ПОЕТИЧНЕ САМОВИРАЖЕННЯ
Провідна роль поезії у 1920-ті роки. Потужне ліричне самовираження, емоційне переживання пореволюційної епохи, її духовних катаклізмів.
«Арфами, арфами...», «О панно Інно...»,
«Ви знаєте, як липа шелестить...», «Одчиняйте двері…», «Пам’яті тридцяти»
Основне з життя і творчості поета. Трагізм його творчої долі. Найбільший модерніст 1920-х років. Звернення до «вічних» тем, мотивів, особливості віршування; потужне ліричне «Я» як символ нової людини; поєднання тенденцій символізму, неоромантизму, експресіонізму, імпресіонізму. Феномен «кларнетизму». Вітаїстичність як наскрізна оптимістична тональність, життєствердна настроєвість (зб. «Соняшні кларнети»). Художнє відтворення національно-визвольного пробудження народу, уславлення борців за вільну Україну («Пам’яті тридцяти», «Одчиняйте двері…»).
ТЛ: вітаїстичність, експресіонізм (повторення), кларнетизм.
МЗ: експресіоністські твори в зарубіжній літературі (зарубіжна література).
МК: творчість художників М.Жука, А.Петрицького, В. і Ф.Кричевських. «Біле і чорне» М.Жука. Музика Б.Фільца, М.Вериківського, П.Синиці, Г.Ляшенка
та ін. на слова П.Тичини. Малярські роботи П.Тичини, музика в його житті. Фільми «Кларнети ніжності», «Духовні співи Павла Тичини», «Павло Тичина. Я кличу тебе» (із циклу документальних фільмів «Гра долі») (2006; реж. Василь Вітер).
Предметні компетентності
Учень / учениця:
розуміє й пояснює основні тенденції української поезії 1920-х років, її «вітаїстичність»; називає провідних поетів 1920-х років; аналізує поезію; знає і розповідає про трагізм творчої долі П.Тичини; називає його ранні збірки; характеризує основні мотиви і стильові тенденції ранньої творчості; аналізує поезії, виокремлює ознаки індивідуального стилю.
Ключові компетентності
Учень / учениця:
дає власну оцінку творчості П.Тичини; зіставляє специфіку розкриття творчості митця в різних видах мистецтва; шукає інформацію, використовуючи різні джерела.
Вивчає напам’ять: 1 поезію(на вибір).
НЛ-2,3
Емоційно-ціннісне ставлення
Розвиток естетичного смаку, культури образного бачення.
Осмислення зв’язку внутрішньої свободи митця з його творчістю.
Вивчіть напам’ять один з віршів П. Тичини (на власний вибір).
Напишіть коротке есе на тему «Чому Павло Тичина означив свої поетичні кларнети епітетом соняшні?».
Підготуйте коротке повідомлення (або мультимедійну презентацію) про бій під Крутами в 1918 р. (за бажанням).
Підготовка до ЗНО. Аналіз поезій
"Пам'яті тридцяти",
"О панно Інно, панно Інно",
"Ви знаєте, як липа шелестить...."
Словник літературних термінів:
вітаїстичність, експресіонізм (повторення), кларнетизм,
Підручник: Авраменко, ст. 16-25.
Підтема складається з 2-х уроків. 1-й урок - лекція, 2-й - практичні завдання.
А. Художник створив символістське панно «Біле і чорне» під враженнями від поезії П. Тичини про нерозділене кохання. Як цей мотив відображено на картині?
Б. Які ви бачите символи на панно? Що вони означають, на вашу думку?
В. Чи можна панно «Біле і чорне» охарактеризувати як поетичне? Аргументуйте свою відповідь.
Г. Перегляньте статтю "У Музеї мистецтв Прикарпаття відкрили виставку однієї картини – унікальний портрет молодого Павла Тичини в образі темного янгола". Що нового і цікавого Ви з неї дізналися?
Саме поезія як мобільне й суб’єктивне мистецтво слова найшвидше реагувала на зміни в суспільній свідомості 1920-х років — доби українського відродження. Суспільні катаклізми викликали миттєву емоційну реакцію й метафоричне висвітлення поетами власного сприйняття й переживання оновленого світу. Це час ентузіазму, непереборного бажання руйнувати та творити, відкривати й заперечувати одночасно. У настроях митців панує атмосфера вітаїстичності.
У поезії 1920-х років митці висвітлюють теми життя і смерті, свободи і неволі, особистості і колективу, людини і Всесвіту. У цей час розвиваються жанри сонета, елегії, медитації, вірша-пейзажу, вірша-портрета. Футуристи (М. Семенко) плекають урбаністичну поезію. Місто оспівують і неокласики (М. Драй-Хмара, М. Зеров, П. Филипович). Багато поетів уславлюють у своїх творах індустріалізацію України. Навіть традиційна для української поезії пейзажна лірика зазнає оновлення: вона наповнюється космічними мотивами (М. Зеров, Є. Плужник, П. Тичина). Мариністична лірика теж змінюється: відтепер море символізує не тільки долю людини в бурхливих подіях, а й стає образом світобудови (О. Влизько, М. Драй-Хмара, М. Рильський).
Павло Тичина (1891–1967) Павло Тичина народився 23 січня 1891 р. в с. Пісках на Чернігівщині. Мати Марія виховувала його з великим теплом і добротою, а батько Григорій, сільський дяк і вчитель, навпаки, був дуже вимогливим і суворим до сина. Змалку Павло виявляв здібності до співу, музики, малювання й віршування. Коли йому виповнилося дев’ять років, батько віддав хлопчика до монастирського хору в Чернігові, де він не тільки засвоював мистецтво співу, а й здобував загальну освіту. Оскільки Павло був музично обдарованим, то керівник хору доручав йому навчати нотних азів новачків, серед яких був і Г. Верьовка, котрий у майбутньому прославиться на весь світ як хоровий диригент і композитор. З 1907 по 1913 р. Павло навчався в Чернігівській духовній семінарії: тут він співав у хорі; граючи в оркестрі, став найкращим кларнетистом; навчався малювання у видатного художника М. Жука, який і ввів Павла в коло чернігівської інтелігенції. З 1911 р. П. Тичина відвідував творчі зустрічі, які організовував М. Коцюбинський у своєму домі. 1912 р. у «Літературно-науковому віснику» виходить друком перший твір молодого поета — вірш «Ви знаєте, як липа шелестить…». У 1913–1917 рр. юнак навчається на економічному факультеті Київського комерційного інституту, який через революцію не зміг закінчити. У цей час паралельно працює в періодичних виданнях «Рада», «Світло», а також помічником хормейстера в театрі М. Садовського. Першу поетичну книжку «Панахидні співи» митець написав 1915 р. (вона побачила світ лише 1993 р.). У 1918–1919 рр. П. Тичина завідує відділом у газеті «Нова рада», працює в журналі «Літературно-науковий вісник», мандрує Україною в складі капели композитора К. Стеценка. Але головною справою його життя була поетична творчість.
1919 р. виходить друком поетична збірка «Соняшні кларнети», що стала одним з найбільших здобутків у мистецтві ХХ ст. У ній П. Тичина оспівав світлу енергетику революційних подій в Україні, красу її духовного відродження, поєднав традицію й новаторство; синтезувавши різні стилі, витворив свою неповторну манеру поетичного мистецтва. Про це писав літературознавець Ю. Лавріненко: «Хоча Тичину називають то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичності, проте він не вкладається в рамки жодного “ізму”. Тичина розклав і по-своєму синтезував класицистичні, народнопісенні й наймодерніші естетичні засоби в наскрізь оригінальній поезії». Дослідники називають неповторний стиль П. Тичини кларнетизмом (детальніше про кларнетизм буде далі). Ознаки цього індивідуального стилю властиві найкращим поетичним збіркам поета: «Соняшні кларнети» (1918), «Плуг» (1920), «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Проте, починаючи зі збірки «Вітер з України» (1924), вони поступово згасають. Митець виконує замовлення партії, руйнуючи свій унікальний стиль. Про соцреалістичні орієнтири поета — «оспівувати», «закликати» і «боротися» — свідчать назви нових творів: «Ленін», «Партія веде», «Пісня про Сталіна»... Влада за таку лояльність не могла не віддячити поетові: йому «дають» звання академіка Академії наук УРСР, призначають на посаду директора Інституту літератури АН УРСР, вибирають головою Верховної Ради УРСР, міністром освіти. А про численні премії й ордени годі й згадувати. Ось як В. Стус охарактеризував поета: «Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль… Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. У цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило дедалі менше й менше, аж поки поет у Тичині не задушився від нестачі кисню. Поет помер, але Тичина залишився жити й мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції… У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других заслали в концтабори, третіх розтлили. П. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом». У соцреалістичному стилі було написано більшість творів у подальших збірках поета: «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941), «Ми свідомість людства» (1957), «Комунізму далі видні» (1961) та ін. П. Тичина. Дача артистів. 1922 р. Музей-квартира П. Тичини. м. Київ. Сучасне фото 19 Теорія літератури Павло Тичина Поет Є. Маланюк ще 1924 р. так написав про талант П. Тичини та його духовну катастрофу: «…від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась… в окривавлений жовтень ясна обернулась Весна...» Усе життя автор «Соняшних кларнетів» пам’ятав ці гіркі слова, а незадовго до смерті зізнався: «Він (Маланюк. — Авт.) єдиний мене розумів, він єдиний сказав мені правду… Так воно й сталося… Від кларнета мого пофарбована дудка осталась… Усі мені кадили (фіміам. — Авт.), а він один сказав мені правду». П. Тичина помер 16 вересня 1967 р., похований на Байковому кладовищі в м. Києві.
А. Кому П. Тичина присвятив вірш «Я кличу тебе…»?
Б. Розкажіть про жінок у житті П. Тичини.
Кларнетизм виражається за допомогою багатьох поетичних засобів: звукових (асонанс, алітерація, звуконаслідування, анафора, епіфора), зорових (епітет, метафора, індивідуально-авторські слова) і формальних (розміщення строф і рядків). Ознаки кларнетизму: • музикальність і ритмічність строф; • асоціювання — митець не копіює навколишній світ, а передає мінливі асоціативні враження; • символізм поетичної мови — майже кожне слово стає символічним натяком, про що прямо сказати не можна, адже воно неосяжне й невловиме. Кларнетизм характеризують такі поняття, як «кольоровий слух», «слуховий колір», «аристократичність духу», «поетичний всесвіт», «філософська ідея всеєдності».
Свій стиль і світосприймання П. Тичина якнайповніше втілив у збірці «Соняшні кларнети» (1918 р., вийшла друком 1919 р.). У ній передано переживання молодої людини, яка тонко відчуває ритми природи, сонячні спалахи, сприймає світ природи як оркестр і мріє про світлу любов і щасливе життя. Поет поєднав традиційні прийоми з новаторськими, з багатьох стилів витворив свій, неповторний, відомий у літературознавстві як кларнетизм.
Літературознавець О. Білецький високо оцінив музичність поетичної мови П. Тичини: «Музичність заполонила все його світосприймання — і саме слово стало для поета не стільки способом висловлювання тих чи інших думок і почуттів, скільки шляхом до виявлення звуку, який сам по собі породжує думки й почуття. З духу музики зародилася ця лірика». Ось чому композитори так легко писали музику на слова П. Тичини: В. Вериківський («Ми дзвіночки…»), О. Білаш («Ви знаєте, як липа шелестить…»), Г. Майборода («Гаї шумлять…»), В. Морозов («О панно Інно…») та ін.
П. Тичина тонко відчував і звук, і барву. Ви вже знаєте, що поет майстерно грав на кларнеті й на багатьох інших музичних інструментах. Тонко відчувати музику йому допомагав ще й малярський талант. Протягом життя П. Тичина писав портрети, пейзажі, робив різні замальовки. Ось звідки «кольоровий слух» і «слуховий колір»:
Слухаю мелодій Хмар, озер та вітру. Я бриню, як струни Степу, хмар та вітру («Цвіт в моєму серці…»).Митець оживлює звуки, надаючи їм виразної емоційної оцінки:
Танцюють звуки на дзвіниці, І плаче дзвін («Гаптує дівчина й ридає…»).Але П. Тичина «озвучує» свої поезії не тільки через накопичення голосних чи дзвінких приголосних звуків (асонанс та алітерація), а й через змістове наповнення слів:
Гаї шумлять — я слухаю. Хмарки біжать — милуюся. Милуюся-дивуюся, чого душі моїй так весело. Гей, дзвін гуде — іздалеку. Думки пряде — над нивами. Над нивами-приливами, купаючи мене, мов ластівку («Гаї шумлять…»).Поет М. Бажан зауважив, що твори П. Тичини звучать «бетховенськими акордами», «співучістю Леонтовича» і «шопенівськими ритмами».
А. Знайдіть приклади «кольорового слуху» у наведених вище уривках.
Б. Опишіть одну з малярських робіт П. Тичини.
Ви знаєте, як липа шелестить
у місячні весняні ночі?
Кохана спить, кохана спить,
піди збуди, цілуй їй очі. Кохана спить...
Ви чули ж бо: так липа шелестить.
Ви знаєте, як сплять старі гаї? —
Вони все бачать крізь тумани.
Ось місяць, зорі, солов’ї...
«Я твій», — десь чують дідугани.
А солов’ї!.. Та ви вже знаєте, як сплять гаї!
Арфами, арфами —
золотими, голосними обізвалися гаї
Самодзвонними:
Йде весна
Запашна,
Квітамиперлами
Закосичена.
Думами, думами —
наче море кораблями,
переповнилась блакить
Ніжнотонними:
Буде бій!
Вогневий!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...
Стану я, гляну я —
скрізь поточки, як дзвіночки, жайворон, як золотий,
З переливами:
Йде весна
Запашна,
Квітамиперлами
Закосичена.
Любая, милая —
чи засмучена ти ходиш, чи налита щастям вкрай
Там за нивами:
Ой одкрий
Колос вій!
Сміх буде, плач буде
Перламутровий...
О панно Інно...
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги...
О люба Інно, ніжна Інно,
Любові усміх квітне раз —
ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги...
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо... шепіт гаю...
О ні, то очі Ваші. — Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив...
1915
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх —
Тридцять мучнів українців,
Славних молодих...
На Аскольдовій Могилі
Український цвіт —
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука?
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка...
На кого завзявся Каїн
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. —
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.
ВІТАЇСТИЧНІСТЬ
Вітаїстичність (латин. vita — життя) — течія на початку ХХ ст.; відтворення безперервного потоку життя, пошук найвищих естетичних цінностей. Цей період позначений інтенсивним процесом тематичного оновлення лірики та її жанрових різновидів. Митці в героїко-романтичному плані оспівують Українську революцію, свідомого українця як нову особистість, захисника своєї країни. Розвиток поезії цього періоду мав декілька тенденцій: • поглиблений аналіз складних процесів внутрішнього світу особистості, зумовлених бурхливими подіями того часу (М. Бажан, Є. Плужник, М. Рильський, В. Свідзінський, В. Сосюра, П. Тичина); • культивування пролетарськими поетами лірики громадянського пафосу з виразно політичним спрямуванням: зосередження уваги на психології маси — робітничого класу (В. Еллан-Блакитний); • філософське осмислення буття людини та життєвих проблем, що мали вирішальне значення в історичній долі українського народу (Т. Осьмачка, Є. Плужник, П. Тичина).