ПРОЗОВЕ РОЗМАЇТТЯ

Жанрово-стильове розмаїття. Нові теми, проблеми. Часткова ідеологічна заангажованість, експериментаторські модерністські пошуки, опертя на національну і європейську традиції. Зв’язок із поезією.

Микола Хвильовий (М.Фітільов)

«Я (Романтика)»

Життєвий і творчий шлях. Провідна роль у літературно-мистецькому житті 1920-х років. Романтичність світобачення. Участь у ВАПЛІТЕ, у дискусії 1925-1928 рр. «Я (Романтика)» – новела про добро і зло в житті та в душі. Проблема внутрішнього роздвоєння людини між гуманізмом і фанатичною відданістю революції, між загальнолюдськими, вічними цінностями й політичною кон’юнктурою. Реальне та уявне у творі. Образ ліричного «Я». Роль присвяти. Образ матері, його символічність.

МЗ: більшовизм в Україні революційній та пореволюційній (історія).

МК: документальні фільми: «Цар і раб хитрощів», «Червоний ренесанс»; художні фільми: «Вальдшнепи», «Пудель», «Я той, хто є». «Портрет М. Хвильового» А.Петрицького.

Предметні компетентності

Учень / учениця:

знає про розвиток української прози 1920-х років, називає її представників; знає творчу біографію письменника, розуміє ідеологічні чинники, які вплинули на головного героя новели й призвели до трагічного роздвоєння «Я»; характеризує ідеологічну заангажованість, світоглядні й психологічні особливості персонажів; висловлює власну думку про неприпустимість перемоги зла в людині; визначає жанр твору, основні риси індивідуального стилю; пояснює смислову й настроєву значущість образів у новелі.

Ключові компетентності

Учень / учениця:

розуміє специфіку жанрової форми твору; уміє знаходити необхідну інформацію; творчо використовує  довідкові матеріали, словники для поглиблення знань із певної теми; сприймає і розуміє естетику образного слова, його значення для розвитку естетичного смаку.

НЛ-2,3

Емоційно-ціннісне ставлення

Відстоювання гуманістичних цінностей, критичне мислення, усвідомлення переваг гуманізму над ідеологіями, уміння передбачати наслідки власних помилок і виправляти їх.

Стильове розмаїття прози. Українській прозі 20–30-х років ХХ ст. властиве розмаїття стилів і жанрів. Твори цього періоду можна лише умовно згрупувати за стильовими течіями: 

• експресіонізм (І. Дніпровський, О. Турянський); 

• імпресіонізм (А. Головко, М. Ірчан, Г. Косинка); 

• символізм (Г. Журба, Г. Михайличенко); 

• неореалізм (В. Домонтович, В. Підмогильний); 

• неоромантизм (О. Досвітній, А. Любченко, Ю. Яновський) та ін. 

Різні стильові тенденції могли поєднуватися у творчості одного автора, скажімо, ознаки імпресіонізму, романтизму, експресіонізму й символізму — у доробку М. Хвильового. Отже, для аналізу творів прозаїків доби «розстріляного відродження» найкраще використовувати поняття «індивідуальний стиль». Потужний вплив на прозу мала поезія, яка нівелювала межу між ліричним та епічним началом у багатьох тодішніх творах. 

Прозові жанри. Поезія в прозі стає найтиповішим жанром у літературному процесі 20–30-х років ХХ ст. (оповідання й новели А. Головка, Г. Михайличенка, Ю. Яновського). Розвиваються короткі епічні форми: акварель, ескіз, етюд, новела, оповідання, а згодом — і великі форми: повість і роман. 

Високу художню майстерність новелісти виявили в зображенні драматизму й долі людини; новели були національні за духом і модернові за формою й стилем: збірки «Новели» (1922) Г. Михайличенка, «Сині етюди» (1923) М. Хвильового, «Переможець дракона» (1925) Ґео Шкурупія, «Мамутові бивні» (1925) і «Кров землі» (1927) Ю. Яновського, «Проблема хліба» (1927) В. Підмогильного та ін. 

У цей час розвиваються реалістична новела з елементами імпресіонізму (Г. Косинка, В. Підмогильний), новела й оповідання філософського характеру (А. Любченко, Ґео Шкурупій), Остап Вишня створює синтетичний жанр усмішки, що поєднала ознаки гуморески та фейлетону. Повість досягла свого розквіту ще в ХІХ ст., особливо в таких жанрових різновидах, як родинно-побутова, соціально-побутова, історична, пригодницька, психологічна, фольклорно-лірична. Письменники сміливіше йшли на експеримент, використовуючи монтаж, асоціативне мислення, зміщення часових площин, «потік свідомості», мозаїчну композицію та ін. 

У першій половині ХХ ст. утверджуються символістська повість («Блакитний роман» Г. Михайличенка), лірична повість («Шуми весняні» М. Івченка), імпресіоністична повість («Червоний роман», «Зелені серцем» А. Головка), повість-поема («Поза межами болю» О. Турянського), кіноповість, творцями якої були О. Довженко, А. Головко, М. Бажан, Ю. Яновський та ін. Жанр роману почав інтенсивно видозмінюватися, утворюючи нові різновиди: авангардний роман («Жанна-батальйонерка» Ґео Шкурупія), неоромантичний роман («Майстер корабля» Ю. Яновського), психологічний роман («Місто» В. Підмогильного), утопічний роман («Сонячна машина» В. Винниченка), пригодницько-авантюрний роман («Чорний ангел» О. Слісаренка) та ін. 

Теми й проблеми прозових творів. У 20-х роках ХХ ст. тема революції все ще була популярною, але поступово відходила на задній план. 

У 30-х роках ХХ ст. у творах багатьох прозаїків відчувається часткова ідеологічна заангажованість. Актуальним стає зображення нового побуту, нових стосунків між людьми, майстри епічних жанрів більше уваги приділяють особистості та її внутрішньому світу, людині активної дії, яка здатна протистояти хаосу світу. 

Через прозріння й розчарування в пореволюційній дійсності з’являються апокаліптичні сюжети, своєрідні антиутопії («Повість про санаторійну зону» М. Хвильового, оповідання «В епідемічному бараці» В. Підмогильного). Популярним стає мотив «зайвих людей», загублених у часі й просторі, а також тема внутрішнього роздвоєння, яка найпотужніше прозвучала в новелі М. Хвильового «Я (Романтика)».  

Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов) народився 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянці, що на Харківщині (нині Сумська область) у родині вчителів. Батьки розлучилися, коли Миколі було десять років. Мати, залишившись з п’ятьма дітьми, учителювала. 

Микола успадкував від батька невсипущий потяг до мандрів. Він залишив Богодухівську гімназію (у майбутньому довелося складати іспити екстерном) і почав шукати роботу. Працював писарем у поміщика в економії, мандрував по селах, підробляв на заводах, цегельнях і шахтах Донбасу. Потім помандрував на південь. Працював і вантажником, і різноробочим, і слюсарем. 1914 р. був мобілізований на фронти Першої світової війни: Галичина, Польща, Буковина, Румунія... М. Хвильовий характеризував цей період як час повного духовного занепаду. У кінці 1917 р., повернувшись після госпіталю додому, брав участь у боротьбі з Білою армією А. Денікіна. 

1921 р. М. Хвильовий оселився в Харкові, одружився з Юлією Уманцевою, яка мала дочку Любу від першого шлюбу, прийняв її як рідну й з ніжністю називав Любистком. 

Цього ж року з’явилися збірка поезій «Молодість» і поема «В електричний вік», 1922 р. — збірка «Досвітні симфонії». Ці видання ще не були художньо довершеними, тому й не стали помітним явищем у літературі. 

З часом М. Хвильовий дедалі більше захоплюється прозовими жанрами, 1923 р. виходить у світ збірка новел та оповідань «Сині етюди», яка означила якісно новий етап у розвитку тогочасної української літератури, відкрила для неї нові естетичні горизонти. У новелах М. Хвильового виражальність відчутно переважала над зображальністю, це була проза музична, ритмізована, з потужним ліричним струменем. Роль сюжету в ранніх творах була не дуже значною, а композиція — хаотичною, проте вона врівноважувалася ритмічною організацією тексту, уведенням наскрізних лейтмотивів, виразних символічних деталей. Письменник був неперевершеним майстром у відтворенні безпосередніх вражень, миттєвих настроїв через пейзажні деталі й ланцюг асоціацій. Своїм учителем М. Хвильовий вважав М. Коцюбинського. Справді, у прозовій творчості митця потужно відчувається імпресіоністична манера у творенні художньої дійсності. 

1925 р. М. Хвильовий разом з М. Яловим та Олесем Досвітнім створили літературну організацію ВАПЛІТЕ. У цей час була опублікована стаття «Про “сатану в бочці”, або Про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», якою митець започаткував знамениту літературну дискусію 1925–1928 рр. Талант письменника притягував сучасників: до нього дослухалися, йому вірили. Під керівництвом М. Хвильового видавали часописи «Червоний шлях», «Вапліте». У розпалі літературної дискусії виходять друком цикли памфлетів1 «Камо грядеши», «Думки проти течії», стаття «Україна чи Малоросія?» та ін. Ці твори були спрямовані проти масовізму й «червоної просвіти» у літературі, проти провінційності й засилля графоманства. Звичайно ж, влада не могла не відреагувати на таке зухвальство: Й. Сталін у відкритому листі членам політбюро ЦК КП(б)У засудив позицію М. Хвильового й діяльність ваплітян. ВАПЛІТЕ була самоліквідована, і 1928 р. утворено «Пролітфронт». 

Голод 1932–1933 рр., масові репресії інтелігенції відкрили митцеві справжні наміри Сталіна та його прислужників. Тому М. Хвильовий висловив свій протест самогубством. Він зібрав у себе друзів, вийшов до сусідньої кімнати — і зробив постріл у скроню... Письменник готувався до цього кроку, про що свідчить його передсмертний лист. М. Хвильовий залишився вірним ідеям комунізму, але не міг змиритися з арештом свого побратима М. Ялового. Ось зміст листа: 

«Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію ЯЛОВОГО відповідаю насамперед я, Микола Хвильовий. “Отже, — як говорить Семенко, — ясно...” Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні — 13. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. 

Хай живе комунізм! 

Хай живе соціалістичне будівництво! 

Хай живе комуністична партія! 

P. S. Усе, у тому числі й авторські права, передаю Любові УМАНЦЕВІЙ. Дуже прошу товаришів допомогти їй та моїй матері». 

13. V. 1933 р.   Микола Хвильовий 

Новела складається зі своєрідного «прологу» (лірико-романтичного зачину), який має ввести читача в складний психологічно-настроєвий світ, і трьох частин. В основі «прологу» — звичайна побутова ситуація: розмова матері із сином напередодні грози. Однак вона ускладнюється незвичними пейзажними деталями, часом загадково символічними (кургани, пустельна скеля, мовчазний степ, таємні вершники, розбійний хрест), особливою спресованістю часу («Але минають ночі, шелестять вечори біля тополь, тополі відходять у шосейну безвість, а за ними — літа, роки й моя буйна юність»). 

Наступні три розділи — це життя у фронті соціальної грози. Три частини — три різні ситуації на фронті й три різні душевні стани героя. Їхня динаміка одна й та сама: усе рухається до апокаліпсису. Простежмо за цими сюжетними мотивами. Від розділу до розділу ускладнюється становище на фронті. Шалені атаки ворога, паніка, яка охоплює фронт і тил, передчуття поразки, рух до катастрофи. Так само ускладнюється психологічна ситуація. Оповідач невпинно фіксує зміни в настроях чекіста: психологічні перепади, збурення психіки, емоційну екзальтованість, тривогу, надію і безнадію, спроби самовиправдання й істерію. 

Прийнято говорити про роздвоєність свідомості героя («розкололось моє власне “Я”»). Та відбувається щось іще страшніше. Відомий філософ М. Попович стверджував, що персонажі новели (мати, Тагабат, дегенерат, Андрюша, голова чорного трибуналу) — усе це різні «кінці душі» одного й того самого романтичного «Я». І для такого твердження в тексті є підстави: «Тут, у тихій кімнаті, моя мати не фантом, а частина мого власного злочинного “Я”, якому я даю волю». 

Кожен персонаж — це втілення певних сил, що формують психологічний світ людини, яка успадкувала первісні інстинкти й водночас здобутки цивілізації. Дегенерат уособлює «тваринні» сили, не освітлені ще ніякою думкою. Він нагадує каторжника, персонажа з відділу кримінальної хроніки. Це байдужий виконавець, автомат, якому чужі щонайменші порухи душі.  

Боротьба відбувається між нещадним Тагабатом, у якого один присуд — «Розстрілять!», Андрюшею та героєм-оповідачем. Тагабат легко ламає волю нервового, несміливого, сентиментального Андрюші: цей «невеселий комунар» добре усвідомлює, що «так комунари не роблять», що це — «вакханалія», але в підсумку поспішно ставить підпис — «робить свій хвостик під постановою».  Тагабат — раціоналіст і все зважує чітким розрахунком, законом революційної доцільності. 

Найскладніше в душі головного героя новели — те, що поєднується кодекс чекіста й ще не втрачена людська сутність («Я — чекіст, але я і людина»). Він естетично чутливий, глибоко сприймає світ (досить згадати, як, дивлячись на портрети княжої сім’ї, чекіст уявляє «весь давній світ, усю безсилу грандіозність і красу третьої молодості минулих шляхетних літ»). Але беззастережна відданість революції, революційній доктрині вводить його в «надзвичайний екстаз», порушує намул інстинктів, знезброює в боротьбі з Тагабатом: «Цей доктор з широким лобом і білою лисиною... і з каменем замість серця, це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни, — нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії». 

Поставлений перед неминучим вибором між синівським і революційним обов’язком, герой твору робить фатальний вибір. Власне, він уже втратив себе, став, як і Андрюша, безвольним виконавцем, «гвинтиком» і заручником системи. Убивство чекістом власної матері — Марії (ім’я-символ, утілення безмежної доброти й милосердя Богоматері) — кардинально змінює комунарові шлях до омріяного гармонійного суспільства: другий розділ закінчується трикратним повтором — «Я йшов у нікуди». У третьому розділі з’являється образ «мертвої дороги», яка пролягла серед «мертвого степу». 

Так катастрофічно закінчилося протистояння фанатизму й гуманізму. Сліпа віра в абстрактну ідею, беззастережне служіння їй призводять до знищення одвічних загальнолюдських ідеалів, зречення всього людського, руйнування особи. Суспільство, побудоване на численних людських жертвах, замішане на невинній крові, не може бути гуманним і справедливим.