Російська православна церква закордоном (РПЦЗ) - самоврядна церква у складі РПЦ МП (з 17.05.2007).
Віросповідно етнофілетична і царебожницька структура. Виникла у 1920 як об'єднання кліриків і мирян РосПЦ, які опинилися в еміграції внаслідок поразки білого руху у Громадянській війні на Роісі. У СССР до початку 2000-х іменувалась «карловацьким розколом».
Має власні розколи: у 1927 від РПЦЗ відкололись «Архієпископія західноєвропейських парафій російської традиції» (митрополит Євлогій (Георгієвскій)), і «Північно-Американська митрополія» (митрополит Платон (Рождєствєнскій)). 1970 – «Православна церква в Америці».
1927 РПЦЗ розірвала відносини з РосПЦ через її поневолення безбожною совіцькою владою і водночас відновили спілкування з польськими ієрархами, не визнаючи при цьому автокефалії Польської церкви, виданої Константинопольським патріархатом у 1924.
Під протекцією нацистів:
З кінця 1935 на «євлогіанські» парафії РосПЦ почали тиск з метою їх переходу до РПЦЗ, Рейхсміністерство релігійних культів надало Німецькій єпархії РПЦЗ статус «корпорації публічного права», який мали лише лютерани та католики. 1938 нацисти фінансували будівництво нового кафедрального собору Воскресіння Христового РПЦЗ на Гогенцоллерндамм у Берліні, а також капітальний ремонт 19 православних храмів. При цьому храми Західноєвропейського екзархату російських парафій було конфісковано і передано РПЦЗ.
1943 РПЦЗ не визнала виборів патріарха Сергія (Страгородського), заяву було позитивно оцінено у МЗС 3-го Райху.
У Німеччині митрополит Анастасій благословив генерала Андрєя Власова на створення РОА.
З приходом червоних у 1944 синод Сербської церкви зрадив РПЦЗ і скасував її юрисдикцію. Тоді ж починається широкий перехід РПЦЗ до «сергіанського» МП: 1945 - всі клірики РПЦЗ у Югославії - Сєргій (Ларін), Західноєвропейська єпархія РПЦЗ - Сєрафім (Лук'янов), парафії в Чехословаччині - Сєргєй (Корольов), східної Німеччини - Алєксандр (Нємоловскій), Болгарії - Сєрафім (Соболєв) разом із сімома російськими парафіями в Болгарії, Харбінська єпархія - Єлевферій (Воронцов).
З 1964 у РПЦЗ перемогла партія Грігорій Граббе, спрямована на оберігання своєї російськості і ізоляцію від світового православ'я та каноніувала свого першого (скандального) святого - Іоанна Кронштадтського. У 1969 році Архієрейський синод РПЦЗ визнав здійснені у 1960-1962 рр. хіротонії старостильних кліриків і вступив у спілкування з «флоринітською» ієрархією. З 60-х до середини 2000-х перебувала в євхаристійному спілкуванні з низкою старостильних юрисдикцій.
У 1990 РПЦЗ розпочала відкриття власних парафій у СССР і потім на постсовіцькому просторі.
Канонізація РПЦ «новомучеників», у тому числі царської сім'ї (що зробила сама РПЦЗ у 1981р.), прийняття документів, що регламентують зокрема відносини з державою та з інослав'ям на Архієрейському соборі МП у 2000, а також розчарування у діяльності «російських» парафій РПЦЗ заклали основу для діалогу з МП, який розпочався у 2004р. і завершився 17.05.2007 підписанням Акту про канонічне спілкування, згідно з яким РПЦЗ ставала «невід'ємною самоврядною частиною Помісної РПЦ».
Для РПЦЗ у XX столітті було характерне сприйняття церковного життя як атрибуту російськості, що було причиною постійної зверненості до московщини та чутливості до політики. З самого початку РПЦЗ зайняла принципову політичну позицію, яка була визначена на І Всезакордонному соборі 1921 року і повторена на ІІ Всезарубіжному соборі 1938 року. Вона полягала у безкомпромісній боротьбі з більшовизмом, аж до повалення комуністичного режиму, та відновлення на Росії монархії. Дореволюційна московщина ідеалізувалася.
РПЦЗ акцентувала на своїй московствості, на вірності традиціям дореволюційної Роісі. Провідний ідеолог РПЦЗ єпископ Грігорій (Граббе) писав: «На Зарубіжну Церкву лягла місія збереження у вигнанні вірності Російській Церкві, російському православному духу (!) та російській церковній православній культурі». У зв'язку з тим, що парафії РПЦЗ відвідують вихідці з багатьох традиційно православних країн, РПЦЗ почала позиціонувати себе як церква для всіх.
За словами першоієрарха РПЦЗ митрополита Іларіона, «наша Церква відкрита для всіх людей, з різних верств та етнічних груп, для американців, для афроамериканців, для всіх… Ми російська Церква, тому що ми дотримуємося російського шляху служіння Богу (!), традиціям сповідання віри, що склались на Росії».
Починаючи з митрополита Антонія (Храповицького) у РПЦЗ наголошують на особливому місці православної монархії. Влада Помазаника Божого, згідно з ідеологемами РПЦЗ, освячується через особливе церковне таїнство і є засобом для спасіння людей (!) на шляху соборного служіння Божій правді. У міжвоєнні роки москвинським царям приписувалась роль «Утримувача» (!) (2Фес. 2:7). Тому ідеологи РПЦЗ вважали, що відновлення Православного царства здатне врятувати апостасійний західний світ. Першим кроком на шляху до відновлення православного царства і тим самим порятунку апостасійного світу має бути покаяння російського народу за вчинені у минулому гріхи і молитовне прославлення державних мучеників — останнього царя та його сім'ї, «які жертовно загинули і своєю мученицькою кров'ю відкрили шлях до відновлення Російського царства».
За митрополита Філарєта (1964-1985) відбувся остаточний перехід до «охоронного» напрямку з властивими йому ізоляціонізмом і есхатологічними настроями. Почалося прийняття без відпускних грамот кліриків інших помісних церков. На межі 1960-1970-х рр. РПЦЗ почала визнавати грецьких старостильників як помісні православні церкви (!) і вступила до євхаристичного спілкування як із «матфеїтами», так і з «флорінітами».
У 1983 році відбулось загадкове анафематствування «нової єресі екуменізму» - без вказування її «лжеєпископів і лжевчителів» (!). Курйозно, що згадана анафема загадково «не була помічена» у самій РПЦЗ: жоден собор цієї структури не виносив рішень про безблагодатність жодної з «екуменічних» помісних православних церков.
Ще кілька курйозів:
Для РПЦЗ були характерні антиамериканські настрої. Але коли відбувся переїзд Архієрейського синоду РПЦЗ до США, антиамериканські настрої радикально змінились, — тепер США відводилась роль «головної сили, що протистоїть богоборчому комунізму». Керівництво та офіційні видання РПЦЗ підтримали військові дії США у В'єтнамі, вбачаючи у цьому боротьбу з «безбожним комунізмом».
Примирення із МП у 2007 році не означало ревізії світогляду. Так, 8 вересня 2009 року Архієрейський синод РПЦЗ (у зв'язку з виходом книги Георгія Митрофанова «Трагедія Росії: „заборонені“ теми історії ХХ століття у церковній проповіді та публіцистиці») дав позитивну оцінку діяльності глави «Російської визвольної армії» Андрія Власова та його руху. 16 червня 2017 року Архієрейський собор РПЦЗ закликав «розпрощатися із символами богоборства, позбавлятися колишнього прославлення вбивць назвами міст та сіл, вулиць та площ, станцій та парків», а також прибрати тіло Леніна з Красної площі.
Тривалий час керівництво РПЦЗ відмовлялась здійснювати канонізації окремо від РосПЦ, посилаючись на неможливість отримати згоду всієї Церкви. Винятком було початок шанування західних святих першого тисячоліття з ініціативи архієпископа Іоанна (Максимовича) у Західноєвропейській єпархії.
Самостійні канонізації розпочалися за митрополита Філарєта (Вознєсєнського) — першим канонізованим у РПЦЗ святим став Іоанн Кронштадтський у 1964 році.
Найзначнішою канонізацією РПЦЗ стало прославлення «новомучеників і сповідників російських», яку здійснив 01.11.1981 Архієрейський собор. Виходячи з визнання совіцької влади як по суті антихристиянської, Міхаїл Польській вважав «новомучениками російськими» всіх православних християн, убитих представниками державної влади в СССР; за таким трактуванням, християнське мучеництво змиває з людини всі колишні гріхи.
Особливі суперечки викликало питання канонізації царської сім'ї. Частина парафіян вимагала їх негайної канонізації, інша вважала, що вони не можуть бути канонізовані за жодних обставин. У Акті про прославлення Ніколай II отримує звання «Цар Мученик, Помазанник Божий, носій ідеї Православної Державності». У ньому вірність царю ставилася настільки високо, що були канонізовані навіть слуги царської сім'ї, включаючи католика Алоизия Труппа і лютеранку Катерину Шнайдер (!).
Після підписання 2007 року Акту про канонічне спілкування календар РПЦЗ став безсистемно наповнюватися іменами як канонізованих у МП новомучеників, так і неканонізованих потерпілих від комунізму.
У травні 1919 у Ставрополі - на території підконтрольній «білим» було створено «Тимчасове вище церковне управління на Південному Сході Росії» (ВВЦУ ЮВР). 14 жовтня 1920 року ВВЦУ ЮВР ухвалило, що всі «російські церкви за кордоном» ВВЦУ ЮВР вважає такими, що перебувають у своєму підпорядкуванні до встановлення зв'язку з патріархом Московським.
У грудні 1920 р. ВВЦУ ЮВР було перетворено на Вище російське церковне управління за кордоном (ВРЦУЗ), до підпорядкування якого увійшли парафії у Західній Європі, на Балканах, у Палестині, Північній Африці, Китаї, Японії, Південній Америці. Водночас єпархії, які опинилися на території Польщі, Прибалтики та Фінляндії, не увійшли до РПЦЗ.
Становище «білих» у Константинополі стало небезпечним з огляду на дружбу кемалістів з більшовиками. Це спонукало москвинських біженців податися до Королівства сербів, хорватів і словенців, де встановився антисовіцький монархічний режим. 1921р. ВРЦУЗ перебралось зі Стамбула до Сремських Карлівців, де сербський патріарх віддав у розпорядження росархієреїв патріаршу резиденцію (колишніх Карловацьких патріархів).
21.11-03.12.1921 в Сремських Карлівцях відбулися Всезакордонні церковні збори, згодом перейменовані в собор, який закликав до відновлення на престолі «законного православного царя з дому Романових» та утворив Вище російське церковне управління за кордоном (ВРЦУ) під головуванням митрополита Антонія, якому було засвоєно звання заступника патріарха. Це не сподобалося керівництву РосПЦ - 05.05.1922 у Москві на засіданні Священного синоду за головування патріарха Тіхона було прийнято постанову, що «Карловацький Собор закордонного російського духовенства і мирян не має канонічного значення», а ВРЦУ закордоном скасовувалося з огляду на те, що воно «захоплюється в область політичного виступу». 02.09.1922 Архієрейський собор у Сремських Карлівцях формально виконав волю патріарха Тіхона, розпустивши ВРЦУ, але заснував «з метою збереження правонаступництва Вищої Церковної влади» Тимчасовий закордонний Архієрейський синод з п'яти осіб «з обов'язковою участю митрополита Євлогія».
Після 1923 року стали погіршуватися стосунки між Архієрейським синодом РПЦЗ та митрополитом Євлогієм (Георгієвскім), який припинив поминання митрополита Антонія за богослужінням. 29 червня 1926 року митрополит Євлогій демонстративно залишив Архієрейський собор у Сремських Карлівцях, а 26.01.1927 рішенням Архієрейського синоду його заборонили у служінні.
Реагуючи на це рішення, митрополит Платон (Рождєствєнскій) і четверо з п'яти вікарних архієреїв Північно-Американської єпархії звернулися 31.01.1927 до американської пастви із заявою про неканонічність Архієрейського синоду РПЦЗ. У юрисдикцю митрополита Платона (Рождєствєнского) перейшли близько 200 парафій, у РПЦЗ залишилися близько 60 під єпископом Аполлінарієм (Кошовим).
05.09.1927 Архієрейський собор РПЦЗ, заслухавши послання заступника патріаршого місцеблюстителя митрополита Сєргія і Тимчасового патріаршого Священного синоду від 16/29.07.1927 («Декларацію митрополита Сєргія») ухвалив припинити відносини з РосПЦ через її поневолення безбожною совіцькою владою. Той самий собор відновив спілкування з польськими ієрархами, не визнаючи при цьому автокефалії Польської церкви, виданої Константинопольським патріархатом у 1924р. (!)
Потрапивши під заборону з боку Архієрейського синоду РПЦЗ, митрополит Євлогій визнав РосПЦ та митрополита Сєргія (Страгородского) до якого звернувся з апеляцією. Постановою митрополита Сєргія і Тимчасового патріаршого синоду від 09.05.1928 «Архієрейський Собор і Синод у Карлівцях» скасовувалися, а їхні дії та розпорядження оголошувалися скасованими і визнавалися «самочинством».
22.06.1934 заступник патріаршого місцеблюстителя митрополит Сєргій та Тимчасовий патріарший Священний синод видали постанову «Про Карловацьку групу», згідно з якою «закордонні російські архієреї та клірики «Карловацької групи» заборонялися в служінні. 10.09.1934 Архієрейський собор у Сремських Карлівцях відкинув указ митрополита Сергія; постанова була підписана 17 єпископами за винятком митрополита Антонія.
Примирення: спроба 1. У травні 1934 р. митрополити Антоній та Євлогій примирилися, але Архієрейський синод РПЦЗ вважав це недостатнім і не допустив митрополита Євлогія до служіння з кліриками РПЦЗ. У серпні 1934 р. Архієрейський собор РПЦЗ зняв з нього заборони, але тепер вже самого митрополита Євлогія ця постанова не задовольнила з огляду на формулювання, що він «сам засудив свій вчинок», «сам просив вибачення». В оточенні митрополита Євлогія в Парижі більшість виступила проти відновлення спілкування з «карлівцями».
Примирення: спроба 2. У листопаді 1935 року в Сремських Карлівцях під головуванням сербського патріарха відбулася нарада архієреїв, що належали до усіх гілок церковної діаспори. Було прийнято «Проєкт тимчасового Управління Російської Церкви за кордоном». Відновлення спілкування РПЦЗ з приходами митрополита Євлогія не відбулося, оскільки єпархіальні збори, скликані в Парижі митрополитом Євлогієм, відмовилися затвердити «Тимчасове положення».
З кінця 1935 Рейхсміністерство церковних справ Німеччини розпочало політику покровительства РПЦЗ. На «євлогіанські» парафії почали чинити тиск з метою їх переходу до РПЦЗ. 24.04.1936 Рейхсміністерство церковних справ Німеччини повідомило митрополиту Антонію про рішення уряду Пруссії та можливість будівництва нового кафедрального собору Воскресіння Христового в Берліні частково коштом міністерства.
У травні 1936 відбулася рада росєпископів Америки, де були і єпископи РПЦЗ. Рада ратифікувала «Тимчасове положення», підтвердивши і автономний статус Американського округу. У жовтні 1937 в Нью-Йорку відбувся VI Всеамериканський собор. Досягнута угода не була міцною. Історик Дмітрій Поспєловскій зазначав, що «для більшості православних американців, переважно західноукраїнського походження, група емігрантських єпископів-монархістів, які сидять у Югославії, нічого не значила». Тож попри досягнуте об'єднання стосунки між парафіями «карловацької» та американської орієнтації залишалися ворожими.
25.02.1938 видано декрет уряду Німеччини про перехід всього церковного майна у розпорядження Рейхсміністерства церковних справ. Рейхсміністерство релігійних культів підтримало Німецьку єпархію РПЦЗ і надало їй статус «корпорації публічного права», який був тоді лише у лютеран та католиків. 1938 року нацисти фінансували будівництво нового кафедрального собору Воскресіння Христового РПЦЗ на Гогенцоллерндамм у Берліні, а також капітальний ремонт 19 православних храмів. При цьому храми Західноєвропейського екзархату російських парафій було конфісковано і передано РПЦЗ.
Примирення: спроба 3. 14-24.08.1938 в Сремських Карлівцях під головуванням митрополита Анастасія пройшов Другий всезарубіжний собор, що представляв РПЦЗ, а зарубіжні парафії МП та «євлогіани» на Соборі не були. Через це Собор не досяг мети - об'єднання російської еміграції.
Після заняття у квітні 1941 Белграда німецькими військами почались репресії проти керівництва Сербської церкви. Ставлення військової адміністрації в Югославії до Архієрейського синоду було доброзичливим, однак 22.06.1941 співробітники гестапо обшукали покої митрополита Анастасія, канцелярію Архієрейського синоду та квартиру правителя справ синодальної канцелярії Григорія Граббе. Направлене до Рейхсміністерства прохання «відновлення церковного життя у звільнених від комуністичної влади областях» та «відтворення законної всеросійської церковної влади» було відхилено. Керівництво Німеччини не довіряло РПЦЗ з огляду на її монархізм та обмеженість її впливу на території СССР. У травні 1942 архієпископ Гермоген (Максимов) поступився тиском влади Хорватії, глава якої Анте Павелич 05.06.1942 призначив його Хорватським митрополитом. Митрополит Анастасій категорично не визнав утворення Хорватської православної церкви та заборонив архієпископа Гермогена у священнослужінні.
14.09.1943 через два дні після інтронізації патріарха Сергія (Страгородського) митрополит Анастасій заявив про невизнання виборів патріарха, що було позитивно оцінено в МЗС Німеччини. 21-26.10.1943 у Відні відбулась Архиєрейська нарада ієрархів РПЦЗ, яка заявила про невизнання обрання «Патріарха Всеросійського в Москві» та закликала на боротьбу з комунізмом.
10.11.1944 Синод РПЦЗ перебрався у Карлсбад.
14.11.1944 у день заняття Белграда червоною армією Архієрейський синод Сербської церкви скасував дію постанови Архієрейського собору від 31.08.1921 про прийняття під захист РПЦЗ зі збереженням її самостійної юрисдикції.
У Німеччині митрополит Анастасій мав кілька зустрічей із генералом Андрєєм Власовом, благословив створення Російської визвольної армії (РОА). 18.11.1944 він був присутній у Берліні на урочистих зборах, які проголосили заснування Комітету визволення народів Росії.
13.04.1945 єпископ Сєргій (Ларін) возз'єднав із МП росдуховенство у Белграді. Протягом квітня до кліру МП були прийняті всі клірики РПЦЗ у Югославії.
10.08.1945 патріарх РПЦ Алєксій I звернувся до архіпастирів і кліру «так званої карловацької орієнтації» із закликом до покаяння у вчиненому розділенні. У жовтні того ж року митрополит Анастасій відповів посланням, у якому назвав становище Церкви у СССР невільним. Це не спинило переходів: у серпні 1945 до МП перейшов митрополита перейшов голова Західноєвропейської єпархії РПЦЗ Сєрафім (Лук'янов), 15.10.1945 - парафії в Чехословаччині на чолі з єпископом Сєргієм (Корольовим), 23.10.1945 - парафії східної Німеччини на чолі з архієпископом Алєксандром (Нємоловскім), 30.10.1945 сім парафій у Болгарії з архієпископом Сєрафімом (Соболєвом), 27.10.1945 Харбінську єпархію з єпископом Єлевферієм (Воронцовом).
Місце відступників зайняли «переміщені особи»: військовополонені, жителі окупованих територій, викрадені на роботи до Німеччини і з різних причин не побажали повернутися на батьківщину, а також діячі РОА. У зв'язку із цим змінився географічний розподіл громад РПЦЗ: якщо між двома світовими війнами центрами зосередження «карловчан» були Балкани та Китай, то тепер на перше місце в Європі вийшла Німеччина, де перебували близько 200 тисяч переміщених осіб та Австрія, у зв'язку з чим на її території 14.07.1945 було утворено самостійну Австрійську єпархію.
26-29.11.1946 VII собор Північно-Американської митрополії у Клівленді під головуванням митрополита Феофіла (Пашковского) постановив «просити Його Святість Патріарха Московського возз'єднати нас у своє лоно… за умови збереження нашої повної автономії». Відносини РПЦЗ та Північноамериканської митрополії з того часу були розірвані. Статус Північноамериканської митрополії в РПЦ виявився невизначеним і міг бути охарактеризований як фактична самопроголошена автокефалія.
1948 після утворення Держави Ізраїль, яка була створена завдяки підтримці СССР, до юрисдикції МП перейшла частина російської духовної місії в Єрусалимі.
У травні 1949 РПЦЗ повністю втратила паству у Китаї у зв'язку з евакуацією росбіженців на острів Тубабао і далі до США і Австралії.
З 1948 почалося масове переселення російських переміщених осіб з Німеччини до США, Канади, Австралії, Південної Америки. Разом із мирянами виїжджало й духовенство. Прибуваючи в Новий Світ ці священики часто не залишалися в РПЦЗ, а переходили в Північно-Американську митрополію, що відокремилася.
У грудні 1950 після переїзду митрополита Анастасія (Грібановского) та Архієрейського синоду до США, у Свято-Троїцькому монастирі в Джорданвіллі відкрився другий після закінчення війни Архієрейський собор РПЦЗ. Тут вперше за весь час існування РПЦЗ митрополит здійснив чин мироваріння, яке до того часу РПЦЗ отримувала від Сербської церкви. Більше мироваріння у РПЦЗ не відбувалося. У тому ж році керівництво Північноамериканської митрополії засудило перенесення адміністративного центру РПЦЗ до США.
У 1950-і роки ставлення до РПЦЗ до МП стало ще більш критичним. Після здійснення панахиди за Сталіном Архієрейський собор у жовтні 1953 року ухвалив приймати кліриків МП через покаяння та підтвердив, що Зарубіжна церква не має спілкування з МП, а також закликав Помісні церкви до розриву з нею. Незважаючи на спроби МП ізолювати РПЦЗ, зв'язки між РПЦЗ та Помісними православними церквами не переривалися, проте збереження ними євхаристичного спілкування з МП неминуче призводили РПЦЗ до поступового відчуження від них та зближення з грецьким старостильним рухом, що вийшов з підпорядкування Елладській ПЦ. У 1960-1962 були хіротонізовані дев'ятеро ієрархів для «флоринітської» гілки грецького старостильного руху, що раніше не мала власного єпископату. Хоча Архієрейський синод РПЦЗ 30.11.1962 не визнав ці хіротонії, але значна частина архієреїв РПЦЗ була готова до розриву спілкування з помісними православними.
В останні роки першоієраршества митрополита Анастасія в РПЦЗ розгорілося протистояння поміж прихильниками архієпископа Іоанна (Максімовіча) та архієпископа Нікона (Ркліцкого), яких сприймали як найвірогідніших кандидатів у першоієрархи. Прихильники Іоанна виступали за «відкриту РПЦЗ» і були готові поступитися обрядом і календарем, а представники протилежної партії були схильні бачити в РПЦЗ структуру, головним завданням якої було зберігання російських традицій.
27.05.1964 90-річний митрополит Анастасій (Грібановскій) пішов на спокій, а новим першоєрархом було обрано молодшого за хіротонією єпископа Брісбенського Філарета (Вознєсєнского). Хоча новий першоєрарх нібито не належав до жодної з партій, фактично на нього мав величезний вплив протопресвітер Грігорій Граббе, тобто у РПЦЗ перемогла партія ізоляціоністів. На тому ж соборі було здійснено канонізацію Іоанна Кронштадтского.
РПЦЗ стала на позиції самоізоляції від вселенського православ'я через неприйняття МП та екуменічного руху. У 1969 році Архієрейський синод РПЦЗ визнав здійснені у 1960-1962 рр. хіротонії старостильних кліриків і вступив у спілкування з «флоринітською» ієрархією.
У 1969-1970 рр. РПЦЗ виступила з різким засудженням дарування Північно-Американській митрополії під назвою «Православна церква в Америці» статусу автокефальної церкви з боку МП. 14.09.1971 Архієрейський собор РПЦЗ ухвалив, що перебуває у спілкуванні не з МП, а з «катакомбною церквою». Під впливом греків-старостильників собор класифікував екуменізм як єресь.
8-19.09.1974 року у Свято-Троїцькому монастирі у Джорданвіллі пройшов Третій Всезакордонний собор РПЦЗ з проблеми дотримання «російського церковного побуту» у закордонних умовах.
Припинення офіційних стосунків і з «флоринітами», і з «матфіївцями».
Не бажаючи миритися з існуванням в РПЦЗ парафій, де богослужіння відбувалося за новим стилем, у вересні 1974 матфеївці направили в США делегацію, яка неодмінною умовою продовження подальшого спілкування з РПЦЗ постановила підписання членами Архієрейського синоду РПЦЗ «Викладу віри», у якому анафематувався новий календарний стиль та екуменізм. Єпископи РПЦЗ відмовилися від підписання «Викладу Віри» і 20.02.1976 «матфеївський» Синод церкви видав енцикліку про остаточний розрив із РПЦЗ. Тим часом 1974р. «флориніти» розкололися на п'ять ворогуючих груп і 1975р. першоєрарх РПЦЗ митрополит Філарет (Вознесенський) заявив про розрив церковного спілкування з «флоринітським» Синодом.
19.10. (01.11) 1981 відбулась канонізація Новомучеників і Сповідників Російських та сім'ї останнього російського імператора Ніколая II, як «Царських Мучеників». Великий резонанс мала анафема на екуменізм, що видана РПЦЗ у 1983р. Визначення терміна «екуменізм» у тексті анафеми не давалося, анафема не фігурувала в протоколах Собору, але її текст було опубліковано.
21.11.1985 помер митрополит Філарєт (Вознєсєнскій). 22.01.1986 Архієрейський собор обрав новим першоієрархом РПЦЗ архієпископа Віталія (Устінова), який, спираючись на підтримку членів Архієрейського синоду, доклав усіх зусиль до усунення закулісного впливу партії єпископа Грігорія (Граббе). та членів його сім'ї. Зокрема, за звинуваченням у скоєнні великих фінансових порушень було звільнено з посади начальника Російської духовної місії в Єрусалимі архімандрит Антоній (Граббе).
07.04.1990 клір і приход Цареконстантинівського храму в Суздалі на чолі з архімандритом Валєнтіном (Русанцовом) заявив про перехід до РПЦЗ, що мало широкий резонанс. 15.05.1990 Архієрейський собор РПЦЗ ухвалив «Положення про вільні парафії», яке передбачало початок легального існування єпархій та парафій РПЦЗ на території СССР. Після цього почалося масове прийняття до РПЦЗ парафій у різних регіонах країни. Рух за перехід до РПЦЗ був зумовлений популярними на той час ідеями демонтажу всієї комуністичної системи, у тому числі «совіцької церкви».
4.10.1990 Архієрейський Синод РПЦЗ призначив архімандрита Валентіна (Русанцова) екзархом Російської православної вільної церкви та керуючим справами при Суздальському єпархіальному управлінні, а 10.02.1991 він був хіротонізований на єпископа Суздальського. До грудня 1991 РПЦЗ мала близько 300 легальних та «катакомбних» громад у країнах колишнього СССР.
У міру зростання числа «російських» парафій у РПЦЗ посилювалися протиріччя. Найбільш помітним став конфлікт Валентіна (Русанцова) із Лазарем (Журбєнком). Останній вважав, що очолює «катакомбну церкву», що діє біля всього СССР, дії Валентіна (Русанцова) він вважав вторгненням на свою канонічну територію. Для того, щоб вирішити конфлікт між ними, Архієрейський синод у січні 1992 направив до РФ єпископа Канського Варнаву (Прокоф'єва) як представника Архієрейського синоду в РФ. Після прибуття до Москви на запрошення колишнього клірика МП Алєксія Авер'янова Варнава відкрив обійстя РПЦЗ у одному з корпусів колишньої Марфо-Маріїнської обителі на Великій Ординці. Участь Алєксія Авер'янова та єпископа Варнави у низці скандальних акцій «Пам'яті» завдала величезної шкоди репутації РПЦЗ. Крім того, втручання єпископа Варнави у церковні справи інших єпархій РПЦЗ підштовхнули як Валєнтіна (Русанцова), так і Лазаря (Журбєнко) до рішення залишити РПЦЗ. 17.07.1993 архієпископ Лазар (Журбєнко) провів у Одесі з'їзд духовенства «Російської істинно-православної церкви», де заявив про відділення від Архієрейського синоду РПЦЗ. У відповідь Синод РПЦЗ звільнив архієпископа Лазаря і єпископа Валєнтіна «на спокій», проте вони не підкорилися цьому рішенню, продовживши керувати своїми парафіями. 09.11.1993 Архієрейський синод РПЦЗ звільнив єпископа Варнаву з посади Синодального представника, але це не зупинило різкий спад «карловацького» руху в РФ та країнах СНД.
22.02.1995 Архієрейський синод РПЦЗ заборонив у служінні архієпископа Лазаря (Журбєнка) та єпископа Валєнтіна (Русанцова) і не визнав архієрейських хіротоній єпископів Феодора (Гінєєвського) та Серафима (Зінченка). 14.03.1995 Валентин, Феодор та Серафим самовільно відновили діяльність Суздальського ВВЦУ, утворивши таким чином нову юрисдикцію - Російську православну вільну церкву.
Після відокремлення «валентинівських» парафій у березні 1995р. у житті роспарафій РПЦЗ настало деяке затишшя. Єпископ Євтихій (Курочкін) очолив після цього парафії у всьому колишньому СССР, крім Чорноморсько-Кубанської єпархії єпископа Веніаміна (Русаленко). У цей час на тлі зменшення кількості парафій набув поширення виїзд священиків за кордон для постійного служіння на закордонних парафіях. 09.12.1995 єпископ Агафангєл (Пашковскій) склав присягу в Синодальному соборі в Нью-Йорку і отримав грамоту з титулом єпископа Сімферопольського, після чого повернувся до України. У вересні 1996р. Архієрейський собор РПЦЗ позбавив сану єпископа Валєнтіна (Русанцова), і відновив діяльність Архієрейської наради російських преосвященних, номінальним керівником якої став архієпископ Лазар (Журбєнко).
На Соборі РПЦЗ 2000 був проголошений курс на зближення з МП, що викликало протест у всьому світі. На ім'я першоєрарха та Архієрейського синоду почали надходити десятки звернень від духовенства та мирян з проханням скасувати неправомірні рішення Архієрейського собору 2000р. про початок діалогу з МП.
23.10.2001 митрополит Віталій (Устінов), який чинив опір примиренню з МП, пішов на спокій, 24.10.2001 першоієрархом РПЦЗ обрали архієпископа Лавра (Шкурла). Митрополит Віталій брав участь у вечірньому засіданні Собору, зайнявши місце головуючого, привітав архієпископа Лавра з обранням на першоієрарха РПЦЗ. 25.10.2001 митрополита Віталія відвезли з будівлі Синоду до Преображенського чоловічого скиту в Мансонвіллі, де 27.10.2001 від його імені було поширено «Надзвичайну заяву», в якій говорилося, що митрополит Віталій відкликає свій підпис «про добровільний відхід на спокій і передачу повноважень архієпископу Лавру». 03.11.2001 позбавлений сану єпископ Варнава (Прокоф'єв) прибув у Спасо-Преображенський скит у Мансонвіллі, де започаткував «Російську православну церкву у вигнанні» під формальним керівництвом митрополита Віталія. Переважна більшість духовенства та мирян за кордоном залишилися вірними Архієрейському синоду на чолі з митрополитом Лавром. До РПЦЗ(В) приєдналися лише кілька священиків в Америці та Канаді та 8 кліриків у Франції, тоді як на пострадянському просторі розкол підтримали більше половини кліриків РПЦЗ: архієпископ Лазар (Журбєнко), єпископ Веніамін (Русалєнко) та близько 60 священиків.
24.09.2003 у Нью-Йорку митрополит Лавр зустрівся з президентом РФ Путіном, який передав йому листа від патріарха Алєксія II і запросив відвідати РФ. 8-12.12.2003 в Наяку відбулася Всезакордонна пастирська нарада, де в тому числі було вирішено прагнути досягти «єдності двох частин Російської Церкви, в Росії та за кордоном». 17.12.2003 указом Архієрейського собору РПЦЗ було утворено комісію для переговорів із МП. Переговорні комісії упродовж 2004-2006рр. підготували «Акт про канонічне спілкування». 7-14.05.2006 у Сан-Франциско відбувся Всезакордонний собор РПЦЗ, який схвалив «Акт».
Швидке злучення з МП викликало критику як тих, хто залишив РПЦЗ, так і тих, що залишилися в ній. Напередодні підписання «Акту» деякі клірики та парафії стали переходити до «Російської істинно-православної церкви». 08.05.2007 у супровідному листі до указу про поминання патріарха московського зазначалося: «дотримуючись принципу ікономії, ухвалив, що поминання священоначалія Московського патріархату не ставиться в обов'язок там, де з різних причин воно може призвести до спокус».
16.05.2007 рішенням Священного синоду МП «тимчасове архіпастирське окормлення колишніх парафій РПЦЗ в РФ, згідно з Додатком до «Акту» доручалося єпископу Євтіхію (Курочкіну) з призначенням його єпископом. (Курочкін - сонце РПЦ).
17.05.2007 у храмі Христа Спасителя патріарх Алєксій II та митрополит Лавр у присутності Путіна підписали Акт про канонічне спілкування. Ті, хто був налаштований непримиренно до МП почали групуватися навколо єпископа Одеського Агафангела (Пашковського), єдиного ієрарха РПЦЗ, який не визнав «Акт». Він разом зі своїми прихильниками провів 10-11.06.2007 у Нью-Йорку збори, на яких серед присутніх було засновано «Тимчасове Вище Церковне Управління Російської православної церкви Закордоном» (ВВЦУ РПЦЗ) на чолі з єпископом Агафангелом (Пашковським) оформивши розкол організаційно. Як і в 2001р. більшість приходів, що відокремилися, знаходилося у країнах колишнього СССР; так Одеська єпархія, де служили 22 клірики, у повному складі пішла у розкол. У Пд. Америці до Агафангела пішли більше половини парафій РПЦЗ, причому в Бразилії пішли всі з семи парафій.
16.03.2008 помер митрополит Лавр. 12.05.2008 новим першоієрархом було обрано архієпископа Іларіона (Капрал).
У листопаді 2010р. стало відомо, що до РПЦЗ прийнято цілу неканонічну юрисдикцію західного обряду, яка налічувала десять парафій і сформувала Братство святого Григорія Великого. 17.05.2011 парафії західного обряду були виділені в окреме вікаріатство.