ХХ століття! (Йшов десятий вік від хрещення «русі»). 1902 від Р.Х. Московська губернія. Волоколамськ – центр повіту. У старовинній Покровській церкві до панікадила прикріплено рідкісну «святиню» – позолочену бичачу голову із здоровенними рогами. Місцеві «християни» ревно вшановують цю свою, як вони її називають «Корміліцу». Існує благочестивий звичай кидати їй на роги полотенце – кому це вдається з першого разу, той обраний божеством, – його жертву прийнято і він матиме удачу у всіх своїх справах і задумах.
Згідно народного передання надприродні властивості «Корміліци» варто пов’язувати з подіями у житті царської родини. Спершу «Корміліца» була звичайною коровою. Але потім вона зустріла царицю всеросійську, що змінило її життя і худобина набула містичних здібностей. Деталі невідомі, а суть така, що зачувши «государиню-матінку» корова відразу добряче прогнівилась і сильно налякала самодержицю.
Оскільки на москві (як і в усякій східній деспотії) панує тверда віра у божественність начальства, то порядно піддавши рогами її величність попід певну частину тіла, тварина певною мірою долучилась до священного царського сану і сповнилась його благодаттю?.. Принаймні потім подавати милість православним землі святоросійської вона могла вже самостійно.
Як би там не було, коров’яча містика у Волоколамську квітла і плодоносила. Воцерковлений люд валом пер до церквоподібного капища, несучи гроші, а жрецтво тільки тішилось, ревнуючи про Господа. Причому не лише місцеві ієреї Предвічного Бога, але і єпископи не вбачали нічого поганого у здійсненні коров’ячого культу у Домі Господньому! Поправді, важко дібрати, що було страшнішим – безбожність єпископату РосПЦ чи язичництво народу-богоносця...
Поклоніння позолоченому тільцю тривало, аж доки митрополит Арсеній Стадницький (українець) не поклав край бикопоклонству, вилучивши голову з храму та передавши її до музею. Незважаючи на пасивний опір священика Покровської церкви, розпорядження єпископа зрештою було виконано.
Так до чого я усе це говорю: однією з підстав для канонізації святих є народне шанування… Взагалі прийнято думати, що у православних країнах і народ православний!.. А воно бач як – у московщини таки осібний шлях у світі: вони країна загостреної ультраправославності, а народ – дикі язичники. Не дивно, що святоросія здавна славиться безсоромними канонізаціями. Саме так, через шалене народне шанування вони «прославили поміж святими» єретика-царебожника Іоанна Кронштадтського.
Те, про що розповідає щоденник митрополита Арсенія Стадницького не дикий випадок у нормальній країні а нормальний випадок для дикої країни. Москва не сприйняла християнства. Якщо у кого є сумніви, запрошуємо поглянути до «Истории моего современника» В.Г.Короленка, – там викривається така православна дрімучість богоносців, що могла б засоромити найзапекліших аборигенів екваторіальної Африки чи Полінезії. Але хоч яким безбожним був святоросійський народ, ієрархи РосПЦ впевнено випереджували його у віровідступництві («Московське тоталітарне православ'я - предтеча комунізму»).
Поправді, дивовижна стійкість москвинів до християнства це вражаючий релігійний феномен! Наше пояснення цього феномену полягає в тому, що нецивілізовані народи несприйнятливі як до справжньої науки («Чому історики брешуть»), так і до високої релігії, імітуючи їх наявність пропагандиськими казками і примітивною магією.
04.01.2022. Іван Горобець
P.S. Як джерело розповідає про підмосковне бикопоклонство:
«У Покровській церкві я бачив дуже цікаву, але разом вкрай сумну річ: бичачу голову, якій поклонявся простолюд.
Її було прикріплено до панікадила. За переказами, вона вміщена тут на згадку про порятунок якоїсь цариці від розлюченої корови, років двісті тому. Ймовірно, факт цей справді був, і на згадку про це цариця веліла зберегти якщо не всю голову, то роги, а голову приробили, здається, з дерева. У такому вигляді вона, мабуть, зберігалася у покоях цариці. Потім тут виник жіночий монастир, і цю голову перенесли до храму і стали поєднувати з нею релігійні забобони.
Її було повішено на панікадило; народ став кидати на роги рушники з неодмінною умовою одразу попасти, тому що тоді тільки жертву буде прийнято і здійсниться задумане; причту це було вигідно, і він мовчав; не звертали уваги і архієреї, щоб не викликать народного заворушення. Так «годувальниця», за словами простодушного дячка, і висіла у православному храмі. Цього літа митрополит, під час відвідування Волоколамська та цього храму, наказав прибрати цей залишок язичництва. Ось тепер він і доручив мені подивитися, чи виконано його наказ. Голову справді було знято, але вона зберігалася у шафі біля свічкового ящика, завішена.
Оскільки й таке зберігання я вважав незручним, тим більше що з боку хоча б того ж дячка могло бути зловживання релігійним невіглаством народу, то я запропонував прибрати її з храму / віддати до нашого академічного церковно-археологічного музею, на що священик без особливого бажання погодився. Ось що іще діється у нас, на Святій Русі!»
Митр. Арсеній Стадницький. Щоденник. Т 2. М., 2012, с. 47
«У XV-XVII ст. на місці Покровського храму існував Варварин монастир (дівочий). У 1695 р. за наказом цариці Наталії Кирилівни було збудовано Успенський собор, який після ліквідації монастиря у 1764 р. перетворили на парафіяльну церкву на честь Покрови Пресвятої Богородиці з двома преділами: Успіння Богородиці та в ім'я вмц. Варвари. Храм цегляний, безстовпний, одноверхий. Прикрашений рисами московського бароко. Інтер'єр церкви – останньої третини ХІХ ст. У 1876-1878 рр. спорудили нову дзвіницю. У храмі було стародавнє панікадило з привішеною досить великою дерев'яною позолоченою головою бика (тура) з дуже великими, рідкісними натуральними рогами. Храм досі діючий. У листопаді 1902 р. Єпископ Арсеній звернувся з листом до митрополита Володимира про поміщення бичачої голови з Покровської церкви м. Волоколамська до церковно-історичного музею МДА».
Митр. Арсеній Стадницький. Щоденник. Т 2. М., 2012, с. 250 [azbyka.ru.1902]