Кожна з жінок Степана Радченка, з одного боку, — завойований трофей, свідчення успіху, а з іншого — жертва, адже стосунки між ними мали поверховий, споживацький характер. Хлопець діставав бажане й, залишаючи після себе руїну й біль від нездійснених сподівань, переможною твердою ходою крокував уперед. 

У прозі 1920-1930-х років жінці здебільшого було відведено роль домогосподарки. Обов'язок Надійки й Тамари Василівни — кухня та інші хатні справи. Згадаймо обурливі роздуми Радченка про роль Надійки в її подружньому житті з Борисом: «Гидким злочином уявлялось йому обернути блакитнооку Надійку на куховарку, прибиральницю, на охоронця пісного добробуту молодого міщанина». Але в словах Степана насправді звучить обурення через те, що дівчина дісталася не йому, а Борисові — тут гору взяло його чоловіче его. Дістанься Надійка йому, Степанові, вона так само дбала б про кухню та його добробут... 

Уже немолода Тамара Василівна (або «мусінька») додала Степанові впевненості, поділившись своїм інтимним досвідом і пристрастю. 

А яку роль відіграла Зоська в житті Радченка? Так, вона стала черговою сходинкою в кар'єрному зростанні хлопця: «Саме місткість і вабила його в ній, бо стати справжнім городянином було першим завданням його сходу. Він ходитиме з нею скрізь по театрах, кіно та вечірках, дістанеться з нею суто міського товариства, де його, певна річ, приймуть і вшанують». А також дівчині була відведена роль тимчасової забавки: «Зоська! Страшний жаль згнітив його на спогад про дівчину, що була вже вичерпана його чуттям, яку вже покинула його душа у своєму простуванні. Образ її викликав тугу, а не порив, біль за безглуздий лад життя». 

У кінці твору Степан зустрічається з Ритою — фальшивою й тимчасовою, як і все в місті. Читач сприймає нову пасію як чергову сходинку в підкоренні міста й уже не вірить у світлий фінал. 

Справді, з часом головний герой хоч і має улюблену роботу, славу, достаток, проте дедалі частіше відчуває свою самотність у місті та фальшивість поведінки багатьох містян. Він періодично згадує село, доля знову зводить його з Надійкою, але на мить, щоб хлопець відчув, що справжнє він давно втратив, а його здобутки — то примарний успіх: «Що більше Степан свою кімнату встатковував, то чужішою вона йому була». Так, Степан став одним з найуспішніших письменників країни, він ніби й підкорив місто (у фінальній сцені місто «покірно лежало внизу»), проте воно не дало йому найголовнішого — душевного комфорту.