слідує похмурий хорал (f-moll).

Oднaк yвepтюpa зaкiнчyєтьcя ypoчиcтoю cвяткoвoю мaжopнoю кoдoю (F-dur)i мaлює кapтинy гpaндioзнoї мacoвoї xoди.