Модерна драматургія

Національний театр і драматургія 

На початку 1920-х років в Україні діяло 74 професійні театри, а також численні самодіяльні колективи, що переважно спеціалізувалися на агітках, підносячи «високу» місію пролетарства. Професійний театр у 1920–1930-і роки розвивався у двох напрямах: традиційному й експериментальному. 

У традиційному руслі працював Харківський драматичний театр ім. І. Франка, що 1926 р. переїхав до Києва. До 1961 р. Київський драматичний театр ім. І. Франка очолював режисер Г. Юра. Цей театр орієнтувався на психологічно-побутові традиції «Театру корифеїв». На його сцені йшли п’єси «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Мартин Боруля» і «Сто тисяч» І. Карпенка-Карого, «97» М. Куліша та ін. 

Представником експериментального напряму був талановитий режисер Л. Курбас. Саме він створив український модерний театр. Свою режисерську діяльність розпочинав у Києві, де керував «Молодим театром» (1916–1919), «Кийдрамте» (1920–1921), перейменованим 1922 р. на театр «Березіль», а з 1926 р. переведеним до нової столиці — у м. Харків. Київський театр «Березіль» був іще й мистецькою лабораторією, що організувала творчі майстерні в Білій Церкві, Борисполі й Києві, де готували режисерів, акторів, драматургів, критиків, бутафорів та інших театральних працівників. Відмовившись від традицій етнографічно-побутового театру, Л. Курбас почав орієнтуватися на європейський синкретичний театр, у якому драматичне дійство поєднується з пластикою й хоровою декламацією, мімікою та жестами, елементами цирку, балету й навіть кіно. Режисер розпочинав здебільшого з постановок творів української та світової класики («Гайдамаки» Т. Шевченка, «Цар Едіп» Софокла, «Макбет» В. Шекспіра, «Газ» Г. Кайзера та ін.). Уперше герої світової літератури заговорили українською мовою (раніше, як відомо, численні заборони в Російській імперії не дозволяли грати на сцені п’єси зарубіжних драматургів українською мовою). Також Л. Курбас ставив п’єси сучасних українських драматургів: реалістичну драму В. Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», символістські етюди Олександра Олеся. Уже в Харкові режисер співпрацює з М. Кулішем: ставить його п’єси «Комуна в степах», «Мина Мазайло», «Народний Малахій», «Маклена Граса». Цими постановками Л. Курбас вивів український театр на європейський рівень. 

Модернові вистави «Березолю» із захопленням сприймала молодь, а робітничо-селянська публіка, яка звикла до традиційного театру, експерименти Л. Курбаса сприймала прохолодно. 1935 р. «Березіль» було реорганізовано в Харківський драматичний театр ім. Т. Шевченка. 

У 20–30-х роках ХХ ст. драматургія розвивалася швидкими темпами. У цей час з’являються нові п’єси В. Винниченка. Популярність цього митця зростала з кожним днем: його творами цікавляться театри Західної Європи, 1921 р. «Чорну Пантеру й Білого Ведмедя» екранізували в Берліні. На поетиці символізму будували свої п’єси Я. Мамонтов («Республіка на колесах») та І. Кочерга («Алмазне жорно», «Свіччине весілля», «Майстри часу» та ін.). Психологічну драму розробляє І. Дніпровський («Яблуневий полон»). В експресіоністичному плані написав свою найкращу п’єсу «Родина щіткарів» М. Ірчан. Глибоким новаторством позначені драматичні твори М. Куліша. 

У цей період українська драматургія якісно оновилася, наповнилася філософським змістом, у ній стають більш відчутними європейські тенденції. Але із середини 1930-х років посилюється партійний тиск, набирають обертів масові репресії, що знищили багатьох талановитих представників української літератури й інших видів мистецтва.