Урок № 27 для групи № 21
Прочитайте підручник, перегляньте відео.
Домашнє завдання:
Робота в зошиті.
Коротко про життя і творчість Остапа Вишні.
Відповідь на питання:
1) Які особливості має шарж як різновид карикатури?
2) Що таке гумор і сатира?
3) Яку помилку свідомо допустив Остап Вишня в назві гуморески «Моя автобіографія»? З якою метою, на вашу думку, автор використав такий прийом?
Знайдіть у статті Г. Семенюка відомості про тему гуморески «Моя автобіографія», її композицію, гумор, героїв та оповідача. Зробіть відповідні нотатки в зошиті.
Прочитайте усмішки "Моя автобіографія" та "Письменники"
Фото виконаних завдань надсилати мені на електронну пошту: skok.nataliia@kpel.kiev.ua .У темі листа вкажіть ваше прізвище, номер групи та № уроку
Розгляньте ілюстрації й виконайте завдання.
А. Опишіть шаржі на Остапа Вишню й обкладинку журналу «Перець».
Б. Які особливості має шарж як різновид карикатури?
В. Що таке гумор і сатира? Яка з ілюстрацій має сатиричне забарвлення?
920-і роки
1930 р.
1956 р.
Остап Вишня (справжні ім’я та прізвище Павло Губенко) народився 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва, неподалік містечка Грунь (нині Охтирський район, Сумська область). Батьки були простими селянами, про них письменник так писав у гуморесці «Моя автобіографія»: «А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя, як тоді казали, послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитися Милосердному».
Майбутній письменник навчався в сільській початковій школі, потім — у Зінькові. Заповітною мрією хлопця було стати вчителем, проте на навчання в Глухівській учительській семінарії в родини грошей не було. Усе ж таки батько знайшов можливість: він віддав Павла вчитися до Київської військово-фельдшерської школи, оскільки мав пільгу (як колишній солдат) на безкоштовне навчання сина у військовому закладі. Після закінчення в 1907 р. Павло працював фельдшером (Фельдшер — особа із середньою медичною освітою; помічник лікаря в лікувальних закладах). 1917 р. юнак вступає до Київського університету на історико-філологічний факультет, проте через події громадянської війни змушений був покинути навчання.
Павло поринув у вир київського бурхливого життя: «Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету — у Центральну раду. Тоді до Св. Софії, зі Св. Софії — до “Просвіти”, з “Просвіти” — на мітинг, з мітингу — на збори, із зборів — у Центральну раду, з Центральної ради — на з’їзд, із з’їзду — на конференцію, з конференції — у Центральну раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і у війську бути, і в парламенті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати... Державний муж, одне слово».
Коли в Київ увійшли війська армії А. Денікіна, П. Губенко був евакуйований до Кам’янця-Подільського, де завідував медико-санітарною управою Міністерства шляхів УНР. З 1919 р. на сторінках газет з’являються твори молодого гумориста під псевдонімом Павло Грунський. 1920 р. він повертається до Києва, де його заарештовують за «контрреволюційну діяльність» і відправляють до Харкова. Про звільнення молодого митця подбав В. Еллан-Блакитний. П. Губенко починає працювати перекладачем у газеті «Вісті ВУЦВК», згодом редагує журнал «Червоний перець», одночасно виконуючи обов’язки секретаря в редакції газети «Селянська правда». Саме там 1921 р. була надрукована усмішка «Чудака, їй-богу!» під псевдонімом Остап Вишня. Гуморист стає популярним, його твори друкують багато газет і журналів в Україні. Пише нариси, фейлетони, створює новий жанр гумористичної прози — усмішку. Протягом 1920-х років з-під пера Остапа Вишні вийшли 23 книжки, зокрема «Вишневі усмішки» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки театральні» (1928). Твори гумориста друкували стотисячними накладами — ось чому митця називають «королем українського тиражу».
Однак сонце в житті Остапа Вишні почала закривати хмара більшовицького наступу на українську творчу інтелігенцію. Дружба гумориста з М. Хвильовим і М. Кулішем, його симпатії до ВАПЛІТЕ й Пролітфронту, що захищали право української літератури на національну самобутність, не могли бути не поміченими прислужниками тоталітарного режиму. 26 грудня 1933 р., коли розпочалися масові репресії проти українських митців, Остапа Вишню заарештували. Сміхотворця, якого так любив народ, влада оголосила ворогом народу. Спочатку митцю присудили розстріл, але згодом найвищу міру покарання замінили на десять років заслання. Остап Вишня відбував свій термін у селищі Чиб’ю (на півночі Росії). Його супроводжувала дружина — актриса Варвара Маслюченко-Губенко. Їй, як дружині ворога народу, дали п’ять днів, щоб виїхати з України. На руках у жінки було двоє малих дітей — Марія та В’ячеслав. Варвара носила чоловікові одяг та їжу, провідувала, морально підтримувала. Її називали «декабристкою ХХ ст.». Остап Вишня про свою кохану писав: «Ти для мене й дружина, і мати, і сестра, й ангел мій».
3 грудня 1943 р. Остап Вишня вийшов на волю, і вже через декілька місяців з’являється його знаменита усмішка «Зенітка», з якої розпочався другий період життя та творчості гумориста. Письменник видає багато нових творів, працює в журналі «Перець», з 1948 р. веде щоденник, що дістав назву «Думи мої, думи мої...». 1954 р. була опублікована збірка «Мисливські усмішки», що стала однією з найпопулярніших у доробку гумориста. Наступного року письменника було реабілітовано.
Остап Вишня помер 28 вересня 1956 р., похований у м. Києві на Байковому кладовищі.
«Перець» був одним з двох найпопулярніших журналів у колишньому Радянському Союзі. Першим був московський «Крокодил» (наклад — 5 млн прим.), а другим — київський «Перець» (3,3 млн прим.). «Перець» проіснував майже 92 роки! Він розважав народ гострою сатирою, висміюючи недоліки тодішнього суспільства й політичного устрою. В організації й редагуванні перших номерів українського сатиричного журналу (спочатку, 1922 р., він мав назву «Червоний перець» — тоді в Радянському Союзі все було червоним — від армії до «духовних пролетарських цінностей») брав участь Остап Вишня разом з його засновником — В. Елланом-Блакитним. Шалену популярність «Перцю» забезпечував Остап Вишня, який, на думку багатьох літераторів, на Слобожанщині був найулюбленішим письменником після Т. Шевченка. Серед ілюстраторів журналу був і О. Довженко.
А. Яку помилку свідомо допустив Остап Вишня в назві гуморески «Моя автобіографія»? З якою метою, на вашу думку, автор використав такий прийом?
Б. Знайдіть у статті Г. Семенюка відомості про тему гуморески «Моя автобіографія», її композицію, гумор, героїв та оповідача. Зробіть відповідні нотатки в зошиті.
«Король українського тиражу» своїм дотепним художнім словом долучив мільйони людей до читання української літератури. Дослідник творчості Остапа Вишні С. Гальченко зауважує: «Для ліквідації неписьменності села усмішки Остапа Вишні зробили не менше, ніж офіційні лікнепи, а міський житель почав говорити мовою Т. Шевченка, що теж мало неабияке значення для здійснення процесу українізації».
За життя гумориста вийшло друком понад 100 збірок з його творами, тематика яких дуже різноманітна. Остап Вишня висміював ледарство, хуліганство, бюрократизм, халтуру, хабарництво, браконьєрство, грубість, легковажність у шлюбі, безвідповідальність у родині. У своїх гуморесках автор зображає життєві явища в добродушному, жартівливому тоні, окремі вади людини піддає легкій, доброзичливій насмішці. Він не забуває посміятися із себе, зокрема в гуморесці «Моя автобіографія».
Здавалося б, про що можна повідомити в автобіографії, крім цифр і голих фактів? Гуморист художньо викладає найяскравіші моменти свого життя, найголовніші риси вдачі й світовідчування, цікаві коментарі суспільних, державних та естетичних проблем.
Твір поділений на п’ятнадцять розділів-етюдів, об’єднаних єдиним задумом: «Підмемуарити життя пройдене, а то перед історією буде ніяково».
Простежуючи генеалогію свого роду, Остап Вишня не без гумору пише про своїх батьків і дідів: «А коли, було, спитаєш у баби, батькової матері, про діда чи там про прадіда, вона завжди казала: “Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було!”»
З наступних розділів читач дізнається, що «письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина» і «письменники так, спроста, не бувають».
Виявляється, «головну роль у формуванні майбутнього письменника відіграє взагалі природа...». Остап Вишня проніс через усе життя любов до природи.
З теплотою й трепетом згадує автор свого першого вчителя: «...доброї душі дідуган, білий-білий, як білі бувають у нас перед Зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам був ходяча совість людська». І тут же — з тонкою іронією про тодішні методи виховання й стимулювання: «А чи писав би я взагалі, коли б не було Івана Максимовича, а в Івана Максимовича та не було лінійки, що примушувала в книжки зазирати?»
Кожне речення, кожен абзац цього своєрідного твору наповнені жартом, дотепом та іронією. Усе в ньому — від народу, від рідної землі: і корова Оришка, і картопля, і бур’яни, і «ранок, коли над лиманом срібний туман устає».
Остап Вишня тонко розумів людей, безпомилково їх оцінював. Не без гордості й з м’яким гумором він пише про своє навчання в Зінькові разом з відомим поетом, літературознавцем М. Зеровим. Щоправда, гуморист не пішов за М. Зеровим та іншими неокласиками, естетичною платформою яких була орієнтація на античні зразки: «Читай Горація, Вергілія, Овідія та інших Гомерів. А бути сучасним письменником — значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені. Так що наші із Зеровим стежки розійшлися. Він — на Рим, я — на Шенгерієвку». Сатирик, отже, ставить собі за мету вивчати життя свого народу й реагувати на актуальні проблеми...
На перший погляд, оповідач у гуморесці «Моя автобіографія» — це пасивний спостерігач, до всього байдужий учасник подій. Однак він лише вдає наївного, довірливого «простачка», який з усім погоджується. Насправді, під маскою такого «простачка» постає образ людини — мудрої, талановитої й дотепної, біографія якої невіддільна від історії рідного народу (Г. Семенюк).
справжнє ім’я – Павло Губенко;
«король українського тиражу»;
«ніколи не сміявся без любові»;
природа, любов до неї – центральні персонажі творів;
Усмішка = фейлетон + гумореска.
Фейлетон – це невеликий літературно-публіцистичний твір сатиричного змісту на злободенну тему.
Гумореска – невелика оповідь про смішну пригоду чи рису характеру.
Характерні риси усмішок:
невимушена дотепність, розкутість, доброзичливий гумор, м’який сміх;
лаконізм вислову;
витончений ліризм;
поєднання побутових замальовок, жанрових сценок із ліричними авторськими відступами, пейзажами.
Рід: епос.
Жанр: гумореска (усмішка).
Тема: гумористичне зображення життєвого шляху письменника, становлення його світогляду.
Ідея: утвердження любові до життя, людей; гуманістичних засад письменницької творчості.
Композиційно твір «Моя автобіографія» складається з трьох частин. Перша розповідає про народження Остапа Вишні, його дитинство. Починається твір показово: «У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ білий, і потім — років, мабуть, із десять підряд — мати казали, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку». Письменник говорить, що його батьки були «…нічого собі люди. Підходящі. За двадцять чотири роки спільного їхнього життя… послав їм Господь усього тільки сімнадцятеро дітей…». Тут автор розповідає й про книги, які справили на нього значний вплив: книга для ворожіння «Оракул», «Катехізис» Філарета, релігійний збірник «Руський паломник» й зауважує, що більше любить книги з м’якими палітурками, бо їх, мовляв, легше рвати й удар ними по голові в такому випадку менш болісний.
Свій нахил до письменства автор жартівливо пояснює «батьковим пророкуванням» і наводить два «факти», що вплинули на майбутню письменницьку долю: «Писатиме, — сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу». І «коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур’ян, чи коноплі — амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде». Остаточним поштовхом до писання, жартує письменник, стало падіння з коня.
Друга й третя частина усмішки присвячені навчанню Остапа Вишні; формуванню його світогляду. Розповідає письменник про Зіньківську школу й свого першого вчителя Івана Максимовича, якого називає «ходяча совість людська»; згадує, що навчався разом з майбутнім письменником і критиком Миколою Зеровим, «неокласиком». Цитую: «…неокласиком бути — силу треба терпіння. Читай Горація, Вергілія, Овідія та інших Гомерів. А бути сучасним письменником — значно легше. Нічого собі не читаєш, тільки пишеш. І всі задоволені».
Говорить митець і про те, що його молодість пов’язана з петлюрівською столицею Кам’янцем-Подільським, і про навчання у фельдшерській школі, і про те, що в Харків його «переїхали», тобто не з власної волі він прибув туди з Києва.
Гумореску-автобіографію Вишня закінчує розповіддю про те, як зробився письменником. На перший погляд, дуже легко: «Сиджу собі та й пишу. Робити більше нічого, папір є, робота не важка…»
Насамкінець гуморист робить напівжартівливе — напівсерйозне зауваження початківцям, молодим літераторам і тим, хто мріє ними стати: «На підставі свого досвіду радив би все-таки працювати так: спочатку подумати, а потім уже писати, а не навпаки. Так якось краще виходить, хоч праця трішки й тяжка…».