Коли земний шлях людини завершувався, за нею тужили та співали сумних, журливих пісень – плачі та голосіння (від слова «голосити»).

Ці пісні – давній жанр фольклору, який відображав не лише обряд поховання, а й тяжкі переживання, біль втрати. Такі пісні виконували професійні «голосильниці».

Відомий фольклорист Філорет Колесса писав: «Голосіння – це в значній частині імпровізація, що вимагає підготовки, гарного вислову і навіть поетичного дару».

Голосіння виконувалися речитативно, мелодично лінія розвивалася вільно, з багатьма мелізмами, чергуванням різноманітних тривалостей (тріолі, восьмі, шістнадцяті), вживались акценти, синкопи.

Діапазон плачів і голосінь невеликий, в межах інтервалів кварта і квінта.