Архімандрит Сава, Кiev-orthodox.org
У 2009 році патріарх Кіріл виступив на відкритті «Асамблеї Російського світу» (заході, організованому громадським фондом «Русский мир»). Тоді він вперше багато і наповнено говорив про «Російський світ», дав йому визначення, сформулював його завдання. Виступ викликав безліч критичних відгуків. Багато християн ще тоді проаналізували мову патріарха і зробили власні висновки. Але більшість православних християн особливо не замислювалися про сутність цієї концепції до весни 2014 року, коли слова про «Російський світ» з особливою силою зазвучали з вуст патріарха, а російські чиновники, преса і просто патріоти стали виправдовувати дії Росії відносно України необхідністю захищати «Російський світ». Дана бесіда - спроба допомогти розібратися тим православним християнам, яким тільки тепер довелося шукати відповідь на питання, що ж таке цей «Російський світ», що через нього Україна і Росія опинилися в такій конфронтації.
Чим є «Російський світ» у розумінні патріарха Кіріла? Якимось духовно-культурним простором або геополітичною концепцією?
Патріарх визначає «Російський світ» як цивілізацію, «цивілізаційний простір, ядром якого є Росія, Україна, Білорусь» (у деяких інших виступах патріарх відносить до нього також Молдову і Казахстан). Це означає, що під «Російським світом» він має на увазі не скарбницю культури чи духовності, а саме цивілізацію, тобто територію з населенням, інфраструктурою, промисловістю, а також і культурою. Завдання цієї цивілізації, на думку патріарха, - «стати сильним суб'єктом глобальної міжнародної політики, сильніше всяких політичних альянсів» («Виступ Святішого Патріарха Кирила на урочистому відкритті III Асамблеї «Російського світу»»). Виконати це завдання патріарх вважає за можливе при «згуртуванні Російського світу».
Для освіченої людини, яка любить російську культуру, літературу, може виявитися вельми заманливо вважати «Російський світ» чимось на зразок небесного клубу, ідеального світу, до якого належать Достоєвський, Пушкін, Гоголь, Ахматова, Чайковський, а разом з ними Серафим Саровський і Сергій Радонезький. Але патріарх все ж говорить, що «Російський світ» - це цивілізація, це щось земне, це земля разом з людьми і всім тим, що створили ці люди. У ньому є не тільки церкви і бібліотеки, але фабрики і заводи, дороги, танки і гармати, міністерства і відомства, в ньому є побут з чайниками на кухні і ляпанцями у передпокої. До «Російського світу» нарівні з Серафимом і Сергієм належать і Калашников з Повєткіном.
І як би не хотілося витлумачити цивілізацію «Російського світу» як духовно-культурний простір, поставлені завдання (бути сильніше інших політичних альянсів) і курс на згуртування не залишає сумнівів: «Російський світ» - це політична і ідеологічна платформа для інтеграції Росії, України, Білорусі, Молдови та Казахстану. Очевидно, що «Російський світ» - це політична концепція.
Раз «Російський світ» - політична концепція, хіба може Церква займатися її пропагандою?
Не може.
Христос і апостоли були лояльні до влади у тих питаннях, де вимоги влади не суперечили заповідям Божим, але ні Христос, ні апостоли не робили ніяких спроб ні змінити суспільні та державні структури, ні створити будь-які етнічні чи інші громадські союзи. «Кесареве кесареві, а Богові Боже» (Мт. 22:21), - так Христос чітко розділив, хто повинен займатися політикою, а хто - спасінням. І апостоли почали проповідувати різними Христа розіп'ятого, і в цьому бачили своє покликання. Апостол Яків так сказав про захоплення мирськими турботами: «дружба зі світом то ворожнеча проти Бога», і «хто хоче бути світові приятелем, той ворогом Божим стає» (Як. 4: 4). Найдавніші церковні канони забороняють клірикам приймати на себе мирські піклування: «Єпископ, або пресвітер, чи диякон нехай не сприймає на себе мирських турбот. А інакше нехай буде позбавлений священного чину» (Апостольські правила, 6), а також займатися управлінням народом: «Ми сказали, що не личить єпископові, або пресвітеру вдаватися у народне управління, а слід невідлучно бути при справах церковних. І ніхто не повинен цього робити під загрозою відкинення. Бо ніхто не може служити двом панам, по Господній заповіді (Мт. 6:24)» (Апостольські правила, 81).
І сьогодні завдання апостольської Церкви не змінилася: проповідувати розіп'ятого Христа всім і кожному. Якщо Церква пов'язує себе з якою-небудь політичною концепцією, то тим самим вона відкидає від себе тих, хто не поділяє цю політичну ідею. Церква повинна бути присутністю Царства Небесного, градом Божим, а не градом людським, побудовою якого займається політика.
Свт. Микола Сербський про Церкву і політику: «Коли Христос стає знаряддям земної політики, засобом для отримання земних багацтв і слави, Він перестає бути Знаряддям порятунку. Іншими словами, якщо хто іменем Христа намагається домогтися земних благ, то Він позбавляє того вищих благ, небесних» («Думки про добро і зло»).
Приблизно так сама для себе визначає взаємини Церкви і політики Російська Православна Церква у своїй «Соціальній концепції»: «Перед лицем політичних розбіжностей, суперечностей і боротьби Церква проповідує мир і співпрацю людей, які дотримуються різних політичних поглядів. Вона також допускає наявність різних політичних переконань серед її єпископату, кліру і мирян, за винятком таких, які явно ведуть до дій, що суперечать православному віровченню», «Неможлива участь церковного священоначалія і священослужителів, а отже, і церковної Повноти, у діяльності політичних організацій, у передвиборчих процесах» (Соціальна концепція, V. 2). У такому розумінні ролі Церкви в політиці Соціальна концепція спирається і на авторитет свт. Тихона: «8 жовтня 1919 святитель Тихон звернувся до духовенства Російської Церкви з посланням, у якому закликав кліриків не втручатися в політичну боротьбу і, зокрема, вказав, що служителі Церкви «по своєму сану повинні стояти вище і ззовні від усяких політичних інтересів, повинні пам'ятати канонічні правила Святої Церкви, якими вона забороняє своїм служителям втручатися в політичне життя країни» (Соціальна концепція, V. 2).
Тобто Церква повинна бути поза політикою?
Церква повинна бути поза політикою особливим чином: «Церква не може бути приналежністю якої б то не було партії, але вона разом з тим не безпартійна і не надпартійна. Вона повинна бути голосом совісті, освіченої Божим світлом. У ідеальній державі Церква повинна бути у змозі говорити будь-якій партії, будь-якого напрямку: це - гідно людини і Бога, а це - не гідно людини і Бога» (Митроп. Антоній Сурозький).
За яким принципом до «Російського світу» зарахували Україну?
Патріарх виділяє три основні чинники, які об'єднують народи і країни (у тому числі й Україну) у «Російський світ». Всі три зазнають критики з боку тих, хто дотримується інших політичних поглядів. Отже, чинники ( «опори «Російського світу») і їх критика:
1) Православна віра.
Критика: Якщо православна віра - об'єднуючий фактор «Російського світу», то чому вона не об'єднує у «Російський світ» Грузію, Румунію, Болгарію, Грецію, православних віруючих Америки або Європи? Що особливого в православній вірі росіян? Якщо російське православ'я чимось краще за інші національні церковні форми, то виходить, що порятунок або недоступний зовсім, або менш доступний у православних церквах Грузії, Греції і т.д. Відокремлення російського православ'я дуже нагадує поділ у християнській громаді Коринфа, які викривав ап. Павло: «Від домашніх Хлоїних стало мені відомо про вас, браття мої, що між вами є суперечки. Кажу ж про те, що кожен з вас говорить: «Я ж Павлів»; «Я Аполлосів»; «Я Кифин»; «А я Христів». Чи ж Христос поділився? Хіба Павла розіп'ято за вас? Чи в Павлове ім'я ви христилися?» (1 Кор. 1: 11-13). Якщо ж дійти до визнання зверхності російського православ'я, то в тому буде явне заперечення соборності Церкви, оскільки соборність (кафоличность) Церкви в тому і проявляється, що у всіх православних церквах є все потрібне для порятунку в однаковій повноті. Крім того, службове, підлегле становище Православ'я у концепції «Російського світу» відносно політичних цілей (Православ'я об'єднує народи для того, щоб вони склали сильну цивілізацію), свідчить про те, що до цієї концепції закралась єресь філетизму, суть якої якраз і є в підпорядкуванні церкви національно-політичним ідеологіям.
2) Російська мова та російська культура.
Критика: У концепції «Російського світу» чільна роль відведена російській мові, що робить цю концепцію прикриттям для русифікації та асиміляції національних мов і культур. У зверненні патріарха міститься заклик цінувати і «корінні мови «Російського світу»», тобто український, білоруський і молдавський, особливо за їх внесок у збагачення «багатоликої культури «Російського світу»» («Виступ ...»), однак воно особливо закликає розвивати і поширювати саме російську мову як об'єднуючий фактор.
3) «Загальна історична пам'ять і спільні погляди на суспільний розвиток» ( «Виступ ...»).
Критика: Загальна історія у народів є, але далеко не завжди є згода в оцінці подій цієї спільної історії. Далеко не завжди одні й ті ж факти історії отримують однакову оцінку всередині одного народу, не кажучи вже про різні народи. Наявність загальних фактів історії, які оцінюються по-різному, - це, скоріше, роз'єднуючий, ніж об'єднуючий фактор. Приклади фактів і історичних особистостей, які оцінюються по-різному: ліквідація Запорізької Січі, особистість гетьмана Мазепи і т.д.
Очевидно, що коли мова йде про політичну концепцію, навряд чи можливо говорити про її однозначну правоту чи неправоту. Прихильність до політичних ідей - це особистий вибір людини. Однак, роблячи такий вибір, вирішуючи підтримати будь-яку політичну ідею або силу, християнин повинен перевіряти себе, чи не несе ця ідея з собою нехристиянські думки і установки: шовінізм, приниження інакомислячих, зневага до будь-кого і т.п.
Крім того, роблячи вибір на користь однієї з політичних ідей, будь-яка людина вибудовує додаткові перепони між собою і носіями інших політичних ідей. А для пастиря, головним завданням якого є вести людей до Христа, це і додаткові перепони у його пастирському служінні.
Значить, духовенство не повинно проповідувати «Російського світу»?
Кожен клірик може бути прихильником ідеї «Російського світу», оскільки Церква «допускає наявність різних політичних переконань серед її єпископату, кліру і мирян» (Соціальна концепція, V. 2). (Прикро, что автор не помічає суперечності у міркуваннях, адже він справедливо визнає у доктрині «Російського світу» ознаки філетічної єресі! Звичайно, вірний Церкви Христової ніяк НЕ МОЖЕ бути прихильником єресі! Ред. «ПА»). Однак не можна ототожнювати особисті переконання представників духовенства і церковне вчення. Проповідувати «Російський світ» від імені Церкви не повинен ніхто.
Чи може член церкви не поділяти прихильність до «Російського світу» та навіть активно виступати проти цієї концепції? Чи не буде це виступом проти Церкви?
Ніхто не зобов'язаний розділяти захоплення «Російським світом». Церква об'єднує тих людей, хто вірить в Бога по Символу віри, а не тих, хто вірить у «Російського світу». Можна знову повторити: Церква «допускає наявність різних політичних переконань серед її єпископату, кліру і мирян» (Соціальна концепція, V. 2).
Виступ проти концепції «Російського світу» не буде виступом проти Церкви, оскільки ця концепція не є вченням Церкви, а лише особистим політичним переконанням деяких з членів Церкви. Значно більшої шкоди Церкви завдає проповідь яких би то не було політичних ідей від імені Церкви.
А чи може член Церкви зі зброєю в руках насаджувати ідею «Російського світу»? Чи може Церква благословляти таку діяльність?
Не може. «Беручи участь в управлінні державою і в політичних процесах, православний мирянин покликаний засновувати свою діяльність на нормах євангельської моралі» (Соціальна концепція, V. 3).
Також і Церква не може давати благословення не тільки на збройне насадження ідей «Російського світу», а й принципово на політичну діяльність: «вища церковна влада не викладає спеціального благословення на політичну діяльність мирян» (Соціальна концепція, V. 3).
Чому саме серед православних віруючих виявилося так багато прихильників «Російського світу»?
Диявол йде на будь-які хитрощі, щоб відвернути людину від служіння Богу. ««Російський світ»» - за своєю суттю одна з форм ідолопоклонства. Граючи на світлі почуття любові до батьківщини, диявол хитро відволікає людину від поклоніння Богові. Це дуже добре проглядається в образі Шатова з роману «Біси» російського класика Ф. М. Достоєвського. На пряме запитання: «вірите ви самі в Бога чи ні?» - Шатов відповідає: «Я вірую в Росію, я вірую в її православ'я ... Я вірую в тіло Христове ... Я вірую, що нове пришестя здійсниться в Росії ... Я ... я буду вірити в Бога». Шатов вірить в Росію, але не вірить в Бога. Ось така «шатовщина» і є основним нервом «Російського світу»: приховане невір'я в Бога, якого заслоняє Росія як об'єкт віри. Прихильники «Русского мира», на жаль, не настільки тверезі, як Шатов, і тому не бачать цього невіри в себе. Служачи «Російському світу», вони думають, що служать Богу.
Також важливо розуміти, що побудова земних «світів» замість відданості небесній Істині - це традиційний для Православ'я спосіб зради Богові, дуже міцно вкорінений у свідомості багатьох членів Церкви. Це дуже точно підмітив протопресвітер Олександр Шмеман, який з сумом пише в своїх «Щоденниках»: «Історично Православ'я завжди було не так Церквою, як «православним світом», своєрідною православною «ікумені». Такою православною «ікумені» воно залишалося і тоді, коли розпалося на безліч національних, етнічних маленьких світів. Звузився духовний горизонт, але не основне «самопочуття» Православ'я». Гірше ж всього нездатність зрозуміти, «що самий «найправославніший» світ все ж саме «від світу цього» і що всяка його абсолютизація є зрада».
Отже, спокуса «Російському світу» не унікальна в історії православ'я?
Так, Шмеман справедливо зауважив, що будівництво «маленьких світів» - це хвороба не тільки російського православ'я. Наприклад, у Греції багато хто сприймає православ'я як візантійський світ. І навіть глава УГКЦ закликає будувати «український світ» на противагу «Російському світу» (Святослав Шевчук в інтерв'ю «Не біймося «русского міра», Будуймо український світ»). Але яким би не був цей «світ», це все ж світ, а «весь світ лежить у злі» (1 Ін. 5:19). А отже, проповідь будь-якого «світу» замість проповіді Бога - є зрада Богу.
Церква ж потрібна не для побудови різних маленьких світів, а щоб служити місцем зустрічі з Богом для будь-якої людини, незалежно від національності, культури або політичних поглядів. І це значно більше і важливіше, ніж будь-якої було «світ».