Те, що філія Московського Патріархату в Україні (далі – МПвУ), та РПЦ загалом, активно ведуть гібридну війну проти України, на сьогодні не підлягає сумніву... Але проявом цієї війни є не тільки відкрита підтримка МПвУ російської агресії та сепаратистів, не тільки відмова в вшануванні полеглих за волю України, а і спроба нав’язати «російський світ» через політичні канонізації. На великий жаль, багаторічний вплив РПЦ МП на українських православних полишив певний слід у духовної свідомості ряду кліриків та мирян, що виразилося у бездумному вшануванні певних московських святих, зокрема останнього російського імператора Ніколая ІІ та його сім’ї. Розповсюдженню цього вшанування, крім потужної інформаційної компанії РПЦ МП, сприяє той факт, що на 2017 р. припадає 100-я річниця більшовицького перевороту, а сім’я Романових є однією з мільйонів жертв цього нелюдського совітського режиму.
Разом з тим, на нашу думку, безоглядне визнання та шанування цієї політичної канонізації РПЦ МП не тільки несе дуже небезпечні наслідки для УПЦ КП, але і є елементом духовної гібридної війни проти України. Саме тому, у цій статті ми спробуємо проаналізувати і дати оцінку всім аспектам «святості бувшого російського імператора Ніколая ІІ та його сім’ї», а також пояснити небезпеку подібного вшанування для Українського Православ’я, та загалом для України.
Коли загально звести всі чини Православної Церкви, у яких прославляються святі, ми отримаєм три підстави прославлення:
1) За праведне православне християнське життя: святителі, преподобні, благовірні, безсеребреники, блаженні і т.д.
2) Великомученики і Мученики – прийняли стражданням за свідчення віри в Ісуса Христа (віри в Бога) за часів гонінь і при спробах гонителів змусити відректися від віри;
3) Страстотерпці, або ті, що прийняли мученицьку кончину не за християнську віру, на відміну від мучеників, а від своїх близьких і (або) одновірців – в силу їх злоби, користолюбства, підступності, змови. При цьому, як що ми подивимось на їх життєписи, вони наперед знали про свою смерть, але свідомо прийняли це страждання за виконання Заповідей Божих (Заповіді Ісуса Христа і Заповіді Закону Божого). [1]
У Православній Церкві, принаймні у Вселенському Православ’ї, практично немає мирян, життя яких було б визнано праведним, а виключення складають виключно біблійні персонажі. Константинопольський патріарх Максим V свідчив, що «мирська людина є грішна, їй дуже важко досягнути праведності та святості. Таки люди є винятком, якій підтверджується нетлінням мощів та свідченням історичних джерел» [2, ст. 46].
Подібна оцінка цілком відповідає історичним джерелам про життя Ніколая ІІ, зокрема його щоденників та іншим документам. Крім того, що він мав коханок, палив та навіть давав палити своїм дітям (це засвідчено світлинами), імператор активно захоплювався полюванням. При цьому, об’єктом його полювання були не тільки дикі тварини, але навіть звичайні птахи, коти та собаки, яких він забивав просто під час своїх прогулянок парком…. Загалом, коли користатися щоденником Ніколая ІІ і архівними документами , то його жертвами стало більш 20 тисяч котів, а також багато інших тварин [3].
Проте, з рештою, така світська поведінка, яка явно не відповідає критеріям церковного прославлення в чині преподобних, була властива багатьом можновладцям, які потім були канонізовані в чині благовірний… Тому розгледимо відношення Ніколая ІІ та його сім’ї до Православної Церкви.
Аналіз фактичної православності останнього російського імператора Ніколая ІІ і його сім’ї займає особливе місце в питанні їх канонізації. Адже, згідно, нехай і неканонічним. але реальним законам Російської імперії, саме імператор був очільником Російської Православної Церкви. Цей факт примушує нас найперше дуже уважно подивиться на православну віру та свідомість самого Ніколая ІІ, що, на наш погляд, пояснить справжнє ставлення останнього російського імператора до РПЦ.
Не дивлячись на всі приклади, які на сьогодні проводить РПЦ МП, «релігійність царської сім’ї, при всій її зовні традиційній православності, носила чітко виражений характер інтерконфесійного містицизму» [10, ст. 85]. Цей висновок випливає з багатьох фактів, зокрема широко відома холодність царської сім’ї, головним чином, цариці, до російського духовенства, що особливо яскраво виявляється в одному з листів імператриці Олександри Федорівни, які вона написала чоловіку у 1916 р.: «в Синоді одні тільки тварини» [4, ст. 227]. Як свідчить щоденник імператора та листи імператриці, вони мали найбільш відверті відносини не з представниками православної ієрархії та духовенства, а з різними містиками та магами.
Так, досить довгий час, одним з найближчих радників імператора Ніколая ІІ був французький містик і окультист Нізье Антельм Філіп, який навіть подарував імператриці ікону з дзвіночком, який повинен був дзвонити при наближенні до Олександри Федорівни людей «з поганими намірами». Погляди цієї людини були настільки антихристиянськими, що навіть духовник імператриці називав її «породженням бісівських сил». При цьому, не дивлячись на заклики архієреїв РПЦ, «наш друг месьє Філіп», як його називала імператриця, залишався найбільш довіреною особою Ніколая ІІ до своєї смерті 2 серпня 1905 р.
Після «месьє Філіпа», його місце друга та головного радника царської родини зайняв широко відомий у вищому світі французький спірит, маг, голова міжнародного ордена мартиністів Папюс: «На початку жовтня 1905 р Папюс був викликаний в Санкт-Петербург високопоставленими послідовниками, які дуже потребували поради через страшну кризу, яку переживала в той час Росія. Маг був негайно запрошений в Царське село. Після короткої бесіди з царем і царицею він на наступний день влаштував урочисту церемонію чаклунства і викликання духів покійних. Крім царя і цариці на цій таємничій дії була присутня одна тільки особа: ад’ютант імператора капітан Мандригка, тепер генерал і губернатор Тифлісу. Інтенсивним зосередженням своєї волі вчителю вдалося викликати духу царя Олександра III, безперечні ознаки свідчили про присутність невидимої тіні. Незважаючи на стискачий його серце жах, Ніколай II поставив батькові питання, повинен він або не повинен боротися з ліберальними течіями, що загрожували захопити Росію. Дух відповів: «Ти повинен незважаючи на будь що, придушити революцію, що починається. Але вона ще відродиться і буде тим сильніше, чим суворіше повинна бути придушена сьогодні. Що б не трапилося, будь бадьорий мій сину, не припиняй боротьби». Здивований цар і цариця ще ламали голову над цим зловісним віщуванням, коли Папюс заявив, що його логічна сила дає йому можливість запобігти передбачену катастрофу, але що дія його заклинання припиниться, як тільки він сам зникне з «фізичного плану». Потім він урочисто здійснив ритуал заклинання» [5, ст. 236-237].
Не менш антиправославним виглядає і зв’язок Ніколая ІІ з Распутіним, який тривав та поглиблювався до самої його смерті, незважаючи на загальну спокусу і найрішучіші протести членів родини Романових та найвизначніших людей Російської імперії: Великої Княгині Єлизавети Федорівни, яка називала Распутіна «служителем сатани», інших Великих Князів, митрополита Володимира (Богоявленського), митрополита Антонія (Вадковського), духівника царської сім’ї єпископа Феофана (Бистрова), голови уряду П. Столипіна, міністрів, державних і громадських діячів …
Варто зауважити, що першими проти Распутіна виступили не «соціалісти» і «богоборці», як про це сьогодні пишуть деякі ревнителі вшанування Ніколая ІІ, а відомий, глибоко православний, письменник М. Новоселов і переконаний монархіст, друг імператора Ніколая ІІ, Л. Тихомиров. Описуючи боротьбу російських православних ієрархів та державних діячів з впливом «святого старця» на царську сім’ю, безпосередній очевидець і учасник багатьох подій того часу, митрополит Веніамін (Федченко) відзначає: «…поступово почали розкриватися деякі сторони проти Распутіна. Єпископ Феофан і я переконували його змінити спосіб життя, але це було вже пізно, він йшов своїм шляхом. Єпископ Феофан був у царя і цариці, переконував їх бути обережними щодо Г(ригорія) Е(фимовича Распутіна), але відповіддю було роздратування цариці … Потім було виявлено абсолютно точні, документальні факти, єпископ Феофан порвав з Распутіним. За його дорученням я дав відомості для двору через князя О., їздив до інших, але нас мало слухали, він був сильніше. Тоді цар зажадав документи … Ніщо не змінило справи. Намагався впливати Санкт-Петербурзький митрополит Володимир, але без успіху, був за те (як говорили) переведений до Києва, де його в 1918 році вбили більшовики … Зверталися до царя члени Державної ради – марно. Впав у немилість за те саме і новий обер-прокурор Синоду О.Д. Самарін – дуже чиста людина. Відсторонений був і Л.А. Тихомиров, колишній революціонер-народоволець, а потім захисник ідеї самовладдя і друг царя. Зібралася якось група інтелігентів написати «відкритий лист» царю, але Тихомиров переконав їх не робити цього: «Все марно! Господь закрив очі царя, і ніхто не може змінити цього» [6, ст. 142]. З рештою, негативну церковну оцінку впливу Распутіна на Ніколая ІІ та його наслідки, як явну перешкоду канонізації, надала і Синодальна комісія РПЦ МП у 1996 р. [7, ст. 51-54]
Також, проти нормального православності вірування Ніколая ІІ та його сім’ї, свідчить їх зв’язок з масонами, що, по свідченню прот. Г. Шавельського, «зробили його фаталістом, а сімейна обстановка – рабом своєї дружини» [8, ст. 296]. Крім того, відкрити в кінці ХХ ст. документі явно свідчать про масонство, як одне з серйозних джерел масонського містицизму в царській сім’ї [9, ст. 379-444]. Саме «масонська, фаталістична свідомість Ніколая ІІ найбільш проявилася в його ставленні до т.зв. «Записки Павла І», у якій надається передбачення долі останнього російського імператора. Бо тільки нерозумінням православ’я можна пояснити прийняття її як безумовного Божественного приречення, як це вирішив Ніколай II. Пророцтво в першу чергу завжди є попередженням про небезпеку гріховного життя, помилкової діяльності та закликом до покаяння й виправлення, але ніяк не фатумом, не свавіллям всемогутнього Бога. Якби Цар більше спілкувався з православними архієреями та священиками, а не з французькими окультистами і російськими псевдо старцями, то може бути і не надав би цій Записці безумовного значення і не зрікся б від престолу, не впав у безнадію, не діяв, повіривши в долю. Адже Православне християнство і фаталізм несумісні» [10, ст. 85].
На нашу думку, не зайвим буде відзначити і те, що в оточенні царської сім’ї завжди, і до кінця життя, були люди переважно неправославні: католики, англікани, лютерани. У цій екуменічній атмосфері виховувався і цесаревич Алєксєй, чого, природно, не міг би дозволити собі жоден строго православний християнин. Тому немає нічого дивного і в тому, що цар навіть мав намір стати патріархом, але не отримав згоди російських православних архієреїв [11, ст. 146-147].
Духовний світ і інтереси Ніколая ІІ переконливо характеризує література, яка його найбільш цікавіть, а також дозвілля. Так, Синодальна комісія РПЦ МП, що вивчала його щоденники, відзначає: «улюбленим чтивом Государя була світська, особливо історична література … У коло його читання входять імена О. Дюма, А. Доде, А. Конан Дойля, І. Тургенєва, Л. Толстого, М. Лєскова, А. Чехова, Д. Мережковський та інші. До читання Біблії Імператор звертається вкрай рідко …» [7, ст. 62-63]. Загалом, як у часі царювання, так і після зречення, останній російський імператор абсолютно не цікавився Святоотцівською або богословською літературою, згадка про яку цілком відсутня в щоденниках. Що до дозвілля, то «Щодня Імператор акуратно записує в свій щоденник: «чудовий день» – прогулянка – обід – читання художньої чи історичної літератури – гра в кості або карти – дощ – обідня – прогулянка – і так далі ..» [7, ст. 67].
Ще одним маркером, який також дуже точно характеризує релігійність Ніколая ІІ, є його ставлення до молитви, зокрема православного богослужіння. Як свідчать щоденники останнього російського імператора, богослужіння відбувалося швидко і з значними скороченнями [12, ст. 618]. Наприклад, літургія на Трійцю, разом з вечірнею та уклінними молитвами, займала менше двох годин [12, ст. 636].
Не менш негативним, попри всі підписані Ніколаєм ІІ акти канонізацій початку ХХ ст. та традиційні пожертви на церковні нужди, було ставлення останнього імператора до проблем Російської Православної Церкви, главою якої він був згідно законам Російської імперії.
На момент коронації Ніколая ІІ, Російська Православна Церква, не дивлячись на державну підтримку, перебувала у глибокій кризі, яка була викликана майже двохсотрічним керуванням за протестантським зразком, коли її очолював мирянин (імператор) і фактичну підпорядкованість обер-прокурорам, царським фаворитам, що виразилася в їх втручанні в будь-які, в тому числі в чисто внутрішнє-церковні справи. Таке положення викликало явну занепокоєність більшості російських архієреїв, викладачів православних семінарій та академій, які розуміли всю небезпеку подобного становища. Але Ніколай ІІ та його найближче оточення не бажали бачити проблеми. Характеризуючи реальне розуміння останнім російським імператором потреб Церкви, митрополит Веніамін (Федченко) писав: «Панування держави над Церквою в психології царських і вищих кіл дійсно було до загальної біди» [6, ст. 139].
Навіть у кризовий час першої російської революції, Ніколай ІІ, коли ієрархи РПЦ закликали його дати згоду на скликання Помісного Собору, на якому планувалося поставити законного патріарха, згідно 34-го апостольського правила, імператор написав 31 березня 1905 року на доповіді Святійшого Синоду про скликання Собору: «Визнаю неможливим зробити у часи, які нині переживаєм, настільки велику справу» [13, ст. 57], а царський указ від 17 квітня 1905 року про «зміцненні основ віротерпимості» готувався імператорським урядом без будь-якої участі православних ієрархів та Святійшого синоду. Внаслідок цього, Російська Православна Церква виявилася єдиною з усіх релігійних об’єднань імперії, яка за новими законами не отримала ніяких свобод, так і залишившись державним «Відомством».
Описуючи положення Російської Православної Церкви перед І Світовою війною, а фактично до зречення Ніколая ІІ, архієпископ Іларіон Троїцький (прославлений Московським Патріархатом як святомученик і сповідник) констатує: «Перед початком війни Церква в Росії була принижена до крайності … Церковне життя в новому законодавстві абсолютно не виділена з кола повноважень представницьких установ. І тепер юридично обговорювати і вирішувати багато питань навіть внутрішньо-церковного життя отримали право і Фрідман, і Чхеїдзе. Поневолення Церкви державою досягло остаточного розвитку. … Роки йшли за роками … становище Православної Церкви ставало нестерпним. Церковне життя приходило все в більший і більший розлад. … Ставлення царської династії до Православної Церкви – це історичний приклад невдячності … Жахливою ганьбою і тяжким всенародним лихом закінчується петербурзький період російської історії» [13, ст. 57-60].
Навіть у самому факті зречення Ніколая ІІ є явний факт нехтування своїми обов’язками по відношенню до РПЦ. Будучи її очільником, якій зобов’язувався: «за власним духовним потягом Нашим, і по силі Основних законів першим охоронцем у Вітчизні Нашій інтересів і потреб Церкви Христової» [14, ст. 79], фактом свого зречення він обезголовлює те Тіло, яке очолював, хай навіть неканонічно, і яке було доручено йому захищати. При цьому немає ніяких свідчень, що Ніколай ІІ перед цім розмовляв, або спробував розмовляти з російськими ієрархами.
Також, у певній мірі, оцінку діяльності Ніколая ІІ не тільки як державного діяча, а і як очільника РПЦ, надав Святіший Синод у своїм Зверненні від 9 (23) березня 1917 року з приводу зречення імператора і відмови Великого князя Михайла Олександровича прийняти владу. У цьому Зверненні Синод не виявив жалю ні з приводу того, що сталося, ні навіть в відношенні арешту колишнього російського імператора і тим ясно показав свою негативну оцінку загальній діяльності Ніколая II.
Підсумовуючи все вище викладене, неможливо не погодитися з висновком Комісії Священного Синоду РПЦ МП з канонізації, який був зроблений в 1996 р.: «Підводячи підсумок вивченню державної та церковної діяльності останнього Російського Імператора, Комісія не знайшла в ній достатніх підстав для його канонізації» [7, ст. 5].
Отже, життя і діяльність Ніколая ІІ та його сім’ї не дають підстав для канонізації, але, як спробують доказати деякі його шанувальники, ці підстави дає їх «гибель від руки богоборців».
Викладені вище обставини життя і царювання загалом не викликають суперечки що до неможливості канонізації Ніколая ІІ. Саме тому, прибічники церковного вшанування стверджують: саме добровільність зречення, поведінка під час арешту, а також сама страта – є підставою для прославлення останнього російського імператора в чині мученика або страстотерпця.
Разом з тим, є певні особливості чисто російського церковного сприйняття царської (імператорської) власті, які, по нашому міркуванню, загалом роблять неможливим канонізацію Ніколая ІІ.
Приймаючи рішення про канонізацію останнього російського імператора Ніколая ІІ, архієрейський синод РПЦЗ, а потім і Московського Патріархату, практично полишив по-за увагою такий важливий факт, як особлива церковна сакралізація російської монархії і особи імператора в дореволюційній РПЦ, яка не має аналогів у історії Православної Церви. Але саме вона є чи не основною перешкодою церковного прославлення Ніколая ІІ.
Початком сакралізації царської власті в Московії і далей у Російській імперії, потрібно вважати події 1613 р., а саме клятву при зведенні на трон першого з династії Романових. Отже, Великий Московський собор 1613 р. постановив: «Заповідаємо, щоб обранець Божий, Цар Михайло Федорович Романов був родоначальником Правителів на Русі з роду в рід, з відповідальністю в своїх справах перед Єдиним Небесним Царем. І хто ж піде проти цього соборного постановлення – Цар чи, патріарх чи, і кожна людина, та буде проклята цією постановою в цьому житті і в майбутньому, бо відлучений буде він від Святої Трійці» [15, ст. 22-74].
Як бачимо, цей державно-церковний акт помазання на царювання, накладає цілком конкретну канонічну відповідальність за збереження та спадковість самодержавної монархії в Російській державі на всіх без винятку, у тому числі – на царя (імператора). Це дуже важливий момент, до якого ми ще повернемось, коли будемо розглядати саме зречення Ніколая ІІ.
Церковна сакралізація царської (імператорської) влади в Росії отримала своє законодавче продовження в часі царювання Петра І, коли 25 січня 1721 р. був виданий «Указ про створення Священного урядового синоду», згідно з яким російські імператори робилися очільниками РПЦ. При цьому, усі члени синоду приносили особливу присягу, у якій визнавали російського монарха «вищим суддею» (Исповедую же с клятвою крайняго Судію Духовныя сея Коллегіи быти Самаго Всероссійскаго Монарха Государя нашего всемилостивейшаго). Отже, актам Петра І, російські імператори додали до своєї церковної сакралізації не просто відповідальність за Православну Церкву в імперії, а й, нехай і антиканонічно, очолили її.
І, з решти, остаточна церковна сакралізація російської монархії з боку «Священного урядового синоду» відбулася у часі царювання імператриці Єкатєріни ІІ, коли по її наказу у «Синодик Неділі Православ’я» був доданий 11 анафематизм: «Помышляющим, что Православные Государи возводятся на престол не по особенному о них Божию благоволению и что при помазании дарования Святого Духа к прохождению великого царского служения на них не изливаются, и вследствие сего дерзающих на бунт и измену – анафема».
Таким чином, вже до кінця XVIII ст., у Російської Православної Церкві склалася особлива церковно-юрисдикційна сакралізація царського служіння, а особа імператора набула особливого змісту не тільки в державному, але і церковному плані. І хоча сьогодні деякі богослови Московського Патріархату, для виправдання політичної канонізації сім’ї Романових, спробують доказати, що канонічний статус помазання на Царство православного государя не був визначений в загальних церковних канонах; що «соборна клятва 1613 р.» дуже суперечлива з богословського і церковно-канонічного боку; що церковна реформа Петра І та уведення Катериною ІІ «11 анафематизму» критикувалося та визнавалася неканонічним іншими Православними Церквами, зокрема тими, які діяли в православних монархічних країнах (Сербії, Румунії, Греції), їх доводи не представляються переконливими. Позаяк, ці акти не тільки визнавалися законними в Російській Православній Церкві у часі царювання та зречення Ніколая ІІ, але і визнавалася їх юрисдикційно-канонічна законність з боку Вселенського Православ’я. Бо їх критика з боку всіх інших Православних Церков, а також неприйняття для власного вжитку, не перепинило євхаристичного спілкування Вселенського Православ’я з РПЦ.
Отже, ми можемо зробити висновок: зречення трону Ніколаєм ІІ ми повинні розглядати виключно через призму особливої російської церковної сакралізації монарха (і монархії). І ось тут ми маємо вельми цікавий малюнок.
Церква благословляє імператора і його меч – щоб їм він захищав її від фізичних ворогів. Сакральне помазання імператора на царство, особливо у світлі російського церковного чину коронації й помазання, означає послання йому дару допомоги благодаті в управлінні державою. І хоча «помазання на царство» не входить в традиційне число церковних таїнств, проте також вимагає від помазаника відповідного зігрівання (2 Тім.1:6) цього дару, «щоб не відступила від нього благодать Божа». Тому, відрікаючись від престолу, цар зрікається самого дару помазання і робиться порушником церковної клятви. У випадку ж з Ніколаєм II ситуація ще серйозніша. Бо Ніколай ІІ не тільки прямо порушив рішення і клятви «Великого Московського Собору 1613 р.», а і потрапив під «11 анафематизм», адже в своєму акті зречення написав: «Заповідаємо Брату Нашому керувати справами Державними в повному і непорушним єднанні з представниками народу в законодавчих установах на тих засадах, котрі будуть ними встановлені, принісши в тому непорушним присягу». Цим останній російський імператор власноруч знищив самодержавство та залишив РПЦ без очільника, тобто порушив клятву, яка була освячена Російською Православною Церквою. Через це його зречення відповідає не відходу священнослужителя на спокій, коли зберігається право служіння, і навіть не просто зняття з себе сану, але знищення самого цього служіння в Російській імперії.
«Фактом є те, що перш, ніж російський народ відрікся від монархії, від неї відрікся останній Цар: відрікся не просто від своєї особистої влади, а й взагалі від самого принципу монархії. У минулі епохи історії православ’я бували монархи, що йшли з престолу (як вимушено, так і через добровільний потяг до чернецтва). Але ніхто з них не забирав з собою сам принцип монархічного устрою суспільства, не покидав Православну Церкву обезголовленою» [10, ст. 90].
Крім того, навіть з точки зору монархістів, «зречення Ніколая ІІ мало серед інших наступні фатальні наслідки для імперії. Він, не забезпечивши виконання найважливішого в цій винятковій ситуації закону Російської імперії – безумовного успадкування престолу (стаття 37), своїм (і за Спадкоємця) зреченням, останній імператор відкрив пряму дорогу до встановлення революційної диктатури. Бо цим актом Ніколай ІІ звільнив армію і народ від присяги, створив у свідомості народу таку порожнечу, де і закрутилася воронка, що втягнула в себе вже всю Росію. Зречення не стільки було викликано «хвилею революційного підйому», скільки саме породило його» [10, ст. 165]. Таку саму оцінку зреченню Ніколая ІІ надав переконаний монархіст, митрополит Нижегородський Ніколай (Кутєпов), коли відмовився підписати акт про канонізацію останнього російського імператора: «Коли всі архієреї підписували акт канонізації, я помітив біля свого підпису, що підписую все, крім третього пункту. У третьому пункті йшов цар-батюшка, і я під його канонізацією не підписувався. … він державний зрадник. … він, можна сказати, санкціонував розвал країни. І в іншому мене ніхто не переконає. Що він повинен був робити? Він повинен був застосувати силу, аж до позбавлення життя, тому що йому було все доручено. Він вважав за потрібне втекти під спідницю Олександри Федорівни. Ну вибачте!» [16, ст. 11].
Отже, у світлі юрисдикційно-канонічного права РПЦ, (діяло до зречення імператора 1/15 березня 1917 р. та відповідного звернення Священного урядового синоду РПЦ від 9/23 березня 1917 р.) та державного права Російської імперії, Ніколай ІІ виявляється злочинцем, до якого навіть можна вжити таку норму як анафема.
Така жорстка оцінка цілком логічна, бо Церква дала Ніколаю ІІ освячений імператорський послух – Ніколай ІІ, не радячись із Церквою, цей послух з себе зняв. За церковними канонам за це мусить бути накладена єпитимія, тобто покарання. При цьому, добровільно відрікшись від його найпершого християнського обов’язку, він пізніше лише шкодував про це як помилку, але не як про гріх, найбільший для царя, і не приніс в ньому публічного (хоча б письмового) покаяння.
Слід також мати на увазі, що християни, які відрікалися, не витримавши тортури, завжди іменувалися такими, що відпали, і в разі їх покаяння відправлялися до розряду тих, хто кається та не допускалися певний час до Євхаристії. Тому сучасна канонічна практика Вселенського Православ’я, зокрема і Московського Патріархату, що до прославлення новомучеників, чітко визначає: коли людина відмовилася (добровільно або через тортури) від віри або священичого сану, здійснила інший канонічний злочин, така людина не може бути прославлена, навіть коли пізніше була страчена комуністичною владою. Ба більше, Московська Патріархія, на підставі нових документів, які свідчили про зречення віри або інших проступків, викреслила з списку вже прославлених новомучеників десятки осіб.
Але навіть коли Ніколай ІІ, вже після зречення та арешту, у останні місяці життя і приніс покаяння, цього зовсім недостатньо для канонізації. Дуже багато людей, потрапляючи у важкі життєві обставини, змінювалися і перед смертю каялися, але зовсім небагатьох і не в силу цього факту Церква зараховувала до лику святих (розкаявся на хресті розбійник, прийнятий Самим Христом, – особливий випадок). Степан Разін, наприклад, перед стратою у всіх просив вибачення і сам всіх (без винятків) пробачив і помер, з християнської точки зору, як праведний розбійник. Але ніхто, у тому числі РПЦ МП, не збирається його канонізувати. Можна лише дякувати Богові, що дав людині покаятися, постраждати за свої гріхи і таким чином знайти спасіння. І кара Ніколи II, звичайно ж, зовсім не є підставою для його прославляння, але дозволяє сподіватися на спасіння, «хоча, на відміну від інших, залишається невідомим найголовніше, – усвідомив він свої гріхи, особливо перед народом і Росією, і чи розкаявся в них в кінці свого життя?» [10, ст. 101].
Таким чином, можна зробити наступний висновок: Зречення Ніколая ІІ, згідно діючим на той час церковно-юрисдикційним канонічним актам РПЦ що до сакралізації монархії, а також законів Російської імперії, було канонічним та державним злочином, який робить неможливим його церковне прославлення.
Для політичної доцільності, РПЦЗ та РПЦ МП, проігнорувавши юрисдикційно-канонічну сакралізацію царської (імператорської) влади, що була в Російській Православній Церкві до березня 1917 р., усе ж пішли на канонізацію Ніколая ІІ. Перша – у чині мученика, друга – у чині страстотерпців. Тому, спробуємо відповісти на наступне питання: Чи є можливими церковне православне прославлення останнього російського імператора в цих чинах святості?
Питання про церковне прославлення Ніколая ІІ і його сім’ї у чині мучеників. вперше підняла Російська Православна Церква Закордонна ще в 50-х – 60-х роках ХХ ст. Підставою для цього стала книга протоієрея Михайла Польського «Нові мученики Російські», у якій він кардинально переробив традиційні принципи канонізації в чині мучеників [17]. Так, виходячи з визнання «совіцької влади» в СССР як по суті антихристиянської, вважав «новомучениками російськими» усіх православних християн, убитих представниками державної влади в Совіцькій Росії [18, ст. 136-137]. Причому у його трактуванні, християнське мучеництво змиває з людини все раніше здійснені гріхи [19, ст. 535].
Разом, не зважаючи на лобіювання РПЦЗ, подібний підхід до визначення саме християнського мучеництва був дуже критично зустрінутий не тільки Вселенським Православ’ям загалом, а і Московському Патріархаті, зокрема Комісією по канонізації, яку очолював митрополит Ювеналій (Поярков). Такий підхід цілком відповідає богослов’ю Православної Церкви, адже для прославлення у даному чині святості необхідно постраждати саме за засвідчення своєї віри в Христа, чого у випадку смерті Ніколая ІІ і його сім’ї явно не було.
Отже, можемо впевнено зробить висновок, що мучеником Ніколай ІІ і його сім’я не була, а прославлення у цьому чині, яке здійснила РПЦЗ у 1981 р., не може бути прийнятним.
Московська Патріархія, не знайшовши підстав для канонізації Ніколая ІІ (і його сім’ї) як мучеників, обрала варіант прославлення у чині «страстотерпців». Як ми вже відзначали вище, страстотерпці – це люди, які страждали за виконання заповідей Божих і прийняли мученицьку кончину від своїх близьких і одновірців – у силу їх злоби, користолюбства, підступності, змови і прославляються за непротивлення, високе терпіння і волю. Але їх вбивство не було пов’язане безпосередньо з їх вірою. При чому, як заявив член Синодальної комісії по канонізації РПЦ МП протоієрей Георгій Митрофанов, «чин страстотерпців з давніх-давен застосовується тільки по відношенню до представників великокнязівських і царських родин».
При цьому, обґрунтовуючи своє рішення, РПЦ МП вказує, що «В богослужбовій і житійній літературі Російської Православної Церкви слово «страстотерпець» стало вживатися стосовно тих російських святих, які, наслідуючи Христа, з терпінням переносили фізичні, моральні страждання і смерть від рук політичних супротивників. У історії Російської Церкви такими страстотерпцями були святі благовірні князі Борис і Гліб (+1015), Ігор Чернігівський (+1147), Андрій Боголюбський (+1174), Михайло Тверській (+1319), царевич Димитрій (+1591)» [20].
Однак, серед перерахованих митрополитом Ювеналієм «страстотерпців», ми не знаходимо прикладів, які б реально відповідали ситуації, що склалася з зреченням і смертю Ніколая ІІ.
Так, якщо звернутися до історії, Андрій Боголюбський та Михайло Тверський не зрікалися княжого уряду та були забиті неочікувано, чисто з політичних підстав (перший – через заколот найближчих осіб; другий – при спробі отримати «ярлик на княжіння у хана Узбека» через осудження ханським судом). Царевич Димитрій, коли навіть прийняти версію, що його вбили, не був царем, прожив тільки вісім років та навіть не міг, через свій вік, приймати обдумані рішення і впливати на свою долю.
Що стосується св. Ігоря Чернігівського, то він також не зрікався уряду, був примусово пострижений в ченці, а потім, вже ченцем, забитий у часі заколоту киян. Єдине, що відповідає чину страстотерпців, це його відмова від подальшої боротьби за владу та покора життю в чернецтві. Але, у даному випадку, ми маємо дійсно приклад глибокого набожного життя в монастирі, якого, про що ми ще будемо казати, не було у Ніколая ІІ.
Реально, кали ми будемо займатися порівнянням, найбільш ситуації з Ніколаєм ІІ відповідає життя св. страстотерпців Бориса і Гліба. Але, навіть попри те, що життя князів Бориса і Гліба було святим, чого не можна сказати про життя останнього російського імператора, маємо дуже багато розбіжності.
По-перше, Борис і Гліб були скоріше княжичі, ніж князі (Борис підкреслював, що готовий слухатися свого старшого брата Святослава: «будь мені батьком і володарем»). Борис і тим більше Гліб відповідали тільки за самих себе: відповідальність за народ (а тим більше за Церкву) ще не лежала на них. А ось Ніколай ІІ вже мав повноту влади і повноту відповідальність за народ імперії і був очільником РПЦ.
По-друге, князі своєю відмовою позбавили Київську Русь від міжусобної війни; Цар – навпаки, відкрив для неї дорогу (про що ми вже казали вище). Тому, якщо судити за наслідками, зречення Ніколая ІІ не дуже схоже на вчинок древніх князів.
По-третє, коли прийняти версію, що, через політичні обставини Ніколай ІІ «недобровільно відрікся, він був змушений це зробити. Він використовував всі можливості для збереження традиційної влади в Росії, але генерали зрадили його. Він особисто обдзвонював штаби фронтів і питав командувачів – чи підтримають вони його. І лише переконавшись, що армія його не підтримає – прийняв зречення … Але в такому разі між Ніколаєм і Борисом з Глібом відмінність ще більша. Вони відмовилися ціною життя своїх дружинників сходити на київський престол. Дружинники просили Бориса повести їх на Київ і силою добути для нього княжий престол – Борис відмовився. Ніколай сам просив армію піти на Петроград і захистити його престол – армія відмовилася . Різниця все ж відчутна» [10, ст. 167]. Отже, св. Борис, маючи дружину батька, цілком міг не тільки боротися, але і розраховувати на перемогу, чого, як стверджують документи, повністю був позбавлений Ніколай II ще до свого зречення [21, ст. 41]. Те, що зречення відбулося вимушено, каже і запис у щоденнику останнього російського імператора: «28 лютого. Ліг спати в 3 ¼, бо довго говорив з М. І. Івановим, якого посилаю до Петрограда з військами наводити порядок» [12, ст. 625].
З рештою, думка про те, що Церква прославила свого часу князів-страстотерпців за їх насильницьку смерть, є наслідком скоріше самонавіювання, ніж фактів дійсності. Уже в кінці ХΙХ в. один з кращих російських агіографів, професор Є. Голубинський вважав ці судження неспроможними, вказуючи, що «в самій історії зарахування Бориса і Гліба до лику святих абсолютно ясно дається знати, що вони зараховані до лику святих не як страстотерпці, а як чудотворці», причому слід нагадати, що у загальних канонах Православної Церкви страстотерпців, як окремого християнського подвигу, не існує. Він завжди є частиною подвигу мучеників.
Таким чином, у факті зречення Ніколая ІІ маємо цікаву колізію: або він дійсно зрікся добровільно, чим автоматично порошив юрисдикційну сакралізацію царської (імператорської) влади в Росії та державний закон про престолонаслідування, що робить його канонізацію дуже сумнівною; або зрікся вимушено, але в цьому випадку сам акт зречення не несе у собі морально-християнського сенсу.
Розуміючи всі юридично-канонічні колізії, зв’язані з фактом зречення Ніколая ІІ, РПЦ МП висунула тезу про те, що останній російський імператор пішов на явне порушення юрисдикційних актів РПЦ і законів Російської імперії через бажання уникнути громадянського протистояння та, навіть, йому був передвіщений мученицький вінець. Це, по логіцизму певної групи, тлумачить усі події зречення: імператор відрікся від престолу без опору, щоб не противитися волі Божої.
Але, як що взяти до уваги гіпотезу про те, що «Ніколаю ІІ була передвіщена його доля», то останній період його життя викликатиме серйозні питання що до християнського благочестя. Отже, розглянемо як і чим жив Ніколай ІІ після зречення та арешту.
Відразу треба відзначити той факт, що Головне слідче управління Генеральної прокуратури Російської Федерації, яке розслідувала справу про вбивство Ніколая ІІ, його сім’ї та оточення, на підставі багатьох документів, переконливо доказала: Ніякого плану вбивства останнього російського імператора, а ні тимчасовий Російський уряд, а ні центральний уряд більшовиків не мали. Від початку планувався виїзд родини Романових у Англію, але там, не зважаючи на готовність Німеччини пропустити транспорт, відмовили. Потім, вже совіцький уряд, збирався перевезти Ніколая ІІ з сім’єю у Москву і, після суду, навіть видати німцям. Тому, якщо відкинути всі гіпотези, документи явно свідчать: Розстріл сім’ї Романових та їх слуг був приватною ініціативою т.зв. «Уралсовєта», бо, як свідчать документи справи, на 16 липня 1918 г., «Санкції Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету на розстріл родини Романових Голощокіним отримати не вдалося» [22]. З рештою, стихійні вбивства «класово чужих» розпочалися вже з березня 1917 р., а після «жовтневої революції» набули масового характеру…
Сам факт розстрілу Ніколлая ІІ, його сім’ї та оточення аніяк не дає можливості говорити про нього як про сакральний усвідомлений подвиг самопожертви. Адже «революціонери», які прийшли до влади в результаті жовтневого перевороту, ненавиділи все, що не вкладалося у їх рамки «пролетарської диктатури», у тому числі і монархію. Вбивств з цього мотиву, і не менш страшних, в той час була безліч. Варто згадати, що першим розстріляли Великого князя Михайла, про канонізацію якого, не тільки як князя-страстотерпця, а і загалом як жертви більшовицької влади, питання в РПЦ МП (і РПЦЗ) не ставиться, що є ще одним свідченням політичної, а не церковної мотивації ідеї канонізації царської сім’ї. Також відомо, що смерть Ніколая ІІ, його сім’ї та оточення, у церковному розумінню була «нагла», тобто вони не знали, як мінімум, що їх готуються стратити в цей день.
Навіть коли прийняти як факт, що Ніколая ІІ вбили атеїсти-богоборці, носії «асимільованої» свідомості, тобто по термінології РПЦ МП, – безнаціональної, секулярної свідомості, які втратили всяке людське коріння і положення у церковному світі, ми не можемо сакралізувати цю трагедію церковним прославленням. Бо тоді потрібно канонізувати: і Колчака, і Краснова, і ще тисячі і тисячі тих православних генералів, рядових, селян, фабричних робітників, страчених атеїстами, яких дійсно можна трактувати як «богоборців».
Проте, уявімо, хоча про це не маємо жодних даних, що Ніколай ІІ знав про масові вбивства, погроми і т.д., які, як вже відзначалося вище, розпочалися практично відразу після переходу влади до Часового уряду, а особливо – після «жовтневої революції». У цьому випадку, він міг цілком передбачити і свою долю, і долю своєї сім’ї. Тобто – певним чином наслідувати подвиг св. благовірного Ігоря Чернігівського, що поставив себе під знак неминучої смерті, день і час якої йому були невідомі.
З історичних документів ми знаємо, що християни, які знали про свою неминучу смерть, проводили свій час у молитвах, намагаючись максимально підготувати себе до зустрічі з Богом. Це стосується і новомучеників, які прийняли катування і смерть у совіцьких та нацистьких таборах. Чи було життя Ніколая ІІ після зречення та арешту подібним?
Ми свідомі того, що будь яке обмеження свободи, особливо коли воно зв’язано з невизначеністю долі, неминуче викликає моральні страждання та певне переосмислення своїх учинків. І хоча режим зневолення Ніколая ІІ та його сім’ї був надзвичайно м’яким, що особливо підкреслювали ще совіцькі історики, це, все ж було зневолення. Тому нам видається цілком природним, що з часом Ніколай ІІ почав шкодувати про зречення трону, навіть що це «зробилося причиною його глибокої душевної туги і морального страждання» [23, ст. 73]. Більш цікавим є інший факт – чи відбилося це страждання та шкодування на зміні його життя у церковній парадигмі? На щастя, збереглося багато документів, найперше щоденники самого Ніколая ІІ, які допомагають нам відповісти на це питання.
Так, на наступний день після зречення, коли вирішувалася доля Російської імперії, Ніколай ІІ проводить не в храмі, не в молитві, навіть не читанням Біблії або творів Святих Отців, а тратить час за читанням книги про Юлія Цезаря [12, ст. 625]. Уже підписав зречення, коли вже відомі його негативні наслідки (відмова Великого князя Михаїла прийняти владу, арешт), він місяць тільки «ходить до обідні», і лише 1 квітня 1917 р., у Велику Суботу причащається Крові Христової. Також, як свідчать історичні документи, колишній імператор не намагається навіть потрапити у якийсь православний монастир, а бажає провести час до Установчих зборів у курортному палаці Криму: «28.07.1917. А ми все ж розраховували на тривале перебування в Лівадії». Загалом, як що уважно подивитися щоденник Ніколая ІІ у світлі «подвигу благовірності», він є вельми далекий від традиційно-церковного уявлення про поведінку християнина, коли він знає, що напереді, раніше або пізніше, його очікує страта. Така людина не проводить вечори в карткових іграх, не записували в своїх щоденниках радісні враження від виграних партій, а список книг, які він читає для себе і для своєї сім’ї в ув’язненні, викликає велике здивування. Тут не тільки немає жодного святоотцівського творіння, але навіть Біблія згадується всього кілька разів. Останньою книгою, яка згадується в його щоденнику під 28 червня ст.ст. – це «8 том Салтикова–Щедріна».
Отже, відкрити документи, у тому числі й щоденники Ніколая ІІ, переконливо доводять, що ні він, ні його сім’я не здогадувалися про свою можливу страту. Є прями свідчення: До останнього моменту вони прагнули виїхати за кордон, сподівалися на еміграцію в Англію. Власне такий самий висновок зробила і Синодальна комісія по канонізації РПЦ МП [7, ст. 58], і Головне слідче управління Генеральної прокуратури Російської Федерації у 1998 р. [22].
Також звертає на себе серйозну увагу і той факт, що ряд прославлених у РПЦ МП святих, «ні святий Патріарх Тихон, ні святий митрополит Петроградський Веніамін, ні святий митрополит Крутицький Петро, ні святий митрополит Серафим (Чичагов), ні святий архієпископ Фадей, ні святий архієпископ Іларіон (Троїцький), ні інші нині прославлені нашою Церквою ієрархи, новомученики, які знали значно більше і краще, ніж ми тепер, особу колишнього Царя – ніхто з них жодного разу не висловив думки про нього, як святого страстотерпця (а в той час про це можна було заявити в повний голос)» [10, ст. 119].
Таким чином, можна зробити наступний висновок: Канонізація Ніколая ІІ та його сім’ї не відповідає православному прославленню у чині мученика або страстотерпеця.
РПЦ МП, як і Російська Православна Церква Закордонна, церковно прославила, разом з Ніколаєм ІІ, його сім’ю та тих слуг, які прийняли смерть разом з ним. Церковне прославлення сім’ї та оточення Ніколая ІІ, які були страчені разом з ним (найперше РПЦЗ), викликає чи не найбільше питань у Вселенському Православ’ї. Це викликано рядом підстав як юридичного, так і канонічного характеру.
Так, а ні імператриця, а ні діти Ніколая ІІ, на момент страти, не підпадали під юрисдикційну сакралізацію РПЦ, ні під закон про престолонаслідування відповідно законів Російсько імперії. Останнє легко перевірити, як що подивитися «Акт про престолонаслідування від 5 квітня 1797 р.» [24, л.16-17]. Бо дружина загалом не мала право наслідувати трон, а доньки – тільки опосередковано, імператорами мали право стати тільки їх діти при рівнозначному шлюбі та певної згоди та умовах. Що до спадкоємця престолу, цесаревича Алєксєя, то на момент страти він вже не мав прав на трон, адже Ніколай ІІ зрікся і за нього. Крім того, Алєксєй був ще неповнолітнім і не міг приймати власні рішення.
Крім того, згідно законам Російської імперії, а також юрисдикційному канонічному праву, а ні дружина, а ні спадкоємець, а ні доньки, не мали законного слова у рішенні Ніколая ІІ про зречення, передачу влади та долю імперії. Однак, доля сім’ї, без її згоди, була жорстко прив’язана до долі Ніколая ІІ. Отже, вибору долі, який міг би бути при визначенні церковного прославлення, вони не мали. Але, саме добровільний вибір долі, є однією з головних підстав канонізації. Як відзначають деякі дослідники, «канонізація сім’ї бувшого імператора Ніколая ІІ, дає формальні підстави для канонізації всіх родин, які потерпіли тільки за те, що були родичами репресованих (страчених або замордованих) совіцькою владою від 1917 і до 1992 року» [10, ст. 205]
Ще більш проблематичне питання про прославлення оточення (слуг) сім’ї Ніколая ІІ. Навіть Синодальна комісія по канонізації, прийшла до висновку, що «не видається можливим остаточне вирішення питання про наявність підстав для канонізації цієї групи мирян, що за обов’язком своєї придворної служби супроводжували Царську Сім’ю», бо відомостей про широке поіменне молитовне поминання цих слуг віруючими немає, крім того, немає відомостей про їх релігійне життя та особисте благочестя» [20].
Також досить дивно, що не було ніякого церковного прославлення тих придворних, які були примусово видалені від родини Романових, а потім страчені. На нашу думку, цей факт досить повне свідчить про політичний вибірковий політичний підхід до церковного прославлення, здійснений РПЦ МП та РПЦЗ.
Отже, надивлячись на нелюдську жорсткість більшовиків, яка не має виправдання, немає жодних підстав для церковного прославлення загиблої сім’ї та оточення бувшого російського імператора Ніколая ІІ.
Як вже відзначалася вище, питання про церковне прославлення колишнього російського імператора Ніколая ІІ, а тим більше його сім’ї, ієрархами Російської Православної Церкви після його смерті не ставилося. Хоча патріарх Тихон та інші єпископи визнавали розстріл родини Романових (загалом, а не тільки колишнього імператора) злочином, але закликали виключно відправляти панахиди, як і за інших жертв більшовицького терору. І хоча деякі сучасні російські історики вважають подібний підхід до церковного прославлення останнього російського імператора вимушеним, продиктованим умовами перебування патріарха Тихона з частиною керуючого єпископату в Москві й Санкт-Петербурзі, які контролювалися більшовиками, такий підхід не відповідає історичній правді. Адже патріарх Тихон неодноразово різко критикував совіцьку владу.
Однак, вже на початку 20-х років ХХ ст., у еміграції виявилися багато російських архієреїв, які, з огляду на політичне становище, вже 2 грудня 1920 р. отримали грамоту Священного синоду Константинопольського патріархату з дозволом «виконувати для російських православних біженців все, що потрібно Церквою і релігією для розради і підбадьорення православних російських біженців», дозволялося «утворити для пастирського служіння тимчасову церковну комісію (Епітропію) під керівництвом Вселенської Патріархії для нагляду і керівництва загальним церковним життям російських церковних колоній, у межах православних країн.». А у листопаді-грудні 1921 року було проведено Перший Закордонний («Карловацький») Собор Російської Православної Церкви Закордонної. На ньому Предстоятелем церкви обрано колишнього митрополита Київського та Галицького Антонія (Храповицького). Цілком природно, що РПЦЗ, знаходячись на непідконтрольній більшовикам території, особливо після формального розриву з Московською Патріархією у 1927 р., мала всі можливості для канонізації бувшого російського імператора Ніколая ІІ і його сім’ї.
Разом з тим, хоча серед архієреїв, священиків та вірних РПЦЗ переважали монархічні переконання, питання про церковне прославлення останнього російського імператора та його сім’ї не ставилося. Вочевидь, що підставою такої холодності до питання була велика кількість осіб, як серед кліру РПЦЗ, так і серед мирян, які добре знали обставини життя, діяльності та зречення. Також вочевидь, відповідальні архієреї РПЦЗ, найперше митрополит Антоній (Храповицький), не бажали приймати будь-які рішення без детального вивчення всіх документів.
Одним з перших питання про прославлення бувшого імператора Ніколая ІІ підняв колишній «товариш обер-прокурора Святійшого Синоду» князь М. Жевахов, досить суперечлива особистість, яку російська дворянська еліта вважала ставлеником «распутінців». Свою діяльність спроб церковного вшанування останнього російського імператора М. Жевахов почав у 1923-1928 рр., з очорнення російських архієреїв, які в 1917 р. були членами «Святійшого урядового синоду». Зокрема він обвинуватив у підтримці революціонерів одного з перших священомучеників, митрополита Київського і Галицького Володимира (Богоявленського) [25, ст. 288]. Незабаром він розвинув свою думку, звинувативши усю РПЦ у «трагедії Росії»: «Більш вражаючим є те, що в цей момент руйнування православної російської державності, коли руками безумців насильно виганяли благодать Божу з Росії, хранителька цієї благодаті Православна Церква, в особі своїх найвидатніших представників, мовчала. Вона не наважилася зупинити злочинницьку руку ґвалтівників, погрожуючи їм прокляттям і виверженням зі свого лона, а мовчки дивилася на те, як заноситься злочинний меч над священною Главою помазаника Божого і над Росією, мовчки дивиться і зараз на тих, хто продовжує робити свою антихристиянську справу називаючись православним християнином» [26].
У кінці 20-х років, група російських емігрантів-монархістів, створила в «Російсько-Сербському товаристві», одним з активних організаторів якого був той же М. Жевахов, певну релігійну групу, яка в 1930 р. звернулася до Сербської православної Церкви з проханням про канонізацію колишнього російського імператора Ніколая ІІ [27, ст. 49]. Однак, не зважаючи на проросійські та антисовіцькі погляди ієрархії Серб. ПЦ міжвоєнного періоду, отримали відмову. Підставою цієї відмови, крім юрисдикційно-канонічної перешкоди (Романови ніколи не були в юрисдикції Серб. ПЦ), єпископат не знайшов церковних підстав «для визнання долі Ніколая Алєксандровіча Романова і його сім’ї такої, яка відповідає критеріям церковного прославлення» [28, ст. 63-64]. Через певні канонічні та політичні реалії міжвоєнного часу, не виявили інтересу до канонізації й архієреї РПЦЗ, хоча і закликали молитися за загиблу сім’ю Романових. Така позиція заховалася в РПЦЗ практично до 50-х років ХХ ст.
Варто також відзначить, що вже у міжвоєнний період організації російської еміграції, які вимагали канонізації Ніколая ІІ, стояли на позиціях «царебожництва», вбачаючи смерть останнього російського імператора «викупною («іскупітєльной») жертвою» [29, ст. 31]. Подобна антиправославна позиція, яка роками формувалася у певних колах РПЦЗ [30, ст. 1], через ізоляційну політику її архієреїв, духовенства та вірних, отруїла навіть вище керівництво цієї юрисдикції. Так, глава Російської Зарубіжної Церкви митрополит Анастасій, ще в 1949 р., говорив у своїй проповіді: «Настане час, коли людство зрозуміє, нарешті, що наші царствені страстотерпці і всі, хто пішов по їх шляху, будучи вбиті за свідоцтво Правди Божої, принесли себе в жертву очищення за гріхи всього сучасного світу, який загруз у брехні і неправди» [31, ст. 10].
Отже, формування культу шанування Ніколая ІІ та його сім’ї, яке в подальшому привело до його канонізації, від самого початку відбувалося в РПЦЗ на ґрунті єресі «царебожія», яка сьогодні осуджена не тільки всіма Православними Церквами, а навіть Московським Патріархатом [32].
Через політичні та часові обставини, вже з 50-х років ХХ ст. РПЦЗ почала відчувати кризу власної ідентичності та її переосмислення. Це було викликано кількома підставами.
По-перше, природним шляхом відійшло багато російських емігрантів першої хвили, які складали основу парафіян РПЦЗ, а багато їх нащадків асимілювалося. Що до другої хвили російської еміграції, яка виявилася на Заході у наслідок ІІ Світової війни, вже не була віддана саме російському православ’ю та монархії.
По-друге, зміна ставлення до РПЦЗ як юрисдикції з боку Константинопольського патріархату та Вселенського Православ’я (перевід її в склад «неканонічних» Православних Церков), а також поява на Заході національних Православних юрисдикцій (як офіційних та і емігрантське-альтернативних), різко звузила можливості поширення її пастви. Крім того, досить велика частина російської діаспори пішла до Московського Патріархату. Одночасно ж, частині вірних інших національностей (переважно англійцям, американцям неросійського походження, французам і італійцям), які через антиекуменічну (акривіяльну), позицію РПЦЗ долучилися до неї, дореволюційна російська ідентичність була чужою.
По-третє, потрібно було показати потенційним прибічникам у СССР, що РПЦЗ залишається духовним центром російського антибільшовицького спротиву, який «непорушно стоїть на підвалинах відродження великої Російської імперії» [33, ст. 76-81].
Усі ці фактори, разом з втратою надії на швидку зміни влади в СССР та можливостю возз’єднання з РПЦ МП, сформували нову особливу месіянсько-ізоляціоніську ідентичність РПЦЗ. Вона почала сприймати себе єдиною «неушкодженою Церквою», єдиним носієм ідей «Святої Русі та православної цивілізації». А з цього випливало, що і канонізації святих не тільки можливо, а і потрібно здійснювати без огляду на інші Православні Церкви, зокрема і на Церкву в СССР. І якщо митрополит Анастасій намагався утримуватися від такого діяння, як власна канонізація в РПЦЗ (як юрисдикції тимчасової, яка вимушено діє на канонічній території інших Православних Церков), то його наступник, митрополит Філарет (Вознесенський) уже не заперечував проти церковного прославлення святих. Наприклад, ієромонах Євфимій (Логвинов) звертає увагу на те, що канонізація РПЦЗ Іоана Кронштадтського в 1964 р. була прямо пов’язана зі зміною першоієрарха [34, ст. 307, 309].
Також, вже від кінця 70-х на керівництво РПЦЗ міцно тиснула основа її вірних – нащадків перших російських емігрантів. Бо стійкі традиції вшанування монархії і, відповідно, імператорської сім’ї, залишалася серед нечисленних уцілілих нащадків російської аристократії. Таке їх ставлення до фігури Ніколи II цілком закономірно, ця частина російської еміграції, особливо ті, хто дізнався про Російську імперію з розповіді батьків та дідів, дуже ностальгувала за красивим життям у Російській імперії і «одягала» свої почуття у релігійну оболонку. Природно, що фігура Ніколая II поступово зробилася для цієї групи сакральним символом монархічної державності.
Після зміни власної ідентичності РПЦЗ на таку, яка ґрунтується на засадах «царебожія» та обслуговує політично-ідеологічні потреби російських монархістів, канонізація колишнього імператора Ніколая ІІ та його сім’ї як мучеників стала для цієї юрисдикції дуже актуальною. Адже цим актом відновлювалася не лише сакралізація царської влади (монархії) у Росії, а й сама ідея відновлення Російської імперії. Церковна комісія по канонізації російських новомучеників була створена Архієрейським собором РПЦЗ у 1971 р. [35, ст. 46], однак, навіть у світлі нової ідеології РПЦЗ, це викликало дуже критичну дискусію. Звучали заяви, що до лику святих повинні бути зараховані лише діти імператора, також були заперечення проти канонізації імператриці Олександри Федорівни. Нарешті, викликав суперечки і питання про місце, яке повинна займати в списку новомучеників царська сім’я [36, ст. 31]. Тільки через десять років, 1 листопада 1981 р., Архієрейський собор РПЦЗ відважився канонізувати колишнього російського імператора та його сім’ю як мучеників, хоча собор так і не дав переконуючої відповіді на критичні зауваження противників або (і) критиків цього церковного прославлення. З решти, самі представники РПЦЗ не приховували, що канонізація Ніколая ІІ – це канонізація саме Російської імперії, бо «стріляючи в царя і його сім’ю, більшовики стріляли в Святу Русь, яку неможливо уявить без православної імперії та православного царя» [28, ст. 302].
Таким чином, ми можемо зробити наступний висновок: Церковне прославлення бувшого російського імператора Ніколая ІІ та його сім’ї, здійснене РПЦЗ 1 листопада 1981 р., є суто політичним актом, який не має нічого спільного з практикою канонізацій Вселенським Православ’ям.
Одною з головних підстав канонізації колишнього російського імператора Ніколая ІІ і його сім’ї, для Московського Патріархату було ствердження, що «народне шанування царської сім’ї не припинялося всі роки совітської влади». При цьому, посилання йде на досвід т.зв. «катакомбної церкви».
Разом з тим, як переконливо показує відомий російський дослідник О. Беглов, казати про «катакомбну церкву» як про якусь єдину спільноту, об’єднаною одним керівництвом і світоглядом, не доводиться. Реально під цією назвою потрібно розуміти дуже різні громади, як цілком підпільні, так і в складі Московського Патріархату [37]. Природно, що всі вони мали різне ставлення до церковного прославлення Ніколая ІІ та його сім’ї.
Таким чином, коли ми кажемо про «вшанування царської сім’ї катакомбною церквою у СРСР», то повинні розуміти дуже нечисленну групу церковних монархістів, для яких події після лютого 1917 р. ідеологічно зводилися до того, що «утримуючий», під яким розуміється православний російський цар, «був вилучений», після чого совіцька влада, яка розглядається як «колективний антихрист», «розколола видиму Церкву між емігрантською РПЦЗ і Катакомбною церквою в СССР». Цікаво, що ця група загалом не бачила і не бачить інших варіантів нормального церковного і політичного життя, крім відновлення православної монархічної Російської імперії, де імператор є очільником РПЦ. Навіть після падіння совіцького режиму, розпаду СССР (які вони вважають продовженням трагедії Російської імперії), об’єднання РПЦ МП і РПЦЗ, вони не приєдналися до Московського Патріархату, а створили «власні юрисдикції» з відповідною церковною ідентичністю, часом навіть єретичною. Отже, посилання на психологію «катакомбників», як на доказ традиції вшанування царської сім’ї, це визнання пошкодженої православної духовності, яка знайшла своє відображення в свідомості ідеології «православного Третього Риму – Російської імперії».
Однак, і в середовищі РПЦ МП була група архієреїв, священиків і вірних, яка почала свій шлях ще за совіцьких часів, орієнтуючись на літературу і ідеологію РПЦЗ. Саме вона, вже від середини 80-х років ХХ ст., почала вимагати канонізації бувшого російського імператора Ніколая ІІ і його сім’ї від священоначалія Московського Патріархату.
Однак, у кінці 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст., єпископат РПЦ МП був майже одностайні в тому, що суто церковні, канонічні підстави для канонізації Ніколи II відсутні. Найбільш гостро цю аргументацію озвучував професор Московської духовної академії і семінарії Алєксєй Осіпов [30]. Відповідну позицію зайняв і архієрейський собор РПЦ МП 1990 р.
У подальшому, після багаторічної роботи Синодальної комісії по канонізації РПЦ МП, яка була створена в 1992 р., її голова, митрополит Крутицький і Коломенський Ювеналій, у жовтні 1996 року, заявив, що комісія не бачить достатніх підстав для канонізації Ніколая II. Ґрунтуючись на висновках комісії, Архієрейський собор 1997 року відмовився канонізувати колишнього російського імператора і його сім’ю. Однак, митрополит Ювеналій, щоб уникнути в’язкої дискусії з консервативною монархічною меншістю собору, вказав на абсолютно церковну причину – немає чудотворіння.
Можливо, що питання про канонізацію Ніколая ІІ і його сім’ї було б остаточно «поховано», але у кінці 90-х років відбулася зміна політичного курсу Російської Федерації, які почав набувати явний імперсько-великодержавний характер. У новій системі державних координат, РПЦ МП почала займати історичне притаманне їй місце духовно-ідеологічного міністерства, активно розробляючи і поширюючи ідею «російського світу». Крім того владою Російської Федерації очільникам РПЦ МП була поставлена задача знайти шляхи об’єднання (приєднання) з РПЦЗ, а однією з головних умов з боку РПЦЗ була саме «канонізація останнього російського імператора Ніколая ІІ, його сім’ї й новомучеників».
Саме на тлі нових політичних завдань, РПЦ МП були потрібні якісь «переконуючі підстави» для канонізації бувшого російського імператора і його сім’ї. Отже, у період від кінця 1997 і до архієрейського собору Московського Патріархату 2000 р., дивним чином, цілком «неочікувано», виникла ціла «індустрія» чудотворіння навколо Ніколая II і його сім’ї: ікони почали плакати, а хворі зцілюватися. Звичайно, це давало підставу очільникам РПЦ МП стверджувати, що перед нами рідкісний, якщо не єдиний випадок в історії Церкви, коли частина пастви не просто поклоняється відомому подвижнику або мученику як святому – що може тривати сотні років без всяких соборних рішень, – а саме в дуже різкій формі вимагає від єпископату канонізації. При цьому, критика цих чудес з боку відомих російських богословів, зокрема професора О. Осипова [38], навіть не розглядалася.
Під «вагою» політичної доцільності, цілком прогнозовано, архієрейський собор РПЦ МП 14 серпня 2000 р., канонізував колишнього російського імператора і його сім’ю, разом з іншими «новомучениками російськими». Одночасно розпочалося активна кампанія по поширенню культу Ніколая ІІ, особливо у республіках колишнього СССР, яку підтримувала і влада Російської Федерації.
Отже, рішення архієрейського собору РПЦ МП про канонізацію бувшого російського імператора Ніколая ІІ і його сім’ї є цілком політичним, зробленим на догоду неоімперського курсу Російської Федерації.
Як ми вже відзначали вище, у кінці 90-х років ХХ ст. політика Російської Федерації остаточно повернулася до імперської моделі, яка передбачала повернення політичного протекторату над колишніми республіками СССР, а в довготривалій перспективі – як мінімум повернення до кордонів СССР. Одним з найбільш активних і дієвих інструментів цієї політики зробився Московський Патріархат, який, через свої закордонні структури, активно проводив русифікацію та насадження ідеї «російського світу» у вигляді концепції «слов’янської єдності братніх народів», «спільної історії» та інших відповідних гасел. Не було винятком і відділення Московського патріархату в Україні, яке маскувалося під назвою «Українська Православна Церква». Сьогодні вже ніхто не має сумнівів, що РПЦ МП відіграла і продовжує відігравати одну з ключових ролей у справі анексії Криму та війні на Донбасі, виступаючи фактично п’ятою колоною Кремля, ведучі гібридну війну проти України та Українського Православ’я – Української Православної Церкви Київського Патріархату. І у цій війні питання вшанування нових російських святих, найперше колишнього імператора Ніколая ІІ та його сім’ї, має часом ключове значення.
Виношуючи плани розширення РФ до кордонів СССР, її керівництво добре розуміло, що совіцько-комуністична модель, яка б будувалася на ідеї «відродження СССР», в Україні (загалом і в інших колишніх республіках) може привабити хіба частину маргіналів. Бо українське суспільство дуже добре пам’ятає Голодомор, політичні репресії та інші «радості» совіцької влади. Саме тому, плануючи використання РПЦ МП як інструменту гібридної війни, було вирішено проводити ідеологію «російського світу» через політичні «антисовіцькі» канонізації, однією з яких є канонізація колишнього російського імператора Ніколая ІІ та його сім’ї. І це був дуже доречний хід з боку РПЦ МП, адже той, хто піддався на цю духовну провокацію Московського Патріархату, відразу підсвідомо визнає наступне:
1) Приймаючи канонізації РПЦ МП, особливо новітньо-політичні, ми визнаємо, що Російська імперія була також і матірною державою для українців, у якій їм було дуже добре жити під владою російських імператорів. Що у нас одна історія, однакові святі, одна Церква та, у кінцевому висновку, ми «один народ». Згадайте, що основним тезисом шанувальників Ніколая ІІ є слова «наш государь».
2) Оскільки, акт канонізації Ніколая ІІ є, як мінімум, і актом «реабілітації» Російської імперії, то приймаючи його ми визнаємо, що ті патріоти України, які змагалися за її незалежність проти Росії, у тому числі і гетьман І. Мазепа, є дійсно злочинцями. Особливо це стосується українських визвольних змагань 1917-1921 рр., бо війна йшла не тільки проти більшовиків, а і проти білих армій, які бажали реставрації Російської імперії.
3) Російська Федерація вже давно визнала себе правонаступницею Російської імперії. Отже, коли Ніколай ІІ «наш государь», то цілком законно, що його державні спадкоємці повертають собі землі імперії. Таким чином, і анексія Криму, і війна на Донбасі набувають цілком інший, вигідний нашому ворогу зміст.
Отже, як що ми вшановуємо бувшого імператора Ніколая ІІ, то реально виступаємо проти незалежної України.
Деякі прибічники шанування колишнього російського імператора Ніколая ІІ, у тому числі клірики та вірні УПЦ КП, обґрунтовують свою позицію тим, що «він прославлений Повнотою Православної Церкви». Але саме цім вони несвідомо допомагають Московському Патріархату в боротьбі з Українським Православ’ям – Українською Православною Церквою Київського Патріархату. Для розуміння цього варто зануритися в православне канонічне право.
Так, коли ми кажемо про канонічне право, ми мусимо відрізняти загальне канонічне право, яким керуються всі Православні Церкви, та юридичні церковні акти окремих Помісних Православних Церков (т.зв. юрисдикційне право). Тобто рішення, навіть соборні, однієї православної юрисдикції не є обов’язковими для іншої. Це випливає з загального канонічного права, зокрема 34 правилом Святих Апостолів, інших соборних постанов, які обмежують владу архієрея виключно дорученою єпархією, а також предстоятелів – тільки власною юрисдикцією [39, ст. 82-86]. Отже, рішення однієї Помісної Православної Церкви (анафема, заборона в служінні, літургійні нагороди, визнання святих і т.д.), можуть не мати авторитету права в інших юрисдикціях. Як приклад можна привести соборне рішення Єрусалимського патріархату про припинення євхаристійного спілкування з Румунською Православною Церквою, яке, однак, не перервало співслужіння інших Православних Церков з Рум. ПЦ.
Що до сучасної практики канонізації святих окремою Православною Церквою, то після соборного звершення цього акту, іншим Православним Церквам розсилається відповідне рішення. Кожна окрема Православна Церква виносить власне рішення про включення (або не включення) кожного конкретного святого до юрисдикційного календаря. Тільки у разі позитивного рішення, клір та вірні окремої ПЦ отримують право на церковне вшанування. При цьому, публічне церковне вшанування святих іншої юрисдикції без (або до) рішення синоду (архієрейського собору) загрожує клірикам канонічним покаранням. Наприклад, Болгарська Православна Церква послідовно відмовляється вписати у свої загальні календарі пам’ять Візантійського імператора Василія ІІ Болгаробійці (+ 15 грудня 1025), хоча він особливо вшановується Константинопольським патріархатом та Еладською Православною Церквою як благовірний імператор, а за його церковне вшанування було покарано кілька грецьких священиків БПЦ.
При цьому, навіть для мучеників (новомучеників), які дійсно потерпіли за віру та були канонізовані в ХХ – ХХІ ст.ст, не може бути вжито посилання на те, що у давнину «визнання мученика святим не вимагало офіційної санкції церковної влади». Бо вже, як мінімум з кінця XVII ст., Вселенське Православ’я мало діючу практику прийняття рішень у області канонізації, і немає ніяких підстав повертатися у епоху раннього християнства.
Здійснюючі самочинне (без відповідного рішення Священного синоду УПЦ КП) церковне прославленням колишнього російського імператора Ніколая ІІ та його сім’ї, кожний вірний, а найперше клірики УПЦ КП, мусять пам’ятати, що «автоматичне визнання юрисдикційного права іншої Православної Церкви в любому проявленні або факті, несе логічне прецедентне автоматичне визнання всіх юрисдикційних правових актів цієї Православної Церкві» [40, ст. 88-89].
Виходячи з цього, ми мусимо зробити наступний висновок: Як що хтось на свій розсуд визнає канонізацію Ніколая ІІ і його сім’ї, здійснену РПЦ МП (РПЦЗ), то він підсвідомо, де-факто, визнає і інші рішення Московського Патріархату (РПЦЗ), зокрема незаконну, політичну анафему Святійшому Патріарху Київському і всієї Руси України Філарету, канонічні покарання бувшим священикам РПЦ МП, які перейшли в УПЦ КП, відсутність благодаті та не справжність усіх Церковних Таємниць, що звершує УПЦ КП та інші абсурдні рішення РПЦ МП (МПвУ), які є її «соборними рішеннями» (повнотою цієї Церкви).
Одною з визначальних відзнак кожної Помісної Православної Церкви є її «власний» сонм святих. Ці святі, які є нашими предками, показують нам шлях спасіння, моляться за нас перед Престолом Божим. Наше православне шанування святих угодників Божих випливає з переконання, що всі ми, котрі спасаються і вже спаслися, живі і померлі, складаємо єдину Божу родину. Церква – це велика спільнота, що охоплює видимий і невидимий світ. Вона – величезна, вселенська організація, побудована на принципі любові, у якій кожен повинен піклуватися не тільки про себе, а й про благо і порятунок інших людей. Святі – це ті люди, які за свого життя більше за інших виявляли любов до ближніх.
У Православній Церкві святим поклоняються, будуючи на їх честь храми, запалюючи світильники і здійснюючи кадіння перед їх іконами, а також цілуванням цих ікон і колінопреклонінням. Подібне ставлення пояснюється зв’язком святих із Христом, і, таким чином, через поклоніння святим віруючий поклоняється Богові, «грізному у святих своїх» (Пс. 67:36). При цьому саме шанування святих угодників не применшує викупної Жертви Христа і Його Честі. Слава, що віддається святим, є насправді Христоцентричною.
Однак, РПЦ, яка від часу свого відділення від Київської митрополії Константинопольського Патріархату дефакто зробилася духовним відомством Московського царства, а потім Російської імперії, завжди найперше обслуговувала політичні потреби Російської держави. Не змінилася її роль і у РФ, де вона обслуговує імперські амбіції керівників держави, зокрема анексію Криму та війну на Донбасі.
Отже, ми мусимо визнати – РПЦ МП та її відділення в Україні є активними учасниками гібридної війні проти нашої Батьківщини. Одним з інструментів цієї війни з’являються і політичні канонізації, особливо розповсюдження шанування цих псевдосвятих серед свідомих українців. Не є виключенням і канонізація бувшого російського імператора Ніколая ІІ. Справжніми підставами культу імператора Ніколи II як святого носять нерелігійний характер. Це ностальгія за минулою імперією, неприйняття незалежності України та інших країн колишнього СССР, бажання відродження Російської імперії, прихильність монархічної ідеології, симпатії до ідей «російського світу».
02.08.2017 прот. Сергій Горбик