Останнім часом українське суспільство постало перед фактом – пастирі РПЦ та УПЦ КП уже повним ходом «лікують розкол». Тищечком-нищечком, як і годиться, – з нами ж інакше-бо і неможна...
І вони вже досягли неабиякого результату – відновлено євхаристичне спілкування двох конфесій. Не дивно, що в українському медіяпросторі пройшла навіть хвилька ейфорії, – ще ось-ось, мовляв, ще трошки, і УПЦ КП стане майже такою ж канонічною, як РПЦ! Це ж єпископи, це вам не якісь паскудні політики – вони уміють домовлятися! Головне – їм не заважати, сидіти собі тихенько, і ось тоді … УПЦ КП легітимізується в очах світового православ’я і відбудеться її історичне примирення з РПЦ. А православна нормалізація приведе до закінчення російської війни (адже ідеологічною основою гібридної війни є етнофілетична доктрина «російського світу»). Зрештою, збудеться одвічна мрія українців про помісну церкву. От скоро заживемо! І все це щастя зробить для нас Московська патріархія…
Вас, до речі, нічого не насторожує? Вона то зробить, а для чого?.. Може, варто відкласти на якусь хвилину ентузіазм, та трохи задуматись над цим питанням?
Отже, гіпотеза № 1, – наш Благий Господь доторкнувся до серця Кіріла Гундяєва, і відтоді московський першосвященик став на дорогу праведності: роздає своє майно бідним, допомагає по лікарнях немічним і безупинно проповідує Христа розіп’ятого, але в усіх трудах денно і нощно думає про те, яке б йому зробити добро для українців… От, зрештою, і надумав... Може таке бути? Звичайно! Для підтвердження цієї гіпотези не вистачає лише дрібниці – його інтерв’ю для СПЖ, у якому КГ засвідчить про те чудо, що йому нещодавно зробив Господь.
Гіпотеза № 2, – ніякого чуда не сталося. Просто українці «дотисли» моспатріархію переходами громад, відтоком вірних і законопроектами у ВР… У РПЦ злякалися за долю УПЦ МП і тепер заради неї готові практично на все – тепер бери їх хоч голими руками. Гіпотеза тримається на двох сумнівних постулатах: про незалежність РПЦ від Кремля і про щиру стурбованість моспатріархії долею УПЦ МП.
Гіпотеза № 3 – яка там незалежність РПЦ! Просто «у Кремлі є сили, зацікавлені у примиренні з Київським патріархатом», які розуміють безперспективність конфронтації з Заходом. Отже, якесь там добро у Кремлі (хоч би не майор КГБ?) злякалося американських санкцій і вирішило вдруге увійти до ліберальної річки, не чекаючи, доки шанувальники влаштують йому «мугабе». Швиденько розмінявши пішака, яким є моспатріархія, воно подасть сигнал Заходу про готовність до гібридної капітуляції і здобуде цінний «майданчик для переговорів» у вигляді комісії КП/РПЦ.
Недоліком гіпотези є три сумнівні припущення: що таємним лібералам Кремля не вистачає майданчиків; що заради «сигналів» богоданий дідусь вирішив позбутися важливого для його банди інструменту впливу (РПЦ – як зброя масового знищення); і що він схильний до такого екзотичного способу самогубства, як лібералізація курсу.
Серед цих, надзвичайно правдоподібних гіпотез, заради наукової об’єктивності розглянемо ще одну, геть неймовірну – № 4, згідно з якою все оце «відновлення сопричастя», – звичайнісінька гебешна провокація.
Всі ми люди, а значить – всі ми вразливі. Практично для кожного з нас можна підготувати таку наживку, від якої відмовитися буде майже неможливо. От скажімо, патріарх Філарет, ніби і не молода вже людина, а думаєте, у нього немає мрії? Мрії життя, до якої він ішов не один десяток років? Отож! Він занадто довго чекав її здійснення, щоб тепер спокійно поставитися до пропозицій москви, – а значить, на цьому можна зіграти.
Ні, патріарх Філарет не стане зрадником і не укладе шкідливої і ганебної угоди. Більше того – взагалі ніхто ніякої «великої угоди», про яку безупину голосить хор українських церковних москвооптимістів, не укладе. Бо вона неможлива. Бо між Україною і РФ розверзлась така прірва, що заповнити її можна лише у два способи: або українці зречуться своєї державності, національності, історії, мови, культурної ідентичності, гідності, розуму, совісті і здорового глузду; або РПЦ відмовиться від етнофілетичної доктрини «святоросійства».
Оскільки світоглядних умов для таких зрушень не існує, то і ніякого «покращення» не станеться. А буде процес. Буде довгий «діалог, який краще війни»: комісії, конференції, круглі столи, спільні заходи, обнімалочки, цілувалочки і т.п. І поки триватиме торгівля «канонічністю», доки компромісники напружено чекатимуть чуда, УПЦ КП повинна буде робити кроки назустріч «партнеру», «заспокоюючи громадську думку». Отоді то і виявиться, що і віра у нас з ними, мовляв, одна (що взагалі то дуже спірно), і відповідно, що вони – наші «брати у Христі», і зрештою, що війна за незалежність України є по суті – «братовбивчою».
Логіка імітаційного «діалогу» вестиме до того, що найбільша релігійна спільнота України стане провідником російсько-українського зближення (а скільки там українців співвідносять себе з УПЦ КП?). І все це під час війни. Прямо у ході бойових дій відбуватиметься розмивання образу ворога, що не може не вносити деморалізації в українське суспільство.
Можливо то лише випадковий збіг обставин, що друга велика українська деномінація – УГКЦ, уже понесла вірним «благу звістку» про необхідність «християнського примирення» з РФ. Показово, що архиєпископ Святослав (Шевчук) звіщаючи «мир», зауважив, що «російська сторона не визнає існування української нації, держави, історії і мови», – це вочевидь, повинно було проілюструвати актуальність розмов про мир із росіянами. Не виключено, що робота КГ по лінії Ватикану (Гаванська змова) уже приносить певні плоди.
Будь яке зближення з москвою матиме негативні наслідки не лише для держави, але і для самої УПЦ КП. В міру того, як Київський патріархат декларуватиме свою віросповідну (а отже і світоглядну) єдність з РПЦ, він прийматиме на свій баланс її негативний репутаційний тягар.
Відзначимо якість московської домашньої заготовки – від пропозиції РПЦ про «відновлення сопричастя» ми об'єктивно відмовитися не можемо. Ми не можемо просто відказати: «не потрібна нам ваша смердюча єдність». Тому що ми християни...
Але це не значить, що УПЦ КП варто грати за кремлівським сценарієм. Потрібно нарешті відкинути хибний шлях очікування і заглядання до московського рота. Проти нас ведеться війна, і «церковний діалог» це один із її фронтів. Якщо нам потрібна перемога, то треба наступати і на цьому фронті. Передусім на цьому, бо тут ми маємо величезну перевагу – віросповідну Істину. Правда, яка є нашою зброєю, свідчить, що сучасне «святоросійство» містить спотворення християнського віровчення (Кіпрский архиєпископ Хризостом II звинуватив керівництво РПЦ в єресі етнофілетизму). Саме ці спотворення є причиною поширення легального віросповідного україноненависництва у РПЦ, і відповідно – причиною сьогоднішньої війни.
Отож єдина раціональна альтернатива грі на гебешній балалайці полягає в тому, щоб використати «церковний діалог» для свідчення про Істину. Побажаємо патріарху Філарету, УПЦ КП і всім нам, цю альтернативу відшукати.
13.12.2017 Іван Горобець