Євген Маланюк

Євген Маланюк народився 2 лютого 1897 р. в селищі Новоархангельську на Херсонщині (нині Кіровоградська область). Батькові предки чумакували, а сам він був учителем, потім — повіреним у містечковому суді, режисером аматорських вистав, співав у церковному хорі, словом, просвітянським діячем. Мати була донькою військового.

Євген здобував освіту в початковій школі, був звільнений від оплати за неї, бо навчався на «відмінно». 1914 р., після закінчення Єлисаветградської реальної гімназії, юнак вступає до Петербурзького політехнічного інституту. Але в цей час розпочалася Перша світова війна. Євген навчається в Київській військовій школі, а звідти потрапляє на фронт, стає ад'ютантом Головнокомандувача армії Української Народної Республіки. Після падіння УНР разом з іншими емігрував спочатку до Польщі (1922-1933). У таборі для інтернованих Євген змінив зброю воїна («стилет») на перо поета («стилос»). З 1923 р. він — студент Господарської академії в Подєбрадах (Чехословаччина), яку закінчив 1928 р. за фахом інженера.

Починаючи з 1923 р. Є. Маланюк друкує свої твори в еміграційних журналах («ЛНВ», «Ми», «Дажбог», «Дзвони» та ін.). У цей період молодий митець стає лідером «празької поетичної школи», пише збірки «Стилет і стилос» (1925), «Гербарій» (1926). З 1929 р. живе у Варшаві, де працює інженером і бере активну участь у літературному процесі — був одним з фундаторів літературної групи «Танк».

До першого періоду творчості Є. Маланюка належать також збірки «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934) і «Перстень Полікрата» (1939).

1944 р. Є. Маланюк емігрував до Західної Німеччини, де працював учителем математики, але й тут брав участь у літературному процесі, зокрема був членом Мистецького українського руху (МУР). 1949 р. поет виїхав до США, де працював інженером, не полишаючи літературної творчості.

Другий період творчості поета ознаменувався виходом у світ збірок «Влада» (1951), «Поезії в одному томі» (1954), «Остання весна» (1959) і «Серпень» (1964). Провідною ідеєю цих книжок стало возвеличення рідної землі. Талановитий поет був іще й культурологом, літературним критиком, мистецтвознавцем, знав декілька мов, перекладав з французької, польської та чеської.

Є. Маланюк помер 16 лютого 1968 р. від серцевого нападу в м. Нью-Йорку (США). Ім'я поета було заборонено на батьківщині протягом сімдесяти років, а його книжки лежали в спецфондах.

Провідною темою всієї творчості Є. Маланюка була Україна. Нею поет марив, про неї мріяв, вимушено живучи в еміграції:

А мені ти — фата-моргана

На пісках емігрантських Сахар —

Ти, красо землі несказанна,

Нам немудрим — даремний дар! («Знаю — медом сонця...»).

Так, Україна для митця була фата-морганою — недосяжним міражем.

Мистецькі й суспільні погляди співця-патріота вияскравлюються в багатьох поезіях, що належать до різних книжок і циклів: «Стилет чи стилос?..», «Напис на книзі віршів» та ін. У вірші «Стилет чи стилос?..» (1924) Є. Маланюк порушує проблему ролі митця в житті суспільства. Поетові потрібен стилос (паличка для писання на вкритій воском дощечці) чи стилет (різновид кинджала)? Іншими словами, він має писати про красу як таку, далеку від буденних проблем (стилос), чи своїм полум'яним словом боротися за вдосконалення реального світу й наближення його до ідеалу (стилет)? Хай який складний вибір, проте поет віддає перевагу боротьбі, його захоплює «веселий галас бою», тому й пливе в «безмежжя», яким він зачарований.

Спільною ідейно-стильовою ознакою представників «празької школи» поетів є єдина історіософська концепція. В історіософській ліриці серед усіх давніх символів та образів, до яких вдавався Є. Маланюк, найпоширенішими є ті, що пов'язані з козацтвом. Яскравим прикладом «козацької лірики» є вірш «Уривок з поеми».

Je suis un fils de cette race...

E. Verhaeren

Внук кремезного чумака,

Січовика блідий праправнук,

Я закохавсь в гучних віках,

Я волю полюбив державну.

І крізь папери, крізь перо,

Крізь дні буденні — богоданно

Рокоче запорозька кров

Міцних поплічників Богдана —

Тих отаманів курінних,

Що під гармати революцій

Уміли кинуть п'яний сміх

В скривавлене обличчя — муці.

Чия залізна голова

І з-під катівської сокири

Жбурляла в чернь такі слова,

Що їй мороз ішов за шкіру.

Хто в дикий вихор гопака

Втіляв життя назустріч степу,

Й чия упевнена рука

Зміцняла сивого Мазепу.

Коли ж в батуринськім огні

Держава рухнула, тоді-то

Вони взяли свячений ніж,

Залізняка майбутні діти!

Хай згинуло, хай загуло —

Вони лишилися, як криця!

І жодний примус, жодне зло

Їх не примусило скориться.

Херсонські прерії — мов Січ,

А кобзарем — херсонський вітер,

І рідним був одразу клич:

— Вставайте! Кайдани порвіте!

Бо ж там тече козацький Буг

Й — не раз червоная — Синюха,

А я там весен вербний пух

І дух землі — з дитинства нюхав.

Як не калічила Москва,

Не спокушав її розгон той —

Та враз підвівсь, і запалав,

І з серця кров'ю крикнув Ґонта.

...Даремно, вороже, радій, —

Не паралітик і не лірник

Народ мій — в гураган подій

Жбурне тобою ще, невірний!

Ще засилатимеш, на жаль,

До Києва послів московських, —

І по паркету наших заль

Ступати лаптю буде сковзько. За епіграф Є. Маланюк узяв слова популярного на той час бельгійського поета-символіста Е. Вергарена «Je suis un fils de cette race...», що в перекладі означають: «Я син цієї породи». З перших рядків читач дізнається про «породу» ліричного героя Є. Маланюка: він «внук кремезного чумака» і «січовика блідий праправнук», тобто в його жилах тече чумацька й козацька кров, яка не дає ліричному героєві забути про своє українське походження. 

В «Уривку з поеми» Є. Маланюк художньо осмислює героїчну й трагічну історію України. Уся поезія рясніє алюзіями на історичних персонажів: перед читачем з'являються імена Б. Хмельницького, І. Мазепи, М. Залізняка, І. Ґонти, які малюють в уяві цілу епоху. Ліричний герой сприймає історію України як героїчну поему, тож стає прозорою назва поезії — «Уривок з поеми». І цей уривок — період від часів Б. Хмельницького до сучасників Є. Маланюка. Використавши козацьку тематику, Є. Маланюк провів паралелі до ХХ ст., апелюючи до народної пам'яті, що закарбувала на своїх сторінках славетні звитяги та перемоги українських козаків. «Поет намагався пробудити в читача психологію переможця, згадуючи колишні перемоги прадідів, що: “уміли кинуть п'яний сміх / В скривавлене обличчя — муці”, у жилах котрих “рокоче запорозька кров”. Навіть тоді, коли “держава рухнула”, у козаків не опустилися руки: “Вони взяли свячений ніж, / Залізняка майбутні діти!”» (В. Шапіро). Алюзії — «Вставайте! Кайдани порвіте!» і «Не паралітик... народ мій» — відсилають читача до Шевченкового «Заповіту» і Франкового «Мойсея»; цими натяками автор уселяє оптимістичну віру у свій народ та його світле майбуття, що і є провідним мотивом вірша. Поезія «Уривок з поеми» — це складний оркестр з алітерацій, асонансів, алюзій, ямба, перехресного римування, риторичних звертань, диригує яким «залізних імператор строф». 

Довідка 

Еміль Вергарен, або Верхарн (1855-1916) — бельгійський франкомовний поет, один з лідерів поетичного символізму, що поширився по всій Європі на початку ХХ ст. Твори Е. Вергарена були популярні в Україні наприкінці ХІХ та в перші десятиліття ХХ ст. Українською мовою його вірші переклали М. Зеров, Ґео Шкурупій та М. Терещенко. 

Напружений, незламно-гордий,

Залізних імператор строф —

Веду ці вірші, як когорти,

В обличчя творчих катастроф.

Позаду — збурений Батурин

В похмурих загравах облуд, —

Вони ж металом — morituri —

Сурмлять майбутньому салют.

Важкі та мускулясті стопи

Пруживий одбивають ямб —

Це дійсності, а не утопій

Звучить громовий дифірамб.

Ось — блиском — булаву гранчасту

Скеровую лише вперед:

Це ще не лет, але вже наступ.

Та він завісу роздере.

Шматками розпадеться морок,

І ти, нащадче мій, збагнеш,

Як крізь тисячолітній порох

Розгорнеться простір без меж.

Збагнеш оце, чим серце билось,

Який цей зір нагледів мет,

Чому стилетом був мій стилос

І стилосом бував стилет.

У пролозі до збірки «Земля й залізо» (1930), що має назву «Напис на книзі віршів», автор аргументує, «чому стилетом був мій стилос і стилосом бував стилет». Тут сконцентроване й викристалізоване Маланюкове бачення себе в літературі. 

Після цих рядків Є. Маланюка в літературному світі почали називати «імператором залізних строф». 

Вірш «Напис на книзі віршів» — це ліричний роздум про призначення поезії, важливість місії поета закарбувати свій час для нащадків. «Поет утверджує в мистецтві монолітну єдність гострого розуму й залізної волі, високої гідності й вояцького азарту. Адже наказовий характер епохи вимагав такого ж категоричного звучання від слова, що прокладало міцні містки між героїчним минулим, напруженою сучасністю та бажаним майбутнім» (І. Немченко). Яке ж призначення поета, на думку Є. Маланюка? Співець модерної доби мусить тонко відчувати пульс часу, бачити перспективу, щоб переконливо й упевнено вести за собою інших: «...булаву гранчасту / Скеровую лише вперед...», «...це ще не лет, але вже наступ». Світ поетових витворів відкритий для нащадків, як і та висока мета, якій Є. Маланюк віддав свій хист. За допомогою повтору дієслова доконаного виду «збагнеш» автор утверджує свій оптимізм щодо сприйняття його ідей співвітчизниками. Історична (тисячолітній порох, імператор, Батурин) і військова атрибутика (когорти, булава, наступ) своєрідно перемежовуються у вірші з літературознавчими поняттями (строфи, стопи, ямб, утопії, дифірамб). Вдало дібрані епітети («важкі та мускулясті стопи», «громовий дифірамб»), інверсії («залізних імператор строф», «пруживий одбивають ямб»), порівняння («вірші, як когорти») створюють ілюзію військового маршу, переможної й неспинної ходи. Маршового темпоритму додає алітерація вібруючого [р] та асонанс з [у]:

Позаду — збурений Батурин

В похмурих загравах облуд, —

Вони ж металом — morituri —

Сурмлять майбутньому салют.

У літературному світі Є. Маланюка називають “імператором залізних строф“. 

Євген Филимонович Маланюк народився 20 січня 1897 р. в м. Архангороді на Херсонщині (тепер містечко Новоархангельськ Кіровоградської області) у родині активіста-просвітянина. 

Навчався в Єлисаветградській реальній гімназії з 1906 по 1914. 1914 р. — вступив до Петербурзького політехнічного інституту, але не закінчив, бо почалася Перша світова війна. Маланюк був мобілізований до Армії УНР. У роки війни закінчив Київську військову школу, служив офіцером у царській армії. 

1920 р. — з’являється друком перший вірш. Після поразки УНР назавжди покидає Україну.

Потрапивши у табір у Каліші, зосереджується на поетичній творчості. Бере участь у виданні журналу «Веселка» та альманаху «Озимина». Восени 1923 р. переїздить до Чехословаччини. Стає лідером «Празької школи поетів». Наступного року він закінчив Подєбрадську академію в Чехо-Словаччині, отримав диплом інженера, працював за фахом у Польщі. За фахом Є. Маланюк – інженер. У 1925р. у Подєбрадах вийшла поетична збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», у 1926р. у Гамбурзі вийшла книжка «Гербарій». 1929р. — Є. Маланюк очолив у Варшаві літературне угруповання «Танк». Протягом 1930—1939 pp. у Парижі та Львові виходили збірки «Земля й залізо», «Земна мадонна»г «Перстень Полікрата». У 1945р. Є. Маланюк опинився в Західній Німеччині, де став членом угруповання МУРу (Мистецький український рух) 1949 р. — переїхав до США, де прожив до самої смерті. 

У 1951 —1966 pp. вийшли його твори: збірки «Влада» (1951); «Поезії в одному томі» (1954); «Остання весна» (1959); «Серпень» (1964); поема «П’ята симфонія» (1953), два томи есеїстики: «Книги спостережень» (1962, 1966). У 1958 р. Є. Маланюк став почесним головою об’єднання українських письменників «Слово». 

16 лютого 1968 р. письменник помер у передмісті Нью-Йорка. 

Творчість Маланюка Провідна тема всієї творчості Є. Маланюка – Україна. 

– Історіософічність творчості — спроба вмотивувати, пояснити логіку історичних подій, осмислення їх сенсу для України. 

– Чітка організація поетичної мови, нагромадження приголосних, сторення ефекту „непісенності», строгості, суворості. 

– Наскрізна ідея української державності 

Належав до умовної «Вісниківської квадриги» — Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, Леонід Мосендз, бо друкувались у часописі «Вісник» (квадрига — четвірка коней). 

Збірки Маланюка: 

–     1925 р. перша збірка «Стилет і стилос» 

–     1926р. «Гербарій» 

–     1930р. «Земля і залізо» 

–     1934р. «Земна Мадонна» 

–     1939р. «Перстень Полікрата» 

–     1943р. «Вибрані поезії» 

–     1951р. «Влада» 

–     1953р. поема «П’ята симфнія» 

–     1954р. «Поезії» 

–     1959р. «Остання весна» 

–     1962, 1966рр. «Книга спостережень» у 2-х томах — збірка есеїв 

–     1964р. «Серпень» 

–     1972р. посмертна збірка – «Перстень і посох» 

Також для підготовки до занять ви можете використати хронологію життя і творчості Маланюка.

«ПІД ЧУЖИМ НЕБОМ» 

Література письменників-емігрантів. «Празька школа» української поезії та її представники. 

Євген Маланюк

«Уривок з поеми», «Напис на книзі віршів...»

Коротко про митця. Художнє осмислення героїчної і трагічної історії України, оптимістичний висновок про її майбутнє в поезії «Уривок з поеми». Її актуальність, символічність назви. «Напис на книзі віршів…» – ліричний роздум про призначення поезії, важливості місії поета закарбовувати свій час для нащадків. 

МЗ: еміграції українців за кордон у 1920-х,

1940-х рр. (історія).

МК: поезія і громадянська позиція «пражан». «Земна мадонна. Інтимна лірика Євгена Маланюка» (у виконанні нар. артиста України Св.Максимчука).

Предметні компетентності

Учень/учениця:

знає й розповідає про історичні умови і функціонування української літератури за кордоном, про «празьку школу» української поезії та її представників, коротко про життя і творчість Є.Маланюка; розкриває особливості художнього осмислення долі України в поезії «Уривок з поеми»; пояснює символічність її назви; указує на актуальність оптимістичного висновку про майбутнє України; характеризує із посиланням на текст поезії «Напис на книзі віршів» погляди митця на призначення поезії, важливість місії поета закарбовувати свій час для нащадків.

Ключові компетентності

Учень/учениця:

доводить важливість прояву ініціативи, готовності брати на себе відповідальність; розуміє зв’язок історичного минулого із сучасністю; толерантно відстоює власну позицію в дискусії.

НЛ-1,2,4

Емоційно-ціннісне ставлення.

Усвідомлення того, що життєва позиція кожного впливає на розвиток усієї країни.