НАДГРОБОК
яснопреосвященному від Бога його милості отцю Йозефові Тукальському-Нелюфовичеві, митрополиту київському, галицькому, на 1675 рік
І
З’їв Йозефа звір, жалій його, боже,
Зрослу у терні смерть вирвала рожу,
З Дівою Йозеф стояв біля ясел,
З нею ж за Христа при гробі терзався.
У знаку не однім те сонце кружляло,
Сходило, тоді униз западало.
Злотом у вогні весь час шліфувався,
Тістом буть на стіл він Пану старався.
Речі час з’їда, з’їв пастиря того,
У холодний час такого палкого!
Сейми і Малборг його були знали,
Не одна біда його побивала.
Сина ж бо як Пан полюбить — звіряє,
Умива слізьми, покращить бажає.
Тим-то все життя при вродженій цноті
Пастир наш провів поспіль у клопоті.
І літа не так, як з’їли клопоти,
І до праці смерть урвала охоту.
На людських був язиках, дбав про гонор панський,
Всього не зробив, бо жив він у вік тиранський,
Від серця бажав, щоб жить у столиці
У Києві в нас, помер у тоскниці.
У Панові (Господі) жив, у Пані вмирає,
Ісаєвий жезл його підпирає.
В далеку іде дорогу зі світа,
До нас із небес пошле він привіти.
У світі не мав, Йозефе, спокою,
Був пастиром, як світ буривсь у бою.
А зараз дістав спочинок у небі,
Пан облюбував — узяв тож до себе.
Тож «многая» за життя і «вічна» при гробі
Ми пам’ять тобі вістим, до тебе приходим.
Раз ти помер, ми щодня вмираєм у світі,
Жить мусимо там, де слабкі в могутніх у гніті.
II
Мав титул значний, значні і клопоти,
У гробі його закінчились роботи.
Архієпископ і митрополита
Він київський був, не зміг мирно жити
І вівці пасти — це дуже боліло,
Та Богові так, напевне, хотілось,
Слухняно ішов на божую волю,
Багато нам смерть ота несе болю.
До Бога пішов. Нехай відпочине,
У небо в танок веселий поплине.
При музиці тій святі мають свято.
Хай кожного з нас було б туди взято.
III
Це київський вмер наш митрополита,
Така новина не може не бити.
Тукальський Йозеф. Екзархом до того
Царградського був він трону святого.
Звання мав значні, хоч дрібний був тілом,
У цнотах ясний,— казали всі сміло.
Він митри, звання всім уступає
І гідних відтак осіб наділяє.
Овечок своїх про те просить слово:
«Хай буду в віках!» О, церкви голово!
На хрест, що його носив для Христа ти,
Чоло похилив і небо впрохав ти.
IV
Ти не попрощавсь із нами, відходиш.
О пастирю, жаль в очах наших родиш!
Покору в собі набожну приносим,
Пробачення ми у тебе попросим.
Йдучи за Христом, навчившись покори,
Ми падаєм ниць: пробач, бувши в горі!
V
Тукальський помер. Лежить тут сьогодні,
Вже душу птахи віднесли господні.
У небо злетів отак, як і мірив,
Умерши, ожив — в Христа-Бога вірив,
Тукальський лежить. Одначе лиш тілом,
Бо мешка душа із Господом мило.
VI
«І за Ім’я моє будуть усі вас ненавидіти» ЛУКА, ГЛ. 21.
Як Нелюбович, я був ненавидний,
Слово господнє до мене те, видно,
Та як на мари лягли мої кості,
Мир мені дайте, не збурюйте злості!
Лазар Баранович,
архієпископ чернігівський