ПЕРЕД ТИМ

Андріївський Узвіз — вулиця в Києві, яка з’єднує низ міста з верхом. Поділ, район колись заселений ремісниками й торгівцями, з княжими палатами, які повстали на високому правому березі Дніпра.

Ця вулиця — одна із найкоротших у Києві. Її довжина — 750 метрів, але тут є житлові будинки, державні установи, художні галереї, готельний комплекс, крамниці, приватні фірми, ательє мод, ресторани, музеї, кав’ярні під дахом і під парасольками, театри, а для духовних потреб — храм Святого Андрія Первозванного (архітектор — Б. Растреллі, стиль — барокко) і семінарія. Бракує хіба військового училища та лікарні, але в готелі, напевно, є аптечка. Крім того, на випадок пожежі скрізь висять вогнегасники.

Перепад висоти між Контрактовою площею й церквою Св. Андрія — 70 метрів (найбільший у місті). Золоті церковні бані у вітряну годину нагадують щогли казкового вітрильника, який на крейсорській швидкості долає океан зла. Хоча, насправді, рухаються не рельєф і не архітектура, а зграї несортових хмарин, коли їх рве і мотляє вітер. У кожному разі вважається, що під час грози хрести захищають якщо й не від грому, то від блискавки.

Не виключено, що, коли скрізь танули льодовики і утворювалися континенти, ця вулиця була руслом могутньої річки. Єдиним бажанням цієї річки було злитися з Дніпром, який тоді був морем. Затиснута між крутими, але крихкими берегами, річка терлася об них, як березнева кішка, щокроку міняла напрямок і розкидала на всі боки острови, затоки, плеса та урвища, обважнілі від ягід і шпичаків.

Людина, якій пощастило бачити таке, могла запишатися і надуматися, ніби вона — творець цього дива. Щоранку вона могла пірнати туди, де глибше, не боячись напоротися на арматуру.

Могла мігрувати з острова на острів, шугати чайок, а, бачачи, що птахи витівають в повітрі, не могла не відкрити букет фізичних законів.

Зголоднівши, вона могла наїстися падалкою. А із виплюнутих тоді нею кісток тут міг за три роки вирости сад з виноградом і павами.

Могла видряпатися на піщану гору, розігнатися до дзвону в вухах і кинутися в бистрину.

Долаючи підступний вир, могла черканутися животом об рибу і збагнути таємницю життя. А, якщо пощастить, то і смерті.

Могла виплисти на косу, могла лягти під вербами, могла занурити очі в небо й чекати, доки погляд доскочить до чорноти і помчить назад, у свою схованку.

А, натомившися, могла піднятися на кручу, з якої видно Дніпро, і дивитися, як сонце перефарбовує ввірений йому світ. День — щоби хвилі здіймати, вечір — щоби мовчати. Навіщо і де поспішати? Для творця немає такої речі, як змарнований час.

Про те, що це так, і що тут справді колись текла річка, свідчать докази, котрі і досі розкопує наука. Деякі з них зберігаються в музеї, розташованому посередині вулиці.

Раз на рік, в останні вихідні травня на Узвозі відбувається свято міста — день Києва. Художники зносять сюди свої картини, ювеліри — прикраси, майстри народної творчості — всяку самобутню красу, яку можна повісити на стіну, покласти під ноги, залити по вінця борщем чи горілкою.

На ятках обабіч розкладені книжки. Поруч парує румянобока випічка. На помостах актори розігрують невеличкі вистави. На кожному звиві вулиці оркестри викресають щось схоже на музику. Те саме роблять і самородки з гітарами і без. Крізь гомін слова не завжди добивають до свідомості. Мелодія теж, ледь виструнчується, так одразу ж і розпадається на клапті. I тільки ритм пужить та гвіздить кожну голову, яку занесло на це свято. Щоб ні туристи, ні городяни ні на мить не відривалися від пульсу епохи.

Все місто пропливає за ці дні Андріївським Узвозом. Люди тупцяють знизу під гору або з гори додолу. Прямо, за певним планом або туди, де їх зигзагами й ривками несе юрба. Хтось намірився придбати цінну річ, хтось хоче випередити сусіда, а комусь аби перебути вихідні. Деякі пильно тримаються правого боку, доходять до кінця, перетинають вулицю й дрейфують у зворотньому напрямку. Інших, метушливіших, пхають, мнуть та місять всі, кому не ліньки. А вони й раді, бо те, що для інших — біда, для них — пригода.

Позираючи на розкладені скрізь дари, дехто думає, що цього на всіх не вистачить. І що за кожну дрібницю доведеться платити. Трапляються тут і люди з метою настільки високою, що вони й не розраховують дійти до неї. Принаймні, не сьогодні і не завтра. Хіба що колись, дуже потім, бо вона у них ген аж отамо. Але більшість пішоходів націлена на сучасність і хапає все, що їм пропонується. Втім, тут усім нелегко. Кожен мусить щось долати. Ще й на голову як не пече, так крапле.

Населення міста рухається поодинці, малими групами й парами. Парами, буцімто, простіше. Особливо, якщо на тобі дитя, яке треба викохати бодай до власних розмірів, а тоді, поцілувавши, випустити в шумовиння Узвозу.

Якщо в цьому — задум і ціль свята міста, то до них повинна додаватися гармонія. Як звукова, так і кольорова. Де ж вони? Як же так сталося, що замість насолоджуватися усі потерпають від хаосу?

Так мало не вголос нарікав один затиснутий сучасниками чоловік. Зранку він сів на шістдесят другий автобус, дістався до Контрактової площі і тепер поволі пхався у бік церкви на горі. Він щойно переніс мікроінсульт, через що й був змушений зупинятися, відсапуватися і реєструвати незадовільний стан речей на вулиці.

Здавалося б, пухкав він, мирний період історії, а що ці гади зробили з красою?! И чому за часів річки тут було царство свободи, а нині — ланцюги з причин і наслідків?

Він, безумовно, припускав, що так не можна ставити питання. І що, скоріше за все, тут завжди було зле. Всім, окрім бур’яну і хижаків. Тому питання формулюється інакше. А саме: якщо це — природний стан речей, тоді безглуздо чекати змін. Звідки їм взятися? Тим більше, що за всіма ознаками це — або прокляття (невідомо за що), або якесь садистське (без початку і без кінця) випробування. Скільки ще треба себе згинати, щоб, незважаючи на умови, жити по-людські? От як стоїть питання.

Чоловік зібрався за звичкою сплюнути, щоб трохи зменшити тягар знання, але вчасно стримався. З огляду на щільність і дратівливість мас довкола нього це було вірне рішення. Тим більше, що він і так знав відповіді на ці питання. Та й іншим вони, мабуть, були відомі. Бо тут дурних нема. Є лише ті, що придурюються.

Його ж відповідь зводилася до того, що ці питання вирішуються не тут і не нами. Бо для цього потрібні відстороненість і перспектива. А ми їх позбавлені. Тому що ми — полонені. Бранці часу, обставин і власного хворобливого тіла. Це — в нашій природі. Бо нас з головою занурено в плин речей. Все, що ми бачимо — це або зігнуті спини, або перекошені роти. Ми відчуваємо свій час, але так, наче це уповільнена зйомка. Найвищий з нас може охопити поглядом максимум цей вигин вулиці. А от, наприклад, що діється за поворотом, ми не знаємо. Хоча ми й пам’ятаємо, як там було, коли нас там носило. Але з того часу все, напевно, помінялося.

От якби хтось бодай час від часу з якоїсь вишки посилав нам сигнал, як би ми тоді піднеслися душею! В кожній точці маршрута ми б знали, де йти, а де не потикатися.

Або як добре було би (не кожного разу, звичайно, а тільки у найпожежніших випадках), якби нам (не з супутника, а з вертольота) кидали рятівну линву. Щоб ми за неї хапалися.

Те, що він називав "линвою", не конче мало би бути корабельним канатом чи знаряддям, що у спортзалах чіпляється гаком до стелі. Згодилася б будь-яка мотузка, достатньо груба, щоб витримати його вагу. Цей образ зберігався у нього в дитячих спогадах. В тих, де він так уп’явся в линву ручками і так затис її між колін, що, коли вона підняла його вище дерев, він не зірвався, а, навпаки, побачив те, чого з землі не видно. Але у якому році було таке і за яких обставин, він того не пам’ятав. Це міг навіть бути не факт життя, а продукт його уяви. Дитяча фантазія. Мрія. Сон.

З цією думкою він дійшов майже до краю Узвозу і спробував загальмувати. Там, за церквою свято кінчається. Там нема кіосків з музикою, там не здибаєш тих, з ким є про що згадати. Йому — туди. Але чи готовий він вертатися додому? До найближчого транспорта треба ще попойти. Ні, не готовий.

Можна крутнутися, удати, ніби ти щойно сюди підійшов і попереду в тебе слалом-гігант з піруетами і призовим фінішем. Але чи хоче він бачити те, що й за першим разом в’їлося в пори? Ні. А спотикатися об рельєф? Теж ні. А об чиїсь спритно підставлені ноги? Ні, не хоче. Що ж робити?

Він завернув на алейку ліворуч, уже під самою церквою (там не так завізно й легше міркується), знайшов ділянку трави, не загиджену харчовим сміттям, і плюнув туди. I в цю мить щось сталося.

Що саме, він так і не зрозумів. Він почув звук, який нагадував водночас ляскіт батога, вибух фугаса і грім. Якщо це був грім, то в парі з блискавкою, яка вирвалася з-під землі і поцілила чоловікові в серце. Серце не змогло вмістити стільки болю і по прямому каналу погнало його в бік руки. Біль ошпарив чоловікові пальці і відрикошетив у ногу. Чоловік вирячив і зразу ж заплющив очі, але так нічого й не видивився, бо стояв спиною до джерела подій.

Там, позад нього, по інший бік доріжки вже годину товклася театральна трупа. Кілька молодих акторів розігрували мікропєси, написані їхнім ідеологом-режисером, але ніхто з перехожих не звертав на них увагу. Всі гадали, що так і треба, й що це — не нове слово сценічного мистецтва, а охвістя натовпу, загнане у цей апендикс магістральним потоком. I їх можна зрозуміти. Єдиною торгівельною принадою скверика був сердитий нумізмат, який розклав на землі офіцерські погони, медалі та грошові знаки з попередньої епохи.

Кредом цього театрального колективу був "реалізм без меж". Повна імітація природних процесів. Усунення загат між грою й життям. Між картиною й рамкою. Рух від життя у мистецтво і назад в життя. Як вдих і видих. Театр як несподіванка. П’єса як імпровізація. Вистава як провокація. Сюжет як гепінінґ. Пауза як текст і жест як дискурс. Вони півтора року збиралися в підвалі, де проводили репетиції, максимально наближені до медитацій. З елементами йоги, кунґ-фу і тай-чі. Але через байдужість населення й ворожість бюрократів ніхто про них не знав.

Диспансер (І)

Щоб орієнтуватися, Габр міцно стиснув повіки і рухався, відгукуючись на акустичні датчики диспансеру. Взагалі-то він усе життя, до того жахливого, що сталося з ним, добре орієнтувався в простому просторі. Простий простір складався з поворотів припустимої складності. Як і його однолітки, Габр відчував перешкоду, не доходячи 1 м 30 см. Це був заліковий рівень випускного іспиту. На змаганнях коледжу шостого розряду, який він колись закінчив, він угадав перешкоду, не доходячи 2 м 5 см. Це не був світовий рекорд – 17 м 33 см, – але Габр таки пишався цим своїм досягненням. На відстані півметра він міг визначити загальну форму предмета, а на відстані 20 см – матеріал, із якого був зроблений предмет. Усе це входило в обов’язкову програму коледжів шостого розряду, а Габр був здібним учнем.

Тепер, однак, він рухався вузьким коридором, звертав то ліворуч, то праворуч, орієнтуючись на акустичні датчики. Вони звали, впливаючи на його тіло, з-за кожного рогу. Диспансер Міністерства контролю був лабіринтовою спорудою шістнадцятого ступеня складності, а в будівлях, складність яких перевищувала простий ступінь, скрізь стояли акустичні датчики Обра.

Габр рухався повільно, ідучи за ланцюжком сигналів, що передавалися з усіх боків: вони вели його заявленим на пропускному пункті маршрутом прямо у відділ психодіагностики. Йому не потрібно було вслухатися в простір попереду: датчики сповіщали про наближення кожного зустрічного, і Габр заздалегідь звертав до лівої стіни. Він плив по коридорах, повністю відключившись, довірившись силі, що його вела.

Нарешті шкіру обличчя обдало потужним пучком дельта-випромінювання, і Габр зупинився. Це була мета.

– Заходьте, – почув він чийсь голос заразом із легким шумом, який супроводжував рух розсувних дверей.

Через кілька хвилин впевнений авторитетний голос говорив йому:

– Вам нема чого переживати. Головне, що від вас вимагалося, ви зробили. Лише дільничний контролер міг вам допомогти. Тепер ви в надійних руках, заспокойтеся.

Габр сидів, поклавши руки на коліна й опустивши голову.

– І що ж мені робити?

– Ваше захворювання рідкісне, але відоме медицині. Основне – виконувати вказівки Міністерства контролю. І ви не повинні нікому про це говорити. Ви самі маєте розуміти, що вас чекає в іншому разі. Є хвороби, про які хворі нікому не розповідають.

Габр уважно слухав.

– Ваш жах від сприйняття простору – логічний, – продовжував голос. – Галюцинація простору відома психіатрії споконвіку. Більше того, скажу вам відразу, відомі також випадки масового психозу.

– Але ж простір існує, – сказав Габр.

– Так, – відповів голос, – близький простір, ви це повинні знати не гірше за мене. Між мною і вами зараз близький простір. І хай би де перебували, ви завжди будете в зоні близького простору. Звідси затишок і відчуття безпеки, властиві людині. Ваші хворі органи почуттів галюцинують те, що медицині відомо під назвою "далекий простір". Це серйозне порушення світосприйняття. Навіть у таких непотрібних, рудиментарних органах, як апендикс, волосяний покрив, іноді відбуваються запальні процеси, і вони починають шкодити тілу й душі людини. Що ж тоді говорити про очі?

– Очі не є рудиментом, – зауважив Габр.

– Ви маєте цілковиту рацію, – погодився голос. – Вони завжди служили вмістилищем слізних залоз і тільки. Власне, очі – це дві слізні залози. Але, як вам відомо, і шлунок здатний вимовляти слова, зокрема у черевомовців. Різниця лише в тому, що черевомовлення не травмує психіку, а у вашому випадку їй завдається серйозна шкода, і це спонукало вас добровільно звернутися до нас, чи не так?

– Так, – підтвердив Габр.

– Ви маєте зрозуміти, – продовжував переконувати голос, – Державне Об’єднання та його інститути існують уже сімнадцять числень, і весь цей час вони працювали для блага людини. Жах, який ви відчуваєте при галюцинаціях, завдає вам надмірних страждань, чи не так? Ми позбавимо вас цих неприємних станів. Але ви повинні виконати дві наші умови: бездоганно приймати призначені ліки плюс носити пломби на очах до повного одужання.

– Що таке пломби на очах? – запитав Габр.

– Це дуже рідкісний і стародавній засіб боротьби з психозом далекого простору. Колись, до винаходу активних мозкових агентів, що пригнічують галюцинаційні центри, це був єдиний засіб порятунку від марення. Суто механічний. Пломби ці вже не одну сотню років лежать у Головному сховищі Третього відділу нашого Міністерства незатребувані, для таких от виняткових випадків, як ваш.

– Це винятковий випадок? – запитав Габр.

– Безумовно. У моїй лікарській практиці – перший. Але, чесно кажучи, і від своїх колег я ні про що подібне не чув. Та й у наших газетах не читав. Все, що я вам розповідаю про психоз далеких просторів, – мало кому відома вузькопрофесійна інформація, забута через непотрібність. Але свого часу, готуючи захист дисертації про історичні психози, я провів не одну ніч, вивчаючи в архівах психоз далекого простору. Так що, молодий чоловіче, наша зустріч не випадкова. У Головному Статистичному Управлінні після дзвінка вашого дільничного контролера ледве розшукали мене. Я б навіть сказав, що в цій справі є тільки два професіонали на все Державне Об’єднання: я і такий собі Роджен із мегаполіса в А-квадраті. Тільки він і я можемо зрозуміти, що з вами відбувається, що ви відчуваєте.

– Спасибі, – Габр підвівся.

– Ви підвелися? – поцікавився лікар.

– Так, – відповів Габр.

– На жаль, пломби ще не надійшли зі сховища, їх там непросто відшукати. Тож зараз ми накладемо на ваші повіки звичайні прокладки, а за тиждень запломбуємо очні отвори на півроку.

– Півроку? – перепитав Габр.

– Так, саме стільки необхідно для поступового, безпечного для вашого здоров’я придушення галюцинаційних центрів у мозку.

– Але хірургічне втручання не знадобиться?

– Це крайній випадок. Виписаний вам біцефрасол майже не дає збоїв.

Габр почув, як розсунулися двері і хтось підійшов до нього. Чиїсь делікатні руки наклали на його очі м’які прокладки.

– Коли будете вмиватися, старайтеся, щоб не потрапила вода, – промовив жіночий голос. – Зазвичай вони добре тримаються.

Професор Мокр (І)

Габр спустився і вийшов на пішохідну доріжку, вона доставила його до станції закритого експреса. Він чув і відчував, як навколо сновигають люди, не натикаючись, обходячи один одного. На заняттях із орієнтації в коледжі, а потім і в прим-університеті Габр завжди отримував гарні оцінки. Уміння відчувати неживу перешкоду майже за два метри оберталося здатністю відчувати живе тіло за цілих чотири метри. Лише іноді, пробираючись до вагона, він зачіпав плечем чиєсь тіло, що надто квапилося.

Опустивши в отвір пропускного автомату картку, він відчув, як підлога під ногами поїхала, потім автоматичний голос диктора-орієнтатора вимовив: "Шість-нуль-трис-та-ікс-Габр, ви в салоні закритого експреса". Отримавши картку назад, Габр прислухався і пішов, обходячи якихось людей, на сигнал індикатора, вмонтованого в його крісло.

Закритий експрес працював у звичайному режимі пневмопоїзда. Габр не любив пневмопоїздів: у них не відчувалося свіжого вітру, який вривається у прочинені згори люки. А нудотний запах квітів, що наповнює салон, здавався йому неприродним. Та сьогодні чомусь хотілося швидше дістатися Мічхока.

Поштовх – і поїзд полетів по пневмоходу. Поруч сиділа жінка – Габр відчував запах її волосся і шкіри. Вона слухала фільм. Окремі фрази героїв ледь долинали до Габра. Він розгорнув газету і заглибився в читання: пальці швидко ковзали по отворах букв і слів, лише іноді зупиняючись на найцікавіших місцях.

Професор Мокр зустрів Габра з великою радістю. Виявилося, він не тільки пам’ятав здібного студента, а й стежив за його рідкісними, але значущими публікаціями. Коли вони вийшли на балкон, професор навіть обійняв його за плечі.

– Ти даремно ходив до Міністерства, – сказав він задумливо.

– Чому ж? – запитав Габр.

– Не можна бути таким наївним. Те, що ти мені розповів, не так уже й безневинно.

– Безневинно? – Габр повернувся до професора. – Хіба я чимось завинив?

– Бачиш, – промовив Мокр, – вони там, у Міністерстві, ніколи не скажуть тобі в лице, що вони думають про тебе і що планують.

– Але мені страшно, – сказав Габр. – Я не розумію, що це. Я нібито зникаю. Я рятувався від жаху.

– Спробуй пояснити.

– Про це неможливо розповісти. – Габр підставив обличчя вечірньому вітру. – Начебто світ – зовсім інший, ніж був. Усе тремтить, провалюється, все виглядає іншим.

– Ти чуєш якісь незвичайні звуки, чи що?

– Це не звуки, зовсім не звуки, я не можу цього пояснити. Я чую, ні, не чую… зовсім інше, жахливе. Коли це сталося вперше, я заціпенів. Ні, це бридко, бридко!

– Так, тебе важко зрозуміти… Схоже, це якісь особливі почуття, – мовив, подумавши, професор. – Я тебе уважно слухаю вже другу годину. І знаєш, що я тобі скажу? Колись я працював у Секретному Архіві Управління мікробіології. У кожному Управлінні є секретний архів. І чому він секретний, як ти думаєш?

– Я не знаю.

– І мені теж це не зрозуміло. Що в нашій з тобою науці може бути секретного? Але я тобі ось про що хочу сказати: ще аспірантом я натрапив там на дивні книги. Я довго думав про ці книги, а потім втомився. Дуже стародавні книги, тисячолітньої давності.

– Чим же вони дивні? – запитав Габр.

– Вони порожні, зовсім порожні, там нічого не написано. Тисячі абсолютно порожніх сторінок.

– І як це розуміти?

– Я на це питання теж не міг відповісти.

– Може, це електронне читання?

– У тім-то й річ, що це не пластини, а звичайний папір, нічим не начинений. Жодних випромінювань. І я тоді подумав: а що, як колись у людини були невідомі нам органи почуттів? Ми просто не можемо мати контакт зі знаками, які, можливо, там є.

– Нісенітниця, – сказав Габр.

– Чому ж? Адже ми повинні допускати неймовірне, якщо вважаємо себе вільними. Чому ми маємо обмежувати свою фантазію? Тоді, можливо, те, що ти чуєш навколо своїми слізними залозами, – це і є правда? Ти сприймаєш те, чого не сприймає ніхто.

– Який жах… – сказав Габр. – Я піду. У вас завжди було дике, парадоксальне мислення, пане професор.

– Стривай, – притримав його за рукав Мокр. – Я вже старий, а ти молодий. Але чому я більше вірю тобі, ніж ти сам собі?

– Ви просто не знаєте, що я відчуваю, коли… Ні, ви не зрозумієте… Навіщо мені це, звідки воно звалилося?

– Стривай, друже.

Ще хвилинку. Постарайся все-таки пояснити, що ти відчуваєш.

– Самотність, – сказав Габр. – Жахливу самотність, жахливу тугу. У мені піднімається якась хвиля незалежно від моєї волі… В мене вривається далекий простір. Я ніби відчужуюся від усіх і від себе. І тоді… в мене слабо проникає звук. Я весь поглинутий іншим, нічого не можу вдіяти.

– Принаймні, це навряд чи може сподобатися Міністерству. Якщо людина не зосереджена на звуках, що проникають у неї, значить, вона може відволіктися.

– На що?

– Я ж не знаю, які там у тебе галюцинації. До тебе можна тоді й не докричатися, в принципі. Якщо ти вийдеш з близького простору – тебе не дістануть: ні Міністерство контролю, ні Державне Об’єднання як таке. Тому те, що далекий простір вважають, як ти кажеш, "психозом", – це не тільки відображення якогось там факту, а ще й у будь-якому випадку вигідно. Вигідно Міністерству.

– Що ви таке говорите?

– Хлопчику мій, – сказав професор, – невже ти думаєш, що в моїй голові, в голові багатьох не рояться думки? Включаючи і неймовірні? Зовні ми всі любимо Державне Об’єднання та його інститути, ми вдячні за блага, за турботу. Але в глибині нас пробуджуються думки, розумієш? Я багато прожив і дещо зрозумів у цій системі. Тільки нікому не говорю.

Після цієї розмови Габр кілька днів сидів, замкнувшись у своїй квартирі. На роботу вирішив не йти; все життя його, досі зрозуміле, врівноважене, – руйнувалося. Якби він міг безоглядно вірити Міністерству! Або професору Мокру, який тільки пробудив його власні передчуття – тому він так затято сперечався з професором. Але ніхто не міг сказати точно, що з ним відбувається, де істина.

Нарешті, не витримавши, він вирішив прогулятися по Центральному Бульвару. Він так і не випив жодної призначеної таблетки і почувався тепер злочинцем. І навіщо він пішов до дільничного контролера, навіщо зв’язався з Міністерством? Тепер на ньому висять зобов’язання. Через кілька днів йому поставлять пломби на півроку, через півроку він знову буде як усі. Чого ж він хоче? Чого остерігається?

Габр ішов Центральним Бульваром, вслухаючись у човгання ніг і голоси людей, які пропливали повз нього. Раптом несподівано для себе він зірвав із очей обидві прокладки. Навколо ворушився мурашник якихось чудовиськ: закутані в лахміття, зігнуті, вони чомусь дуже повільно, як п’яні, рухалися туди-сюди. Габр стояв посеред них, нічого не розуміючи: за метр до нього чудовиська звертали вбік, слідуючи кожен своїм маршрутом. Їхні обличчя, опущені до землі, виражали заглиблену в себе турботу. Незрозумілі істоти з’являлися і зникали в кінці бульвару – так далеко, що Габр знову пережив гостру самотність. Він швидко ковтнув таблетку біцефрасолу і так стояв, заспокоюючись, занурившись у темряву: світ повільно звужувався до розмірів близького простору. Нарешті він відчув себе собою, пішов із затягнутими серпанком очима, зосередившись на передчутті тих, хто рухався назустріч.

Із "Підручника з геософії для коледжів шостого розряду"

Упорядник – Академія загальних дисциплін Державного Об’єднання

"Запам’ятайте Десять тез загальної геософії:

1. Простір існує.

2. Простір суб’єктивний і оточує безпосередньо кожного як аура.

3. Простір переміщається разом із людиною.

4. Немає об’єктивних далеких просторів, є тільки близькі простори.

5. Переміщення в просторі бути не може, може бути лише переміщення простору (близького) разом із людиною.

6. У будь-якій точці людина у себе вдома. Вона не рухається.

7. Так звані "великі відстані" – плід фантазії.

8. Час, проведений "у дорозі", ні про що не говорить.

9. Далекий простір – це час, а не простір.

10. Входження нових людей і предметів у близький простір людини не означає, що вона змістилася в просторі".

Із щоденника Габра

2134 день 8-го сектора 17-го числення. Як це не дивно, вирішив знову вести щоденник, хоча це і безглуздо. Мене найбільше турбує те, що я можу зробити непоправну помилку. Раніше в мені жив тільки жах від галюцинацій, а після відвідання Міністерства контролю оселився ще й страх. Я чомусь боюся цих пломб, які мені скоро поставлять, хоч і розумію, що це повернуло б мене до себе і до інших людей, і взагалі до життя. Я себе став погано розуміти. Я хочу позбутися цих видінь, але, раз побачені, вони ніби увійшли в мене глибоко, я не можу про них забути. І я не розумію, що це.

Радіодзвінок Габру о третій ночі

Габр: Хто це?

Голос: Ви мене не знаєте. Е-е… вислухай мене, хлопче.

Габр: Що ви хочете?

Голос: Ти відвідував нещодавно Міністерство контролю?

Габр: Так.

Голос: І тобі запропонували накласти пломби на півроку?

Габр: Ну так.

Голос: Не роби цього.

Габр: Хто ви? Звідки ви дізналися?

Голос: Давай зустрінемося.

Габр: Де? Коли?

Голос: Зараз. Їдь до трьохсотої вулиці, спускайся ескалатором до першого майданчика, потім іди в напрямку акустичного маяка. Я сам до тебе підійду. Тільки включи індикатор Обра, щоб я тебе впізнав.

Габр хотів іще щось запитати, але незнайомець вимкнув мікрофон.