Микола Куліш народився 6 грудня 1892 р. в с. Чаплинці Дніпровського повіту Таврійської губернії (нині Херсонська область) у родині батрака-селянина. Дитячі роки минали в злигоднях. Змалку працював пастухом, погоничем коней. Рано втратив батьків. Ще в дитинстві хлопчик проявив себе як яскрава й непересічна особистість, мав добру пам’ять, багато читав. Ці здібності помітили під час навчання в Чаплинській народній школі. Місцева інтелігенція зібрала кошти, щоб він міг здобути освіту. З вересня 1905 р. талановитий юнак навчається в Олешківському міському училищі, з 1908 р. — у чоловічій гімназії. Якийсь час мешкав у притулку для сиріт, згодом його взяла до себе родина Невелів — олешківських інтелігентів. 

Гімназист Микола Куліш закохався в Антоніну Невель, яка в майбутньому стала його дружиною. Вона була гарної статури, мала довгі каштанові коси й зелені розкосі очі. У зовні непоказному Миколі Антоніні вдалося розгледіти щиру душу: «Любила я Миколу не за його постать, досить незграбну та ще й одягнену в речі завжди з чужого плеча — або занадто великі, або занадто малі. Був він худий та дуже непоказний… Любила я його за те, що був він душею й розумом зовсім не подібний до всіх, кого я тоді знала. Такий простий, щирий, вибачливий та зрозумілий до всього, що є недосконалого в людині. Саме це полонило моє дівоче серце». 

1914 р. М. Куліш вступив до Новоросійського (Одеського) університету (історико-філологічний факультет), проте навчання змушений був перервати через мобілізацію до царської армії. Чотири місяці провів у казармах, згодом закінчив Одеську школу прапорщиків і був відправлений до Смоленська. До нього приїхала Антоніна, і вони одружилися. 1915 р. М. Куліша було тяжко поранено. Після повернення з фронту його призначили на службу при штабі полку. 

У 1918 р. М. Куліш повернувся в Олешки, організував там «Просвіту». У цей час він почав писати роман «Трохим Леміш», у якому прототипом героя був сам. 1917–1919 рр. були сповнені революційних катаклізмів, у цей період наростає національно-визвольний рух. М. Куліш найбільше симпатизував партії соціалістів-революціонерів (есерів), яка відображала інтереси селянства. За висловом літературознавця В. Панченка, «Куліша, як і багатьох його ровесників, поманили червоні зорі». У 1919 р. він стає членом Дніпровського політвиконкому й завідувачем управління народної освіти. У липні цього ж року виїхав у Херсон у складі Дніпровської організації КП(б)У і сформував Дніпровський селянський полк, з яким брав участь у боях проти денікінців. 

Після громадянської війни М. Куліш працює в партійних органах, на освітянській ниві. Проте його дедалі більше цікавить літературна творчість, літературно-мистецьке життя столичного Харкова. На той час його родина (дружина, син Володя, донька Оля) мешкає в Одесі. 

Іноді митці стають знаменитими за одну ніч — так сталося й з М. Кулішем, коли Г. Юра 1924 р. поставив його драму «97» на сцені Харківського драматичного театру ім. І. Франка. Свою першу драму «97» Микола Куліш написав на основі реальних фактів. Цією п'єсою письменник не ввійшов — увірвався в літературне й театральне житт я України. Несподіваний успіх драми «97» у Харкові на сцені театру імені Івана Франка вразив митця. Водночас переробка режисером Гнатом Юрою трагічної розв'язки драми на оптимістичну стало неабиякою неприємністю для автора через відсутність життєвої правди в такому фіналі. Письменник, який у душі все-таки погоджувався, що світле майбутнє нащадків доводиться здобувати через сотні жертв, не міг вдавати, що величезних людських втрат не існує. До того ж, текст п'єси «97» мав двоїсте прочитання: за одних акторських акцентів Серьога Смик, Мусій Копистка — люди нової доби, прихильники нової влади, рятівники голодуючих односельців; за інших — нікчеми, невдахи, ледарі, які прагнуть керувати іншими, сліпе знаряддя в руках влади, що грабує селян. На тлі примітивних лозунгових п'єс 20-х років зоря Куліша-драматурга засяяла особливо яскраво. 

Роки перебування Миколи Куліша в Одесі (1923—1925) — це період внутрішньої боротьби між сумлінним виконанням службових обов'язків інспектора облнаросвіти і бажанням творити. Процес творчості у драматурга був подібний до Стефаникового: Куліш міг писати лише тоді, коли в кімнаті було ідеально прибрано, підлогу вимито, речі на столі були на своїх місцях. Після глядацького успіху п'єси «97» у Куліша з'явилася нагода переїхати до Харкова, де вирувало мистецьке життя . 

1925 р. письменник з родиною переїхав до Харкова, де поринув у літературну творчість: з-під його пера з’являються такі твори, як «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната», «Маклена Граса». Спершу був членом «Гарту», згодом — одним з ініціаторів утворення ВАПЛІТЕ, а з листопада 1926 р. став її президентом. Жив у письменницькому будинку «Слово», редагував журнали «Червоний шлях» і «Літературний ярмарок», став членом письменницького об’єднання «Пролітфронт», а також очолив Українське товариство драматургів і композиторів (УТОДІК). 

У літературній дискусії 1925–1928 рр. М. Куліш підтримав позицію М. Хвильового. З 1927 по 1933 р. він уже знаний в Україні драматург. М. Куліш переживає поступове розчарування в новій владі. Письменник бачив, що село живе в злиднях, поширюється й утверджується бюрократія, а людина стає гвинтиком у системі, розчиняється в масі. Особливо він переживав через переслідування української інтелігенції. Проте саме в цей час розквітає талант Куліша-драматурга. Цьому сприяла його творча співпраця з режисером Л. Курбасом, який у 1927–1929 рр. ставить на сцені «Березоля» його п’єси. Вони не зникають з репертуару театру, хоча партійна критика сприймала їх негативно. 

Постановка п'єс Куліша на сцені «Березолю* Лесем Курбасом стала творчим злетом двох геніїв: драматурга і режисера. Мистецтвознавець Лесь Танюк підкреслює, що зустріч із Лесем Курбасом та «Березолем» круто змінила не лише біографію, а й творчий метод драматурга. Відбулося взаємопроникнення режисерських, акторських і драматургічних задумів, без єдності яких не може бути істинного театру; виникла «лабораторія української культури». Упродовж десяти років Куліш написав 14 п'єс. Найбільш уславленими стали шедеври «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Ґраса». Якщо Іван Тобілевич створив класичну українську драму для театру корифеїв, а Леся Українка — європеїзовану українську драму, то Микола Куліш став творцем модерної драми українського відродження. 

1934 р. М. Куліша було звинувачено в буржуазному націоналізмі за п’єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло» і «Патетична соната». Цього ж року його виключено з партії, а 7 грудня заарештовано й безпідставно засуджено на десять років ув’язнення, яке він відбував на Соловках. У період з 27 жовтня по 3 листопада 1937 р. драматурга разом з іншими політв’язнями було розстріляно в урочищі Сандармох поблизу Медвеж’єгорська (Карелія).  

Драматичні твори. Микола Куліш — драматург-новатор, творчість якого відкрила нові напрями в розвитку українського мистецтва ХХ ст. За десять років драматичної творчості він написав чимало п’єс. Перша — драма «97» (1924). Її успішна прем’єра відбулася 9 листопада в Харківському драматичному театрі ім. І. Франка, згодом ця вистава довго була в репертуарі багатьох українських театрів. У ній зображено трагічні події українського села пореволюційного періоду, зокрема голод 1921 р. на Херсонщині. Селяни намагаються його зупинити: одні — за допомогою заколоту, інші — купуючи хліб за рахунок церковних коштовностей. Тут зіштовхуються дві сили — комнезамівці й сільські багатії. 

У кульмінації твору 97 незаможних селян дають згоду на вилучення золотого хреста й чаші з церкви. За словами М. Куліша, «друга дія тчеться біля оновленої ікони, третя — у хаті куркуля Гирі, четверта — голод і людоїди…». 

До вершинних здобутків М. Куліша належать п’єси «Мина Мазайло», «Патетична соната» і «Маклена Граса». 

Важливе місце у творчості М. Куліша посідає лірична драма «Патетична соната» (1929). У цій п’єсі Україна — духовний та художній простір, у якому розвиваються події. Характери персонажів «Патетичної сонати» розкриваються через їхнє ставлення до долі України, розуміння її історичного буття. 

На сцені — міський будинок, у сирому підвалі якого живе робітник Оврам з дружиною, на першому поверсі — учитель Іван Ступай-Ступаненко з дочкою Мариною, на другому — генерал Пероцький з двома синами, а на горищі винаймає кімнату студент Ілько Юга — головний герой твору. Драматург розкриває події саме через його сприйняття. В основі сюжету — кохання ідеаліста й мрійника Ілька до Марини, а також зображено боротьбу за владу в пореволюційному місті. 

Кожен з героїв узагальнює певну світоглядну й духовну силу в Україні під час революції та громадянської війни. Романтик і націоналіст Іван Ступай-Ступаненко мріє про незалежність держави, підтримує політику Центральної ради, а духовним ідеалом вважає запорозьке козацтво. Він переконаний, що Україна є духовним центром світу й що все українське є талановитим, підкреслено шанує рідну мову. Фінал сюжетної лінії цього персонажа символічний: він гине, так і не знайшовши шляху в майбуття України. Його погляди поділяє дочка Марина, проте вона практичніша, тому живе не лише гаслами, а шукає способів їхнього втілення: «Гармат би нам і кулеметів замість мрій, тату». Українська Жанна Д’Арк стає душею підпільного комітету, планує визвольне повстання, виступаючи його ідеологічним лідером. 

Герої «Патетичної сонати» представляють різні моделі розвитку України. Генерал Пероцький уособлює прихильника монархічної влади, його син Андре стоїть на демократичних засадах розбудови суспільства. Для М. Куліша Пероцькі символізують панську інтерпретацію культури, тому він не поділяє їхніх поглядів, убачаючи в них наругу над засадами людяності. А ось Ілько Юга живе ідеалами вічної любові, спершу він не хоче приєднуватися до жодної політичної сили. Проте дуже скоро його вимріяний ідеал розбивається, а спустошений герой вливається в лави червоних. 

Кількаповерховий будинок, у якому розвиваються події, нагадує вертеп, а хронологічні рамки (від Великодня до Великодня) свідчать про міфо-християнську будову п’єси. Усі події відбуваються під символічне звучання «Патетичної сонати» Л. ван Бетховена, яку так любить виконувати Марина. 

Мотив патетичної сонати у творі М. Куліша втілює його основну ідею — прагнення людини до вічної гармонії та краси. Кожен з героїв сприймає її по-своєму, адже це втілення того духовного рівня, на якому він перебуває й з позиції якого оцінює світ і себе в ньому. 

У неймовірних перипетіях революційних подій губиться душа мрійника Ілька. Тож у фінальній сцені він власноручно вбиває свою любов — Марину, борця за національну ідею. Постріл з револьвера ставить крапку в стосунках національно свідомих і червоних сил. Доводячи Ілька Югу до трагічного зламу, драматург, безсумнівно, мав на увазі трагічність усього покоління «розстріляного відродження», яке повірило «червоній ідеології». 

А ось у соціально-психологічній драмі «Маклена Граса» (1932) дія відбувається в Польщі. Як і в «Патетичній сонаті», основні герої п’єси живуть в одному будинку. Така художня модель відображає соціальну ієрархію в суспільстві: нагорі, у найкращих кімнатах, живе господар будинку пан Зарембський, ґанок відведено заможній родині маклера Зброжека, у підвалі мешкають Граси, а за будинком на вулиці, у собачій будці, ночує музикант Падур. Однак це лише умовне соціальне тло. Найголовніше, як писав Ю. Шерех, — у цій п’єсі «тема людини стає на повний зріст і в повній оголеності, без усякого тла часу й побуту». Тобто місце дії та ситуація тут умовні. Батько 13-річної Маклени Стефан Граса важко хворіє, він не здатний заробити на життя своєї родини (у нього, окрім Маклени, є ще й молодша дочка). Пан Зарембський через несплату за помешкання вимагає в Граси звільнити приміщення. Проте хворий Стефан благає його почекати ще три дні. Маклеру Зброжеку була вигідна своя смерть, бо він був застрахований. Тому маклер пропонує Стефану Грасі за винагороду вбити себе, на що той відповідає: «Я задля своїх дітей на коліна стану, а задля твоїх убивати й тебе не стану. Хотів ще раз перед своєю загибеллю на мені заробити!..» Розвиток теми «вигідного вбивства» М. Куліш продовжує тим, що на пропозицію Зброжека зголошується 13-річна дівчинка Маклена. У фіналі зустрічаються Маклена й Зброжек для того, щоб реалізувати заплановане. Символічне звучання має сцена, коли Маклена рве злоті й стріляє в маклера. 

Так М. Куліш показує трагічне протистояння людини і суспільства, оголює крах мрії про щасливе майбуття, адже це ненормально, коли 13-річна дівчинка змушена брати на себе непосильний тягар вирішення буттєвих, моральних проблем, хоча й робить вона це гідно (автор постійно наголошує на важливості гідності). Мотив безнадії, тривоги за світ і людину пронизує цю останню п’єсу драматурга, поставлену «Березолем» Л. Курбаса.  

Навесні 1929 р. комедію М. Куліша було поставлено в Дніпропетровську (нині Дніпро), Харкові й Києві. Л. Курбас на театральному диспуті оцінив цю п’єсу як «епохальне» явище для української літератури. У 1931 р. «Березіль» успішно ставив її і в Грузії. Однак у 1930 р. п’єсу було знято з репертуарів українських театрів. У цьому творі на прикладі поведінки, позиції дійових осіб показано, якою мірою українське суспільство готове бути власне українським, наскільки ми є «третім сортом» і чи це усвідомлюємо. Тут автор ставить більше запитань, аніж дає на них відповідей. Як бачимо, ці проблеми актуальні й нині. У комедії постають виразні характери з індивідуалізованим культурним і національним світоглядом (Мокій — Баронова-Козино; дядько Тарас — тьотя Мотя); дотепні пародійні й карикатурні сцени. Тема комедії, за висловом самого автора, — «міщанство й українізація». П’єса «Мина Мазайло» — це комедія типів і поз. Репліки між парами (Мина й Мокій, Рина й Уля, тьотя Мотя й дядько Тарас) вибудовують сюжет і конфліктний каркас твору, вони мають комічний характер. Як відомо, комічне поділяють на гумор і сатиру. «Мина Мазайло», за жанровим визначенням літературознавців, — сатирична комедія. Сам же автор визначив жанр п’єси як «філологічний водевіль». 

Сатирична комедія — жанр драматичного твору, для якого характерним є гостре, дошкульне висміювання негативних явищ, поведінки та вчинків. Для втілення авторського задуму якнайширше підпорядковано засоби сатири: іронію, сарказм, гротеск, шарж, карикатуру та ін. Ці засоби використовуються в конфліктних ситуаціях між дійовими особами, виражаються в репліках і ремарках.