Алєксандр Чудскій: шість подвигів сакрального начальника

«это великий пример для всех власть имущих – от самых главных начальников до самых маленьких» (Кіріл Гундяєв)

Сьогодні ми розглянемо москвопропівське «Житіє» Алєксандра Нєвского. [Ізборник] [drevne-rus-lit.niv.ru] Це не легко, – воно містить таку кількість курйозів, анахронізмів, недоречностей, відвертих дурниць і прямої брехні, що для їх аналізу потрібно друкувати книгу середньої товщини. Ми спробуємо сказати коротко про головне. Це важко, але потрібно – «Житіє» цікаве як зразок екзотичних, парарелігійних уявлень москвовірів про Бога, християнство, святість і спасенний спосіб життя.

Подвиг І. Невська битва 1240: батл красунчиків

Чудо № 1. Переестетили Європу

Автор «Житія» пояснює правовірним МП причини «Невської битви», – почалося все з того, що княжич Алєксандр феноменально прославився «поміж країнами і народами»! Чому? Молодий хлопчина (парубку ще немає 18 років), він іще нічого не встиг зробити, а вже його популярність, за словами «Житія» потужно зашкалювала по усій Європі. Погодьтесь, що у нашому гріховному світі зазвичай буває навпаки – спершу людина таки щось натворить, а вже потім до неї приходить слава. Та у випадку з благодатним «російським світом» усе інакше… Там чудеса…

По версії «Житія», княжич прославився красою, а також силою, премудрістю та хоробрістю. Мудрість, сила і сміливість ніколи не бувають очевидними, їх на відміну від краси, ще треба довести. Причому потрібен масштаб події, скажімо, якщо якийсь р.б. Іванов влаштує у підворітні люту бійку, то незважаючи на всю шаленість виявленої відваги це зовсім не принесе йому міжнародного визнання... Тож як саме Алєксандру вдалось прославитись на міжнародному рівні мудрощами і молодецтвом автор «Житія» чомусь соромливо мовчить. Ну а щодо суворої чоловічої краси княжича – повіримо монаху-панегіристу. Чому ні?

Як би там не було, у хлопчини з’явилися шанувальники. Подивитися на парубка «неначе цариця Савська (!) до Соломона» – говорить автор «Житія», – прийшов «нЂкто силенъ от Западныя страны»!

Ви почули це сакральне слово – «Захід»?!! Нашенського (їхнього) Алєксандра вшанували на гріховному Заході! І дивіться хто – аж сам «дехто сильний» на ім’я «АндрЂяшь»!.. Вочевидь, автор щиро вважає, що сцена прибуття нікому невідомого європейського «естета», – духоносна, повчальна і вкрай важлива для спасіння душі, – варта включення до житія московського святого…

Погляньте також до якої міри святоросійський автор потребує визнання свого героя з боку «Гейропи»! Власне, як і теперішні москвини – у їх голові відтоді геть нічого не змінилося, – люта ірраціональна ненависть до Заходу з одночасним хворобливим потягом до нього, постійне потребування його визнання. Поправді, у цій ненависницькій закоханості є щось фрейдиське. А споконвічна московська вторинність, як бачимо, у них вилазить просто звідусіль – навіть із житія Алєксандра Нєвского.

Нам, на відміну від воцерковленого монаха-панегіриста соромитись нічого, тому ми можемо дуже просто пояснити, чим прославився молодий княжич Алєксандр: таж він синочок великого князя Владімірского, керівника ординської адміністрації у Заліссі – Ярослава Всєволодовіча (безсоромно канонізованого МП у 1981). Але ще важливіше те, що за його святим-благовірним батечком стоїть простий, скромний хлопець на ім’я Батий, – повелитель половини Континенту. Тому Алєксандра таки дійсно знали у Європі. Авжеж!

Чудо № 2. Святе плавання

Коли шанувальник княжича АндрЂяшь-Андреас «повернувся до своїх», то він пропіарив хлопчину іще дужче, ніж раніше. А от цього, за версією «Житія», вже ніяк не міг стерпіти тогочасний володар Швеції. Перепробувавши усе і побачивши, що ні пудра, ні завивка не допомагають, уражений славою парубка «король части Римьскыя от полунощныя страны» (Швеції) вирішив … захопити Новгород!.. (М-мм, як це логічно!.. Яка розкіш! Не дивно, що при таких талантах москвини беруться увесь світ навчати істинної віри та духовної тверезості).

До речі, звідки автор «Житія» дізнався про плани ворога, якщо шведи ще навіть не вступили у межі Новгородської землі і не здійснили ніяких ворожих дій? Найближчий до місця битви опорний пункт Орєшек знаходився б за 50 км., але його на той час іще не було, бо його заснував онук А.Я.Нєвського лише у 1323р. Тож звідки автор знає задуми короля? Тайна сія велика єсть... Духовидець!

Отож не стерпівши мук заздрості, шведський король «наповнив багато кораблів полками своїми, рушив з величезною силою, палаючи духом ратним». У відповідь Алєксандр пішов на ворогів з «малою дружиною». Це важливо – він іде з малим військом з релігійних міркувань: «уповаючи на Святу Трійцю».

Уповать то він уповав, але вочевидь якось слабенько, тому що заспокоєння розхитаних нервів героїчного княжича потребувало великого чуда від Господа! І воно сталося – «Житіє» глаголить, що перед боєм якийсь Пелугій побачив на річці човна, у якому стояли обнявшись два чоловіки. Він, звичайно, відразу їх опізнав – це були святі князі Борис і Гліб! Більше того, він підслухав їхню розмову і почув, як Борис промовив: «Брате Глібе, вели гребти, та допоможемо родичеві своєму князю Алєксандру». На це Гліб не відповів нічого, а невидимі за туманом веслярі мовчки погребли далі... Після отримання цієї (дуже цінної) розвідувальної інформації від Пелугія, Алєксандру мабуть полегшало, бо він поспішив на ворога.

Зупинімось на хвилину:

1. Для чого Бог явив чудо? – Єдина причина – підбадьорити Алєксандра, щоб «найхоробріший» супер-княжич цього разу не здрейфив. Щоб не втік. Тому що Людинолюбець Бог, вочевидь, вкрай потребував негайної перемоги над шведами...

2. Кому було явлено чудо? – Якомусь ніде більше не згаданому «доброчесному іжорському старійшині». Це доволі круто, бо на той час Іжора – суцільно язичницьке плем’я... Свідок дива нікому невідомий і це найкращий доказ «істинності» видіння.

3. Чому Бог не являє чудо самому богообраному князю? Нащо посередник? – Відповідь одна, – бо Алєксандр недостойний (на думку правовірних РПЦ «чудо треба заслужити, воно дається по вірі молитовника» [Православіє.ru]). «Рід лукавий чуда не побачить»…

4. Чому святі Борис та Гліб так турбуються за долю Алєксандра? – Бо він їх родич. Тому-то вони і зійшли з небес! Інших мотивів «Житіє» не фіксує. Тобто його автор наївно демонструє добре нам знайоме із сьогодення, типове для МП родинно-племінне, етнофілетичне розуміння християнства.

Краса православного вчення полягає у його нетерпимості до лжечудес. Істинне чудо ніколи не містить театральних ефектів і завжди несе практичну користь для вірних: «Жодного дива не було зроблено на показ людям. Вони (чудеса) являють собою ланцюг благодіянь стражденному людству» (Свт. Ігнатій Брянчанінов) [Купола Радонежья]

Пропливання святих на човні, «побачене якимось Пелугієм» – примітивне середньовічне шоу. Воно не містить ніякої віросповідної, духовної складової. Зовсім! Святі плавають, розмовляють – от, мовляв, допоможемо родичу… Все!.. І сталося чудо – а змінилося що? Хтось покаявся, покинув дорогу зла, став на шляхи праведності, прикрасився плодами доброчесності і любові?.. Та до чого там християнство взагалі?

«Ознакою Божих чудес є благий результат: якщо людина приходить до покаяння, зміни свого життя». [Купола Радонежья]

Чудо № 3. Ангельська різанина

Збадьорившись, Алєксандр поспішив на ворога «і була січа велика з римлянами, і перебив їх князь незліченне множество, а на обличчі самого короля залишив печать гострого списа свого». От на цьому місці, вочевидь, треба починати веселитись: порізали наші православні проклятих «римлян-шведів», християн західного обряду! Ура!!

Та тут у москвовірів сугуба радість – богообраний князь, на додачу так припечатав гріховного короля списом, що у того на лиці шрам залишився!.. О!! І куди тепер шведському королю з його порізаною пикою, проти нашенського симпатюльки-Алєксандра? «Ась»?? Тепер північний агресор безнадійно випадає із рейтингу красунчиків, а новгородський князь різко іде у відрив – отепер конкурентів у нього уже не залишилося! «Хто у світі наймиліший»?... Отак завдяки втручанню Предвічного Бога забордюрці-суздальці встановили естетичну монополію в Європі.

Тут би радіти, але автор «Житія» не має спокою – його напружує усвідомленість немічності заявленого чуда № 2 зі святим плаванням. Бідненько якось вийшло. Не той масштаб. Тому далі у хід пішла важка артилерія – ангели.

«Було ж у той час диво дивовижне, як за давніх днів Єзекії-царя. Коли прийшов Сеннахеріб, цар ассирійський, на Єрусалим, бажаючи підкорити святий град Єрусалим, раптово з'явився ангел Господній і перебив 185 000 з війська ассирійського, і коли настав ранок, знайшли тільки мертві трупи. Так було і після перемоги Алєксандрової: коли переміг він короля, на протилежному боці річки Іжори, де не могли пройти полки Алєксандрові, тут знайшли незліченне множество убитих ангелом Господнім. Решта ж почали тікати, і трупи мертвих воїнів своїх накидали на кораблі і потопили їх у морі».

Отже, все зрозуміло: по один бік від річки західних християн різав князь, а по інший бік – ангел Господній. «Кожному своє». Незрозуміло тільки чому шведи так дивно розмістили своє військо, що воно було розділене водною перешкодою? Та правда, що з них узяти – з бусурманів бездуховних?

Зупинімося на хвилину: згадане чудо Єзекії сталося тоді, коли ворог-язичник уже захопив усю Юдею і вів облогу святого «міста Давида». Причому тоді божому народу вже загрожувала повна загибель (тобто – загибель істинної віри у світі). Причому тоді, коли весь народ слізно молився до Господа. Причому тоді, коли Сеннахеріб публічно блюзнірствував над іменем Предвічного Бога. Причому – чудо було явлене зі спасительною метою: «щоб пізнали всі царства землі, що Ти, Господи, Бог єдиний» (4Цар. 19:16, 19).

У москвинському «Житії» все повністю навпаки: «російський бог» убиває християн без жодної мотивації. Просто так... Чуда ніхто не просить і ніхто його особливо не потребує. Воно не має жодного віросповідного смислу, але має «високий» етнофілетичний смисл – племінний божок допоміг «своїм» різати «чужих».

Непоганим доказом «правдивості» «Житія» щодо славної перемоги у Невській битві (і супутніх їй чудес Господніх) є те, що практично відразу після тріумфу (за кілька тижнів), вдячні новгородці витурили князя-чудотворця у його рідні пенати – до Переславля-Залєского. Певно вигнали під враженням від великих чудес – поперемагав трохи, та й хватить!

Чудо № 4. Нордична паніка

Отже, ангел масово знищує ворга. Уявіть собі катастрофічність події – «незліченне множество» це таки багато! Егеж? А як ви думали? Якщо до справи береться Предвічний Бог, то Його супротивникам не позаздриш! Це буде вже не просто поразка, а колапс, повне знищення.

Якщо ви не були очевидцем подібних божественних катастроф, але читали історичну літературу про звичайну людську війну, і то ви маєте певне уявлення про страшні наслідки військової поразки з її жахливою, руйнівною панікою. Після такого вже не залишається ні війська, ні структури, ні організації, ні наказів, ні обов’язків, ні рідні, ні дружби, ні честі, ні гідності, ні людини, як соціальної істоти – залишається лише страхопудний, егоїстичний і тупий, звірячий натовп.

Але там, на Неві, після страшного, містичного, божественного розгрому, прокляті деморалізовані католики виявляють (якщо вірити автору «Житія») просто надлюдську витримку! Ні – вони самі творять чудеса – шведи панічно тікаючи ховають своїх загиблих... (Що то значить нордичний характер!). Уявіть собі оцю паніку – шведи ходять собі по полю, збирають трупи, зносять їх на кораблі, вантажать, вивозять у море …

Я не москвин, тому повірити у таку дику екзотику ніяк не можу. Тут уже одне із двох: або шведів дійсно феноменально розгромили, – тоді автор «Житія» бреше щодо поховання ними своїх загиблих, або шведів якось недорозгромили і тоді автор бреше щодо самого факту божественного втручання. Куди не кинь – скрізь клин. У будь якому разі твердо виходить одне – автор «Житія» брехун.

Але чому він бреше так… недотепно?.. Моє пояснення полягає у тому, що сатана, як відомо, людиноненависник, він глумиться над кожним, над ким йому дано таку владу – тобто він глумиться над своїми рабами. А москвовір-боговідступник не може не потрапити до його лапоньок. Тож ви не дивуйтесь, що коли святоросичі починають проповідувати досконалу Божу правду, то це завжди закінується дрімучою і недорікуватою людською брехнею.

Але деяких (поодиноких) святоросичів, які ще не до кінця очманіли від московської пропаганди, таки трохи напружує страшненьке видовище панічного поховання шведами убитих. Тому вони, щоб врятувати від перегріву нервову систему, соромливо гвалутють текст власного сакрального «Житія» – то мовляв, Алєксандр наказав поховати мертвих... Але це ніяк не допомагає сумістити сумнівне писання із здоровим глуздом, бо «Житіє» рече цілком однозначно: «Останокъ же их побЂже, и трупиа мертвых своих наметаша»…

А взагалі, брати-православні, тут я повинен сказати іще страшнішу річ – поховання загиблих може здійснити лише та армія, яка перемогла. Тобто та, за якою залишилося поле битви…. Якщо мертвих ховають шведи, то … Ой!..

Чудо № 5. «Невловимий Джо» священної перемоги

Після побоїща князь же Алєксандр похвалив Бога (!) і повернувся додому. І було за що похвалити – перемога вселенського добра над світовим злом видалась (по версії «Житія») вражаючою. Добре спрацьовано! Оголошуємо подяку з занесенням.

Але не так вражає те, що шведів люто розбили, як те, що вони цього так і не помітили! Зовсім нічого: ні святих князів, ні разючих ангелів, ні порізаної пики короля, ні факту самої своєї жахливої поразки! Завжди такі скрупульозні у своїх записах, дріб’язкові, занудні західні хроністи не фіксують ніякої Невської битви взагалі… Звичайно, з їхнього боку це якось недобре – та після того, що було, вони повинні і внукам, і правнукам переказувати, як-то страшно «російський бог» карає бездуховних агресорів! А вони мовчать, гріховодники...

Ну, «Гейропа», зрозуміло – вони з русофобських міркувань підло замовчують славу святоросійської зброї, хочуть переписати священну історію арійської Гіпербореї. Але тоді якої трясці про славну перемогу мовчать усі літописи святої русі?!! От і не вір після цього у раннє, масове і вкрай глибоке проникнення жидо-рептилоїдів у всі центри православного літописання…

Єдина радість нам у світі – ріднесенький Новгородський літопис таки згадав про битву! Хоча згадав теж якось бездуховненько, – він «замовчує» геть усе воцерковлене благолєпіє, яким так потужно дметься автор «Житія»: чудесне плавання Бориса та Гліба, космічно-ангельську різанину на березі Іжори і навіть подерте личко короля. Та про все це у Новгороді навіть не чули…

Ой, а короля пишуть, там взагалі не було… Агресивними католиками насправді керував воєвода, який носив давнє і красиве скандинавське ім’я… Спиридон… (Наш брат – православний швед?) Якщо шведами верховодить православний, то говорити про конфесійний, священний характер війни не доводиться. Тоді і втручання Предвічного Бога у солдафонську бійку, що не має віросповідного значення, незрозуміле.

А ще ступінь патріотизму у новгородських літописців низькуватий. Скажімо, виявляється святий княжич героїчно пішов на смертний бій не з «малою дружиною» (як бреше «Житіє»), але разом з масовим міським ополченням – «з новгородцями і ладожанами». Як тоді бути з хваленим Алєксандровим «упованням на Святу Трійцю»?

З усієї розгнузданої фантазії автора «Житія» літопис (єдине і теж сумнівне джерело) підтверджує лише те, що шведів було «множество» (а це скільки – 5000, 500, 50 осіб?), що їх розбили і що своїх убитих вони таки поховали – навантажили трупами 2 кораблі (у «Житії» – 3 кораблі). Але морські човни тих часів були таки трохи менші від кінематографічного «Титаніка», тому кількість загиблих «агресорів» (це якщо «Житіє» говорить винятково святу правду), варто рахувати десятками…

А ще Новгородський літопис наводить дані про власних загиблих, це якісь: Костянтин Луготиниць, Гюрята Пінещинич, Наміст та улюблений святоросійським народом Дрочило Нездилов. А при цьому загальні втрати невідомі: «богь вЂстъ», – «20 чол., або менше»… Показово, що встановити точну кількість загиблих у благодатній Забордюрні ніколи не могли до пуття. Навіть у цій сутичці на Неві, що вже там казати про Першу або Другу світову війни. Та й навіщо це треба? «Какара-азніца»!

Зупинімося на хвилину: повна відсутність згадок у джерелах з приводу «Невської битви» і мізерна кількість загиблих з обох боків вказують на те, що про «битву» на Неві говорити непристойно – то була (якщо була!) незначна прикордонна сутичка, бойовий епізод фонового рівня, що не мав жодних історичних наслідків.

Тоді виникає питання: чому «російський бог» приходить на допомогу своїм чудо-богатирям у цьому анекдотично-другорядному зіткненні? Навіщо містично втручатися там, де це по суті непотрібно, де це немає ніякого значення? Бог Авраама трохи інакше воював за Свій народ! Бога пізнаємо з Його справ. Яке «чудо» – такий і «бог»! Тому як би москвинські житійні фантазери не тужились, то у їхнього племінного божка ніколи нічого до пуття не виходить – «кромє мордобітія нікакіх чудєс». Все решта – брехня різного ступеню безсоромності.

Подвиг ІІ. Чудське побоїще: соромливість переможців

Сакральні причини кампанії 1242 року

«На третій рік після перемоги, зимового часу пішов він з великою силою на землю німецьку, щоб не хвалилися» (!) … – Оце вірю! Оце воно – православна мотивація до війни!... А хто-хто, до речі, там агресор?.. Ви ж не забули?

Пішов він і там, «у землі німецькій» напав на... Псков (!), як провадить автор «Житія»: «Он же въскорЂ градъ Псковъ изгна и немець изсЂче».

Псков у німецькій землі?.. Так що ж це, автор «Житія» не «патріотъ»?!! Ні-ні, заспокоюють нас підмосковники, – він «патріотъ», то він просто (беручись за писання житія) думку свою допуття висловити не може... Як на мене їх зауваження повністю логічне – московський шовінізм і логічна недорікуватість то речі взаємопов'язані.

«І місто звільнив від безбожних німців, а землю їх розорив і попалив і полонених взяв безліч, а інших перебив». – Що?!!.. Це повністю нормальна поведінка для святого-православного визволителя. Тут інше питання – як ті німці опинилися у Пскові? Розповідаю: місцевим допекли прикордонні сутички, тож щоб припинити суздальські набіги вони уклали договір про союз з Орденом (ще з 1228 р.) і прийняли до себе аж двох (!) рицарів. Та ще кнехтів душ 20.

І що цікаво, ті бездуховні рицарі-фогти ні носів православних не відрізали (як святий Алєксандр Нєвскій!), ні жінок не ганьбили, ні храмів не поганили… То навіщо було від них «звільняти» місто? А тому, що такий вже турботливий був підручний у «царя» Батия – великий князь Ярослав Всєволодовіч, батько Алєксандра. І у того великого князя (святого!) була висока мета – зрубати бабла і роздути підконтрольну територію. Заради цієї священної мети і розпочалась війна, у яку потім, щоб спасти «своїх», чудесним чином втрутився «російський бог».

А втім може я помиляюсь і мета війни була іще сакральнішою! Історик Рейнгольд Гейденштейн посилаючись на своє джерело повідомляє, що то хан Батий натравив своїх суздальських підручних на лівонців, та ще й надав їм на допомогу монгольські войска. Завдяки чому вони і перемогли. За що і отримали винагороду за домовленістю – місто Псков.

Версія бездуховного західного історика не виглядає безпідставною з огляду і на глибину монголо-суздальських «відносин», і на загальний контекст подій: за рік до того, у 1241 р. під Легницею монголи розбили європейську (в основному – польсько-німецьку) армію, але не змогли повною мірою скористатися результатами перемоги… Через рік у «російського бога» випав новий шанс підправити ситуацію і «зупинити агресію Заходу».

До речі про Захід. Незадовго до того (1230) Новгородський літопис згадує про страшний голод, що терзав їх край – з грабежами, убивствами і людоїдством. І що ви думаєте? – «Бог спас!»: «прибЂгоша НЂмьци и-замория съ житомь и мукою, и створиша много добра»! [Ізборник] Оцініть підступність проклятих християн західного обряду – змусили таки воцерковлений люд осквернятися їхнім безблагодатним, фашіським, чипізованим хлібом!.. Але потім молодий князь Алєксандр у вікопомній битві героїчно зупинить цей Drang nach Osten.

Чудо № 5. Чудське повітряно-полкове

Повернімось до чудесної кампанії 1242 року проти «безбожних німців». Отже, у відповідь на грабежі і безчинства благовірного Алєксандра, німці «упали у гординю»(!) і рушили на ворога… А ворога у них було багацько. Автор «Житія» не приховує причин сміливості свого «святого» князя – за його спиною було численне військо, що йому прислав на чолі з любим братиком Андрєєм дорогий татусь Ярослав Всєволодовіч: «Отець же его Ярославъ прислалъ бЂ ему брата меньшаго АндрЂя на помощь въ множест†дружинЂ». Загалом за даними Лівонської римованої хроніки в Чудській битві співвідношення сил було як 60:1 на користь канонічних.

На відміну від «Невської битви», факту Льодового побоїща жидомасонські хроніки чомусь зовсім не «замовчують»! Про неї, крім «Житія», наводять свої відомості Новгородський, Псковський, Ростовський, Владімірський літописи та Лівонська римована хроніка. І що цікаво, і святоросійські спасенні літописи, і німецька безбожна хроніка по суті співпадають у описанні події: у 1242 р. на ослаблений після Шаулійської поразки (1237) Орден нападає військо Ярославічєй, після захоплення Пскова воно спустошує землі єпископа Дерпту (тепер м.Тарту). Вони здійснюють грабіж («зажитіє») місцевих естів («чуді») – явище просте і зрозуміле, – чим же іще повинен займатися святий-благовірний князь МП?

Явище зрозуміле, але Дерптському єпископу воно не подобається і він відправляє своїх хлопців зупинити суздальців. Тобто Алєксандру Нєвскому протистояли не всі сили Тевтонського Ордену, і навіть не всі «пси-рицарі» Лівонського ландмейстерства (за найкращих часів їх було до 90 чол.), а лише вояки згаданого єпископа з кількома хрестоносцями, що до них приєднались.

Західні бездуховні агресори наздоганяють миролюбивий загін Домаша і Кербета (їх православний святий князь відправив у «разгон» – «грабіж, розбій») і знищують його, після чого Алєксандр відводить свої доброчесні війська на Чудське озеро. Далі гріховні німці атакують вже самого князя.

«И бысть сЂча зла»... І хоча бездуховних німців було у 60 разів менше, ніж богоносців, правовірні таки перемогли... Отут то прославився Алєксандр, як «великий російський полководець і геніальний стратег»! Воно і не дивно – така вражаюча перемога… Та цей княжич – геній!

Але не поспішайте з висновками. Як можна приписувати воїнські заслуги православному святому воєначальнику, якщо канонічне джерело МП свідчить, що то все – досягнення «російського бога»? От автор «Житія» повідає, що нібито чув від якогось (навіть не названого!) «самовидця» повчальну історію: «рече ми, яко видЂх полкъ божий на въздусЂ, пришедши на помощь Александрови».

Understand? Бог прийшов Алєксандру на допомогу… Це жахливо, але врятувати православного стратега у тій ситуації (!) могло тільки чудо!.. Щоб перемогти німців (маючи 60-ти разову перевагу) москвинам потрібне диво, потрібне потужне божественне втручання!.. Яка нищівна характеристика і чудо-богатирського воїнства, і самого святого князя – його військових, розпорядницьких і взагалі – розумових здібностей... Стій! Автор цього «Житія» точно не русофоб?.. (Спойлер – автор таки да, киянин).

Про масштаб божественної Чудської перемоги також свідчать сухі цифри: за даними житійного панегіриста Алєксандр захопив «множество полонених»; Новгородський літопис вражає ще дужче – було 50 полонених, 400 німців убитих, а «чуді загинуло безліку». Лівонська римована хроніка вже просто травмує – було 6 полонених і 20 загиблих рицарів… Отже складаємо пропорцію «множество» : 50 : 6. Отак ми й дізнались, як варто перекладати зі святоросійської слово «множество» – насправді це значить «6 німців»…

Показово, що у жодному з джерел немає відомостей про втрати богоносців. І правильно, канонічні! На кой воно вам треба?.. До речі, так воно ще й краще… Бо знаєте, перемога-перемогою, але якщо відкриється, скільки при цьому «святий» князь угробив своїх, то...

Чудо № 6. Відступально-переможне

Якщо перемога дійсно така феєрична, то святорусичам далі треба було іти на Берлін (варіант – на Ригу) і бити фашістів у їхньому логовищі! Нести, понімаш, визволення народам Європи від німецьких загарбників! Чи хоча б на лихий кінець піти на Дерпт – покарати місцевого єпископа за проявлену «гординю». А чого боятися? «Ета дєнь пабє-єди»!!

Але після феноменальної, божественної перемоги, «святому» князю чомусь раптово зовсім розхотілося грабувати естів (християн), – у приступі соромливості він відразу чеше додому, у священні рубежі отечества… Що, зовсім не хочеться побути воїном-освободітєлєм?.. Уже?!!

Та що ж сталось із «великим російським стратегом»? Варіант «А» – може богообраний князь просто дурень, і не розуміє, які перспективи для «російського світу» (і для своєї кишені) він втрачає? Варіант «Б» – може перемога була не такою грандіозною, як про неї сьогодні сурмлять угорілі москвовіри?.. Тоді князь зовсім не дурень і в цілому демонструє адекватне розуміння ситуації… А ситуація десь така: якщо з єпископом Дерпта «січа була зла», тож це в перекладі із святоросійської означає, що трупів було море, – князь уклав до святої, «споконвічно російської» Ліфляндської землі дуже суттєву кількість богоносців. А тим що вижили після перемоги, навряд чи край свербіло потрапити до «російського раю» з другої спроби. Крім того, – які перспективи світили канонічним лаптярям у випадку, якщо раптом підійде загін іще якогось єпископа?..

От не знаю який з цих варіантів ближче москвинському, воцерковленому серцю! А втім факт залишається фактом – після своєї супер-пупер-перемоги святоросичі тихенько повернулись додому, уклали мирний договір з Орденом і обмінялись полоненими… Дивовижно! У них чим більша перемога, тим менший її результат! Чудеса…

Звернемо увагу: Чудська битва – це не відверто сумнівна Невська сутичка, це дійсно реальний бій другорядного значення. Показово, що потужне втручання у його перебіг «російського бога», як і завжди, не породило помітних історичних наслідків.

Ще зазначимо, що обидві «перемоги» Алєксандр Ярославовіч здобув перебуваючи на службі у Великого Новгорода. Але причислили його до лику святих чомусь не новгородці чи псковичі, а мешканці м. Владімір, де він себе нічим не показав. Причому наважились вони це зробити чомусь лише через півтора століття (!) після тих чудотворних і пам’ятних подій… До загарбання Новгорода Москвою там шанували святого князя Мстислава Ростиславича Хороброго (пом. 1179), який обороняв Новгород від суздальців Андрєя Боголюбского, у Пскові – князів Довмонта (пом. 1299) та Всеволода Мстиславовича (пом. 1138).

До речі про Довмонта – автор «Житія А.Я.Н.» у своєму опусі практично повністю, дослівно передрав «Сказання про благовірного князя Довмонта і хоробрість його». Знаючи, що на Суздальщині псковське «Сказання» нікому не відоме він, не мудруючи лукаво, списав звідтіля практично усе: опис особистості князя, його ратних подвигів і їх деталей (прибуття ворога на кораблях, «мала дружина», поєдинок, рана в обличчя, вивіз трупів на кораблях), передсмертної хвороби героя та всенародної скорботи після його смерті…Тобто автор приписав Нєвському усе, що знав про Довмонта, доповнивши ці відомості цитатами з Новгородського літопису та Біблії. [Гуманитарный вестник] Тож виходить, що «Житіє» просто списали… Як двієчники. І хоча робили це професійні, воцерковлені шахраї, вийшло це у них вкрай паскудно. Можливо тому, що врахувавши інтелектуальний рівень свого начальства вони не захотіли особливо напружуватись.

Подвиг ІІІ. Литовський маловідомий

Чудо № 7. Потрійне, тактичне, монголо-дипломатичне

Автор «Житія» порівняно скромно величає святого А.Я.Чудського за його великі перемоги над литовцями: ні героїв, ні видінь, ні чудес. Але не варто нехтувати цим подвигом князя Алєксандра. Щоб ви могли повністю оцінити масштаб його заслуг звернімось до одного з найканонічніших істориків РФ Дмітрія Володіхіна, (доктора історичних наук, професора істфаку МГУ і що повністю логічно – письменника у жанрі фентезі). Отже, професор глаголить: «Але ще більш масштабною, ніж німецька та шведська, була в середині XIII століття литовська загроза»…[rg.ru]

Амінь! Але що за диво? Велику (литовську) загрозу москвини подужали слабими людськими силами, а для подолання значно меншої (шведо-німецької) загрози їм було вкрай потрібне божественне втручання полків ангельських!.. Логіка задзеркальна… Ні, ви скажіть мені по людському, що не так зі святоросійськими витязями? У них що, на Неві і Чудському озері були критичні дні?

Однак тим більшої шани вони заслуговують за перемоги над литовцями – їх то вони перемогли самостійно! Тут і Д.М.Володіхін скорбіє: «Однак про три великі польові битви, виграні Алєксандром Нєвскім у литвинів… нічого немає в підручниках»… (О, бідні, недопропаговані школярі РФ!!).

Та що за напасть? Про менші перемоги – Невську і Чудську, канонічні так натужно сурмлять, що ледь пупи не порозв’язуються, а про великі – зась… Отак заткнуло!.. Відкрийте таємницю, святоросичі, якої холери ви віками замовчуєте три великі перемоги православного стратега?..

Можливо пояснення московської соромливості слід пошукати у словах самого Д.М.Володіхіна? «Два чуда позаді – одне напереді», читаємо гарячого шанувальника Алєксанда Нєвского: «він зміг завдяки своєму дипломатичному дару направити проти Литви удар Орди»… [rg.ru]

А… Он воно що… Ну так герой! Великий полководець...

Отже Литву перемогла таки Орда, а Нєвський просто нашептав куди слід... Шкода, що побожний автор «Житія» замовчує шептунсько-дипломатичні таланти святого! Може благоліпного схимника просто не цікавила дипломатія?.. Що йому наші суєтні мирські клопоти? Його цікавило інше: у своєму сакральному творі геніальний автор із щирим захопленням описує те, як після перемоги над литовцями слуги князя Алєксандра глумляться над полоненими…

Подвиг ІV. Битва за душу роснароду

Чудо № 8. Флюгерське, героїчно-антикатоличне

Хто ж не знає, що Алєксандр був ревним захисником православія від підступного Заходу? «Він боровся… за душу російського народу» – так тепер проповідує мирянам патріарх РПЦ Кіріл Гундяєв. [Патриархия.ru]

Поглянемо, як автор «Житія» сповіщає про цей подвиг: якось до Алєксандра прибули посли від римського папи, які запросили геніального стратега «послухати вчення про Закон Божий». Натомість «Князь же Александръ, здумавъ съ мудреци своими, въсписа к нему и рече: от вас учения не приемлем». Отак нашенський (їхній) герой відрізав католикам! Умийтеся!

Насправді ревнитель віри православної довго і ввічливо листувався з римським папою, роками балансуючи на межі прийняття католицтва. І не забував робити лютим ворогам «російської душі» маленькі подаруночки. Скажімо у одному з листів папа дякує Алєксандру за дозвіл побудувати католицький храм в Пскові. Причому судячи з контексту, там мова йде про зведення кафедрального собору... [ПостНаука]

Може оця віросповідна (як і політична) гнучкість, це у нього родинне? У іншому листі папа пропонує князю прийняти католицьку віру так само, як це зробив і його монгололюбивий батько Ярослав Всєволодович! Про навернення татуся джерело згадує, як факт…

Звичайно, це підла папська брехня! Всєволодовіч ну ніяк не міг бути католиком тому, що він… православний святий! (його канонізувала РПЦ у 1981 році)... Отримали?!! – Шах вам і мат, рептилоїди!

А ще він не міг перейти у католицтво, бо йому завадили б його тверді (ох, таки помру!) переконання... Там була відома ситуація: шанобливі монголи викликали свого підручного – Алєксандрового батька, у славний град Каракорум, де він схоже, не розібравшись, втрутився у пацанські розборки, у результаті чого йому довелося напитися вітамінізованого чаю, розхворітися і померти дорогою назад… У цій теплій, але емоційно насиченій атмосфері йому доводилось спілкуватись не лише зі своїми монгольськими друзями, але і з лютим християнським ворогом – відомим мандрівником Плано Карпіні...

А той був талановитим місіонером. Спеціаліст! Умів сіяти сумніви і закидати наживку… Знаєте, деякі маловіри говорять, що перед лицем смерті людина частенько багато чого переосмислює у своєму житті… Не може не переосмислювати... Хоча ні! Не вірю!! Їхній Всєволодовіч не такий!!!

Та і його синок А.Я.Нєвскій – теж! Прийняти католицизм він не міг з однієї благочестивої причини – католики були лютими монголофобами. Ніяк не міг, бо «яка користь людині, що здобуде увесь світ», але при цьому не задовольнить свого прямого начальника (Батия)?.. Отож десь отак «душу російського народу» і врятували.

Тож зовсім не диво те, що монгольський прислужник залишився відданим Сарайському православію. Диво, що правовірні РПЦ потім зуміли зробити з нього ворога католицтва! Більше того – тоді (у 13 ст.) для міжхристиянської ворожнечі у східній Європі не було історичних умов. Конфесійне змагання ще довго залишалося «гімнастикою розуму» і відсторонено-акдемічним заняттям для професіоналів. Тож костюмчик ревнителя православія на Алєксандра наперли значно пізніше. Он і воцерковлений москвинський професор Д.М.Володіхін підтверджує – «Нєвскій ніколи не був ворогом Заходу»… та «тоді і поняття такого – «Захід», звичайно, не було». [rg.ru]

Подякуємо воцерковленому професору – почути з його слів, що уся РПЦ-пропаганда на тему героїчної «боротьби» Нєвського «за спасіння російської душі» – чудесна брехня, це дорого коштує.

Подвиг V. Головний, спасенно-адміністративний

Чудо № 9. Братньо-Неврюївське, розквітальне

«В то же время бЂ царь силенъ на ВъсточнЂй странЂ, иже бЂ ему богъ покорилъ языкы многы». І цей богоданий Батий викликав до себе у ставку свого підручного. Гадаєте Алєксандр підкорився грубій силі? Думаєте стати прислужником Орди його змусили важкі обставини? Ха!! Та він … сам … цього захотів! Он читайте – автор сакрального «Житія» розповідає про те, яким страшним для монголів був його герой: «И бысть грозенъ приезд его, и промчеся вЂсть его и до устья Волгы. И начаша жены моавитьскыя полошати дЂти своя, ркуще: Александръ едет!».

Ото перепудились тоді бідні монголи, страху натерпілися! А він такий з’явився, в ніжки – бух…

Потім посиділи, випили кумису, цар-Батий наговорив Алєксандру компліментів, «пишно вшанував і з почестями відпустив». Може вони перетерли іще які справи, про це «Житіє» чомусь мовчить. А шкода, бо відразу після тієї милої бесіди на святій русі раптово почались істинні чудеса: «По сем же разгнЂвася царь Батый на брата его меншаго АндрЂя и посла воеводу своего Неврюня повоевати землю Суждальскую».

Така несподіванка… Так у кого там почались проблеми з монголами? Пам’ятаєте Андрєя? Того самого, що допомагав братику – благовірному Алєксандру «зупиняти німецьку агресію» на Чудському озері? Ото тепер на його велике княжіння Владімірське злі татарове видали ярличок не комусь чужому, а його рідненькому, святому брату-дипломату… Отакий збіг обставин… Чудеса!

І прибула каральна експедиція «царевича» Неврюя (1252), і попалила московщину не гірше за попередню Батиєву візитацію, і відперла в Орду «бещисла» рабів... І дременув тоді князь Андрєй до бездуховної Швеції... Та головне чудо – поки монголи лупили його родичів і палили рідну землю православний герой А.Я.Нєвскій зберігав спокій і витримку, а потім вчасно активізувався і хутенько сів на солоденьке місце братика, – на велике княжіння Владімірське. Власне, Алєксандра туди всадили наведені ним окупанти. Уявіть яка це була честь для святого – тепер він став смотрящим над усім Заліссям!

І виявився «міцним господарником», бо на Суздальщині прямо відразу, якщо вірити «Житію», розпочався чудесний розквіт: «По плЂнении же Неврюне†князь великый Александръ церкви въздвигну, грады испольни», а далі за текстом: «Распространи же богъ землю его богатьствомъ и славою».

Чудо № 10. Православно-носовідрізальне, спасительне

У 1256 році святий представник допоміжної ординської адміністрації А.Я.Нєвскій придушує повстання у Новгороді проти монгольських чиновників, причому розправляється з новгородцями із винятковою жорстокістю: «овому носа урЂзаша, а иному очи выимаша». Методами залякування і терору Алєксандр таки добився проведення перепису і обкладення рідного народу ординською даниною! Так Великий Новгород втратив свою свободу. Ура, товаріщі, – завдяки особистій турботі благовірного князя до складу Улусу Джучі увійшли навіть ті святоросійські землі, які ніколи не бачили монгольських окупантів! [ПостНаука] Добровільно, тскать, возз’єдналися з братнім ординським народом! Отут мусимо визнати, що Нєвскій був значно кращим за Квіслінга. Ефективнішим.

І хто ж розв’язав терор у Новгороді? Платний службовець, кондотьєр, найманий генерал, який не мав ніякої політичної влади у республіці. З допомогою суздальських військ – своїх дружинників і головне – під загрозою катастрофічного вторгнення монголів він здійснив державний переворот і узурпував владу. Тож серед святих РПЦ є патентований заколотник і узурпатор.

Встановлення тиранії святого князя і супутні їй криваві події у Новгороді призвели до появи у місцевому літописі каламбура. Підсумовуючи розповідь автор закінчує її так: «Всяк бо злыи зле да погыбнеть». Запис повністю двозначний, з нього ніяк не збагнеш, на чию голову хитрий новгородський літописець прикликає прокляття – своїх земляків-моголофобів чи благовірного тирана і узурпатора.

Як шкода, що автор «Житія» чомусь не згадує про терористичні заслуги святого князя! Певно соромиться. Не те що теперішні історико-фантасти РФ: «урок був жорсткий, але необхідний» – рубає голови Дмітрій Володіхін, – «Алєксандр, зробивши дуже важкий і, може бути, непопулярний вибір, рятував її. На його політику молитися треба, тому що якби він … не змусив би той же Новгород платити данину, не було б зараз ніякої Росії…»! [rg.ru]

І що цікаво, у чомусь історико-фантаст таки правий – без Орди певно, що не було б і московщини. Але іще більше варті уваги наступні слова згаданого безбожного православника: «коли Русь починала занадто страждати від ординського натиску, він (Алєксандр) давав відсіч»!.. Тобто коли Неврюй спустошував Суздальщину, тоді страждання рідненького професору святоросійського народу не перевищували норми… (Те що москвини повинні мордуватися це, вочевидь, аксіома). А от якби перевищили норму, отоді б уже Алєксандр показав би монголам «кузькіну мать»! А так, чого ж…

Чудо № 11. Сороміцької дружби народів

Та тільки но святий-смотрящий князь добився погромного процвітання Суздальщини, як Орда почала змушувати блаженних москвинів до війни з Європою. (А їм чомусь не хоцця!). І таки заставили – благовірний монгольський представник Алєксандр «сына своего Дмитрия посла на Западныя страны … Поиде князь Димитрий в силЂ велицЂ, и плЂни землю нЂмецкую, и взя град Юрьевъ, и възвратися к Новугороду съ многымъ полоном и с великою корыстию».

А знаєте, що на той час вікопомний борець проти гріховного Заходу раптом став ярим противником війни з Гейропою? Автор «Житія» повідомляє, що перед тим нашестям «великый Александръ поиде к цареви, дабы отмолити люди от бЂды тоя»… Отакої! Бач як воно все складно у москвинів: то «бєда», то «побєда», то знову «бєда»... А як же одвічний «Drang nach Osten», уярмлення братів-слов’ян і смертельна загроза Заходу для вразливої «російської душі»? Уже відлягло? От чудо веліє! Звідки така соромливість щодо спільної, Залісько-Ординської спроби «спинити агресію Заходу»?

Може після Чудської дивовижної перемоги залишилась оскома, чи що інше, але факт залишається фактом – накачаний москвинською пропагандою «герой війни проти Заходу» тепер вважає цю війну злом для Суздальщини... Таким чином виходить, що Алєксандр Нєвскій публічно, у власному «Житії» випоров власних антизахідних канонізаторів! Чи правильніше сказати – канонізатори самі випороли себе у тексті «Житія А.Я.Н.».

На останок трохи згадаємо про керівника монголо-суздальським нашестям на Юр'єв-Дерпт-Тарту – святого Дмітрія Алєксандровіча. Що?.. Ви не знали, що він теж святий?! [azbyka.ru] А як же інакше? Та все московське начальницьке кодло до такої міри осакралене благодатними зусиллями РПЦ, що там куди пальцем не ткни – все втрапиш на «святого»! Так і зі святим Дмітрієм, – він син святого Алєксандра Нєвського, онук святого Ярослава Всєволодовіча et cetera… Поміж густими натовпами «прославлених Богом» москвинських начальників сьогодні лише де-не-де попадеться недоріка, якого ще не встигли канонізувати.

Подвиг VІ. Посметрно-великодержавний

Чудо № 12. Хапально-рефлекторне, склеротичне

Коли Нєвскій помер і митрополит зібрався покласти йому до рук лист с текстом відпускної молитви, то небіжчик не став довго чекати і на очах величезного натовпу хутко простягнув руку та сам ухопив ту грамоту!.. «Отак прославив Бог угодника свого!» – торжествує автор «Житія»... Ну що, люди, пробрало?..

Згадана повчальна історія має одну чарівну неув'язочку – у деяких редакціях «Житія» (їх всього 11) це чудо не згадано взагалі… Бачите як воно цікаво виходить: автори (переписувачі) забули про це чудо… Забули! Це реально? Таке можна забути?.. Та мене он і досі ще тіпає!

І забули не в одній редакції, а в багатьох… Одночасне, гуртове поширення склерозу у таких випадках свідчить лише про одне – на момент написання тексту цього чуда іще не придумали. Його приписали пізніше… Коли? Відповідь проста – тоді, коли у розповідях про чудеса зникають прояви склерозу. Це відбувається лише після Куликовської битви 1380 року, коли усі редакції співпадають у своїй згадці про чудо, що сталося при відкритті мощей князя. [Гуманитарный вестник #3 2016]

Отож від часу чуда «мертвої руки» півтора століття ніяких чудес не було зовсім… Зате після Куликовської битви чудеса посипались, як з дірявого мішка! Це значить, що написання курйозного «Житія» Алєксандра Нєвского відбулося після відкриття мощей князя у 1380 р. і початку його шанування як місцевого святого.

Чудо № 13. Куликовське, шахрайське-канонізаційне

Кому були вигідні відкриття мощей і канонізація Нєвского?

1) Керівництву Рождєствєнского монастиря м.Владімір. Після переїзду княжого двору до Москви монастир втрачає своє виняткове значення на Суздальщині, натомість підноситься Троїце-Сергієва обитель. Щоб зберегти статус першого монастиря (та і яку копійчину) було потрібне чудо.

Ось воно: «Якийсь (!) пресвітер» чув (!) від батька, що «в одну із ночей якийсь (!) монах-пономар» бачив видіння. Він молився у церкві біля гробу А.Я.Нєвского і узрів, як самі собою (ох!) запалились свічки (це щоб було видніше) і два «святоліпних старці» вийшли із вівтаря і сказали: «пане Алєксандре, встань, поспіши на допомогу родичеві своєму, великому князю Дмітрію». Алєксандр Ярославовіч відразу встав із гробу і зник… Більше його не бачили.

А після перемоги Дмітрія Донського у Куликовській битві пономар розповів про душеспасительне видіння митрополиту і той, «по вірі великого самодержця» розкопав могилу Нєвського, вийнявши його мощі. [a-nevsky.ru]

2) Єпископу Суздальскому, святому (бл. 1552) киянину Діонісію, який очолив церковну опозицію до анафематствуваного у 1378 (і канонізованого з 1988) Дмітрія Донского. Тоді єпископ виступив проти нечуваної, беззаконної спроби князя нав’язати церкві у митрополити свого горезвісного фаворита Мітяя (поруш. 30 Апостольське правило, Номоканон у 14 титулах). Результат – у 1379 Діонісій опинився за гратами, але прихильники йому влаштували втечу до Константинополя, звідки він продовжив боротьбу, апелюючи до патріарха... Але як раптово все змінюється: після відкриття мощей Алєксандра Нєвського (1380) відбувається чудо – розперезаний московський тиран зненацька возлюбив свого особистого ворога! Причому його закоханість доходить до того, що він уже при першій нагоді пропихає Діонісія на митрополичий престол у Москві…

Радикальна зміна долі Діонісія, вочевидь, обумовлена його особистими заслугами перед великим князем, які полягали в написанні «Житія» Алєксандра Нєвского... Автором «Житія» повинен бути впливовий ієрарх, у якого була можливість вивчити невідомі на московщині псковсько-новгородські джерела (передусім «Сказання про Довмонта»). Авторство Діонісія дозволяє пояснити широке використання у тексті опуса цих джерел – Діонісій отримав до них доступ під час перебування у Новгородській землі. [Гуманитарный вестник #3 2016] Якщо вибирати між московською в’язницею і митрополичим клобуком, то… Париж був вартий месси. Тим більше, що суздальський єпископ не дуже перенапружився, таляпсаючи «Житіє» Нєвського.

3) Дмітрію Донскому. Сказано, що мощі А.Я.Нєвського відкрили «по вірі великого самодержця». А як же йому було не увірувати? Його прямий предок – Алєксандр Нєвскій, – засновник московської династії, батько першого московського емірчика Данііла. (Маразм дня: Гундяєв 12.09.2022, вразившись поразкою москвинів на Харківщині зморозив, що «Данііл безсумнівно особисто молиться за Владіміра Владімирича Путіна» www.patriarchia.ru). Друга причина – він був ординським «смотрящим» над усією Суздальщиною, – «великим князем Владімірскім». Третя – він формальний «великий князь Київський» (1249-1263)… То як його можна не канонізувати?

У ході піднесення ординська Москва використовувала три ресурси: силу (монгольську), підлість (власну) і церкву (православну). Переміщення резиденції Київського митрополита до Москви відразу надало їй гігантську перевагу над іншими князівствами – церкві не потрібен феодальний хаос, вона завжди виступає за сильну владу. За свою владу... Тому митрополія була об’єктивним союзником московських князів. Але після дресирування, проведеного Дмітрієм Донським (арешти і приниження ієрархів), вона у своєму служінні уже геть пустилася берега. Відтоді московська церква починає служити державі брехнею.

Канонізація Нєвського радикально порушила світоглядний баланс на Заліссі: тепер все московське правляче кодло – не просто мерзотники, за якими (монгольська) сила, – то Бог обрав оцих підлих колаборантів до влади над краєм! Інші князівські правлячі династії (різні там рязансько-тверські) – прості грішні люди, ніяк не рівня «богообраним» москвинським начальникам!

Тепер Дмітрій Івановіч не просто став прямим нащадком православного святого, тепер на нього теж падає відблиск божественної слави – адже це йому святі надають чудесну допомогу на Куликовому полі, це його (морально небездоганну) політику підтримують «звідтіля» (у т.ч. – гноблення церкви). То був гарний трамплін! Не дивно що анафематствуваного у 1378 Дмітрія Донского РПЦ у 1988 «прославила поміж святими».

То питаєте, чого канонізували Алєксандра? Та вже ж не за те, що він «розбив» шведів-німців! Навпаки – він «переміг» західних «агресорів» саме тому, що його канонізували! Раз канонізований – князь, значить він професійний військовий. Раз він військовий, отже повинен прославитись від Господа великими перемогами. Треба, щоб прославився – зробимо! Так підручний Орди і став (у міру літературного таланту єпископа Діонісія) «геніальним полководцем».

А завершив справу пропагандиського накачування А.Я.Нєвського вже Іван Грозний. Починаючи від першого царя стартувало масове осакралення усього московського, – князів тепер починають канонізувати десятками, а серед них і Алєксандр Нєвскій. Власне 1547 рік прославився на Забордюрні трьома великими справами: проголошенням Івана ІV царем (це була декларація про ординську правонаступність), страшною пожежею Москви (у вогні загинуло понад 2,5 тис. осіб) і канонізацією Нєвского на Московському Соборі (місцевошанований начальник став загальноцерковним святим).

Отже

У РПЦ є святий ординський колаборант (причому потомственний – син зрадника), керівник окупаційної адміністрації, грабіжник бідних естів-християн, гонитель рідного брата і сюзерена Андрєя, організатор монгольського нашестя на рідний край (Суздальщина 1252), терорист і вуховідрізальник, заколотник і узурпатор влади (Новгород 1256) – а також зразок християнської доброчесності за версією МП...

Брати-християни, вас нічого не напружує?.. Бо для МП все давно без проблем: «это великий пример для всех власть имущих – от самых главных начальников до самых маленьких» – так проповідує сердешній пастві патріарх Кіріл Гундяєв. Чуєте, прості воцерковлені канонічні роботяги-забордюрці? Цей святий приклад не для вас – це зразок для вашого начальства. Це сакральний взірець того, як вас гнобить, так щоб богу догодить!

Безсоромний культ Алєксандра Нєвського побудований на блюзнірстві та несамовитій брехні: про фальшиві чудеса фальшивого святого розповідає наскрізь фальшиве «Житіє», а початок шанування «святого» запровадив анафематствувавний тиран Дмітрій Донской... Про що далі ще треба говорити?

Але оцей сороміцький культ нічим не суперечить диким релігійним доктринам московського православ’я! Москвовіри (російськосвітники-святоруси-єдинокупельники) це прямі дияволошанувальники, просто диявола вони чомусь називають «Богом». Така реальність і з нею варто рахуватися.

Сьогодні образ оббріханого у «Житії» історичного Алєксандра Ярославовіча («переможець агресивного Заходу», «борець проти католицтва») москва використовує і для розпалювання ненависті до цивілізованих народів, і для віросповідного розбещення народу власного. Тому що адепт безбожного культу Нєвського вже не може бути нормальним християнином, – його уявлення про Бога, святість і спасенний спосіб життя несумісні із християнством.

Чи існує якась можливість далі говорити про дію Духа Святого у РПЦ? Безсоромні канонізації у цій релігійній спільноті не залишають місця для тривалих роздумувань, – звичайно, курйозно-шахрайські, політправославні канонізації не від Бога! Спільнота, де відверто впроваджуються етнофілетичні лжеучення і практики має руйнівний характер і потребує негайного церковного засудження. Важливо, щоб люди які ходять до храмів РПЦ не перебували під жахливим обманом, ніби вони причетні до Церкви Христової.

17.10.2021 Іван Горобець

P.S. «Ім'я захисника рубежів Росії і покровителя воїнів відоме далеко за межами нашої Батьківщини. Свідчення тому – численні храми, присвячені святому Алєксандру Нєвському. Найвідоміші з них: Патріарший собор у Софії, кафедральний собор у Талліні, храм в Тбілісі. Ці храми – запорука дружби російського народу-визволителя з братніми народами». [Патриархия.ru]

Пропонуємо вашій увазі інші матеріали щодо фальшивих святих РПЦ:

• Ніколай ІІ

• Іоанн Кронштадтскій

• Матронушка Московская

• Деканонізація святих у РПЦ