Монументальна пропаганда єресі

Орловоздвиженський монастир

Жахи сакральної Полтави

Варварське ставлення до пам’яток культури в Україні є не лише сумною совково-комуністичною спадщиною, але і проявом сучасного совково-православного путінізму. Гібридна інвазія «російського світу» супроводжується застосуванням маніпулятивних технологій, направлених на спотворення фактів, смислів і символів. У історичному і культурному смислі ці спотворення ведуть до вандалізму.

Отже, згідно з переказом, повертаючись зі своєї поїздки на південь, цариця в оточенні блискучої свити прибула до воріт Полтавського Воздвиженського монастиря і зупинилась перед його дзвіницею. Хтось із підлабузників звернув її увагу на зображення вже згаданих нами ангелів, що піднімають корону понад хрестом, і запитав про її враження від побаченого. «Осудариня милостиво відповіла, що їй сподобалось – адже для неї вінець земний (тобто царська корона) набагато важливіший, ніж вінець небесний»… Догодило таки тоді начальство побожній «матінці»…

Таким чином, ця дуже повчальна історія, нібито показує нам всю гріховність ліпнини ХVІІІ століття! Адже якщо вже сама помазана-богопоставлена цариця, і та інтерпретувала «піднімання корони» в антихристиянському ключі, то що вже говорити про наших, ревних у вірі православній, сучасників?.. Отож тому, мовляв, і довелося зрубати «неканонічних» полтавських ангелів.

Так, – ангели виявилися «неканонічними»… Їх вигляд не відповідав іконописному (!) канону. Передусім проблема була у тому, що вони «були схожими (!) на немовлят», а Біблія як відомо, не згадує про ангелів-дітей. Крім того, вони підносили царську корону над зображенням хреста, що могло (!) символізувати зверхність світської влади над Церквою…

Ми не будемо дискутувати щодо цієї химерної гіпотези. Головне тут інше – пам’ятки старовини чи мистецтва не повинні відповідати православним канонам! Єдина «вимога» до таких об’єктів – «рідкісність та естетичність», що як ми бачимо, не завжди корелюється з «церковністю».

Але, якщо людина руйнує пам’ятки культури, то безсумнівно, що вона дикун. Дикуни бувають світськими і релігійними, – останніх часто називають фундаменталістами. Не варто лякатися цього слова – фундаменталізм буває гарним і поганим. «Наш», звичайно, гарний. От коли дикуни з ДАІШ калічать древню Пальміру – це поганий фундаменталізм. А коли ревнителі з У/РПЦ калічать стару Полтаву – це… А чого – благоліпненько так… «Не треба на це звертати уваги – це ж релігія».

Хоча, тоді постає питання – що то за віра, яка перебуває у ярому конфлікті з красою та старовиною, – тобто з людською культурою. Адже наш «Бог не є Богом безладу, але миру» (1 Коринтян 14:33). Тому, якщо і справді барокову ліпнину знищили саме з «канонічних міркувань», то насправді, це лише обтяжуюча обставина.

ІV. Безкультурна спадщина: підсумки

Але що нам до слів якогось монастирського насельника? Чи не краще почути офіційне пояснення щодо згаданого неподобства? Хіба не цікаво дізнатися, з чиєї ініціативи і з якою метою було зрубано ліпнину ХVІІІ ст. та замінено зразковим проявом святоросійського кітчу?.. Ми відразу звернулись щодо спотворення історичного вигляду пам’ятки до інформаційного відділу Полтавської єпархії УПЦ МП, але чомусь ніяких коментарів не отримали. Можливо тому, що «тайна сія велика єсть» і профанам не належить пізнати її… А можливо тому, що ніякої таємниці там немає. Поправді сказати – а хіба ні?.. Усі ж і так усе добре розуміють: «хто має очі – бачить».

Отже, в Полтаві відбувається спотворення історичної пам’ятки. Згадане спотворення має кілька вимірів:

1. Консервативний. Керівництво У/РПЦ завше іменує себе консерваторами, охоронцями батківської спадщини, духовності, традиційних цінностей і т.д. і т.п. Як показує полтавська практика, це лише грамотна брендингова стратегія… А от реальність інша – насправді для них минуле не має жодної цінності. Що вже там говорити про «традиції» – від ХХ століття у нас збереглись хіба крихти (недобитої комуністами) старовини, і ті, як бачимо, тепер успішно «приводять у відповідність». То вже таки і справді – традиція… Узвичаєний, спадкоємний нігілізм знаходить своє печальне продовження у сьогоденні.

2. Національний вимір. Як відомо зі слів митрополита Онуфрія (Березовського), ієрархія УПЦ (МП) відрізняється «справжнім українським патріотизмом». А любов до Вітчизни, як і віра, зазвичай виявляється у справах: «по їхніх плодах ви пізнаєте їх» (Матвія 7:16).

Полтавська єпархія яскраво демонструє своє ставлення до історико-культурної спадщини, створеної руками багатьох поколінь українців. Це ставлення до пам’яті про наших прадідів. Яка повага до пам’яток української культури, то десь така і до народу, який її творив. І до його земної Батьківщини – теж.

3. Політичний вимір. Аполітичність У/РПЦ вже давно стала «притчею во язицех». Сьогодні ми бачимо її яскраве підтвердження: храмова архітектура використовується для розміщення «зовнішньої реклами» путінізму. А що може краще підтвердити політичну незаангажованість організації, ніж публічне розміщення нею символіки ворожої держави? Та ще під час війни?..

Хоча, не всі погодяться з такою логікою. Хтось скаже, що персони, які займаються таким, дуже схожі на зрадників. Адже хіба демонстрація на церквах найновішої (2000 року) геральдики РФ не вказує на солідарність ієрархії У/РПЦ з діями (у т.ч. – військовими) «святоросійської» сторони? А за тими діями – кров найкращих синів України… У цьому контексті двоголові путінські птахи на дзвіниці монастиря – це Каїнова печать на чолі однієї аполітичної структури.

4. Релігійний вимір. Ми вже говорили про релігію вандалізму і дикунства – фундаменталізм. Він буває, як бачимо, і православним. Також ми говорили про те, що у спотворенні пам’яток української культури виявляється феномен сакрального україноненависництва у «канонічному православ’ї».

Насамкінець згадаємо і про третій вияв віросповідного відхилення – феномен полтавського орлопоклонництва. Ідеться про справжній культ державної геральдики РФ у РПЦ. Під прикриттям розмов про «священність» двоголовних орлів, впроваджується шанування путінського герба нарівні з Хрестом Христовим! Навіть більше – Хрест, як відомо, це символ «всього лише» спасительної Жертви та самозречення, а орел – ледве не усього православного віровчення: «два крила означають два Заповіти Господні, дві лапи з царськими інсигніями – два Закони, дві голови – дві природи Ісуса Христа а три корони над головами птиці означають Святу Трійцю» [Монументальна пропаганда «російського світу». Полтава. Сампсонівська церква].

Насправді – це виразка легального «святоросійського» етнофілетизму. Єресь. Адже орлопоклонники державний символ «ненав’язливо» перетворюють на «Символ віри». Тільки що то вже за віра? То химерне, політико-утилітарне відхилення, яке наочно демонструє собою один із проявів апостасії у Москпатріархаті [Віросповідний колапс РПЦ].

Оскільки сьогодні головний символ російського етнофілетизму піднесено над Полтавським Хрестовоздвиженським монастирем, то надалі пропонуємо називати його трохи інакше – Орловоздвиженським. Так буде і доречніше, і правдивіше.

…

У ході нашої розмови дещо було сказано жартома. Але насправді становище дуже серйозне, – зупинити дикуна і зрадника, це питання життя і смерті. Це необхідно зробити, навіть якщо той дикун – «консерватор», а зрадник – «мученик за віру». Вироблення правових механізмів, що дозволять ефективно зупинити внутрішнього варвара і буде ознакю того етапу розвитку здорового глузду, що його у просторіччі іменують словом «євроінтеграція».

Р.S.

Якщо ж у вас, панове, раптом звідкись з'являться сумніви щодо патріотичності, консервативності, висококультурності та істино-православності РПЦ – просто приїжджайте до Полтави... Самі побачите.

Ярослав Москаленко

Про монументальну пропаганду російського етнофілетизму у Полтаві:

• Орловоздвиженський монастир: жахи сакральної Полтави

• Про феномен орлопоклонництва у Полтаві

• Монументальна пропаганда "російського світу". Полтава: Сампсонівська церква

• Витоки релігії «російського світу» в архітектурі ХІХ століття: церква Петра і Павла у Полтаві