ПОЕТИЧНЕ САМОВИРАЖЕННЯ

Провідна роль поезії у 1920-ті роки. Потужне ліричне самовираження, емоційне переживання пореволюційної епохи, її духовних катаклізмів.

Павло Тичина

«Арфами, арфами...», «О панно Інно...»,

 «Ви знаєте, як липа шелестить...», «Одчиняйте двері…», «Пам’яті тридцяти»

Основне з життя і творчості поета. Трагізм його творчої долі. Найбільший модерніст 1920-х років. Звернення до «вічних» тем, мотивів, особливості віршування; потужне ліричне «Я» як символ нової людини; поєднання тенденцій символізму, неоромантизму, експресіонізму, імпресіонізму. Феномен «кларнетизму». Вітаїстичність як наскрізна оптимістична тональність, життєствердна настроєвість (зб. «Соняшні кларнети»). Художнє відтворення національно-визвольного пробудження народу, уславлення борців за вільну Україну («Пам’яті тридцяти», «Одчиняйте двері…»).

ТЛ: вітаїстичність, експресіонізм (повторення), кларнетизм.

МЗ: експресіоністські твори в зарубіжній літературі (зарубіжна література).

МК: творчість художників М.Жука, А.Петрицького, В. і Ф.Кричевських. «Біле і чорне» М.Жука. Музика Б.Фільца, М.Вериківського, П.Синиці, Г.Ляшенка

та ін. на слова П.Тичини. Малярські роботи П.Тичини, музика в його житті. Фільми «Кларнети ніжності», «Духовні співи Павла Тичини», «Павло Тичина. Я кличу тебе» (із циклу документальних фільмів «Гра долі») (2006; реж. Василь Вітер).

Предметні компетентності

Учень / учениця:

розуміє й пояснює основні тенденції української поезії 1920-х років, її «вітаїстичність»; називає провідних поетів 1920-х років; аналізує поезію; знає і розповідає про трагізм творчої долі П.Тичини; називає його ранні збірки; характеризує основні мотиви і стильові тенденції ранньої творчості; аналізує поезії, виокремлює ознаки індивідуального стилю.

Ключові компетентності

Учень / учениця:

дає власну оцінку творчості П.Тичини; зіставляє специфіку розкриття творчості митця в різних видах мистецтва; шукає інформацію, використовуючи різні джерела.

Вивчає напам’ять: 1 поезію(на вибір).

НЛ-2,3

Емоційно-ціннісне ставлення

Розвиток естетичного смаку, культури образного бачення.

Осмислення зв’язку внутрішньої свободи митця з його творчістю.

Саме поезія як мобільне й суб’єктивне мистецтво слова найшвидше реагувала на зміни в суспільній свідомості 1920-х років — доби українського відродження. Суспільні катаклізми викликали миттєву емоційну реакцію й метафоричне висвітлення поетами власного сприйняття й переживання оновленого світу. Це час ентузіазму, непереборного бажання руйнувати та творити, відкривати й заперечувати одночасно. У настроях митців панує атмосфера вітаїстичності. 

У поезії 1920-х років митці висвітлюють теми життя і смерті, свободи і неволі, особистості і колективу, людини і Всесвіту. У цей час розвиваються жанри сонета, елегії, медитації, вірша-пейзажу, вірша-портрета. Футуристи (М. Семенко) плекають урбаністичну поезію. Місто оспівують і неокласики (М. Драй-Хмара, М. Зеров, П. Филипович). Багато поетів уславлюють у своїх творах індустріалізацію України. Навіть традиційна для української поезії пейзажна лірика зазнає оновлення: вона наповнюється космічними мотивами (М. Зеров, Є. Плужник, П. Тичина). Мариністична лірика теж змінюється: відтепер море символізує не тільки долю людини в бурхливих подіях, а й стає образом світобудови (О. Влизько, М. Драй-Хмара, М. Рильський). 

Павло Тичина (1891–1967) Павло Тичина народився 23 січня 1891 р. в с. Пісках на Чернігівщині. Мати Марія виховувала його з великим теплом і добротою, а батько Григорій, сільський дяк і вчитель, навпаки, був дуже вимогливим і суворим до сина. Змалку Павло виявляв здібності до співу, музики, малювання й віршування. Коли йому виповнилося дев’ять років, батько віддав хлопчика до монастирського хору в Чернігові, де він не тільки засвоював мистецтво співу, а й здобував загальну освіту. Оскільки Павло був музично обдарованим, то керівник хору доручав йому навчати нотних азів новачків, серед яких був і Г. Верьовка, котрий у майбутньому прославиться на весь світ як хоровий диригент і композитор. З 1907 по 1913 р. Павло навчався в Чернігівській духовній семінарії: тут він співав у хорі; граючи в оркестрі, став найкращим кларнетистом; навчався малювання у видатного художника М. Жука, який і ввів Павла в коло чернігівської інтелігенції. З 1911 р. П. Тичина відвідував творчі зустрічі, які організовував М. Коцюбинський у своєму домі. 1912 р. у «Літературно-науковому віснику» виходить друком перший твір молодого поета — вірш «Ви знаєте, як липа шелестить…». У 1913–1917 рр. юнак навчається на економічному факультеті Київського комерційного інституту, який через революцію не зміг закінчити. У цей час паралельно працює в періодичних виданнях «Рада», «Світло», а також помічником хормейстера в театрі М. Садовського. Першу поетичну книжку «Панахидні співи» митець написав 1915 р. (вона побачила світ лише 1993 р.). У 1918–1919 рр. П. Тичина завідує відділом у газеті «Нова рада», працює в журналі «Літературно-науковий вісник», мандрує Україною в складі капели композитора К. Стеценка. Але головною справою його життя була поетична творчість. 

1919 р. виходить друком поетична збірка «Соняшні кларнети», що стала одним з найбільших здобутків у мистецтві ХХ ст. У ній П. Тичина оспівав світлу енергетику революційних подій в Україні, красу її духовного відродження, поєднав традицію й новаторство; синтезувавши різні стилі, витворив свою неповторну манеру поетичного мистецтва. Про це писав літературознавець Ю. Лавріненко: «Хоча Тичину називають то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичності, проте він не вкладається в рамки жодного “ізму”. Тичина розклав і по-своєму синтезував класицистичні, народнопісенні й наймодерніші естетичні засоби в наскрізь оригінальній поезії». Дослідники називають неповторний стиль П. Тичини кларнетизмом (детальніше про кларнетизм буде далі). Ознаки цього індивідуального стилю властиві найкращим поетичним збіркам поета: «Соняшні кларнети» (1918), «Плуг» (1920), «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Проте, починаючи зі збірки «Вітер з України» (1924), вони поступово згасають. Митець виконує замовлення партії, руйнуючи свій унікальний стиль. Про соцреалістичні орієнтири поета — «оспівувати», «закликати» і «боротися» — свідчать назви нових творів: «Ленін», «Партія веде», «Пісня про Сталіна»... Влада за таку лояльність не могла не віддячити поетові: йому «дають» звання академіка Академії наук УРСР, призначають на посаду директора Інституту літератури АН УРСР, вибирають головою Верховної Ради УРСР, міністром освіти. А про численні премії й ордени годі й згадувати. Ось як В. Стус охарактеризував поета: «Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме про наш час не менше за страшні розповіді істориків: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль… Він обрізав усякі живі контакти, замінивши їх цілком офіційною інформацією. У цих умовах поет міг тільки конати, а не рости. Свіжого повітря до нього надходило дедалі менше й менше, аж поки поет у Тичині не задушився від нестачі кисню. Поет помер, але Тичина залишився жити й мусив, уже як чиновник, виконувати поетичні функції… У страшну добу сталінських репресій одних письменників розстріляли, других заслали в концтабори, третіх розтлили. П. Тичину репресували визнанням. Покара славою — одна з найновіших і найефективніших форм боротьби з мистецтвом». У соцреалістичному стилі було написано більшість творів у подальших збірках поета: «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941), «Ми свідомість людства» (1957), «Комунізму далі видні» (1961) та ін. П. Тичина. Дача артистів. 1922 р. Музей-квартира П. Тичини. м. Київ. Сучасне фото 19 Теорія літератури Павло Тичина Поет Є. Маланюк ще 1924 р. так написав про талант П. Тичини та його духовну катастрофу: «…від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась… в окривавлений жовтень ясна обернулась Весна...» Усе життя автор «Соняшних кларнетів» пам’ятав ці гіркі слова, а незадовго до смерті зізнався: «Він (Маланюк. — Авт.) єдиний мене розумів, він єдиний сказав мені правду… Так воно й сталося… Від кларнета мого пофарбована дудка осталась… Усі мені кадили (фіміам. — Авт.), а він один сказав мені правду». П. Тичина помер 16 вересня 1967 р., похований на Байковому кладовищі в м. Києві. 

Кларнетизм виражається за допомогою багатьох поетичних засобів: звукових (асонанс, алітерація, звуконаслідування, анафора, епіфора), зорових (епітет, метафора, індивідуально-авторські слова) і формальних (розміщення строф і рядків). Ознаки кларнетизму: • музикальність і ритмічність строф; • асоціювання — митець не копіює навколишній світ, а передає мінливі асоціативні враження; • символізм поетичної мови — майже кожне слово стає символічним натяком, про що прямо сказати не можна, адже воно неосяжне й невловиме. Кларнетизм характеризують такі поняття, як «кольоровий слух», «слуховий колір», «аристократичність духу», «поетичний всесвіт», «філософська ідея всеєдності». 

Свій стиль і світосприймання П. Тичина якнайповніше втілив у збірці «Соняшні кларнети» (1918 р., вийшла друком 1919 р.). У ній передано переживання молодої людини, яка тонко відчуває ритми природи, сонячні спалахи, сприймає світ природи як оркестр і мріє про світлу любов і щасливе життя. Поет поєднав традиційні прийоми з новаторськими, з багатьох стилів витворив свій, неповторний, відомий у літературознавстві як кларнетизм. 

Літературознавець О. Білецький високо оцінив музичність поетичної мови П. Тичини: «Музичність заполонила все його світосприймання — і саме слово стало для поета не стільки способом висловлювання тих чи інших думок і почуттів, скільки шляхом до виявлення звуку, який сам по собі породжує думки й почуття. З духу музики зародилася ця лірика». Ось чому композитори так легко писали музику на слова П. Тичини: В. Вериківський («Ми дзвіночки…»), О. Білаш («Ви знаєте, як липа шелестить…»), Г. Майборода («Гаї шумлять…»), В. Морозов («О панно Інно…») та ін. 

П. Тичина тонко відчував і звук, і барву. Ви вже знаєте, що поет майстерно грав на кларнеті й на багатьох інших музичних інструментах. Тонко відчувати музику йому допомагав ще й малярський талант. Протягом життя П. Тичина писав портрети, пейзажі, робив різні замальовки. Ось звідки «кольоровий слух» і «слуховий колір»: 

 Митець оживлює звуки, надаючи їм виразної емоційної оцінки: 

Але П. Тичина «озвучує» свої поезії не тільки через накопичення голосних чи дзвінких приголосних звуків (асонанс та алітерація), а й через змістове наповнення слів: 

Поет М. Бажан зауважив, що твори П. Тичини звучать «бетховенськими акордами», «співучістю Леонтовича» і «шопенівськими ритмами». 

Вітаїстичність (латин. vita — життя) — течія на початку ХХ ст.; відтворення безперервного потоку життя, пошук найвищих естетичних цінностей. Цей період позначений інтенсивним процесом тематичного оновлення лірики та її жанрових різновидів. Митці в героїко-романтичному плані оспівують Українську революцію, свідомого українця як нову особистість, захисника своєї країни. Розвиток поезії цього періоду мав декілька тенденцій: • поглиблений аналіз складних процесів внутрішнього світу особистості, зумовлених бурхливими подіями того часу (М. Бажан, Є. Плужник, М. Рильський, В. Свідзінський, В. Сосюра, П. Тичина); • культивування пролетарськими поетами лірики громадянського пафосу з виразно політичним спрямуванням: зосередження уваги на психології маси — робітничого класу (В. Еллан-Блакитний); • філософське осмислення буття людини та життєвих проблем, що мали вирішальне значення в історичній долі українського народу (Т. Осьмачка, Є. Плужник, П. Тичина).