«Вся Росія – один суцільний обман». Маркіз Астольф Луї Леонор де Кюстін
Упродовж історії ми не раз програвали москвинам (востаннє це сталося на виборах 2019, коли суспільство похабно підтримало московську, капітулянтську риторику). Поразка – гарний привід задуматися над тим, як здобути перемогу. А для перемоги передусім передусім потрібне розуміння свого ворога. Оскільки ми люди цивілізаційно західні, раціональні, то повинні грунтовно вивчати московщину. Не можемо ж ми у питанні життя і смерті сподіватися на «російський авось»?
У ході війни 2014-2019 український фронт вистояв, але завалився тил, – суспільство було деморалізовано потужною накачкою московської брехні. У цьому немає нічого дивного, брехня – головний ресурс нашого ворога. От він і застосував проти нас цю свою суперзброю. Власне, він так робить завжди: 1917-1921, 1709, 1657... це його життєва стратегія. І надалі, чим довше триватиме сучасна війна, тим більшою буде небезпека нового отруєння.
Поразки – болісна річ, але зовсім дурна справа комплексувати через них. Варто розуміти, що отруйна комаха дійсно може вивести з ладу чи навіть убити людину. І якою б не була людина розумною, завзятою і фізично сильною, її доля залежатиме лише від кількості впорскнутої отрути.
Вразливість до токсину не є показником меншовартості, слабкості чи нежиттєздатності організму. І вже тим більше – не є показником того, що людина приречена довіку залишатись беззахисною жертвою нездоланної комахи. Але варто людині допетрати, як працює отруйний механізм, вона відразу позбудеться природньої загрози, зробивши простий і раціональний вибір: черевик, приманка, сітка чи інсектицид.
Щоб подолати феноменальну московинську брехню треба зрозуміти її природу. Над цим і працюємо.
«Брехня викриває слабку душу, безпомічний розум, порочний характер». Френсіс Бекон
«Брехня - той же алкоголізм». Антон Чехов
Отже, чому москва настільки потужно-брехлива?
Брехня – явище загальнолюдське. «Хто бреше тому легше» – говорить прислів'я. У цивілізовнаній країні брехати може бути вигідно, але геть невигідно бути брехуном – соромно попастись на брехні. Винятковість москвинів у тому, що їм не соромно. Зовсім. Вони дійсно «вільні від химери совісті».
Якщо ви спілкувались з носіями москвинства, то добре знаєте, як вони реагують на викриття їх у брехливості. Приперті фактами до стінки, брехуни або різко змінюють тему розмови, або з винятковою, похабо-наївною простотою говорять: «ну то й що? А чого це вам / їм (америкосам, фашістам, рептилоїдам) можна брехати, а нам – ні?..». І подивляться на вас при цьому, як на дурня. Оце вам і відповідь – у культурі москвинів правда, це ознака дурості.
А справа ж зовсім не в тому, що вам трапляються отакі-от брехуни – брехливість москви (її курйозна аморальність взагалі) здавна фіксується у історичних джерелах, де про неї говорять іноземці «чужі»; у мистецтві її досліджують іноземці «свої» – від Миколи Гоголя до Володимира Короленка (Свідок безбожності москвинів) чи Фазіля Іскандера («Привіт від Цурюпи» video). Тобто москвобрехливість це усталене історико-культурне явище. Воно цікаве своєю досконалістю: де іще уміють брехати так щиро, безкорисливо, та ще й на додачу – брехати самому собі?..
«Двоємисліє … це безперервний ланцюг перемог над власною пам'яттю і здоровим глуздом». Васілій Ключєвскій
«Бреше тільки той, хто боїться». Генрік Сенкевич
Саму ідею феноменальної автобрехливості наша суспільна свідомість помилково пов’язує з антитоталітарною творчістю Джорджа Орвела. І даремно, адже задовго до Орвелівського «doublethink» про «двоємисліє» москвинів прямо говорив один з їхніх найвидатніших істориків – Васілій Ключєвскій. Він відніс виникнення явища самобрехливості до доби Никонівського розколу – мовляв, жорстоке переслідування старовірів змусило царських підданих утримувати у голові по дві протилежні світогляди одночасно.
Нам таке припущення видається спрощеним. Якщо говорити про трагічність подій, то вся історія московщини це хроніка лютої розправи кривавих модернізаторів над кривавою старовиною. Так було завжди. Розкол – лише одинична ланка у ланцюгу московського звірства. То чому самобрехливість москви треба починати саме з Розколу? Чому не зі Смути? Чому не з Опричнини?..
Можливо історик обрав саме Розкол тому, що це на його думку, найбільша релігійна катастрофа московщини. У цьому міркуванні є сенс – оскільки релігія визначає світогляд народу, то релігійні деформації зачіпають глибини його свідомості. Але проблема у тому, що від часів Середньовіччя Європу аж трясло від релігійних конфліктів (єресей бoгoмілів, пaтapeнів, тиccepaнів, вaльдeнcів, aльбігoйців, кaтapів, лоллардів, таборитів; Гуситських воєн та безкінечних хрестових походів). Потім, за Нового часу вже прямо вибухнуло криваве виверження релігійних воєн Реформації... І нічого – європейці не пробрехалися…
Крім того, Никонівська реформа стосувалась лише обряду і ніяк не змінювала самого православного віровчення. Тому ми вважаємо, що партіарх Никон, при всій його потужності навряд чи зміг би отак просто розщепити народну свідомість і навернути москву до самобрехливості. Певно, витоки москвинського двоєдумства більш давні.
Про те, куди зникло хвалене московське сумління – пізніше. Зараз інше питання – чому в інших культурах брешуть якісно менше?
«Оні всє тупиє». Міхаїл Задорнов
Бо хто хоче життя любити й бачити дні добрі, хай береже язик від лихого, уста від слів лукавих. (1 Петра 3:10)
Зрозуміло, що люди – стадні створіння, вони можуть жити лише у спільноті, і чим більший масштаб спільноти, тим більшими будуть загальні можливості. Для того щоб підтримувати єдність великої спільноти потрібно забезпечити високий рівень взаємної довіри. Його досягають з допомогою внутрішньої культури, самоповаги і правосуддя.
Ті суспільства, які більш нетерпимі до брехні (брехня підриває кредит!), мають більше можливостей для співпраці і відповідно, вони більш продуктивні. Так довіра породжує цивілізацію (власне, довіра – це і є цивілізація).
Солодкі плоди цивілізації змушують сусідів-дикунів шукати способів до співробітництва з нею. Ті варвари, що здатні до запозичення її духовних цінностей, долучаються до числа продуктивних народів. Ті що нездатні, алкоголізуються її матеріальними цінностями (смартфон, тачка, автомат). Такі вандальські спільноти безплідні, – вони можуть лише паразитувати на досягненнях цивілізації. Так виникає зовнішній пролетаріат цивілізації – спільноти-паразити.
Отже, відповідь – Захід «дурний» саме тому, що цивілізований, – довірливість це суттісна ознака цивілізації.
«Иди к униженным, Иди к обиженным – Будь первый там!». Ніколай Нєкрасов
«Усі слов'янофіли не розуміють музики». Лєв Толстой
Обличчя цивілізації – суворе дзеркало, один погляд у яке вражає дикуна жорстокою правдою. Правдою про те, що усі багатовікові досягнення їхнього сакрального, улюбленого лісовими духами племені, це повна мізерія, нуль. Усі їхні надбання (енергетично-потужні ритуальні маски із дерева, статусні шапочки із пір'я сороки і казки про нечувані подвиги витязя на ім'я Ослябя) це ніщо. У той час, як у бездуховних чужинців є геть усе: технологія, багатство, інтелект, а найстрашніше – у них є краса.
Відкриття дикунами цивілізації це болісне відкриття. Після такої психотравми відбувається крах усього племінного світогляду і прийняття нової релігії. Так відбувається диво – зміна ідентичності. Тверезі, адекватні, емоційно стійкі аборигени гірко визнають факт своєї беззаперечної відсталості і з більшим чи меншим азартом беруться її долати.
Але такі чудеса трапляються не завжди. Буває що нормальне для троглодитів почуття меншовартості набуває патологічних форм: їхня спільнота невротизується і стає на шлях «захисту» від цивілізації. Для того щоб надалі хоч сяк-так гордитися родоплемінними надбаннями усакралених предків і «зберігати вірність їх заповітам», дикунам треба ізолюватися від страшного дзеркала. Треба утовкмачити у голову собі і своїм братам-депресивникам, що цивілізація (тобто ефективність) це «вселенське Зло», а рідне беззаконня, злидні, немічність, безглуздя і фонове звірство – ознаки спасенності і суще благо для світу.
Невротики створюють охоронну релігію відсталості, яка дозволяє величатися власною бідністю і дурістю (неуцтвом), милуватися брудом і похабщиною. Відтепер усі духовні сили хворої спільноти ітимуть на героїчне ігнорування об'єктивної реальності. Оця Велика Перемога над здоровим глуздом і є початком їхнього двоємислія.
«Богомерзостєн пред Богом всяк любяяй геометрію». Невідомий книжник-москвин
«И увидел Бог, что Россия это хорошо, а остальной мир – плохо. И был вечер, и было утро, день воинской славы». Іван Давидов
Ультраконсерватизм – останній притулок дикуна. Адепти нової віри щиро ненавидять цивілізацію, як травматичний фактор і як живий докір, але не можуть (і не хочуть) існувати без її плодів – от де народжуються їхні племінні психосоціальні розлади! Отож ці «охоронці рідної старовини» старанно зображують із себе консерваторів, насправді вони теж модерністи, але модерністи неефективності.
Цивілізація занадто потужна і там де тільки вона з'являється, то відразу руйнує дикунську гармонійність. Неможливо зустрітись із нею і зберегти свою дрімучість незайманою. Тому їхнє примітивне але органічне язичництво деформується, у ньому з'являтися чужі ідеї: Бога, гріха, відплати, добра і зла. Щоб «протистояти Злу» (цивілізації) невротизовані язичники змінюють поганську «релігію природи» на протиприродню релігію хвороби.
Якщо адекватні варвари приймають християнство (мова про Європу), то безнадійні «почвєннікі» створюють язичницько-християнське, синкретичне лжеучення – єресь. Антицивілізаційнний світогляд неминуче породжує атихристиянську релігію.
Коли цивілізація вже дісталась до дикого лісового племені, то далі вибір невеликий – або долучатися до неї своїми скромними творчими здібностями, або намагатися паразитувати на її досягненнях. Інколи паразитувати легше.
Так, цивілізація це не єдиний спосіб існування великої спільноти! Людей може об'єднувати не лише культура взаємної довіри, але і заздрість, зажерливість та злоба. І зовсім не штука зібрати юрбу аморальників, проблема в тому як їх утримувати разом, якщо вони геть не довіряють один одному? Злодійські спільноти знають відповідь на це запитання: лютим, звірячим терором, культом богоданого фюрера і міфологією братства, тобто брехнею.
Як тільки виникає цивілізація, то відразу з'являється живильне середовище для її зовнішнього пролетаріату – для спільнот-паразитів. Коли цивілізація старіє і слабне, вони виглядають особливо потужними і можуть бути навіть одним із факторів її загибелі (як «народи моря» доби бронзи). Але тільки вона гине – все, паразити відразу зникають, – їсточки нічого.
Нахлібницькі спільноти використовують три головні стратегії харчування: крадіжка-грабіж (вандали Гейзеріха), вимагання-шантаж (гунни Аттіли) і продаж природніх ресурсів (русь Інгвара-Ігоря). Останнє особливо солодко, бо дозволяє забезпечити живлення на регулярній основі. Але для цього треба пасти населення на території кормління, – доводиться створювати деякі елементи державності. А головна проблема – треба підтримувати відносини з цивілізованою спільнотою. Треба завоювати її довіру.
Отже, щоб присосатись до цивілізації і живитися її ресурсами треба подолати її імунну систему, стати для неї «своїм». Вона відкрита і довірлива, але має свої захисні механізми (що помітно із житія дідуся Пу). Якщо суперник цивілізаційно «свій», то з ним будуть дотримуватись «законів», але якщо ворог цивілізаційно «чужий», то з ним вестимуть справи інакше: «вони не джентельмени», з ними неможливо домовлятися. Тому спільнота-паразит зможе вижити лише тоді, коли матиме гарну здатність до мімікрії – здатність імітувати цивілізованість.
Чули про проблему «поганого управління»? Така проблема існує в усіх варварських, імітаційних, колоніальних спільнотах, які не досягли рівня цивілізованості (або втратили його, варваризувалися). Вони здатні лише на імітацію управління, яке не розв'язує жодних проблем, але дозволяє управлінцю годуватися кров'ю підданих.
Імітаційна спільнота живе по варварському, але старанно зображує наявність певних ознак цивілізації: незрозумілих для них (і непотрібних їм) прикмет парламентаризму, правосуддя, вільних ЗМІ, науки (напр. історії [Чому історики брешуть]), мистецтва... Скажімо у одній недалекій країні регулярно проводяться т. зв. «вибори» до т. зв. «парламенту», – цього добра місцевим і даром не треба, але якщо це мавпування припинити, то усьому світу відразу стане ясно, хто вони такі...
Дикуни постійно дивляться на Захід, по рабському лакизяться перед іноземцями і наївно намагаються вразити їх потьомкінськими дєрєвнямі чи зразковими колхозами. Вони пристрасно клянуться «наздогнати Америку», але їхня справжня (і звичайно, недосяжна) мрія – «показати кузькіну мать» зажирілій цивілізації.
Жертви «довоємислія» скрупульозно наслідують зовнішні прояви цивілізації, але геть нездатні до відтворення її суті. Цей феномен відомий здавна. Скажімо, західна література 19 ст. зафіксувала величезний масив курйозних спроб африканських вождів демонструвати власну престижну цивілізованість. Так, імітаційні спільноти влаштовують своє життя у повній відповідності до старого анекдоту: «Мені 70 років, а я й досі ще бігаю до дівчат!.. От тільки ніяк не можу згадати, для чого».
Але намагання імітаторів не завжди сміховинні – інколи мімікрія досягає успіху і тоді варвари здобувають доступ до ресурсів цивілізації. Скажімо, як таке могло статися, що невелика, дика спільнота скотарів-македонців змогла підкорити центр тогочасного світу – давню Елладу? Убогі неуки-вівчарі захопили ту саму Елладу, яка тільки но з тріумфом розтрощила величезну і високорозвинену Персію! Як це можливо? Відповідь: вони зуміли стати для греків «своїми» і тому виграли джекпот – злиденні гірські чабани перетворились на начальничків у далеких світах імперії Александра Македонського.
«Правда, що рабство це зло, але зло надзвичайно миле». Лєв Толстой
Та повернімося до наших росіян. Батьківщиною москвинів є межиріччя Волги (valka) і Оки (joky), у передісторичний час це територія Дьяковской археологічної культури, що корелюється з фіно-угорською та частково балтською людністю. В основному там жила меря. Край дикий, слабозаселений. Панує родовий лад зі спільною власністю. Рід – до сотні чоловік проживає гуртом в укріпленому гострокіллям городищі, – щоб краще було захищатися від диких звірів та одноплемінників.
Головні заняття аборигенів: скотарство (розводять коней на м'ясо і для верхової їзди, а також корів і свиней), мисливство і вкрай примітивне мотичне (!) землеробство, що виконує допоміжну роль. Зверніть увагу – не те що плуг, соха залишається недосяжною технологією.
Жили собі ці мешканці щасливої Гіпербореї й не тужили, аж доки до них не прийшла зла баба Історія – вікінги зацікавлились плаванням по Волзі. Оскільки місцеві не відзначались багатством, то що з них було взяти? Хіба рабів та шкури диких звірів. Правда хитрий Хельґі (Віщий Олег) разів зо два намагався використати агресивність туземців, беручи їх у походи 882 на Київ і 907 на Константинополь, – то була їх перша зустріч із цивілізацією.
Хельґі був майстром постановки і можливо таки зумів вразити греків своєю угро-фінською збройною масовкою. Але зовсім не факт, що потім, після закінчення перформенсу усю цю чудь не продали гуртом і зі скидкою тим самим грекам. Бо чого пропадати добру? Не волочити ж назад (>2000 км.) таку купу безбілетників просто заради утіхи?
А втім факт набору аборигенів у допоміжні формування хоч і поодинокий, але промовистий – він означає, що русі (вікінгам) на той час були потрібні посіпаки, які можуть забезпечити систематичний відлов рабів у болотах і нетрях суздальщини. Віщий Олег не просто зробив спробу оптимізувати рабозаготівлі, – він створив перший «соціальний ліфт» на Заліссі – підлість. Зрадники стали «елітою» місцевої спільноти. Єдиний шлях «нагору» – віддано травити своїх і вірно обслуговувати начальство.
Військова перевага вікінгів була такою страшною, а географічна розпорошеність і соціальна відчуженість мері такою глибокою, що про опір не було й мови, тому регулярне вилучення хутра і рабів відбувалося у мирний, «договірний» спосіб. Заброди «домовлялися» з колаборантською «елітою». Безнадійне становище спільноти породжувало у ній глибинну світоглядну деморалізацію, рабство духу. Відсутність емпатії ставала головною умовою виживання.
Від часів дотепника Хельґі становище аборигенів завжди залишалось незмінним – вони були корпоративними (потім державними) рабами, просто до серединии 11 ст. їх масово продавали на чужину, а після – масово гнобили на батьківщині. (Обсяг продаж різко упав через «середньоазійську срібну кризу»).
Відтоді на Заліссі не змінювалось нічого, крім окупантів, яких обслуговувала деморалізована антиеліта: спершу вікнігів, потім русинів, потім монголів... Від створення допоміжних колоніальних формувань у 882 до здобуття незалежності Москви (стояння на Угрі) у 1480 минуло шість століть – це 24 покоління негативного відбору. Потім існуючу практику продовжила московська держава. Тепер ви розумієте, чому на Забордюрні кожен керівничок поводиться з підданими так, ніби він справді посіпака окупантів? Чому він мусить люто гнобити співгромадян і похабно принижуватись перед начальником?
Ні, це не просто національна традиція, це національна хвороба спільноти у якій підлість стала системоутворюючим елементом. [Чому на росії виживають лише негідники] І що це за хвороба легко пояснити: у суспільстві де панує безправність, де кожен може бути покараним незалежно від реальних провин (чи заслуг) люди постійно потрапляють до шизофренічних ситуацій, які провокують розвиток отієї відомої хвороби, для якої характерні порушення логічного мислення, параноя, викривлене сприйняття дійсності та амбівалентність.
Акцентуємо: конунг Рюрик та Віщий Олег справді створили упирячу систему работоргівлі, але в очах місцевого населення їхня трагедія могла виглядати зовсім не такою страшною, як це видається нам. Аборигени з берегів Волги не лише ніколи не мали свободи, вони не мали навіть умов для її виникнення: у них ніколи не було ні приватної власності, ні особистого простору, ні вільного часу; їхнє родове господарство було по суті злиденним колхозом імені вождя лісового племені. Тому заміна домашнього рабства на заморське часто не означала погіршення їхнього стану. Як говорив Рене Декарт: «все пізнається у порівнянні». Тож на Заліссі усе було не так однозначно.
«Брехня і підступність – притулок дурнів і боягузів». Філіп Честерфілд
Не всім народам щастить з історією – одних цивілізація неквапно спокушає, інших похапцем ґвалтує. Перші мають можливість поступово усмакувати її плоди, оцінити її еститику і зрештою прийняти від неї найбільший дар – її світогляд. Другим не позаздриш. Нам пощастило – ми мали можливість засвоювати її світогляд поступово і органічно, – християнізація киян проходила у ході довгої і драматичної боротьби і це, вочевидь, дуже добре. Тож українське християнство має повністю природнє походження:
уже наш перший історичний князь Аскольд був християнином;
кожне повернення поганства відбувалося лише за рахунок зовнішньої інтервенції з дикої периферії: Віщий Олег, Святослав («Сфендослав з Немогарда, син Інгора, архонта Русі») та язичник Володимир;
відновлення християнства завжди наставало за рахунок власного, внутрішнього відродження: Ольга, Ярополк Святославич, навернення Володимира.
На Залісся християнство приходить як релігія колонізаторів і колаборантів. І що цікаво – вона не викликає жодного протесту аборигенів! Здавалося б навпаки – отут, де таке засилля дрімучого язичництва, отут боротьба повинна бути особливо лютою, але ні... джерела мовчать. Єдина напівзгадка – сумнівне житіє святого єпископа Леонтія свідчить, що язичники нібито прогнали з міста (!) Ростов двох перших єпископів – Феодора та Іларіона, а третього – самого Леонтія, убили (1073). Розповідь вражає байдужістю князівської адміністрації до долі власного єпископату: тих лупцюють, принижують, виганяють (Леонтій вимушений жити у лісі біля струмка), убивають. І все це повністю безкарно з боку світської влади... що геть нетипово для веселої епохи середньовіччя. Довіри «Житію» не додає і той факт, що свідчення про святе життя єпископа було зібрано через півтораста років (!) після його смерті. [https://azbyka.ru] Вже не кажучи про політику, – що Андрєю Боголюбскому для створення власної, незалежної від Києва митрополії вкрай свербіло наканонізувати якнайбільше місцевих святих.
Вочевидь місцева меря, зовсім нечисленна, розділена лісами-болотами і міжродовою ворожнечею була занадто загнобленою для якогось протесту. Але те, що у містах Залісся вільно жили язичники, вочевидь правда. Так житіє прп. Авраамія згадує, що у м.Ростов був «чудський кінець» (квартал заселений угро-фінами), де стояв ідол Перуна – чужого їм бога поганської русі. (Частина словян переселялись сюди якраз із релігійних причин, тому поправді міг діяти принцип: язичники усіх країн – єднайтеся). Також давньоруські літописи за 1071 рік згадують двох волхвів із м.Ярославль.
Легальне перебування язичників у містах свідчить про нездоланність масового поганства та про байдужість колонізаторів до духовного життя холопів. Окупанти славились «віротерпимістю»! Власне, тому язичники і не повстають, що ніхто їх християнізувати не збирається – прибульцям реально начхати, у що вірують аборигени. Як там казав Аль Капоне: «Бізнес і нічого особистого».
«В особі князя Андрєя великорос уперше вийшов на історичну сцену». Васілій Ключєвскій
Населення Залісся історично було дуже строкатим: крім фіно-угорських племен мері, мещери, муроми і весі туди втаскалась балтійська голядь. Але потім, через потепління клімату там взагалі розпочався чортів Вавилон, – зростання урожайності привело до збільшення населення землеробських спільнот, яке валом посунуло на землі дикунів. Тому 9-10 ст. це час, коли білоруські кривичі здійснюють свій «Drang nach Osten» на Залісся (синхорнно з навалою німців на землі полабських слов'ян). А з 12 ст. на Суздальщину суне потужна хвиля південної (української) міграції русинів. Тоді ж місцевий князь Гюргі (Юрій Долгорукій) розселює полоняників (рабів): мордвинів (це всенародно улюблена ерзя та мокша) і булгар (мусульман).
Усе оце різноплемінне і різнокультурне кодло не змішується: прибульці розселяються на «вільних землях» поміж аборигенами, утворюючи химерну мозаїку власних, замкнутих світоглядно-релігійних мікросвітів. Але кліматичний оптимум швидко (за кілька поколінь) змінив ландшафт; просушивши болота він зняв природні бар'єри між родовими колхозиками угро-фінів, хуторами слов'ян і колоніями полонених булгар. Раптово всі опинились у одному казані і тут почалось! Результати реакції виявились парадоксальними: перемогло дикунство, русинські (українські) колоністи варваризувалися.
В історії людства варваризація цивілізованих спільнот відбувалась не раз. Чому так буває? Коротко – через змішування з дикунами. Це дуже просто: уявіть собі що буде, якщо в одному приміщенні зачинити на місяць 10 знаменитих професорів романо-германської філології і 10 прославлених вуличних гопників, якою буде новоутворена спільнота? Відповідь – однозначно варварською, тобто несоціальною. Причому зовсім не суттєво, хто кого гнобитиме: хулігани філологів чи навпаки. Головне що спільнота буде заснована на злобі і дикому насильстві (про довіру і творчу співпрацю явно не йтиметься). Так, у дикунському оточенні пристойні люди теж дичавіють!
Про те наскільки швидко колонізатори Залісся засвоювали «духовні цінності» (психотравми) аборигенів свідчить еволюція місцевої еліти: якщо Юрій Долгорукій гірко плаче, покидаючи Київ, то представник наступного покоління, його син Китай (Андрєй Боголюбскій) у 1169 році по звірячому руйнує «матір городів руських», як природжений дикун. Ця подія була нечуваною і немислимою: Київ не просто велике місто, це легендарна родова спадщина Рюриковичів і видатна релігійна святиня країни. Знищити Київ міг тільки мутант, наймерзеннійший варвар.
Є таке слово вандалізм. До «святого» князя Андрєя (канонізований РосПЦ за Пєтра І) воно зовсім не підходить – то був би незаслужений комплімент: коли вождь вандалів грабував чужий йому Рим, то у місті не було ні звірств, ні підпалів. Конунг Гейзеріх, бачте, вважав себе християнином і тому тримав себе в руках... У Китая-Андрєя таких проблем не було. Уявіть собі, яка страшна прірва між світоглядом африканського аріанина 5 ст. і заліського православного 12 ст.!
Знищуючи Київ «святий благовірний» Андрєй (покровитель військ РХБ захисту РФ!) твердо демонструє вже сформовану «загадкову російську» амбівалентність:
Будучи людиною загостреної заліської релігійності особисто запалював свічки перед службою у храмі, виконував функції церковного старости, керував розвезенням харчів для злиднів, але под час подій 1169 року святий князь не лише пограбував храми Господні у Києві, але й спалив їх...
Не бажаючи жити у зненавидженому Києві він оселяється у маленькому «пригороді» Владімір на Клязьмє. Зловорожість до знищеного Києва не заважає йому пристрасно копіювати архітектурні образи ненависного міста. Скажімо кн. Андрєй намагається відтворити у себе Золоті ворота, причому робить він це у манері добре знайомій усім мешканцям комуністичного СССР: йому чомусь дуже свербить відкрити споруду саме до пам'ятної дати – до міського свята Успіння Богородиці. Будівельники ударно працюючи у постійному авралі і виробничому психозі таки здійснюють трудовий подвиг і об'єкт здають достроково. Не дивно, що результат подвигу вийшов повністю феєричним – в урочисту мить Владіміро-Клязьминські Золоті ворота з гуркотом падають і накривають уламками 12 вірнопідданих глядачів... Оце ми бачимо вже нормальне, повністю сформоване суспільство імітаторів.
Отже, нутряна ненависть москвинів до України це ненависть дикуна до цивілізації, – просто так сталося, що цивілізація прийшла до андрофагів саме з нашого Києва. Психотравма зустрічі з нею породила «загадку російської душі», загадку яка дуже просто розгадується: роздвоєність свідомості це невротичний стан.
Доки князював Андрєй Боголюбскій, на Заліссі «був порядок» – він правив жорстоко і беззаконно, порушуючи людські права і давні звичаї. Але репутацію деспота добре підмочили військові поразки: 1170 під Новгородом – «полонених суздальців продавали дешевше за овець», потім 1173 під Вишгородом та 1172 у Булгарії, а також гучний провал афери відділення Залісся від Київської митрополії 1171. Результат: місцеві аристократи (бояри Куцковичі) влаштували змову і хекнули розперезаного тирана – на той час заліська спільнота іще не втратила здатності до самоочищення.
Святий (по версії РПЦ) князь такого наверховодив, що відразу після його смерті на Суздальщині здійнялась повна анархія – грабежі, вбивства, побиття, а труп самого царка-невдахи валявся на городі (!) непохованим кілька днів. Так починалась перша Смута на московщині (1174-1177). Вона не була нормальною феодальною міжусобицею, які відбувалися скрізь і повсякчас – це була свого роду соціальна революція.
Аристократія (бояри, старша дружина), купці, міська верхівка вічових міст Ростов і Суздаль підтримували братів князя-небіжчика – Мстіслава і Ярополка Ростиславичів. Їх вороги – «мізинні люди» міста Владіміра робили ставку на племінників померлого тирана – Міхаїла та Всєволода (Большоє Гнєздо). У ході війни патриції, «ліпші мужі» – охоронці прав та давніх звичаїв програли плебеям та аборигенам, прихильникам деспотії влади, здатної «скрутити у баранячий ріг» проклятих «олігархів». Їхня логіка відома: «хто вам дозволив жить красиво?», «ми страждаємо, нехай тепер і вони помучаться».
Торжество черні над верхами суспільства привело до шаленого посилення влади вождя, яка тепер ставала необмеженою, – Боголюбскій помер, але Боголюбство перемогло. Дикунська маса змела екзотичний наліт київської цивілізації: давні звичаї, що обмежували князівську сваволю, вічові практики, права і свободи лицарства (боярства) і купецтва, особисту власність і людську гідність. Провінційна аристократія перетворилась на «служилих людей», тепер уже нікому було стати поміж божественним фюрером і широкими холопськими масами.
Оскільки класова ненависть пролетаріату до буржуазії варварів до цивілізації носить священний характер, то не дивно, що владімірскій літописець оголошує новий, тиранічний режим божественним, встановленим в результаті чудодійної допомоги краденої Андрєєм Боголюбскім у 1169 Вишгородської ікони Пресвятої Богородиці. Зверніть увагу на альтернативну релігійність москвинів – завдяки чудесній допомозі Всєволод Большоє Гнєздо здійснив мерзенне злодійство – осліпив полонених князів-суперників... Більше того, це виняткове звірство було скоєно у відповідь на настійні прохання православних народних мас міста Владімір. («Эх, яблочко, да с голубикою, Подходи буржуй, глазик выколю»). У якого бога вірують ці гегемони?
Після перемоги пролетаріату певно настала «розруха», тому що вождь Большоє Гнєздо відразу перейшов до «лєнінської національної політики»: масштаби заліської агресії було різко обмежено найближчими (найслабшими) сусідами – різали лише мордву, булгар та рязанців. Братніх рязанців переграли особливо дотепно: Всєволод обманом захопив їхньго князя Романа Глібовича з братом, синами і племінниками та кинув їх до кутузки у м.Владімір (де Роман невдовзі чомусь помер), а Рязанське князівство передав своєму синочку Ярославу-Фйодору (майбутньому посіпаці хана Батия, батьку Алєксандра Нєвского). Але найцікавіше трапилось у наступному 1208 році, коли Всєволод (Б.Гнєздо) за якісь «провини» тихо-мирно, планово спалив Рязань, а населення з виховною метою депортував до Суздальщини...
Торжество плебейської революції «мізинних людей» виявило вже сформованими головні риси московського національного характеру: озлобленість і безнадійну відірваність від реальності (напр. заліський літописець так формулює головне досягнення Большого Гнєзда: «Его имене трепетаху вся страны»), а також невротичну надутість, кичливість, зневагу до чужих і шапкозакидальні настрої. Скажімо перед боєм на р. Ліпіца 1216 синки Всєволода (Б.Гнєзда) «як і годиться» випивають та бахваляться, планують встановлення свого панування – кому відійде Київ, кому Галич, etc. Тоді один із бояр зморозив таке: «хоч би тут зібралась уся Руська земля – і Галицька, і Київська і Смоленська і Чернігівська і Новгородська і Рязанська, ніяк їм не вистояти проти нашої сили, а вже ці полки ми сідлами закидаємо, кулаками переб'ємо» (Що не кажіть, а «от тайги до британских морей Красная Армия всех сильней»).
Зустріта загальним схваленням промова носила знаковий характер: не лише підла чернь, але й нова залісько-пролетарська еліта вважають Русь ненависною, ворожою чужиною. Про рівень класової ненависті залісян до Русі свідчить і геть нетипова поміж аристократами манера іменувати один-одного свиньми (Гєорій Всєволодовіч – Мстиславу Удатному: «обычно бо есть свиниям...»), і нечуваний наказ Гєоргія та Ярослава-Фйодора Всєволодовичів не брати полонених: «вешати или распинати»...
Пиха і злоба суздальців на берегах р.Ліпіца обернулась для них фантастичною поразкою (убитих, за тогочасними мірками, було море – за різними версіями від 9233 до 17250). Балакучий Гєоргій Всєволодовіч тоді дав такого драла, що загнав трьох коней і на ранок ефектно прибув до м.Владімір у нижній білизні (мабуть добре припарило!) і потім довго кричав під зачиненими ворітьми, щоб впустили... Його соотчіч і товаріщ, Ярослав-Фйодор дер кігті до м.Переяславль Залєсскій. І що він робить першим ділом, прибувши до міста? Те саме, що коїли втікаючі комуняки у 1941 – вбиває ув'язнених (це були купці-новгородці, класово-ворожий елемент).
А починалась уся ця дика але повчальна історія теж дуже показово: Ярослав-Фйодор Всєволодовіч влаштував Голодомор у Великому Новгороді (продовольчу блокаду міста), у результаті чого новгородці почали масово мерти з безхліб'я. Це не сподобалося князю Мстиславу Удатному, який зібрав антисуздальську коаліцію та ефективно заспокоїв чванькуватих залісян на р.Ліпіца.
«У комах із гусениці виходить метелик, а у людей навпаки». Антон Чехов
Не дивуйтесь комуно-большевицьким алюзіям у попередньому тексті: комунія це істинний, природний стан роїського суспільства [Тоталітарне православіє – предтеча большевизму]. Забордюрня завжди була комуняцькою за своєю природою. Взагалі для дикуна комунізм це нормальний стан.
Від Андрєя Боголюбского до Владіміра Лєніна (та й дідуся Пу) у паразитичній спільноті змінювались лише декорації. На відміну від вільних спільнот, які здійснюють динамічний поступ, москвинам характерний псевдорозвиток: «на росії за 10 років змінюється все, а за 200 років – нічого». Подібно до комахи, яка проходить життєві фази яйця, личинки, лялечки, імаго, для історії московщини характерна чітка циклічність.
Фаза тупого хижацтва: «Сталінщина» (варіант: «Опричнина», «Пєтровская гроза», доба Ніколая І Нєзабвєнного) – час коли лютий внутрішній терор дозволяє створити умови для зовнішньої агресії; паразитична спільнота намагається встановити панування над зненавидженою цивілізацією, перейти до її прямого грабежу; максимізація рабства, ідеальне попрання всякого права, час коли вождь племені гнобить усіх заради «вставанія с колєн»;
Фаза шельмуватого пристосуванства: «Перестройка» («Відлига», «НЕП», «Великі реформи Алєксандра ІІ Освободітєля») – паразитична спільнота створює видимість своєї цивілізованості; час фальшивої вестернізації, впровадження окремих елементів права і політичної свободи заради встановлення менш затратної моделі паразитування – продажу природних ресурсів; виникає в наслідок виснаження у ході хижацької фази, або після «Смути»;
Фаза безтямного канібальства: «Смута» («Разінщина», «Пугачовщина», «Гражданская война») – період внутрішньої агресії, настає або після провалу спроби завоювання вільного світу (коли злобі дикунів більше нікуди вихлюпнутись – лише всередину спільноти), або як нутряна реакція на надмірну цивілізованість еліти (за час «Перестройки» на москві наростає невеликий прошарок західної культури – мігрантів або власних дурнів, які повірили що там можна жити цивілізованим життям – звичайно, вся паразитична спільнота сприймає їх як лютих ворогів і представників Вселенського Зла); час децентралізованого хаотичного насильства усіх проти кожного.
Цей історичний цикл регулярного, всенародного страждальництва встановлюється на московщині від часів Андрєя Боголюбского: Андрєй почав антицивілізаційну війну і програв її; зупинка агресії привела до перенаправлення злоби у середину країни – проти «лібералів»; перша смута привела до знищення слабких паростків цивілізації на Заліссі. Відтоді москвини твердо стали на шлях циклічного псевдорозвитку.
Але не правильно сприймати їхню екзотичну спільноту як щось безнадійно інертне, навпаки – вона постійно перебуває у активному пошуку донора. Тому поряд із головним антицивілізаційним циклом (Опричнина-Смута-Відлига) москвинам властиві «довгі хвилі» мімікрії цивілізованих спільнот. Від самих початків лісового народу тягнеться безперервний ланцюг постійних змін фальшивої ідентичності: спершу вони вдавали із себе русь (Гюргі Долгорукій), потім монголів (Алєксандр Нєвскій – Дмітрій Донской), далі римо-візантійців («Третій Рим» Івана ІІІ), справжніх православних християн (Алєксєй Міхайловіч, церковна реформа патріарха Никона), європейців (Пйотр І), слов’ян (імперське слов'янофільство 19 ст.), комуністів (насправді вони большевики), консерваторів (Пу).
Пристосуванство дозволяло «стати своїм» і скористатись ресурсами спільноти-жертви. Скажімо, засудження московського старовірства (церковна реформа Никона) давало можливість ефективно маніпулювати православним світоглядом козацької України (присяги на вірність царю, шахрайська «анафема» Івану Мазепі), радикально полегшувало її поглинання і відкривало хвилюючі перспективи заковтування усіх інших православних народів Європи.
Звичайно, «стають своїм» для того, кого збираються знищити (тому китайцям не варто розлаблятися). Паразитична спільнота невпинно шукає жертву («господаря»), тобто у ній весь час відбувається стихійна зміна вектору агресії. Через те, що частина москвинів не встигає за постійною зміною парадигми, то у спільноті існує постійний внутрішній конфлікт, який можна розрядити або терором вождя, або терором натовпу у ході чергової смути. Оскільки «тупі старовіри» втрачають здатність «коливатися разом із лінією партії», їх доводиться знищувати. Тому москва завжди існує у стані латентної громадянської війни.
Чому москвини залишилися дикунами? (Чому на батьківщині слонів християнство зовсім не спрацювало?) Дійсно, християнське вчення це сила, але насіння не вродить на асфальті. Скажімо, той самий кальвінізм, який збудив у Голландії (а також Швейцарії, Англії, Франції) модерне, вільне, ринкове суспільство, у Африці дав геть жалюгідні плоди. Переселенці, нащадки метких і відкритих бізнесменів – африканери (бури) на новій землі стали дрімучими, підозріливими, неосвіченими скотарями. Уродженці вільної країни потрапили під тяжке ярмо рідної Ост-Індської голландської компанії, але проти гніту вони не повстають, а просто втікають у глиб континенту, точно так, як це робили московські «люді длінной волі» Льва Гумільова. Так працює фактор «вільних земель» – навіщо вести затратну боротьбу за свободу, якщо можна просто відкочувати? Батьківщини не існує, тому просто «терпи або тікай».
Терплюки залишаються і знімають стрес завзято гноблячи негрів-рабів. Так починається деформація християнства. Колоністи дуже консервативні і релігійні люди, вони повинні проповідувати Істину аборигенам. Але місцеві, з огляду на цивілізаційну прірву не здатні її сприйняти. Як справедливо говорив В.О.Ключевскій, вестернізація дикуна проходить 4 етапи: спершу його зацікавить західна зброя, потім «вогняна вода», розваги і комфорт, лише потому він виявить інтерес до західної технології та науки і насамкінець – до світу ідей Заходу. Дерево повинно вирости – силою його не витягнеш.
Спілкування із примітивними язичниками розвиває релігійну зверхність, а вона породжує чудовиськ: хіба не Бог так заповів, щоб нащадки Хамові були рабами синів Яфетових?.. Хіба плантаційне рабство не є благочестивим засобом євангелізації? Хіба дикі «кафри» не приречені Спасителем на вічну загибель? Хіба перенесені страждання (спершу від рідної Ост-Індської компанії, потім від безбожних англійців, які скасували рабство) не вказують на те, що вони (ні разу не згадані у Біблії африканери) це новий Ізраїль?.. А самопроголошене месіанство невідворотно породжує сакральну ненависть до євреїв...
Колоніальне християнство бурів стало релігією родової замкнутості, смиренної жорстокості, і побожної злоби до світу: до дітей Адамових взагалі і до Авраамових зокрема. Переселенці так і не цивілізували аборигенів, зате самі хутко стали «білими дикунами».
Проводячи ці афро-московські паралелі, зауважимо, що у Африці все було ще і не так погано: туди їхали представники високої західної цивілізації, – голландські християни, на відміну від Залісся, куди збрідались різноплемінні напівправославні, мусульмани та язичники. Крім того, у Африці існував расовий бар'єр, який сповільнював змішування різнорідних культур, якого на московщині і близько не було. А «з ким поведешся, того і наберешся»...
Коли русини-колоністи – носії християнського віровчення прибули на Залісся, то вони застали там народ, який вірує у ведмедя і утіцу – качку (господаря лісу і царицю болота). Уявіть собі глибину інтелектуальної та культурно-світоглядної безодні, яка пролягла поміж спільнотами! Шокуюча примітивність релігії аборигенів, їхня страшна бідність, вікова заляканість (плюс природний флегматизм північан із вкрапленнями ісламського фаталізму) викликали у прибульців почуття лютої зверхності. Звичайно, колонізатори від усього серця зневажали і гнобили місцевих (а як іще ставитись до проклятих язичників?)...
У який спосіб тубільцю рятуватися? Найпростіше це хреститись, – короткий і безболісний обряд назавжди перетворює «чудіна» на «крєстьяніна». Все! Оскільки расового бар'єру немає, то він більше нічим не відрізнятиметься від окупантів. (Мовного бар'єру вже не було: мову колоніальної адміністрації, вона ж – мова богослужіння, на рівні розуміння наказів туземці давно вкумекали).
За таких умов прийняття християнства стало чимось на зразок вступу до компартії часів СССР: туди (до церкви) валом посунули посіпаки, зрадники та хамелеони – найгірші представники язичницької мері. (Найкращі тікали за Волгу, щоб і далі шанувати утіцу). Широкий наплив шахраїв швидко варваризує християнську спільноту: «чудь русіє, а русь чудіє».
Але далі втрутилась політика – князю Китаю (Андрєю Боголюбскому) засвербіло підвищити свій статус шляхом створення у Заліссі (на противагу Києву) власної митрополії. А для цього, як мінімум, потрібні християни... Пам'ятаєте – колонізаторам Суздальщини споконвіку було начхати на те, у що вірували аборигени, але тепер все раптом змінилось – розперезаному тирану терміново, «по заріз» стали потрібні православні! І вони, звичайно, хутко з'явились: «и болгаре (невільники-мусульмани), и жидове (полоненики-іудеї), и вся погань (місцеві язичники), видевше славу Божию и украшение церковное, крестились»... Ви читали «Мертві душі» Миколи Гоголя? Ото десь так воно і було – Андрєй Б. похапцем наварганив собі потьомкінських християн!
Якщо доти охрещення було подібним до прийому у комуністи (це був хитрий вибір меткого колаборанта), то за часів правління тирана Андрєя воно стало схожим на вступ до піонерів – явищем формальним, занудним, масовим і обов'язковим. Отож було досягнуто знаменного результату: поодинокі християни остаточно розчинялись у морі абияк охрещених, найдикіших язичників. Так чи інак, але Китай таки отримав свою православну масовку!
Але для встановлення заліської митрополії фальшивих християн недостатньо, – потрібні іще й фальшиві місцеві святі та фальшива християнська древність! Тут виникла проблемка – єдиний на всю Суздальщину ростовський єпископ (етнічний грек) Нестор не оцінив величі шахрайських ідей Китая-Андрєя. «Лукавого грека» вигнали і замінили місцевими кадрами – поставили ростовського ігумена Леона. Той рвучко почав авральне, масове будівництво нікому не потрібних церков, але на злодійську лжеканонізацію не наважився, не дивно що його теж витурили.
Отож перші два були плохенькі, але третій єпископ князя Китая, беззаконно поставлений ним без митрополичого благословіння, Фйодор (1171) умів учитися на чужих помилках! Передусім він звинуватив свого попередника у троцькізмі у єресі. Потім знайшов тіло, яке оголосив мощами ростовського єпископа Леонтія. На честь «обретіння мощей» Фйодор встановив церковне свято і написав «житіє святого». Шедевральний текст валив одним пострілом відразу двох зайців: москвини отримували першого власного начебто святого, а історія Ростовської кафедри автоматично «удревнялась» із 1051 аж до часів хрещення русі (тобто киян) – виявлялось, що нібито перед «святим» Леонтієм у Ростові сиділи іще два єпископи: Феодор та Іларіон... Отак легко і невимушено Ростовська кафедра ставала ровесницею Київської, тепер вона уже нібито могла якось претендувати на статус митрополії, – начальнику догодили.
Але що за комунізм без Великого терору, егеж? За великою брехнею повинна прийти велика кров... Так, ви зрозуміли – єпископ Фйодор уже не міг зупинитися на досягнутому. Про пастирські труди меткого канонізатора джерела розповідають геть небуденні речі: «и очи свещами (свічками) сожигая, овем же руце и нозе отсецая, овем же язык, и нос, и уши, и устне (губи) отрезая, овех же на стенах и на дцках (дошках) распиная, овех же на полы (навпіл) разсецая, жены же богатьы мучяше и не покоряющихся ему в котлех варяше».
У них, у москвинів, усе як завжди: «Оказался наш отец не отцом, а сукою». Проти кого несамовитий сатаніст-єпископ розв'язав лютий терор? – Проти християн: на Заліссі залишались вірні, які не сприйняли його (з князем Китаєм-Андрєєм) програми релігійних фальсифікацій та беззаконного виходу Суздальщини з під влади Київського митрополита. Про рішучість їхнього опору свідчить і масштаб Фйодорових звірств, і закриття ним усіх храмів м.Владімір (інтердикт) – справа дійшла до церковного відлучення мешканців столиці князівства...
Акцентуємо: кишеньковий єпископ Андрєя Боголюбского люто переслідує та фізично винищує останніх правдивих християн, які ще залишилися у масиві примусових християн-«піонерів». Влада веде запеклу антихристиянську боротьбу, спираючись на творчу ініціативу християн-«комуністів» зразка ростовського Фйодора.
Вочевидь, було досягнуто таких успіхів, що князь зопалу вирішив фіналізувати процес: відправив єпископа-ентузіаста до Константинополя по патріарше благословення та митрополичий клобук. Але погодьтесь, що одне діло варити жінок у казанах, інше – бути дипломатом! Заліський садист-архиєрей так засвоїв роль тирана-страховидла, що його манери та ідеї викликали у Царгороді справжній фурор. Справа дійшла до погроз патріарха відлучити Андрєя від Церкви...
Поправді, місія відпочатку була повністю безнадійною і демонструвала рівень шаленої відірваності товаріща Боголюбского від об'єктивної реальності, тож провину єпископа (шахрая і ката) не варто надміру перебільшувати. Але тепер, після гучного провалу авантюри раптом виявилося, що мудрий вождь там був зовсім ні причому, а всі «перегини на місцях» відбувалися з власної злодійської ініціативи Його Преосвященства! Тепер Андрєй Б. рішуче відмежовується від хибних поглядів владики Фйодора, засуджує його за волюнтаризм та йдучи назустріч прагненням широкої громадськості («...и опечалишася вси люди, и приидоша вси к великому князю...»), видає дурисвіта-невдаху на суд до Київського митрополита грека Константина...
Жертвуючи пішаком Боголюбскій розрядив ситуацію: «єретика єпископа» Фйодора (тепер він «Федорєц») судять у ненависному Києві і виносять смертний вирок, який здійснюють на Псячому острові (Песій острів), завдяки чому святий Андрєй (канонізований Пєтром І 1702) виграє ще три роки житія, які він встиг прокандіти перш ніж його зарізали бояри Куцковичі.
Отже ми розглянули етапи виродження християнства на Суздальщині, системну брехливість, фальшивість та безбожність місцевої релігії. Найкращим маркером глибинної деградації москвинського православія є 1223 рік, коли у Лівонії відбулося загальне повстання язичників – вони убивають християн, повсюдно знищують церкви, урочисто зрікаються віри Христової. Відгадайте, від кого вони розраховують отримати допомогу і підтримку у цій добрій справі? Звичайно від православних залісян! Вони запрошують уже згаданого нами організатора новгородського голодомору і майбутнього монгольського колаборанта князя Ярослава-Фйодора Всєволодовіча. От воно і прийшло – визнання! Поправді: свій до свого по своє.
Таким чином християнство московщини сутнісно споганюється. З іншого боку їхнє посконне язичництво теж зазнає болісних трансформацій: погани усвідомлюють дикий примітивізм своєї віри і намагаються її похапцем вдосконалити. На цьому шляху вони здійснюють інтелектуальний подвиг. Або навіть два:
1024 рік, на Заліссі голод. «В се же лето въсташа волъсви в Суждали, избиваху старшую чадь къ дыяволю наущенью и беснованью глаголяще яко си держать гобино»: жерці-язичники убивали представників окупаційної адміністрації, звинувачуючи їх у наведенні напасті на рідний край. (Гарна спроба – все зло, мовляв, від зрадників-відьмаків). Але Яріцлейв Скупий (Ярослав Мудрий) саме тоді опинився на Заліссі, тож він прибув до Суздаля і показово розправився із заколотниками.
У напутньому слові до натовпу князь висловив думку, що чарівники не здатні викликати голод, та й поїхав собі. А від страшної смерті місцевий люд рятувався з допомогою булгарських братів-мусульман: «Идоша по Волзи вси людье в Болгары и привезоша жито и тако ожиша».
1071 рік, на Заліссі голод. Два волхва із м.Ярославль зібрали ватагу із 300 прихильників і рушили по річках Волга і Шексна. У кожному погості (податковому центрі) вони показували фокуси: жінкам з місцевої антиеліти різали спини і з ран «виймали» жито, хліб та хутра. У такий спосіб виявляли «кто обилье держить» – цих жінок убивали, а їх майно розграбовували (правда це трохи схоже на діяльність ростовського єпископа Фйодора, який варив жінок у казанах?)... Але інтелектуалам не пощастило – вони напоролися на загін боярина Яна Вишатича, який саме збирав данину для великого князя Святослава Ярославича. Під час сутички язичники розбіглися. Ян не став принижуватись, розшукуючи їх по лісах, а наказав це робити аборигенам. Місцеві ідоляни, звичайно, ретельно виловили своїх єдиновірців – волхвів і доправили їх на розправу... У ході проведеної співбесіди виявилося що ці волхви шанують антихриста і вірують у те, що людина створена дияволом із ганчірки, якою втерся Бог.
Після дискусії Ян наказав катувати і убити опонентів, а трупи повісити на дубі. Літописець-християнин кумедно акцентує, що їх тіла відразу пожер ведмідь – це вочевидь, переконливий аргумент щодо хибності язичництва, бо якщо священний звір-бурмило їх роздер, то певно вони допустилися грубих доктринальних помилок!
Отже, за підсумками дебатів Яна Вишатича з волхвами ми бачимо, що язичники вже прийняли християнство, тільки зовсім навиворіт! Це зовсім не дивно: антицивілізаційна спільнота завжди сприймає антихристиянський світогляд. Бачимо, що на той час (12 ст.) поганство, як релігія природи, уже померло. Воно виродилося у сатанізм, який формально інтегрується із християнством: угро-фінські боги живуть у безодні, а русинські – на небі, поміж ними лише просторовий розподіл. Світогляди доповнюється, а не конфліктують: волхви апелюють до біблійного контексту, літописець – до ведмедя, а твердий у вірі адміністратор (Ян) прилюдно визнає, що «ваші боги» (біси!) у дечому праві...
Таке взаємне визнання вірувань, на думку Васілія Ключевского «породило велику плутанину народної релігійної свідомості і призвело до багатьох негативних морально-релігійних явищ, що стали основою міфологічного світогляду великоросів». І він наводить промовистий зразок їхньої віросповідної шизофренії – текст молитви на день Нового року: «Таунсяй (свинобог) Вєлькі Васяй (Василій Великий!) поросят давай чорних і бєлих, какіх сам любіш»...
Отож відбувся синтез: опортуніське православіє спряглося з поганським антихристиянством і породило диявольський, маніхейський, дикунський світогляд, згідно з яким «Війна це мир, свобода це рабство, незнання – сила»... Що не кажіть, а диявол таки батько брехні.
«Ми не належимо ні до Заходу, ні до Сходу і у нас немає традицій ні того, ні іншого». Пйотр Чаадаєв
Москва не моксель – антропологічний і культурний вплив племен мокші на залісян наскільки мізерний, що порівняно з ним внесок улюблених народом (і москвинською пропагандою) трипільців у сучасну Україну виглядає значно реальнішим.
Москва не фіно-угри, хоча їх вплив значний, – племена мері були субстратом на якому виросла московія. Але жодна твереза людина не стане доводити, що сучасні англійці це племена бритів, а італійці – давні римляни. До речі про субстрат: на прикладі Фінляндії ми бачимо, що у москвинів він був зовсім не поганим.
Москва не «монголо-татари» – культурний вплив степу на ліс чомусь вперто переоцінюють. Скажіть де московщина, а де дух степової волі, звитяги, поваги до жінки, статевої рівності взагалі? «Яса» Чингісхана встановлює смертну кару за мародерство, крадіжку, подружню зраду і брехливе свідчення... – подібність із Заліссям вражає?
Карл Маркс свого часу дотепно зауважив, що московія «набула сили лише завдяки тому, що стала віртуозом у вмінні навчати, як бути рабом». Тобто у «страшній і огидній школі монгольського рабства» москвини були не школярами, а викладачами: Орда не розбещувала москвинів, вона використала той ресурс заліської злоби і підлості, який було сформовано задовго до її приходу. Отак вони знайшли один одного, – москві була потрібна монгольська сила, а монголам – холопська стабільність. Це виглядало як корисний симбіоз, доки Залісся не пожерло Орду. Існує жорстока іронія долі у тому, що монгольська спільнота, яка паразитувала на цивілізаціях континенту, сама стала жертвою москвинського паразитування. То було найвище досягнення Забордюрні – вони стали суперпаразитами (епіпаразити – ті що перезитують на інших паразитах).
Усі спроби віднести москву до якоїсь цивілізації виглядають кумедно:
За формальною релігійною ознакою москвини чітко належать до Заходу, але як відомо, не все що плаває то риба: залісяни радикально відкидають його цінності (індивідуалізм, громадянське суспільство, правова культура, поділ духовної й світської влади, демократія, свобода, гідність, etc.), сприймають їх як найпохабнішу лайку. Тому Забордюрня це беззаперечно не Захід.
З іншого боку – спроба приліпити країну балалайок до великої цивілізації Сходу виглядає не менш курйозно, – ні буддизм, ні даосизм, ні конфуціанство історично не мали жодного впливу на світогляд москвинів, вже не кажучи про цінності: де їхня москальська «східна ввічливість», дисциплінованість і шляхетне прагнення до постійного самовдосконалення?
Якщо віднести спільноту до окремої Східно-християнської цивілізації, тоді виникає питання: куди поділись на Заліссі візантійські високоінтелектуальні релігійні дискусії, гаряче замилування античною естетикою, поняття верховенства закону, залежність влади від суспільної думки і практика змінюваності влади народом («іншого імператора ромеям!!»)? Вже не кажучи про світоглядну прірву між живою етикою природнього православ'я Грузії-Греції-Румунії і месіанським ксенофобством казенного православія москви.
Але існує іще сміливіша гіпотеза, нібито Роїся якось ухитрилась створити власну цивілізацію, – її підтримують усі правовірні москвини і деякі іноземці, які добре знають московщину з політичної карти та романів Фйодора Достоєвского. У цьому випадку вже краще слухати москвинів! От скажімо, вождь РПЦ Кіріл Гундяєв регулярно, загадково і мамулисто щось мусолить про якусь «російську цивілізацію» (вона ж «російський світ»), але за багато років агітації він так і не спромігся зверзти про неї щось путяще.
Головною проблемою гундяївської гео-релігійної маячні є те, що для існування окремої цивілізації потрібна окрема релігія; якщо православний світогляд уже породив Східно-християнську цивілізацію, то виникає питання, якої віри москвини? Якби вони були православними, то окремої цивілізації у них би не вийшло, – для створення осібної, не Східно-християнської цивілізації потрібна інша, неправославна віра! Визнання «росцивілізації» логічно передбачає визнання єретичності московського православія.
І дійсно свята правда у тому, що москалі це боговідступники (а їхній москвопапа – проповідник засудженого ПЦУ лжеучення «російського світу» таки дійсно єретик), але спотворення «народом-богоносцем» православного віровчення зовсім не наближає їх до творіння нової цивілізації: у світі 5000 релігій, а цивілізацій заледве 20, – зовсім не кожне з племен (напр. Сурі, Масаї, Ель Моло, Барабайги, Ментаваї, Рунгуси...) здатне створити універсальну релігію довіри і відповідну етику.
Щодо ексклюзивних моральних надбань «російської цивілізації», породжених москвинською релігією слухаємо «агента Михайлова» (він же Гундяєв): це «відданість богу, любов до батьківщини, людинолюбство, справедливість, міжнаціональний і міжрелігійний мир, прагнення до знань, працьовитість, повага до старших». [www.religion.in.ua] Смішно, бо згадані ціннності є повністю загальними – москвини геть нездатні навіть вигадати щось, що свідчило б про їхню культурну індивідуальність. Більше того, згадані ідеали властиві представникам кожної архаїчної спільноти, тобто вони не містять жодних ознак власне цивілізованості, – релігійність, патріотичність (трайбалізм), віротерпимість і шанування предків передусім властиві якраз дикунам...
Якщо цінності спільноти не вказують на її цивілізованість, то вона точно не є цивілізованою! А коли вже «cвяту росію» ну ніяк не вдається приліпити до цивілізації, то не треба надміру напружуватись, – москвини це варварська (тобто несоціальна), антицивілізаційна, невротизована, паразитична спільнота з фальшивою наукою [Чому історики брешуть], імпортною технологією і зовнішньою (створеною цивілізаційно-чужими митцями) культурою.
«Загадкові духовні цінності» москвинів повністю співпадають з типовими проявами комплексу меншовартості: демонстрація ролі жертви, підвищена агресивність, алкоголізм, прагнення до статусних речей і натужне проповідування своєї величі. Причому провідне місце посідає роль жертви і невротичного страждання, для яких властиві відчуття власної безпорадності, уявне перебування у чужій владі, що знімає почуття відповідальності, породжує очікування, що інші дбатимуть про нього, розвиває гіпер-угодництво (підлабузливість), маніпулятивність (брехливість), пошук задоволення в зануренні у горе (страждальництво), відмову від власного «Я» (простіше кажучи – продаж душі) і розчинення своєї індивідуальності у «колективі».
Вони і «поб’єду» у Другій Світовій війні святкують саме як максимізацію усіх перенесених «страждань», «безпрецедентність» яких дозволяє зняти моральну відповідальність за всі злодійства всіх часів і виправдати хворі фантазми про глобальну спасительну місію матушки-Роїсі.
Про глибинне залісянське страждальництво Фйодор Достоєвскій у своєму щоденнику приватно висловився так: «найголовніша, найкорінніша духовна потреба російського народу є потреба страждання, повсякчасного і невгамовного, скрізь і в усьому». Лєв Толстой сказав іще талановитіше і страшніше, відобразивши у одній репліці зв'язок москвинського життєвого мазохізму, і світоглядного сатанізму: «Мучтесь за Христа хорошенько».
«Ми можемо страждати, як ніхто інший». Сєргєй Кужугєтовіч Шойгу
«Сучасний світ сповнений варварів, для яких свобода та культура у нашому розумінні стали мішенню». Дональд Туск
Гарна новина полягає у тому, що паразитична спільнота не здатна існувати без донора. Паразит має три харчові стратегії: грабіж, шантаж і продаж природніх ресурсів. Якщо їх ефективно зруйнувати, то він або здохне, або надовго закапсулюється. Сьогодні усі його способи годівлі перебувають під загрозою:
Першу проблему сучасна медицина практично розв'язала: чудові лікарі (бійці ЗСУ) застосовуючи якісні препарати (надані деякими країнами НАТО та українським ВПК) інвазію зупинили. А немає нових територій – немає унітазів – немає вєлічія;
Друга проблема (військово-ядерний блеф) лікується солідарністю і з часом втрачає свою гостроту;
На вирішення третьої проблеми працюють міжнародні сакції та особисті зусилля бункерного майстра гри на газовому кранику – схоже що московщина, як продавець вуглеводнів уже не має майбутнього.
Але якщо не грабувати і не продавати, то як спільноті харчуватись? Якщо на фронті ніц не світить, а у тилу – тим більше... То на що тоді розраховує паразит? – Відповіь: паразит сподівається на дію своєї отрути. Вона діє поступово.
Сподівання паразита не безпідставні, – чому болітна експансія історично була такою успішною? Та вже ж не завдяки їхній культурно-цивілізаційній привабливості! Успіху москвини досягали завдяки варваризації цивілізованих сусідів. Залісянин (зовнішній пролетарій Західної цивілізації) здавна допетрав, що можна проводити її штучну пролетаризацію: тривалі злидні, хаос і лютий терор ефективно розбещують спільноту-жертву. Здикунене населення ладне відмовитися від комфорту, прав і власної душі в обмін на властиві стаду дикунів психотравми. Дикун-неофіт не потребує особистих покращень, йому добре якщо ближньому стане гірше. Ото вам відповідь на питання, чому в окупованих країнах Східної Європи москвинів підтримувала така купа посіпак, – тому, що «пролетарій не має батьківщини». [RISU: Митрополит УПЦ МП Іоасаф (Губєнь) вважає своєю вітчизною «Святу Русь»].
Тому ми і далі перебуваємо у страшній небезпеці. Думаєте, що московська пропаганда програла «боротьбу за уми» українців? Ха! Після 2014 усі теж так думали. Почекайте як пройде інфляційна та холодна зима і ви почуєте паскудне рохкання внутрішнього пролетаря. Головна проблема України навіть не в озброєннях чи санкціях, а у власній імунній системі. Масштаби отруєння українського суспільства не просто недооцінені – вони страшні. Переконайтесь самі, відкрийте кілька улюблених книг чи інтернет-ресурсів і перевірте наявність слів-маркерів:
«росія» – «Ρωσία» це греко-візантійська назва Русі, хто вживає її по відношенню до московії, той визнає право москвинів на князівську Київську спадщину. Можливо він це робить неусвідомлено, але то іще гірше – значить москвинство з нього лізе уже на рівні підсвідомості;
«радянський» – цивілізовані народи говорять: Soviet, Sowjetisch, soviétique, – вони не перекладають чужих термінів. Якщо автор не примосковлений зрадник, але йому край свербить «українізувати» похабні вияви московщини, зробити їх «нашими», «рідними» то це беззаперечно, важка хвороба. Те саме стосується хоробливої українізації слів: «колхоз» – «колгосп», «комбєд» – «комнезам», «совнарком» – «раднарком», «совнархоз» – «раднаргосп», абревіатур «КГБ» – «КДБ», «НКВД» – «НКВС», «КПСС» – «КПРС», «СССР» – «СРСР»;
сороміцька «українізація» московських імен, напр. Васілій «Василь» (!) Нєбєнзя... Причому на нормальних, цивілізованих іноземців ця практика ніколи не поширюється, – нікому ж у голову не прийде така дурниця – назвати Жака Ширака – «Яковом» Шираком... Але ж закон один для усіх. То якої трясці українці роблять виняток для диких москвинів?!! Відповідь одна – тому що українці хворі. Тому що нещасні українці хочуть бачити кацапів – своїми... Інших пояснень не існує.
Завдяки згаданому психо-фонетичному розладу москалі «стають нашими»: президент Польщі Дуда – він чужий Анджей, а от Боголюбскій – наш «Андрій», Трюдо – іноземний П'єр, а україноненависник Столипін – свій «Петро» (туди ж кат і сатаніст «Петро І»), Саркозі – чужинський Ніколя, але Патрушев – рідний «Микола» (чи цар «Микола ІІ»)... Хто українізує імення забордюрців, то цим він (вочевидь несвідомо) визнає, що ми з «богоносцями» «один народ»...
А ви досі вірите в українську невразливість до москвопропу? І більше ніц не помічаєте? Та воно так легше, бо як говорив славетний «Улас» (Блез) Паскаль: «Я надто добре знаю вигоди хвороби»... Панове, хвороби не треба соромитись, її треба лікувати! А оскільки головне завдання паразита – видатись «своїм», то для нас головне – чітко маркувати чужих. Якщо спільнота нездатна цього робити, то ніяка зброя їй не допоможе. Не віриться – згадайте 2019 рік, коли на виборах патріотичне українське суспільство дружно підтримало тупу московську пропаганду щодо того, хто винен у війні з РФ.
Тому для протидії смердючій москвинській отруті, щоб не заражати себе та ближніх, нам, тверезим людям, вкрай важливо дотримуватись елементарної мовної гігієни.
«Не можна лікувати тіло, не лікуючи душу». Сократ
За роки війни серед українців з'явилось таке-сяке розуміння токсичності москвинства і потреби розмосковлення, але найрадикальніше розбалалаєння (деколонізація) не вирішує проблеми, бо насправді наш ворог не залісяни як етнографічна спільнота, а світоглядне антицивілізаційне дикунство, – і москвинське, і українське, і американське, і французьке... Життя таке, що цивілізація своєю щедрістю заохочує соціальний паразитизм, тобто сама виробляє варварство, тому у зовнішніх дикунів завжди будуть надійні союзники – дикуни внутрішні. Антицивілізаційний світовий інтернаціонал пролетарів це не міф, а жахлива реальність сьогодення.
Ми не можемо цивілізувати дикунів світу! Ми не можемо зцілити їхнє світоглядне каліцтво, але ми можемо, принаймні, перестати калічитись самі. Заради профілактики дикунства (заради посилення цивілізованості широких народних мас) потрібні:
обмеження можливостей суспільного паразитизму (скасування різноманітних пільг, etc.);
естетичне подолання московського страждальництва – заохочення спокійно-іронічної манери творчості;
жорстке переслідування дрібних правопорушень та антисоціальної поведінки – це зло набагато серйозніше, ніж видається;
обов'язкова, нормальна смертна кара для зрадника під час війни [Ліки для зрадника];
чудесна і майже неможлива реформа правосуддя;
припинення дії вражаючого фактору (реформа напівосвіти, судове переслідування злісної конспірологічної маячні, церковне засудження єресі «російського світу», заборона діяльності УПЦ МП);
віра.
Зупинити орду троглодитів може лише цивілізована спільнота. Най пробачать нам дорогі атеїсти, але етичні стереотипи спільноти визначаються не наукою, а засвоєною релігією. Сьогодні у світі існує єдина глобальна цивілізація – Захід, і вона корениться у християнській вірі в абсолютність добра і священність людської особистості. Тому практикування християнства це вакцина проти світоглядного дикунства.
Тому віра – це важливо. Любомир Гузар говорив, що п'ять хвилин на день для розмови із Господом назавжди змінить ваше життя. Нам, звичайно, потрібні ці зміни, але чи є у нас п'ять хвилин?
14.08.2022. Іван Горобець
Короленко В.Г. Історія мого сучасника: свідок безбожності москвинів
Коров'яча благодать: святоросійське бикопоклонство
Хроніка засудження проклятої єресі «російського світу»