Осип Турянський народився 22 лютого 1880 р. в с. Оглядові (нині Радехівський район Львівської області) у багатодітній селянській родині. Спочатку навчався в початковій школі, потім — у Львівській українській гімназії. Вищу освіту здобув, закінчивши філософський факультет Віденського університету.

Як письменник, О. Турянський дебютував 1908 р., опублікувавши у віденському альманасі «Січ» декілька новел. Навесні 1914 р. його мобілізували в австрійську армію й відправили на сербсько-австрійський фронт. О. Турянський потрапив у сербський полон. Його разом з іншими австрійськими солдатами було етаповано через гори Албанії. Це був шлях смерті: через голод і холод гинули не тільки полонені, а й сербські конвоїри. Вижило тоді лише 15 тис. полонених, серед них був і О. Турянський. Жахливі спогади про голод і сніговий полон узято за основу твору «Поза межами болю». Фінальна сцена подібна до реальних подій: з-поміж шести замерзлих полонених серби помітили сьомого, який ледь рухався; його повертали до життя занурюванням у холодну воду. До речі, цю ідею висунув український лікар В. Романишин. Так було врятовано О. Турянського.

Після повернення з війни письменник викладав право у Віденському університеті. 1921 р. виходить друком повість-поема «Поза межами болю» (написана 1917 р.). Вона мала великий резонанс у тодішньому суспільстві. До Галичини О. Турянський повернувся 1923 р., він займається видавничою діяльністю, викладає латину, німецьку та французьку мови. 1926 р. прозаїк написав книжку «Боротьба за великість» з гумористично-сатиричними оповіданнями. Наступного року — сатиричну комедію «Раби», спрямовану проти «українського рабства», перекладає угорського поета Ш. Петефі, досліджує «Слово про похід Ігорів». 1933 р. з'являється останній твір О. Турянського — роман «Син землі», про сільський страйк у Галичині 1902 р. Однак цей твір не був належно оцінений.

О. Турянський мав слабке здоров'я через перебування в сербському полоні. Його життя обірвалося 28 березня 1933 р. Похований на Личаківському цвинтарі в м. Львові.

Поема в прозі «Поза межами болю». Історична основа твору. Твір розкриває антилюдяний, нищівний характер війни. За основу взято реальні події, учасником яких став сам письменник. Як уже згадувалося, він потрапив у сербський полон і його разом з іншими полоненими під час зимового відступу сербів було відправлено через засніжені албанські гори. Цей шлях дістав назву «дорога смерті», адже через холод, голод і знесилення масово гинули як полонені, так і конвоїри. У творі розповідається про шістьох товаришів митця, з якими він відстав від загальної колони. Усі вони загинули, а самого письменника врятував лікар Василь Романишин, якого автор з вдячністю згадує в передмові до твору.

Умовність художнього зображення. Конкретні історичні події набувають в інтерпретації письменника художнього узагальнення й слугують стрижнем для його антивоєнних міркувань. За допомогою цього узагальнення автор створив іншу художню реальність — умовну. Уже перший рядок поеми твору вказує на умовність зображення: «Поміж небом і землею блукають тисячі й тисячі тіней». Умовними, навіть схематичними є окремі епізоди. Скажімо, нереальною видається можливість розпалити вогонь на засніженому гірському перевалі й довго його підтримувати шматками свого одягу.

Тема й ідея твору. Тема твору «Поза межами болю» — зображення трагічних подій Першої світової війни й боротьба людини за життя в критичній ситуації. Автор засуджує війну й мілітаризм, утверджує нездоланність людського духу, силу розуму й волі до життя. Він наголошує на тому, що навіть у найскладніших життєвих обставинах потрібно залишатися людиною (головна ідея твору). Увесь твір пронизує гуманістична ідея, яку визначив сам автор: «Любов до життя й до його вищих цінностей переможе смерть».

Герої твору О. Турянського «ніби стають схемами (“тінями”), що розкривають певну ідею. Усе, що про них відомо, — це лише окремі моменти минулого життя, що вплинули безпосередньо на їхній теперішній духовний стан. Натомість війна персоніфікується, набуває ознак живої істоти, тієї зловісної природи, що чатує на блукальців і несе їм загибель. Заперечуються будь-які цінності цивілізованого світу: марними є культурні надбання, непотрібними стають гроші, сміховинними видаються світські розваги. Проте залишаються звичайні загальнолюдські категорії, що надають сенсу існуванню, не дають утомленим душам зійти в небуття. Це — дружба, людяність, милосердя, любов. Саме любов до своїх близьких, надія на зустріч з ними допомогли вижити головному героєві Оглядівському» (А. Землянська).

Узагалі, тема війни та її згубного впливу не була новою на той час. У її розробленні О. Турянським можна простежити суголосність з творами Е. М. Ремарка («На Західному фронті без змін»), А. Барбюса («Вогонь») та ін.

Жанрове й стильове визначення твору. Існує декілька версій стосовно жанрової форми твору «Поза межами болю»: це й автобіографічна повість, поема в прозі, лірична повість, нарешті повість-поема, як її назвав сам митець. Усі ці визначення мають право на існування, адже у творі — реалістична основа, він написаний ритмізованою прозою, а співіснування ліричного й епічного начал, уведення в текст безпосередньо пісні, драматизація оповіді пояснюють авторське визначення жанру.

У творі поєднані глибокий ліризм і всеохопний пафос, тому повість-поема О. Турянського належить до найкращих зразків експресіоністичної прози. Серед інших ознак експресіонізму можна виокремити:

• суб'єктивність оповіді, оскільки оповідач є й одним з учасників подій та виражає погляди й думки власне автора;

• зацікавленість глибинними психічними процесами;

• трагічне світосприйняття й боротьба з долею — навіть в усвідомленні неминучості поразки.

Для надання виразності своїй оповіді О. Турянський використовує також мовно-стилістичні та графічні засоби: численні оксюморони, інверсії, ритм, три крапки, тире тощо. Сам сюжет деформується, розпадається на численну кількість епізодів, сповнених ліричних відступів, які, немов у калейдоскопі, у різних ракурсах розкривають глибинну сутність події, слугують вираженню емоцій (А. Землянська).

Композиційну своєрідність повісті Осипа Турянського визначають вступ і п'ять частин. У ній наявне композиційне обрамлення: починається твір реквіємом по загиблих і завершується думкою про померлих побратимів. Горе Оглядівського підкреслює його туга за товаришами: «Нараз із моїх очей продерлися дві великі, важкі сльо зи, гарячі, наче кров. І покотились по знуждованім обличчі, мов два камені по висохлій, бурею битій, громами розритій землі». Повістяр майстерно застосовує описи, марення, напливи, діалоги і монологи, вставні епізоди, пісню, виконану перед смертю сліпим Штранцінгером, колискову, як у заспівав Ніколич. Автор використав фрагментарну композицію, що становить собою різновид кінематографічної монтажної побудови. Повість складається з мікрочастин: 

• «шлях смерті* — показ колони з шістдесяти тисяч полонених, що пересуваються засніженими албанськими хребтами; 

• «танець смерті» — епізод, в якому семеро полонених до повного виснаження танцюють довкола куща, щоб з одягу мертвого запалити вогнище; 

• «країна Сонця» — марення знедолених вояків про щасливу країну і гармонію у світі; 

• «Різдвяні свята» — картина-візія персонажа, який опиняється біля дому, спостерігаючи через вікно, як дружина з дітьми зустрічає Святвечір; 

• «пісня вічності» — пісня-гімн скрипаля Штранцінгера перемозі людяності над божевіллям голоду; 

• «мандрівка мерців» — картина , в які й виснажені полонені линуть в ірреальні виміри світу. 

Сюжет повісті однолінійний і концентричний, тобто події у ній розвиваються в причиново-наслідкових зв'язках. Наявні всі сюжетні компоненти: експозиція , зав'язка , розвиток дії, кульмінаці я і розв'язка . Загалом сюжет розгортається з глибокою психологічною напруженістю і достовірністю, що дає автору змогу простежити всі етапи боротьби героїв за життя , перемогу людяного над антилюдяним світом. Повістяр — тонкий майстер показу персонажів у межових ситуаціях вибору, що постає перед кожним з них. Він змальовує, як воля до житт я керує вчинками людей, яким постійно загрожує смерть. Вбивши жорстокого конвоїра, полонені відходять вбік від дороги і зупиняються над проваллям. Єдиний порятунок від холоду — багаття, яке можна розпалити лише одягом когось із товаришів. їхню суперечку, хто має стати жертвою, вирішить танець смерті: багаття запалять з одягу того, хто перший впаде. Цей танець смерті символізує інстинкт і волю до життя . Тут ще діє закон людської моралі, бо смертники не накидаються один на одного, а чекають смерті слабшого. Зігрівшись біля вогню, вони зрозуміли, що їх переслідує ще страшніший ворог — голод. Інстинкт самозбереження і затьмарений розум штовхає Сабо вгамувати голод людоїдством, до чого він намовляє товаришів, які хочуть теж вижити, адже труп Бояна лежит ь поруч. Проте людське начало перемагає і за цих трагічних обставин. Героїв осяває просвітлення, і вони повстають проти тваринного інстинкту, перемагають свою слабкість, їхній дух торжествує. Проте фізичні сили покидають героїв, їхній земний шлях завершується. Справжнім апофеозом гуманному началу в людині стала «пісня життя», яку востаннє спромігся заграти на скрипці Штранцінгер. 

У повісті діють семеро товаришів по недолі, які належать до різних національностей: Оглядівський і Добровський — українці, Пшилуський — поляк, Сабо — угорець, Штранцінгер — австрієць, Бояні і Ніколич — серби. Вони змальовані в річищі експресіоністської поетики як герої-символи, майже алегорії, носії гуманістичної ідеї вболівання за людину і долю світу. Автор прагнув, щоб, читаючи твір, «кожен повинен узнати себе у всіх*. Він вважав, що суть катастрофи, якою була Перша світова війна, можна збагнути через граничну умовність, яскравість пера і барв, крик душі героїв, деформацію їх свідомості і містичний ракурс (видіння, напливи). 

Проте оповідач індивідуалізує кожного героя через мовлення як представника певної соціальної верстви. Зокрема, у Сабо мова лайлива, складається з брутальних висловів: "світова сволоч", "собача личина"*. 

Мовлення Дубровського характеризує його я к освічену людину, його вислови забарвлені іронією: «прохаємо ласкаво*, «вельмишановне панство», «добірними салоновими рухами ». 

Мова скрипаля Штранцінгера — це мова інтелігента, мрійника, символізована й афористична: «Люди не є злі, не є добрі... тільки нещасливі — і щасливі». 

Образ Оглядівського багатогранний, огорнутий теплом і співчуттям. Він, я к і всі полонені, впадає в депресію, але стоїчно намагається її подолати. У такі важкі хвилини перед ним постають символи сонця і матері з дитиною, що є святими величинами українця. Герой-оповідач сповідує високоетичні ідеали свого народу, ідею християнської моралі, любові та злагоди, братерства людей. Перебуваючи в передсмертному стані, він споглядає своє життя, відчуває нерозривність з рідною землею, на якій «золоте колосся кланяється на привітання, а синє небо любо і приязно сміється». Через ці ментальні національні кольори та образи розкривається мрійлива душа бранця. Оповідач-персонаж, перебуваючи серед снігових вершин албанських гір, відзначає роль рідної мови, яка допомогає йому вижити, мобілізувати внутрішнє «Я», вивести зі стану несвідомого: «Українське слово поволі приводить мене щораз більше до притомності». Правда, автор наділяє Оглядівського ідеєю «українського дводушшя» — у ньому поєднано душу героя, борця прометеївського типу, але й душу невільника. Проте цю роздвоєність йому допомагають подолати високі духовні принципи родини. Образи дружини і малого сина, почуття любові, поваги й відповідальності за сім'ю допомагають йому вижити в тяжких умовах зимового походу. Образ Оглядівського змальовано в динаміці почуттів і настроїв. За своїм психологічним типом він — інтроверт, заглиблений у внутрішній світ, наповнений видіннями, інтуїтивними передбаченнями, ілюзіями, які викликають у нього любов, віру і надію. Волю до життя живить висока й благородна ідея. Слабкий фізично Оглядівський (прототипом якого є автор) переміг фатальну смерть тому, що у найтяжчі хвилини думав не про себе, а про сина і дружину, які стають символами життя. 

«Поза межами болю» — назва символічна: опинившись у неймовірно трагічних ситуаціях, на межі виживання, Оглядівський вірить у силу любові дружини і сина, які в його очах є світлою зорею, що веде його до перемоги. Він долає тяжкі обставини і виходить переможцем у двобої зі смертю, утверджуючи активний гуманізм, загальнолюдські цінності.