Монументальна пропаганда єресі

Плакатна ікона, як люстро інволюції православ’я

Звістка про творення химерної ікони у Преображенському храмі Кременця викликала збурення у мережі. І сказати по правді, там було чого збуритись – ікона зображує багатотисячні народні маси, поряд Юрій Змієборець вражає цього разу двоголового орла (можливо надалі святого доречніше називати Орлоборцем?), а від Бога Саваофа на самого Юра Орлоборця сходить Дух Святий у вигляді стилізованого Тризуба… Це що, важкий сон? Перше враження – це комусь не дають спокою «лаври» незабутнього Валерія Бебика?..

Передусім дамо відповідь на запитання – якщо ікона викликає збурення і розділення, то чи можна її називати іконою взагалі? Призначення ікони, нібито, в іншому… Кременецька створена для молитви? А до кого тут можна молитися? До революційних мас? До Юрія Орлоборця? До Духа – Тризуба?

Гротескність кременецької «ікони» близька постмодерніському мистецтву, тому можливо, десь у музеї їй було б дуже доречне місце. Але не в храмі. Тому що це не ікона, – це плакат. Грамотний, якісний і емоційний. Він робить свою спонукальну роботу – кличе українців до боротьби з їх історичним ворогом. Але не з гріхом…

Це правда, що ворог України підлий лютий і страшний, і з ним потрібна боротьба заради нашої перемоги і життя. Правда також, що порядний християнин зі зброєю захищає свою Вітчизну і матір, але головна його боротьба – із «духами злоби піднебесними» та зі своїм власним злом, брудом і гріхом.

Кременецька «ікона» зображує героїв революції Гідності і російсько-української війни (АТО). Без сумніву – це дивовижні і славні наші сучасники, до серця багатьох із них доторкнувся Благий наш Господь, що вони удостоїлись того, щоб принесли жертву любові до свого ближнього і до нашої Вітчизни. Людська природа зіпсована гріхом і ми не здатні самостійно творити добро. Спаситель світу свідчить, що без Нього ми не можемо зробити нічого доброго (Івана 15:5). Тому добрі плоди людини – це плоди благодаті, а люди, що їх приносять – не далекі від Господа. Це спасенні душі.

Тому особливо обурює, коли їх святі імена і їх світла пам’ять використовується для легалізації віросповідного відхилення – боговідступництва.

Церква, це не місце для плакатів. Плакат кличе до мирських справ, а ікона кличе до єдності з Богом. Ікона є теологічною – вона відображає догматичні істини християнського віровчення. Отож, яка ікона, таке і віровчення. Якщо ми приймаємо плакатний, спотворений іконопис, то одночасно з ним приймаємо і рекламно-пропагандиське, спотворене християнство.

Порадуємо вірних УПЦ КП – ви не перші на цьому шляху, – «братня» і «єдиновірна» РПЦ вже добряче випереджує вас. Незважаючи на тривале протистояння між Київською патріархією і служницею кремлівського дідка, у дечому поміж них дуже багато спільного. Порівняємо дві псевдоікони виробництва УПЦ КП 2017 і УПЦ МП 2010 рр.

Передусім помітно, передбачений пророками постмодернізму, «прихід мас» – тепер уже і на ікони.

• Тло традиційної ікони – світле і золоте, а на обох згаданих творіннях бачимо куряву, пилюку, вогонь, дим і сморід.

• Ікони сповнені невідсвітнього спокою і миру, а «православні» плакати розпалюють людські пристрасті.

• Ікона розповідає про вічне, плакат – про кон’юктурно-сьогоднішнє.

• Ікона – це світ умовного простору, а плакат передбачає максимальну впізнаваність об’єктів зображення.

• Ікони про священне, плакат не здатен уникнути принципової світськісті.

• Символіка ікони не допускає подвійного тлумачення – псевдоікона принципово двозначна (дух – тризуб, двоголовий орел – знак Святої Трійці).

• Іще одна, неприваблива спільність обох псевдоікон – приниження ворога через паплюження його національних символів.

• Ікона свідчить про Бога і Господню славу, а плакат передбачає вторинність Бога порівняно з політчним надзавданням. Більше того, псевдоікона «закірпачує» Бога, робить Його співучасником «нашої справи». Її гасло: «З нами Бог». Хоча всі ми добре розуміємо, – Він з нами перебуває лише тією мірою, якою наша праведність перевищує фарисейську.

Отже бачимо спільні симптоми однієї хвороби – експлуатація Предвічного Бога у патріотично-національних інтересах. Тобто етнофілетизм. З цієї точки зору може і дійсно, з’являються перспективи «відновлення сопричастя» з РПЦ.

Дійсно, обидві деномінації, судячи з їх іконографії, мають багато спільного. Вони відрізняються не якісно, а лише вектором спрямованості – «святоросійська» полтавська псевдоікона кличе вірних Церкви Христової бити диявольський Захід, а кременецька – бити диявольський Схід…

P.S. Ми свідомо ідемо на перебільшення. Це риторичний прийом, який підкреслює необхідність уважності у питаннях іконопису і віровчення взагалі.

Насправді на сьогодні не коректно рівняти Київський і Московський патріархати – об’єктивно в УПЦ КП не сформовано етнофілетичної доктрини на зразок «російського світу» Кирила Гундяєва, і ніхто (слава Богу) ще не чув від патріарха Філарета одкровень про унікальні і спасенні духовні цінності «українства». Для РПЦ то вже давно стало ганебною «нормою».

Але етнофілетизм – це не та хвороба, що проходить сама собою. Якщо її не лікувати, то вона таки вкладе вас до домовини. Тому сьогодні не може бути нічого більш шкідливого, ніж українське мовчання «з патріотичних мотивів» щодо спотворення ікон у Кремінці. У той день, коли вірні погодяться з плакатним політіконописом, вони дадуть згоду і на спотворення віри. Отоді відбудется духовне «змосковщення» УПЦ КП, прийняття нею духу РПЦ. А так можна дійсно докотитися до «сопричастя»…

Кременецька псевдоікона курйозна і викликає небезпідставні насмішки «святоросійських» єретиків. Закликаємо духовенство і всіх вірних належно відреагувати і очистити Свято-Преображенську церкву – нехай не ганьбиться через нас Ім’я Господнє посеред язичників.

3 Січня 2018 Іван Горобець