«КИЇВСЬКІ НЕОКЛАСИКИ»

Максим Рильський

*«Солодкий світ!..»,

 «У теплі дні збирання винограду»

Група «київських неокласиків». Їхнє творче кредо, орієнтація на традицію, класичну форму вірша. Різногранний творчий шлях М.Рильського, рання творчість. Філософічність, афористичність його лірики. Мотиви пошуків душевної рівноваги, краси в житті та в душі, вітаїзм, сповідальність, життєлюбство. Захоплення красою й величчю світу (*«Солодкий світ!..»). Сонет «У теплі дні збирання винограду» – вишуканий зразок неокласичної інтимної лірики. Краса природи, краса людини та її почуттів. Звернення до античних образів.

ТЛ: філософічність, сонет.

МЗ: французька поезія і творчість «київських неокласиків» (зарубіжна література).

МК: документальний фільм «Як на духу. Невідомий Максим Рильський» (2008; реж. Л.Харшан); «Poeta maximus» (із циклу фільмів «Гра долі») (2008;реж. Василь Образ); музичні твори Л.Ревуцького, В.Берковського, О.Білаша.

 Предметні компетентності

Учень / учениця:

знає про групу і творчість «київських неокласиків», основне із творчої біографії М.Рильського; виразно й усвідомлено читає й аналізує поезії; визначає основні ознаки індивідуального почерку, провідні мотиви і настрої; пояснює смислову і настроєву значущість деталей, образів.

Ключові компетентності

Учень / учениця:

висловлює власні думки з приводу поетичної майстерності, філософічності й поетичного самовираження представників «п’ятірного ґрона неокласиків», зокрема М.Рильського; знаходить у творі образи й символи, пов’язані зі світом природи та людської діяльності, розкриває їхній зміст і роль у тексті; розуміє значення читання художньої літератури для духовного здоров’я людини.

Вивчає напам’ять: 1 поезію (на вибір).

НЛ-1,2

Емоційно-ціннісне ставлення

Розвиток відчуття естетики поетичного образу, урівноваженості й філософської самозаглибленості під час зіткнення з життєвими проблемами.

У 20-х роках ХХ ст. в Києві декілька молодих поетів об’єдналися в групу, що протиставляла себе поетичним експериментам футуристів і пролетарському мистецтву. Це угруповання відоме як «київські неокласики» (або «п’ятірне гроно»). До нього належали М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. ДрайХмара та Юрій Клен (О. Бурґардт). Пізніше до них приєдналися прозаїки, літературознавці, проте «київських неокласиків» усе ж таки було п’ять, на думку дослідника М. Наєнка, який аргументує свою позицію рядками із сонета М. Драй-Хмари «Лебеді» (1928), що став своєрідним маніфестом неокласиків: 

О гроно п’ятірне нездоланих співців, 

Крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, 

Що розбиває лід одчаю й зневіри. 

«Київські неокласики» не мали ні програми, ні статуту. Що ж їх об’єднувало? Передусім захоплення античністю, французькі парнасці, українське бароко й, звичайно ж, дружні стосунки.  

Неокласики були високоосвіченими людьми свого часу, знали іноземні мови, мали добру літературну освіту. Вони дбали про поезію високого стилю, аристократичну за духом, вільну від сентиментів і народницьких мотивів. Під час літературної дискусії 1925–1928 рр. «київські неокласики» висунули гасло «До джерел!», що означало творче переосмислення національної та зарубіжної традицій у контексті нових викликів часу. Вони дбали передусім про загальнолюдські мистецькі цінності, намагаючись уберегти їх від впливу більшовицької ідеології, несмаку й скороминущої буденності. 

В українській літературі неокласики започаткували поезію нового типу: якщо до них панівною була фольклорна традиція, то тепер відродилася книжна, тобто ренесансно-барокова. «Любов до слова, до строгої форми, до великої спадщини світової літератури» — естетична концепція неокласиків, сформульована М. Рильським. Її вороже сприймали в тогочасному мистецькому середовищі, яке культивувало оспівування робітника, вождя, нової більшовицької країни й пролетарських ідеалів. Творчість неокласиків критикувала як тоталітарна влада, так і авангардисти. Вона була малозрозумілою й масовому читачеві через невисокий рівень освіти (а й справді, як збагнути пролетарю інтелектуальну поезію неокласиків з її алюзіями, сонетною формою чи ремінісценціями?). 

Лідером «київських неокласиків» був М. Зеров, який разом з побратимами П. Филиповичем і М. Драй-Хмарою пішов з життя молодим, потрапивши в жорна сталінських репресій. Юрій Клен емігрував до Німеччини, а М. Рильський згодом став офіційним радянським поетом, який, окрім творів на замовлення тодішньої влади («Пісня про Сталіна» і под.), залишив нам багато вишуканих поезій та майстерних перекладів шедеврів зарубіжної літератури. 

Максим Рильський (1895–1964) 

Максим Рильський народився 19 березня 1895 р. в м. Києві. Мати Меланія, хоч і була простою селянкою з Житомирщини, проте, як зазначав Є. Маланюк, «була взором тактовності, натуральної шляхетності й товариської культури, вона частувала чаєм, як справжня пані дому, і ніхто не відгадав би в ній селянського походження». Батько Тадей, відомий етнограф і громадський діяч, товаришував з родинами Лисенків, Старицьких, Антоновичів, Косачів. 

Дитинство майбутнього поета пройшло в с. Романівці, де Рильські мали будинок. Хлопчик учився спочатку вдома, а потім у приватній гімназії. Вищу освіту здобував у Київському університеті. 

Перша збірка віршів «На білих островах» (1910) вийшла друком, коли Максиму виповнилося 15 років. 1918 р. була опублікована збірка «Під осінніми зорями», що засвідчила появу видатного поета. Протягом 1919–1929 рр. М. Рильський учителював у сільських школах Житомирщини. 1920-і роки — «неокласичний» період творчості поета, у цей час світ побачили поетичні збірки «Синя далечінь» (1922), «Крізь бурю і сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926). Це був непростий час для талановитих митців. О. Гончар писав, що «у ті роки зчинялося чимало “галасу даремно”, на передній план нерідко виступало крикливе псевдоноваторство, необхідним вважалося атакувати класику, скидати О. Пушкіна з корабля сучасності, модним було віддаватися деструктивним захопленням, а той, хто й далі тримався сонетів та октав, міг потрапити до числа відсталих, дістати репутацію оспівувача епох давно відшумілих». Проте М. Рильський та його побратими-неокласики зберігали вірність культурній спадщині, найкращим траК. Следзевський. Шарж на М. Зерова. 1927 р. 3 Київські неокласики без тог і кирей 38 «КИЇВСЬКІ НЕОКЛАСИКИ» диціям українського й зарубіжного мистецтва. Поет не реагував у творчості на політичні події, він ізолював себе від радянської дійсності й лише іноді в деяких творах іронічно висловлював обурення проти ідейно-політичної та літературної атмосфери, яка тоді панувала. Це не могло не викликати гострих нападів офіційної критики, тож 1931 р. органи НКВС заарештували М. Рильського. Поет майже рік провів у стінах Лук’янівської тюрми (м. Київ). Тут він був вимушений написати з десяток «свідчень», «засудивши» свої «помилки» і «хитання» у поезіях, створених у 1910–1920-х роках. Ось фрагмент одного із «зізнань»: «Я переглянув своє життя, я багато й тяжко думав. Я бачу, що мій шлях був хибний. Я цілковито й щиро в усьому каюся... Прошу розглянути всі pro і contra й вирішити, чи можна мені дати змогу довести, що я порвав з усіма ганебними сторонами свого минулого й віддам усі сили радянському будівництву, радянській культурі, Країні рад... Я вірю в справедливість установи, що розглядає мою справу, засуджую свої помилки й хитання... і прошу дати мені змогу все це довести живою працею». 

З 1932 р. у творчості митця вже простежується сприйняття більшовицької дійсності, зокрема в збірці «Знак терезів» (1932). Це врятувало поета від сталінських репресій — від того часу М. Рильський уже належав до офіційних радянських поетів. 

У роки Другої світової війни поет був евакуйований спочатку до Уфи, а потім до Москви. У цей період він написав збірки «За рідну землю» (1941), «Слово про рідну матір» (1942) та ін. 1943 р. М. Рильського було обрано академіком Академії наук УРСР. Незважаючи на звання та премії, поет зберіг людську порядність, допомагав ув’язненим колегам. Дружина Є. Плужника згадувала, що М. Рильський був єдиним, хто з друзів-літераторів носив заарештованому чоловікові в тюрму передачі. 

З 1944 р. й до кінця життя М. Рильський був директором Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР. Йому було двічі присуджено Сталінську премію в галузі літератури й мистецтва та Ленінську — за збірки віршів «Троянди й виноград» (1957) і «Далекі небосхили» (1959). Поет багато перекладав з різних мов — англійської, білоруської, німецької, польської, російської, французької та ін. 

М. Рильський помер 24 липня 1964 р., похований на Байковому кладовищі в м. Києві. 

«Максима Тадейовича справедливо вважають визнаним майстром пейзажної та інтимної лірики, — писав О. Гончар, — хоча ці поетичні струмені в його творчості раз у раз єднаються нероздільно, адже через тонко відчуту природу, через її настрої в художника слова завжди промовляє людська душа». У ранній творчості поет відвертий, його ліричний герой відкритий коханню й тонко відчуває красу природи. Він стоїть осторонь круговерті революцій та війн, які відбулися в першій третині ХХ ст. й принесли кров і страждання. Тільки природа залишається єдиною відрадою, чистим, незаплямованим людською ненавистю джерелом натхнення. Вона і є тим солодким світом, який оспівав М. Рильський в однойменній поезії («Солодкий світ!..»). 

Поезія «Солодкий світ!..» сповнена вітаїстичності, її ліричний герой насолоджується життям, красою, молодістю, коханням, він дивиться на все, що навколо, з оптимізмом. Для ліричного героя М. Рильського солодкий світ — це гармонія, яка панує в природі, краса барв, свіжості, людських відчуттів від її споглядання. Щирий 5 П. Петровичев. Цвітуть вишні. 1919 р. 40 Теорія літератури захват від краси солодкого світу сконденсовано в епітетах (простір блакитнобілий, золотий небесний квіт, дух ширококрилий, спогад нерозумно-милий) і порівняннях (погляд, ніби пролісок несмілий; немов трава, що зеленить граніт; неначе спогад нерозумно-милий). Саме захоплення красою й величчю світу — провідний мотив вірша. У третій строфі ліричний герой ставить риторичне запитання, яким насправді хоче сказати: у житті часто буває так, що людині треба пережити багато страждань, багато «безсердечних літ», і тільки тоді вона може прозріти й зрозуміти «солодкий світ». Зверніть увагу на кількість рядків у строфах: перша й третя строфи — чотирирядкові, а друга — п’ятирядкова (формула 4 + 5 + 4) — це рондель. Неокласики захоплювалися строгими строфічними формами, зокрема й сонетом. М. Рильський вважав звернення до класичних форм не ознакою консерватизму, «а навпаки, — проявом руху вперед, бажанням вигострити, витончити, збагатити українське поетичне слово». Серед канонічних віршових форм М. Рильський найчастіше послуговувався сонетом, у якому виражені його думки й почуття, пов’язані з такими цінностями, як мистецтво, краса, природа, кохання та життя. 

«У теплі дні збирання винограду...» 

Рід літератури: інтимно-філософська лірика. 

Жанр: сонет. 

Мотиви: відтворення краси почуттів людини, її єднання з природою, стану закоханості у світ. 

Художній напрям, стиль: неоромантизм. 

Художні особливості: вічність і кохання, близькість до нас людей, які жили так давно, але відчували так само, передає вірш «У теплі дні збирання винограду». Душа Еллади мов прокинулась на мить, коли М. Рильський змалював зустріч грецьких юнака та дівчини, селян-виноградарів. Цей вірш — гімн коханню й молодості: І він потягся, як дитина, радо /І мовив: — Добре бути молодим /У теплі дні збирання винограду.   

Вірш розкриває перед читачем велику радість і повноту життя: першу зустріч з милою, зародження першого хмільного почуття. Весь світ навкруги надихає близькістю щастя. Поет прославляє почуття любові, якому надає античного колориту, естетично підносить його.            

Вірш «У ТЕПЛІ ДНІ ЗБИРАННЯ ВИНОГРАДУ...» — це гімн життю і молодості, що відо­бражає шукання юної душі, яка прагне щастя, радості й любові. Аналізуючи цей ранній сонет М. Рильського, перекладач А. Содомора характеризував його ідею так: сонетна форма для Рильського — келих, а вміст у ньому — вино: кожен, хто намагати­меться перекласти ці рядки іншою мовою, має зберігати як форму, так і вміст (букет), аби не за­шкодити смакові вина. 

На таку метафору здобулися й засоби милозвучності вірша: У теплі дні збирання винограду /Її він стрів. На мулах нешвидких /Вона верталась із ясного саду...   

Тут звукове інструментування на «н» сприяє уповільненню ритму поезії, навіює медитативний настрій, із яким людина зазвичай насолоджується видивом достиглих грон, збирає виноград або смакує коштовне вино. У такій інтерпретації виноград постає «образом образів» — єднанням не лише чотирьох першооснов світу, чотирьох пір року, а й п’яти чуттів: «Зір, слух, дотик, смак, за­пах — усі [вони] дають нам змогу відчути терпкувато-солодкий смак самого життя». Цілісний образ природи в попередньому рядку (ясний сад) наче розщеплюється в наступному на складові частини, які тут уже характеризують людину (ясна, як сад). Так навіть у цьому «мікро-образі», побудованому на повторенні дещо видозмінених слів, утверджується гармонія людини і природи — один із провідних мотивів усієї творчості М. Рильського.

Джерело: https://ukrclassic.com.ua/katalog/r/rilskij-maksim/3563-analiz-u-tepli-dni-zbirannya-vinogradu-rilskij Бібліотека української літератури © ukrclassic.com.ua

Віршовий розмір – ямб (п’ятистопний). 

Римування: перехресне. 

Художні засоби

Епітети: теплі дні, на мулах нешвидких, із ясного саду, кіпріді добрій, рожевий дим. 

Метафори: світи щодня лампаду, Кіпріді добрій; гукнула свіжо й весело на мулів. 

Порівняння: ясна, як сад, і радісна, як сміх; знявся пил, немов рожевий дим; він потягся, як дитина. 

Повторення: ясного, ясна

Джерело: https://dovidka.biz.ua/u-tepli-dni-zbyrannia-vynohradu-analiz/ 

Сонет пов’язують з поетичними здобутками сицилійської школи (Італія). Виникнення цього жанру датують ХІІІ ст. В епоху Відродження цей жанр лірики поширюється в Європі, а із середини ХІХ ст. — і в українській літературі. 

Сонет (італ. sonetto, від латин. sonus — звук) — 14-рядковий ліричний твір, що складається з двох чотиривіршів (катрени) і двох тривіршів (терцети), написаних переважно ямбом (див. с. 192) (формула 4 + 4 + 3 + 3). Сонет дисциплінує поетичне мовлення, недарма він належить до строгих поетичних форм. Адже кожна з чотирьох його частин (два чотиривірші та два тривірші) має бути синтаксично завершеною, рими повинні бути точними й дзвінкими, крім того, потрібно уникати повторення тих самих слів.

У класичному сонеті перший чотиривірш має тезу, другий — антитезу, а тривірші — синтез, так званий «сонетний замок», що завершується переважно чотирнадцятим рядком. З часом сонет зазнавав змін. Наприклад, В. Шекспір застосував три чотиривірші та двовірш (формула 4 + 4 + 4 + 2, шекспірівський сонет). Крім того, можливі неканонічні форми сонета, наприклад «хвостаті сонети», тобто з додатковим рядком; перевернуті, суцільні, «безголові», «кульгаві» та інші сонети. У розвиток українського сонета зробили внесок І. Франко, Леся Українка, М. Рильський, М. Зеров, М. Драй-Хмара, Є. Маланюк, Л. Костенко, Д. Павличко. 

Філософічність — філософське осмислення світу, людини в ньому, вияв філософських поглядів ліричного героя на проблеми буття. 

До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдонім Юрій Клен), Максим Рильський.