КР Есе (контрольний твір за доробком М.Куліша, Б. - І Антонича, О. Турянського )

✵ 1. Нагадування вимог до написання есе 

Есе (фр. assai — спроба, начерк, нарис) — жанр художньо-публіцистичної, науково-популяризаторської творчості, що містить індивідуальні враження та міркування з конкретного питання і свідомо не претендує на вичерпну відповідь з даної теми. Появу есе в європейських літературах пов'язують з ім'ям М. Монтеня, який у своїх «Дослідах» так визначив їхню специфічність: «Я вільно викладаю думку про всі предмети, навіть ті, що виходять за межі мого розуміння і кругозору. Висловлюю її задля того, щоб дати поняття про мої переконання». Визначальними рисами есе є незначний обсяг, конкретна тема, дана в підкреслено вільному, суб'єктивному її тлумаченні, вільна композиція. Як правило, есе виражає нове, суб'єктивне слово про щось. Стиль есе відрізняється образністю, афористичністю, парадоксальністю, використанням нових поетичних образів, свідомою настановою на розмовну інтонацію й лексику. Для есе характерне використовування численних засобів художньої виразності: метафор, алегоричних і притчових образів, символів, порівнянь

Есе цікавий, якщо в ньому наявні непередбачувані висновки, несподівані повороти, цікаві поєднання.

На першому плані есе — особа автора, його думки, відчуття, ставлення до світу. Це головна установка твору.

Специфіку жанру есе виражають наступні риси:

✵ Заголовок есе не перебуває в прямій залежності від теми: окрім віддзеркалення змісту роботи, він може бути відправною точкою в роздумах автора.

✵ Вільна композиція есе підлягає своїй внутрішній логіці, а основну думку есе слід шукати в різноманітті роздумів автора. Проблема розглядається з різних сторін.

✵ Якщо у творі на літературну тему переважає раціональне поєднання аналізу художнього твору з власними міркуваннями, то в есе яскраво виражена авторська позиція.

✵ Якщо в традиційному творі вітаються індивідуальні особливості стилю й мови автора твору, то в есе індивідуальний авторський стиль — це вимога жанру.

✵ Завдання есе — зовсім не розповідь про життєву ситуацію, а інформування про спричинені нею ідеї, їхнє пояснення, ненав'язливе намагання переконати в чомусь адресата мовлення.

✵ Це «вільне» письмо на запропоновану тему, у якому найбільше цінується самостійність, аргументованість, оригінальність вирішення проблеми, дискусійність.

✵ 2. Повідомлення тем для творчої роботи

✵ «Моє ім'я - людина» (Б. -І. Антонич).

✵ «Тільки людина так тяжко страждає» (О. Турянський).

✵ «Наша мова у порога віки вистояла» (М. Куліш).

✵ «Мої пісні — над рікою часу калиновий міст,

Я — закоханий в життя поганин» (Б. -І. Антонич).

✵ Через сльози і терпіння

Шлях веде до просвітління:

Хто боровся, скутий тьмою,

Тому сонце — мрія мрій.

Осип Турянський письменник і патріот.

✵ 3. Зразки учнівських творів

«Тільки людина так тяжко страждає» (О. Турянський)

Головний герой повісті О. Турянського Оглядівський, від імені якого ведеться розповідь у творі, разом із шістьма товаришами «впали жертвами жахливого злочину» і ще за життя пройшли пекло, яке кинуло їх «поза межі людського болю — у країну божевілля й смерті».

Сім товаришів — Оглядівський, Добровський (українці), Бояні та Ніколич (серби), Сабо (угорець), Пшилуський (поляк) і сліпий Штранцінґер (австрієць) — «живі трупи людей» ідуть «по трупі природи албанським шляхом», «голод і мороз ведуть їх на стрічу смерті». Вони шукають неба, шукають Бога, та «неба немає». «І їх уяву огортає серпанок сонячних привидів і божевілля». Вони бачать свої родини, друзів, знайомих і не розуміють, чи це насправді, чи їм їх малює хвора уява, «голос болю й туги їхнього серця».

Щоб надати собі сили й бадьорості, Оглядівський «тремтячим, завмерлим голосом заспівав веселу народну пісню». Бояні пустився в шалений танець, сміявся: «Я її пхнув у безодню», Ніколич белькотав: «Ти моя, ти моя», Пшилуський: «геть від мене», Сабо кляв по-мадярськи, Добровський скреготав зубами, Оглядівський «повторював раз у раз, сам не знаючи чому: «Сонце. сонце.». Тільки Штранцінґер стояв осторонь, як статуя, і мовчав. «Людські тіні кидалися в дикім танці життя і смерті».

Хто переможе?

Першим упав Бояні — найслабша тінь. Помер у 24 роки! Перед смертю побачив свою матір. Попросив своїх товаришів, щоб ті сказали його матері, що він «вмер … у теплій хаті на білій постелі.». Його смерть була недаремною: товариші стягнули з трупа убрання й розпалили вогонь.

Добровський, який, здавалося, менше всіх піддався божевіллю, над усім ніби насміхався, сказав: «Прокляте те життя, в котрому слабший мусить згинути, щоб дужчий міг жити».

Другим помер Пшилуський, справжній польський шляхтич, так і не дочекавшись сонця. Першим сонце побачив сліпий скрипаль Штранцінґер, дух якого ширяв десь далеко від усіх «… поза межами людського болю».

Тоді помер Сабо, «його широко отворені очі й уста остаються нерухомі, як якесь невимовне страхіття і проклін усього буття».

Штранцінґер запитав Оглядівського, чи далеко там сонце.

Померли всі. Оглядівський один побачив, як увесь світ тоне в розкішному морі світла й тепла…», як сонце заглядає у всі закутки його душі і проганяє всі хмари з неї. Його врятував спомин про дружину й сина, яких він повсякчас бачив у мареві божевілля.

Він залишився живим, пройшовши шлях життя і смерті, і нарешті зустрінеться з дружиною і сином. І тоді з його очей «продерлися дві великі, важкі сльози, гарячі, наче кров» — «дух переміг тіло»!

Мої пісні — над рікою часу калиновий міст,

Я — закоханий в життя поганин (Б -І. Антонич)

Так мало відміряла доля нитки життя Богдану-Ігорю Антоничу. Всього лиш неповних 28 літ. Поету, у якого домінують епітети, — весняний, зелений, пристрасний, шалений.

Поезія Антонича міфологізована, метафорична. «Маю відвагу йти самітно й бути собою», — говорив той, що був хрущем і сидів на вишнях, ще тих, які оспівував Шевченко. Перед нами народився поет, який кинув виклик світові:

Я, сонцеві життя продавши

За сто червінців божевілля,

Захоплений поганин завжди,

Поет весняного похмілля.

Він бачить світ духовним зором, створив свою окрему дійсність. По життю син Лемківщини йшов «розсміяний і босий» «з сонцем на плечах». Поет «закутаний у вітер, накритий небом і обмотаний піснями». Йому «в серці хмільно й п'яно». Він купається в сонці, у нього навіть і «корови моляться до сонця». Він залюблений у рідну землю, зрісся з «землею вівса та ялівцю», тому закликає кожного:

Ти поклоняйся лиш землі,

землі стобарвній, наче сон цей!

Хто вчитується в Антонича, потопає в зелені, губиться у квітучій природі, молиться зеленій землі, п'є «життя… насолоду». Свій метафоричний світ поет називає «Зеленою Євангелією». Духовність набуває своєрідного пантеїзму: світ Антонича — у «безбожно первісній красі», у нього «співає день», «від зір залежить наша доля».

Поет поклоняється природі, як наші прапредки. Вона в нього — землепоклонська, поганська, але одухотворена. Навіть Бог, за Антоничем, народився на санях «в лемківськім містечку Дуклі».

Землепоклонство чи поганство в його душі було дуже сильним, але він почав шукати «в нестримному вирі земності» гармонії. Поступово починає духовно самовдосконалюватися:

Прийди. Прийди до мене, Голубе Святий,

ясними крилами заграй понад моїм столом,

наповни серце щастям янгольської повноти

та хорони мене перед безсилля злом.

Так народжується цикл, де в кожному прославляється Бог. Однак упродовж наступних кількох років поет був землепоклонником. А перед смертю просить у християнського Бога:

О Боже, дай, щоб я в змаганні

стояв, мов скеля, проти орд,

щоб смерть моя була — останній

гармонії акорд.

«Наша мова у порога віки вистояла» (М. Куліш)

Актриса Лариса Кадирова сказала, що Лесеві Курбасу довгенько «не вистачало» М. Куліша. I — навпаки!

Доля М. Куліша висвітлила і увібрала в себе всі основні проблеми становлення і поступу українського театру ХХ століття. У нього було три етапи зближення з драмою. Спочатку особистий і суспільний, а тоді усвідомлення драми як способу людського існування загалом. У його творах — увесь спектр людських взаємин, позначений гуманістичним пафосом, намаганням говорити про вічні проблеми, про загальнолюдське. Наскрізний конфлікт драматургії М. Куліша — існування штучно створеної радянської людини й час, складні перипетії епохи.

П 'єси драматурга відзначалися гостротою проблематики, актуальністю, емоційною напруженістю.

Один із найкращих творів Миколи Куліша «Мина Мазайло» висвітлює процес русифікації України, яку в 1920-х рр. більшовицькі ідеологи здійснювали, прикриваючись словом «українізація». Українізація «згори» не означала серйозних намірів щодо відновлення повноправного функціонування української мови. Тому в роки тотальної русифікації пересічний українець-міщанин втратив почуття належності до своєї нації, потребу користуватися рідною мовою. Питання мови, точніше, ставлення до неї персонажів, узято за основу конфлікту, що розгортається в комедії у формі дискусій, які породжують комічні ситуації, визначають основні сюжетні лінії (Мина — Мокій, Уля — Мокій, тьотя Мотя — дядько Тарас та ін.).

Сюжет твору М. Куліша відомий ще з часів Мольєра ти Карпенка-Карого. Журден — «міщанин-шляхтич», теж, як і Мина, мріяв увійти у вище товариство і наймав для здобуття належних манер репетитора. У п'єсі діють виразні характери з індивідуальним світоглядом. Автор поміщає їх у пародійні, карикатурні сцени. Кожному герою притаманна своя колоритна мова.

Мокій має глибокі знання з української мови, він тонкий лірик і романтик. Але він — не патріот, а рафінований науковець. Причому ще й дивний: замість того щоб освідчитися Улі в коханні, він хоче її українізувати. А от із батьком він грубий.

Батько Мокія — Мина Мазайло, харківський службовець, втратив своє національне коріння, відмовився від українства, «мужицтва» і хоче стати на крайній випадок «Мазєніним». Для нього його прізвище як камінь на шиї. Він — типовий перевертень. Кульмінаційним моментом у творі стає звільнення Мини Мазайла-Мазєніна з посади за «систематичний опір українізації». Його фіаско було можливим лише в літературному творі. У реальному житті радянського суспільства він був би в пошані, всіляко обласканий радянською владою.

Тьотя Мотя із «Харькова» — ворог всього українського. Для неї українська мова — «австрійська вигадка». Для неї краще бути «ізнасілованной, нєжелі українізованной». Вона тупа, обмежена, але небезпечна. Дядько Тарас надто полохливий і поступливий, непослідовний у словах і вчинках. Він виступає за збереження старого, патріархального, без урахування нових умов життя. Проте в суперечці, хто в кого «вкрав» слова, змінювати чи не змінювати прізвище Мазайлові, дядько виявляється слабшим за тьотю Мотю й здається на її милість. Є в нього й висловлювання, не позбавлені здорового глузду, продиктовані любов'ю до рідного краю й народу, глибоким знанням історії. Обурливо ставиться він до шовіністичної політики в Україні: «Тільки й слави, що на вокзалі «Харків» написано, а спитаєшся по-нашому — всяке на тебе очі дере. Всяке тобі штокає, какає — приступу немає». Суть офіційної українізації дядько Тарас виводить з гіркого власного досвіду: це спосіб спочатку виявити, а потім знищити всіх українців.

Із твору видно, як у Куліша боліло те, що одна з наймилозвучніших у світі мов — його рідна українська — стала пасербицею у своєму домі. Чому українська мова на своїй землі опинилася на задвірках? У комедії він розкрив, що причиною незавидного стану української мови є русифікація, яка породила нігілізм, зневіру в престижність нашої мови. Його завданням було пробудити почуття національної самоповаги, сприяти відродженню мови, а також духовності, культури. У різних епізодах в оригінальній формі письменник розкриває багатство, красу, національну своєрідність і неповторність української мови, яка «у порога віки вистояла».

IV. ПІДСУМОК УРОКУ

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ: написати есе за однією з поданих вище тем.