Монументальна пропаганда «російського світу»

Шкода, що достойний наставник так і не відкрив таємниці високодуховного значення орлиного хвоста.

А втім, у словах згаданого добродія є багато правди – двоголовий орел – це дійсно символ стародавній. На скільки він християнський? Мабуть більш доречно сказати, що він використовувався християнами. Люди ці дійсно були охрещені – так. І символ той використовувати почали вже давно.

Немає жодних сумнівів щодо обставин приходу двоголового орла у православну традицію: після колапсу т.зв. Візантії, окупанти поклали на Константинопольського патріарха обов’язки «етнарха». Разом з ознаками світської влади, патріарх отримав і її символ – родовий знак останніх василевсів – Палеологів. Відтоді гноблені іновірцями, упосліджені православні учепилися за двоголового орла, як баба за фотографію юності. Це знак печалі за «світлим минулим» – за мертвою великою імперією.

Молода Москва теж гаряче ухопилась за той символ, але що здобула насправді? Нічого, крім нудьги чужого призначення та відчуття своєї недостатності. Адже якщо василевси ромеїв ще могли (набравшись нахабства) називати себе володарями світу, то монархи Москви (князі, царі і генеральні секретарі) вже ніколи не могли сказати цього про себе. Навіть піля третьої (7-ї, 9-ї …).

Візантія 1000 років була безсумнівним центром. Росія – вічна школярка Європи, – не була ним ніколи. Ми говоримо про це без жодної зловтіхи чи ворожнечі, просто як факт – носіння непосильних (і непотрібних) тягарів не може не завдати деформацій країні і народу.

Той самий, рідний, до болю знайомий – утверджений Єльцинівським указом 1993 року і закріплений законом 2000 року – вже за режиму богоданого президента Путіна…Відчуваєте, як відразу потягнуло духовністю? Ото ж!

А ще зверніть увагу, що то значить – вікова православна традиція! – Їй уже добрячих 22 роки!

Дізнавшись про походження полтавської древлеправославної «святині», подивимось, що говорять джерела про її сакральне значення:

Геральдическое описание:

В червлёном поле золотой двуглавый орел, увенчанный двумя золотыми императорскими коронами и над ними такой же императорской короной с инфулами, держащий в правой лапе золотой скипетр, в левой – золотую державу, имеющий на груди щит, в червлёном поле которого обращенный едущий серебряный всадник в лазоревом плаще, поражающий серебряным копьем обращенного, опрокинутого и попранного конем чёрного дракона. http://geraldika.ru

Тут доведеться втрутитись для внесення необхідного пояснення. На полтавському сакральному зображенні є одна скромна, але промовиста деталь: дракона зобразили замість традиційно чорного кольору - золотим... Іконописець-новатор не просто очистив прадавнього змія від чорної барви смерті, але прикрасив у золотий колір, який у «традиційному» православ’ї позначає самого Бога.

Трохи незручно вийшло... Але що нам до цієї «милої» святоросійської «дрібнички»? Егеж?.. Релігія ж на місці не стоїть! Зрештою, що таке ікона, як не художнє відображення богословської ідеї?

На цьому дозволимо москвовірам милуватись їхнім, осяяним «неденним світлом» змієм, а самі повернемось до теми святої геральдики:

Обоснование символики:

… Над головами орла изображены три исторические короны Петра Великого, (знаменующие три великие Казанское, Астраханское, Сибирское славные ханства) символизирующие в новых условиях суверенитет как всей Российской Федерации, так и ее частей, субъектов Федерации; в лапах - скипетр и держава, олицетворяющие государственную власть и единое государство; на груди – изображение всадника, поражающего копьем дракона. Это один из древних символов борьбы добра со злом, света с тьмой, защиты Отечества… http://geraldika.ru

Думається, із духовним значенням зображення уже все зрозуміло, але християнство тут до чого?

От уже більше року, як з висоти храму двоголова птиця з подивом коситься на полтавців, а полтавці зкоса поглядають на неї. Що робить путінський герб РФ на церкві Господній?

Мета згаданої віросповідної і політичної маніпуляції прозора:

1. Культивація орлопоклонництва, як єретичної «святоросійської» практики. У православ’ї існує шанування ікон, – будуть кланятись святим, то за одно звикатимуть схилятися і перед орлом (а звичка – друга природа). Нюанс у тому, що вірні шанують ікони лише для пробудження згадки про Бога та Його святих, щоб наслідувати їхні чесноти.

2. Розмивання різниці між православ’ям і єретичним «політичним православ’ям». (В УПЦ здійснено кроки до легалізації «політправослав’я»)

3. Сакралізація геральдичного символу – ефективний засіб обожнення самої Росії.

4. Мобілізація антиукраїнських елементів і їх релігійна мотивація до державної зради.

Думаєте, що нічого колоритнішого за химерну етнофілетичну псевдоікону «російського світу» далі вже не буде? Яке там!

Епізод 2. Цар поперає хреста

Але автор не зупинився на досягнутому – певно, бажаючи додати композиції більшого драматизму, він здійснює сміливе (навіть – революційне!) художнє рішення – розміщує під хвостом у коня бомбу, що димить. Звичайно, послати її туди могли лише російські гармаші – шведська артилерія на полі, як відомо, не діяла…

З огляду на те, що художник вочевидь не мав наміру підкреслювати неуцтво чи злий умисел московських канонірів, будемо думати, що та нещасна бомба має передусім символічне значення. Щоправда, щодо його смислу ми не ризикуємо висловлювати якихось здогадів – дим з-під хвоста петровського коня породжує занадто широкий асоціативний ряд.

Під черевом тварини валяється повно усякого мілітарного залізяччя: ядра – 2 шт., пістоль – 1 шт., шпага зламана – 1 шт., – все дивує оригінальністю та алегоричним багатством.

Але особливо унікальною за емоційним впливом на глядача є ідея розміщення під копитами царського коня жовто-синього прапора. Перше враження від побаченого дійсно дуже сильне, – його спробуємо сформулювати приблизно так: «вони тут що, зовсім очманіли?»

Висловлення свого бачення згаданого нестандартного зображення виявилась емоційним і почало привертати увагу, тому, не бажаючи робити революцію, ми обмежились числом 10. Голос народу виявився таким:

• один був виразно розгубленим від побаченого і так і не зміг визначитись;

• четверо – думають, що цар поперає прапор України (відповіді: «жовто-блакитний», «український», «наш прапор», супроводжувались розшифровкою символа: «ми вавжди вас душили…» і т.п.);

• п’ятеро – вважають, що топчеться прапор саме Швеції - «тому що на ньому видно хрест».

Як відомо, одним із завдань «святоросійської» пропаганди є «очищення» УПЦ від українців (представників української ідентичності) з їх наступним переходом до «розкольників». (Хоча, думається, ті і є розкольниками, хто виштовхує інших у розкол). Це твердження добре ілюструється результатами нашого імпровізованого опитування – 40% відчувають обурення і роздратування. Що, судячи з емоцій глядачів, виявляє тріумф авторського задуму.

Хоча думки присутніх позірно розділился, але насправді це не важливо. Тому що яка різниця, чий прапор топчеться: український, шведський чи турецький? Прапор – це знак чиєїсь Вітчизни, мови, рідного краю. Навряд чи особа, хоч трохи зачеплена людською культурою, здатна плюндрувати символи іншого народу. Це дії дикуна, веденого власним безглуздям та ще древнім духом злоби.

«Художнє» оганьблення прапора Швеції відбувається у місці, яке щорічно відвідують десятки тисяч гостей з усього світу – і тої-таки Швеції теж… Робота наочно виявляє іноземцям рівень культурного розвитку полтавців (і українців взагалі) та безсумнівну морально-духовну перевагу, над іншими вірами, нашого православ’я.

Та повернемось до результатів опитування – 50% його учасників вважають, що топчеться прапор саме Швеції – «тому що на ньому видно хрест»... Так сталося, що на прапорі Швеції, якою б вона жахливою не була, є зображення хреста – головного символу християнства. Правила Трульського собору у цьому плані дуже категоричні, тому хрест (пробачте), він і в Африці – хрест. І плюндрувати його – це ознака сатанізму. (73 правило Трульського собору).

Замовник пропагандиського шедевру, вочевидь намагався уподобити Пєтра І Георгію Побідоносцю, але зіткнувся з проблемою відсутності драконів у таборі шведів. Тож, як бачимо, він знайшов креативне рішення – кинув під копита царського коня – хрест.

Тут митець не погрішив проти істини – П'йотр І за життя заслужив звання «царя-антихриста» і дійсно був гнобителем Церкви і віри Христової. Але то не наша проблема – що йому відповідати на Суді Господньому. Набагато цікавіше інше – як у наших сучасників рука піднялась робити на церковній стіні те блюзнірське зображення?

Що воно блюзнірське, засвідчує нам і сам виконавець «благочестивого» замовлення – він наскільки напружено-соромливо згортає тканину прапора у складочки, що лише додатково привертає увагу до своєї «таємниці». Зрештою виникає питання – що він хоче приховати? І від Кого?

На додачу до всього варто згадати ще одне сумне відкриття нашого опитування - виявилось, що 30% його учасників (прихожани Сампсонівської церкви) твердо заявили про те, що це зображення є іконою, при цьому виявляючи ознаки побожного шанування до неї – поклони та ін. Хто їх цьому навчив? Вони ж людьми навчені?

І про яку віру свідчить їх «ікона»?

Можливо, хтось із ревнителів «російського світу» докорить нам: та мозаїка – лише данина нашій історичній пам’яті. Це, мовляв, реставрація первісного вигляду храму… Куди ж ми дінемось від минулого?

Це не реставрація: у 1909-му, на зовнішній стороні храму зі східного боку було виконано картину, яка зображувала звернення Пєтра І до війська напередодні битви, а під картиною було встановлено мармурову дошку з текстом промови (надпис зберігся).

Отже – це новотвір. Був П'йотр на полі, був міф, була пиха. Але не було там сучасних гіперправославних «святоросійських» сакральностей у вигляді топтання прапорів і хрестів. Ніколи не було. А тепер – є!

Чому єретики «російського світу» ідуть на це самовикриття? Могли б же вони обійтися без плюндрування хреста? Вони б то могли, та хто їм дозволить?.. Їх господар одвіку звик глумитися і над святинею, і над своїми вірнопідданими.

Підсумок

Розглянувши полтавські зразки монументальної пропаганди фіксуємо їх характерні ознаки:

1. Створення «гібридних» псевдоікон нової віри: у нашому випадку «орла» і «Петра». Іван Дамаскін називав ікони «школою для неграмотних». Політправославні використовують посткомуністичну дезорієнтацію суспільства, релігійну неосвіченість для накидання «святоросійського» культу.

2. «Канонізація» російських геральдичних символів і орлопоклонництво – спроба розмивання самого поняття канонічності – і відповідно – самого віровчення.

3. Використання символів протилежного значення, які для «профанів» говорять одне, а для «адептів» – інше: три корони путінського герба РФ – знак Святої Трійці(!). Це робить смислову і віросповідну спекуляцію безкарною.

4. Сакралізація російської минувшини і її нелегальне пропихання до Священної історії.

5. «Православ’я для росіян!». Створення непривабливого образу нашої віри в очах іноземців повинно убезпечити конфесію від напливу «чужих» і зберегти її «російськість».

6. Виклик антиукраїнізму – свідома образа національних почуттів. Створення умов для відтоку українців з УПЦ з метою полегшення насадження російських етнофілетичних доктрин.

7. Антитеза російської сакральності і української реальності: нав’язування українцям псевдовибору між Вітчизною і православною вірою.

8. Аморальний характер – втіха від плюндрування національної символіки неросіян, впровадження хамства як моральної норми.

9. Боговідступництво і навіть ознаки сатанізму: хрест під копитами царського коня; дракон замість традиційно чорного кольору - світло-золотий...

Отже «святі росіяни» намагаються продати українцям привид своєї мертвої імперії, – в обмін на віру, Істину і вічне життя. Їх політична спекуляція має рівно стільки християнства, скільки, на їхню думку, достатньо для маскування безбожності.

Позитивна сторона ганебних зображеннь

Вона, як не дивно, є. Полтавські псевдоікони виявляють антикультурність, аморальність і боговідступництво «російського світу», а отже – його історичну безнадійність.

Помилково думати, що вся ця місцева екзотика, – ознака дивацтв якогось окремого спонсора чи представника церковної бюрократії. Екзотики вистачає (полтавські царебожники та лжепокаянники), але мова про інше – «благочестиві» химери не є продуктом індивідуального відхилення, – вони повністю відповідають курсу і практиці «російського світу», який перебуває у непримиримому конфлікті з Україною і традиційним православ’ям.

Згадані зразки пропаганди демонструють виродження духу імперських «святих росіян». Перш ніж їхня імперія упала політично, наступила її повна творча і моральна вичерпаність. Але навіть у час своєї деградації вона була культурно незмірно вищою, від своїх теперішніх шанувальників. Імперія ставила пам’ятники «хоробрим шведським воїнам», а теперішні з азартом паскудять «прапор схожий на шведський» – вони зовсім чужі один одному.

Сучасні імперники ведені духом дикуна, що упивається можливістю безкарно перекидати сміттєві баки і бити ліхтарі. Ця публіка у непідробній наївності завжди похваляється здійснити творчий акт загальнолюдського значення. Але вона не здатна навіть задуматись над тим, що створення «власної» т.зв. цивілізації потребує певної культури (не будинку культури), - потребує того, що вона найбільш зневажає і ненавидить.

Отож сучасні імперники не реставратори, а імітатори. Вони паразитують на духовно чужій їм мертвій імперії так само, як і на чужому їм, іще живому православ’ї.

Негативна сторона ганебних зображень

Полтавські псевдоікони виявляють історичну безнадійність «російського світу». Але цей висновок є і для нас застереженням - кирилівська етнофілетична єресь набирає розмаху саме на нашій землі. І не знаходить віросповідного засудження. Важливо не стати співучасниками відступництва, - бо і до нас сказано: «не беріть участи в неплідних ділах темряви, а краще й докоряйте». (Ефесян 5:11)

Іван Горобець

Про монументальну пропаганду російського етнофілетизму у Полтаві:

• Орловоздвиженський монастир: жахи сакральної Полтави

• Про феномен орлопоклонництва у Полтаві

• Монументальна пропаганда "російського світу". Полтава: Сампсонівська церква

• Витоки релігії «російського світу» в архітектурі ХІХ століття: церква Петра і Павла у Полтаві