На п’ятому році російської війни один із ієрархів УПЦ МП (прихильник автокефалії Олександр (Драбинко)), не посоромився допустити позитивну оцінку доктрині, яка є ідеологічною основою збройної боротьби проти України. Причому, – боротьби на знищення.
Напевно не легко десь знайти такого раввина, який би у ЗМІ розповідав про позитивні сторони расової теорії Розенберга (хоча нацист у своїх «роботах» багато розводився про честь, безсмертну душу, любов і т.п.). Не дуже багато таких, егеж?..
А от в українському православ’ї все зовсім інакше. Вражає, що багато українців-християн (причому аж ніяк не симпатиків московщини), шукають спосіб якось виправдати доктрину «російського світу».
Згадаємо, що все це вже було! Чи ж не так і останні «віруючі» комуністи 1980-х курйозно дошукувались якогось фантастичного «соціалізму з людським обличчям». Які це були безнадійні пошуки! Але комуністам тоді було значно легше – у них було канонічне вчення «марксизму-лененізму» і був поганий Сталін, який це учення «спотворив». Сучасним шанувальникам «російського світу» ще гірше. Ні, у них теж є поганець (Путін чи Гундяєв), який викривив єдиноправильне вчення. Але вони взагалі не мають канонічної версії «доктрини», яку беруться захищати. Поглянемо, що вони думають про «російський світ».
На думку згаданого митрополита Олександра (Драбинка), це «ідея православ'я на слов'янських землях, які належать до Київської Русі, але без політичної підоснови, без верховенства «старшого брата»». [https://www.obozrevatel.com] (Як давно це було – «за радянську владу без комуністів»).
По перше, цікаво, як можна уникнути «політичної підоснови», штучно з’єднуючи кавалок землі, контрольований військами загиблої 8 століть тому держави рюриковичів, із християнством, яке не може мати жодних кордонів? Державу кагана Ярослава з «царством, яке не від світу цього»? Химерна «ідея» «православ’я винятково лише у оцих-оце (історично випадкових) кордонах», не може мати іншого смислу, крім політичного.
По друге, «землі русі» погано корелюють із терміном «російський світ». Світ – це таки багато. Рюриковичі збирали данину з території, розміри якої явно не претендували на глобальний характер. Тому термін «російський світ» ніяк не в’яжеться до епохи князів Оскольда – Святослава – Володимира. Доктрина має часове відношення хіба до 20-21 ст., – часу поширення російської (трохи православної) еміграції. Але тоді треба залишити у спокої «Київську русь».
Зовсім інше уявлення про «російський світ» висловлює відомий місіонер РПЦ Андрєй Кураєв. На його думку, ця «споконвічно прекрасна концепція» передбачає ознайомлення різних країн світу «з найкращими зразками російської національної культури». [https://diak-kuraev.livejournal]
Щодо кураєвської версії – важко збагнути, чому скромну культурницьку діяльність варто помпезно величати «концепцією російського світу»? Дивно також, що він сполучає воєдино цю «споконвічно прекрасну концепцію» і своє власне сьогоднішнє, суб’єктивне уявлення про неї. Адже Кураєв ніби не споконвічний?
Яким це вчення було відпочатку? Щоб дізнатися, що таке марксизм, варто почитати Маркса. Так само, щоб утямити, що воно – «російський світ», треба звернутися до поглядів його засновника – імперського генерала Міхаїла Чєрняєва. А світогляд «покорителя Ташкенту» не відзначався особливою християнсько-культурницькою кучерявістю, – він був прихильником панславізму, виступав за єдність слов’янських народів під владою російського царя.
Отже споконвічний, справжній і не спотворений «російський світ» – це етнорелігійне обґрунтування московського імперізму, шовінізму і війни.
Люди (у більшості своїй – українці), яким із якихось причин не подобається справжнє личко «російського світу», часто вигадують свій, персональний, чудовий «російський світ», у якому кучері Пушкіна благоліпно вплітаються у промені російського (братньослов’янського) доброчесного християн-патріотизму.
А оскільки рівень фантазії у всіх не однаковий, то і «російський світ» у кожного свій. Кожен його шанувальник говорить про своє, але обов’язково всупереч реальності. Об’єктивно «російський світ» це православна девіація і погибельна єресь.
Серед її ознак: святорусіє, як плутана єдність небесно-земного (!) царства Божого; єдинокупеліє – лжеучення про хрещення народів (!), яке встановлює єдність вищого порядку, ніж єдність у Христі; хітонороздиральництво – екклезіологічна єресь, згідно з якою автокефалія нібито веде до розриву церковної спільноти.
Чому прихильники «позитивної сторони» «російського світу» не помічають протиприродності і небезпечності своїх фантазій? Іще раз звернемось до слів митрополита УПЦ МП Олександра (Драбинка): «Це поняття («російського світу») потрібно сприймати двояко».
Кому і для чого потрібно шукати якесь виправдання московському пропагандиському штампу і пов’язаній з ним безсоромній антихристиянській спекуляції? Репліка не дає нам відповіді, але натомість вона дає нам розуміння, чому люди це роблять – це сфера психології. Подвійне, позитивно-негативне ставлення до доктрини, – прояв неподоланого оруелівського «doublethink».
Так, доля посттоталітарного (і постгеноцидного) суспільства не може бути легкою. Сімдесят років насильства над свідомістю, сумлінням і здоровим глуздом не можуть обійтись без болісних деформацій. Але одужання можливе. І воно не у химерних пошуках десь там, у платонівському світі ідей, такого варіанту вчення Партії, яке ще можна якось стерпіти; воно у виконанні заповіді Сина Людського: «Ваше ж слово хай буде: так-так, ні-ні. А що більше над це, то те від лукавого» (Мт.5:37).
Іван Горобець