Твір написано в роки вимушеного мовчання поетеси, надрукувати його вдалося тільки 1979 р. 

Маруся Чурай — напівлегендарна народна поетеса-піснярка. За переказами, народилася близько 1625 р. в Полтаві в родині козака Гордія Чурая. Через віль­нолюбну, горду натуру батько мусив тікати на Січ, брав участь у багатьох протипольських повстаннях. Якось у бою потрапив у полон і був страчений. Вважається народним героєм, оспіваний у думі.

Маруся виростала з матір’ю, їх обох шанували в Полтаві — через славного батька, а також завдяки Марусиному дару складати й співати чудові пісні.

Вважають, їй належать такі відомі пісні, як «Засвіт вста­ли козаченьки», «Летить галка через балку», «Віють віт­ри, віють буйні», «Ой не ходи, Грицю», «Ой Боже ж мій, Боже, милий покидає», «На городі верба рясна», «В кінці греблі шумлять верби» та ін.

Вона була вродливою дівчиною — стрункою, чорня­вою, кароокою, з косою до колін. До неї залицялося бага­то парубків, особливо упадав за нею Іван Іскра (за дея­кими даними, син відомого гетьмана Якова Іскри-Остряниці). Але Чураївна любила іншого — Григорія Бобренка… А втім, усі колізії долі дівчини, які доносять до нас народні перекази, докладно змальовано в романі Маруся Чурай Л. Костенко.

Таємнича постать «дівчини з легенди», трагічна історія її кохання приваблю­вали багатьох митців: Л. Боровиковського («Чарівниця»), С. Руданського («Розмай»), В. Самійленка («Чураївна»), М. Старицького («Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці»), О. Кобилянську («У неділю рано зілля копала»). І все ж най-панорамніше, найбільш історично й психологічно вмотивовано долю Марусі вда­лося змалювати саме Л. Костенко.

Поштовхом до написання роману стала одна з пісень Марусі Чурай — «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», за основу якої взято традиційну фольклорно-романтичну колізію: любов — зрада — помста.

За своєю суттю це — глибоко національний твір. Ліна Костенко здійснила ве­личезну дослідницьку роботу, щоб якомога точніше, зриміше показати, «оживити» Україну XVII ст. 

Тематично й композиційно роман надзвичайно складний, багаторівневий, багатопроблемний. Він «нагадує кристал, у якому безліч граней» (В. Панченко). 

Серед порушених у творі проблем:

• таїна, сила й незбагненна, часто без­жальна логіка любові;

• фатальне зіткнення духовного й матеріального, піднесе­ного й приземленого в людському житті;

• доля як наслідок вибору між цими цінностями;

• шляхетність і вірність як шлях порятунку, пристосуванство й зра­да як шлях до загибелі;

• творець і суспільство, нелегка, але висока місія митця в історії свого народу;

• славна й трагічна боротьба народу за свою державність

Така широка проблематика роману й зумовила необхідність ускладненої, «багатоярусної» композиції. В основі твору — дві наскрізні взаємопов’язані сю­жетні лінії: доля Марусі й доля України. Вони прочитуються не лише в конкретно-історичній площині, а й у понадчасовій: Маруся — неповторна, одухотворена, творча особистість, яку намагається поглинути дріб’язковий, егоїстичний, без­жальний буденний світ; Україна — сильна й прекрасна країна, яка протягом століть прагне здобути свободу, державність, але цьому заважають інтриги сусі­дів і підступність своїх перевертнів.

Композиція твору струнка: роман складається з дев’яти розділів, розвиток подій — лінійний, ускладнений ретроспекціями (спогади Марусі). Кожен фраг­мент твору стає доповненням великого полотна й водночас не руйнує цілісності.

Перший розділ, у якому йдеться про суд над Чураївною, знайомить майже з усіма персонажами, які діятимуть далі. Тут започатковані головні сюжетні лі­нії й проблеми, починається досить активне розкриття характерів.

Головне завдання другого розділу «Полтавський полк виходить на зорі» І створенні панорамного образу українського народу, який воює за свою волю. Полтавський полк, що вирушає в похід, —      образний мотив романі” Третій розділ «Сповідь» подано у формі спогадів (внутрішніх моножііі, потоку почуттів) головної героїні. Тут найповніше розкрито її душу. Зі спогадів Марусі дізнаємося иоо істооію її нещасливого кохання, яку подано на титюкп

Третій розділ «Сповідь» подано у формі спогадів (внутрішніх монологів, потоку почуттів) головної героїні. Тут найповніше розкрито її душу. Зі спогадів Марусі дізнаємося про історію її нещасливого кохання, яку подано на широкому етнографічно-побутовому тлі полтавського життя XVII ст.

Четвертий розділ «Гінець до гетьмана» розширює просторові межі твору. Бачимо вже не тільки Полтаву, а й більшу частину України. Значну увагу автор­ка приділяє образу Богдана Хмельницького, який постає мудрим, виваженим політичним і військовим діячем — творцем української держави.

У п’ятому розділі «Страта» сюжет максимально драматизовано. Такий хід, здається, доречнішим був би аж перед фіналом твору. Однак авторка знаходить можливості зберігати емоційне, психологічне напруження на всіх етапах опо­віді.

Шостий розділ «Проща» знову виводить читача з власне полтавського на всеукраїнський обшир. Мандрівний дяк, з яким подорожує Маруся, робить спо­глядання рідного краю осмисленим. «Проща» є своєрідним інтелектуальним центром роману, бо тут відбувається осягнення історії України, проблем її існу­вання.

Останні три розділи — «Дідова балка», «Облога Полтави», «Весна, і смерть, і світле воскресіння» — поєднані одним сюжетним стрижнем — облогою Полта­ви польським військом. Зосередження на цих подіях умотивовує жанрову специфіку роману як історичного. У цих розділах також продовжується й завер­шується розробка основних характерів.