Микола Вінграновський - поет, прозаїк, кіномитець .

Вселюдські національні мотиви крізь призму "інтимного самозосередження". Збірка інтимної лірики "Цю жінку я люблю"

Тест "Микола Вінграновський. Творчість"

Вінграновський біографія українського письменника-шістдесятника, кінорежисера.

Микола Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 в м. Первомайськ Миколаївської області в районі “Птахокомбінат”. В школі № 17 Первомайська він здобув середню освіту.

Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. За два тижні від початку занять ставного, показного українця-степовика прослухав О. Довженко (майстрові «було дозволено» сформувати власний курс у кіноакадемії) і забрав його до себе в Москву навчатися у ВДІКу. Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі М. Вінграновського. Ще студентом зіграв головну роль рядового солдата Івана Орлюка у художньому фільмі «Повість полум’яних літ» (1961), автором якого був Олександр Довженко. За краще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.

До Києва дипломований кінорежисер повернувся з Москви знаменитим, про що розповідає в есеї “Хто і що для мене незалежність України”, і в повісті “Пересадка”. Проте Вінграносвького, який почав працювати на кіностудії ім. О. Довженка зустріли неприхильно. Написаний ним сценарій “Світ без війни” (1960) так і залишився тільки сценарієм.

Миколі Вінграновському вдалося відзняти художні стрічки на кіностудії О. Довженка: “Дочка Стратіона” (1964), “Ескадра повертає на захід” (1966), “Берег надії” (1967), де він зіграв також роль Вацлава Купки, “Дума про Британку” (1970) – роль Несвятипаски, “Тихі береги” (1973), “Климко” (1984), документальні фільми “Слово про Андрія Малишка” (1983), “Щоденники О. П. Довженка” (у співавторстві з Леонідом Осикою), “Щоденник. Довженко. 1941-1945” (1993), “Чигирин – столиця гетьмана Богдана Хмельницького” (1993), “Батурин – столиця гетьмана Івана Мазепи” (1994), “Галич – столиця князя Данила Галицького” (1995), “Гетьман Сагайдачний” (1999).

Дебютував Микола Вінграновський добіркою поезій у журналі “Дніпро” (ч. 2, 1957), відтак – у “Жовтні” (нині “Дзвін”) (ч. 8, 1958), “Вітчизні” (ч. 5, 1960) і “Прапорі” (нині “Березіль”) (ч. 8, 1960). Публікація в “Літературній газеті” від 7 квітня 1961 р. “З книги першої, ще не виданої” містила дванадцять поезій.

Перша збірка “Атомні прелюди” побачила світ 1962 року, разом зі збірками “Тиша і грім” Василя Симоненка і “Соняшник” Івана Драча. В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного. Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління.

1967 р. побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». Щоправда, завдяки старанням цензорів в остаточному варіанті поезій залишилося 99… У 1971 році вийшла збірка “Поезії”, у 1978 – “На срібнім березі”.

Між цим були зйомки фільмів, написання прозових творів, сценаріїв. У цей же період поет багато працює над дитячими творами. Ще на початку шістдесятих років у журналі «Ранок» з’явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко-говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші. У 1982 р. побачила світ збірка “Київ”, згодом – “Вибране” (1986), передмову до якого написав Іван Дзюба.

Двома роками раніше Миколі Вінграновському присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка за твори для дітей, зокрема й прозові – повісті “Сіроманець“, “Первінка” та інші.

Також він є автором книжок-віршів: «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю»; повістей: «У глибині дощів», «Літо на Десні»; роману «Северин Наливайко».

Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах» (2004). Постановник десяти художніх та документальних фільмів. Нa відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню. Єдиною керівною посадою (і то неоплачуваною), було головування від 1989 по 1993 рік в українському відділенні ПЕН-клубу.

Помер 26 травня 2004 року в Києві внаслідок тяжкої хвороби, похований на Байковому кладовищі.

Джерело: https://dovidka.biz.ua/mikola-vingranovskiy-biografiya-skorocheno/

“Цю жінку я люблю…”

Микола Вінграновський – перший з-поміж рівних у плеяді шістдесятників. Творчість його – багатогранна та багатоаспектна. У своїй роботі ми досліджували риси модерніського стилю поета, філософські мотиви його лірики, а також інтимні і пейзажно-настроєві поезії митця. “Космізм”, риси міфологізму, філософські мотиви виразно проступають вже у першій збірці поета “Атомні прелюди”. Автор порушує багато проблем, які хвилюють і змушують замислитись: війна і мир, а в ширшому аспекті – життя і смерть, письменник торкається також питання витоків всього сущого, зокрема витоків та першоджерел нашого народу, його вірувань.

Людина у М.Вінграновського – відправна точка у ланцюгу роздумів, що призводить до кінцевого пункту – існування життя взагалі. І одночасно людина – це також певний світ зі своїм космосом душі: “Демон”, “Прелюд Землі”, “Тринадцятий прелюд”, “Проклятий прелюд”, “Прадід”, “Тост”, “Без назви”.

Екзистенційні настрої з роздумами над походженням людини, всього сущого є тут основними.

Подальші збірки М.Вінграновського відрізняються від “Атомних прелюдів”. Тут уже не спостерігаємо тієї глобальної “космічності”. Більш зріла творчість митця спрямована на розкриття внутрішнього світу людини. Поет приділяє більше уваги земному, хоч і тут людина осмислюється з позицій буття-небуття: “Баба Марта”, “Ні жінки, ні хати тієї нема”, “Сумні без батька двоє діточок цих”, “Оксана”, “Марія”, “Качки летять! Марієчко, - качки...”, “Вона була задумлива як сад”, “Гайявата”, “Ще молодесенька. Навшпиньках не ходило”. Тут немає такого яскраво вираженого глобалізму, але поет ставить питання людини як особистості, з внутрішнім світом, переживаннями, уподобаннями і настроями, що само по собі являє екзистенцію буття людини у цьому світі. Тут більше йдеться про космос людської душі. В цьому плані ранні і пізніші збірки М.Вінграновського можна порівняти з філософією кордоцентризму Григорія Сковороди, що розглядав світ у трьох аспектах: макросвіт (Всесвіт, навколишнє середовище), мікросвіт (людина і її перебування у цьому середовищі) і третій світ – Книга (як істина, як світло і правда, що несе добро у ці два світи).

Одним з основних ключових образів у збірці “Атомні прелюди” є образ Землі – колиски всього людства.

Інтимна та пейзажно-настроєва лірика представлена поезіями “Вас так ніхто не любить , я один”, “Ти тут! Ти тут! Кохана, - ти як світ”, “Не починайся...”, “За літом літо, літо літо лове”, “Елегія”, “Вечірнє”, “Ходімте в сад. Я покажу вам сад” і змушує звернути на себе увагу. В її рядках – усі душевні переживання, рухи й порухи людської душі.

Ми простежили становлення ліричного героя збірки Миколи Вінграновського “Цю жінку я люблю…” . Перед нами постає великий лірник, надзвичайний оптиміст , людина, здатна на жертви заради коханої жінки, майстер слова – ось далеко не повний перелік якостей, що втілює в собі герой поезій даної збірки.

Наука цих віршів- це, можна сказати, виклик тому бурхливому потокові соціалізовано-політизованої і, на жаль, здебільшого сірої “актуальної” лірики, який сьогодні виявився на гребені. А , можливо, то просто природне й мудре прагнення митця в жорстокій веремії різних зламів переоцінки цінностей говорити з читачем передусім про таємне і неминуче, про те, що врешті-решт тримає на цій святій і грішній землі.

Такий зміст, глибинна внутрішня гармонія може й повинна об єднувати твори.От і маємо на місці “програмного” твору – сумовито-іронічне й сокровенно-ліричне : “Сеньйорито акаціє, добрий вечір. Я забув, що забув про вас…” , а завершує томик печальна і пристрасна “Остання сповідь Северина Наливайка”-чи не єдиний у книжці відверто-політичний і гострозлободенний вірш, написаний двадцять п ять років тому.

Поет осмислює любов у трьох основних вимірах. В суто особистісному (кохання як глибинна, нерозгадана таємниця серця) , суспільному (любов до рідної землі, до України, до народу і просто-до людини, близької і далекої, знайомої і незнайомої) і, нарешті, у глобальних, космічних масштабах як один із законів Всесвіту , основа жаданої гармонії, джерело єдності всіх творчих, життеспраглих сил.

“У поезії Миколи Вінграновського- дивовижна щільність кадрів граційна плавність переходів від одного плану до іншого, невимушеність, з якою поєднуються речі, здавалося б, непоєднувані. А ще- відчуття якоїсь абсолютної свободи, незаданості, непередбачуваності при чіткій внутрішній організації, а в деяких творах- навіть спланованості лірики”,- так відгукується у журналі “Дніпро” Світлана Антонишин про збірку Миколи Вінграновського “Цю жінку я люблю ”.1

Лірика Миколи Вінграновського нічого нікому не нав язує. Вона справді вільна. Кожен завдяки багатоплановості, воістину якійсь незглибимості образів може відкрити в ній щось своє, неповторне.

І лише одне залишається беззаперечним: органічна, практично ніде не декларована, проте глибинна й незрадлива злитість Вінграновського-митця зі світом. Вируючим, запроблемованим, а все ж прекрасним. І якщо й проривається в ліриці крик зраненої пекучими болями сьогодення душі, то не для того, аби змусити нас знову й знову здригнутися.

Про що б не писав Микола Вінграновський , він пише не з гніву ітим більше не з ненависті, а з любові.І навіть найгостріші ркчі зігріті якимось непотьмареним внутрішнім світом,зворушливою людяністю і добротою.

У збірці знайшла місце поезія, в якій присутні поетично одухотворені людські почуття.Саме одухотвореність і робить земні почуття поетичними ,небесними.

Принципи моралі ,етики ліричного героя Миколи Вінграновського загалом не залишалися поза увагою критики . Це герой послідовно демонструє кращі якості своїх сучасників, а часом набирається життєвого досвіду,у чомусь еволюціонує, але залишається людиною витончених

смаків, щедрої уяви і гострого погляду на світ. Якщо він у осмисленні баченого стає філософом, то в душі у нього продовжують вирувати емоції, свято казки, дива , дитинної безпосередності.

Відкривається збірка віршем “Синьйорито акаціє, добрий вечір…” Ліричний герой веде розмову із акацією,коли “осінь зійшла по плечі” ,- він уже не юнак, а досвідчений чоловік, котрий багато чого бачив у житті. Новаторство стилю Миколи Вінграновського-надзвичайно тема розмови. Воно ніколи не було самим лише протиставленням поезії попередників і сучасників поета, не було простим змаганням у слові. Потреба художньої доцільності, довершеності завжди випливала в поета з проблеми правдивого спілкування з реальною дійсністю, зі своєрідного чаросвіту любові до життя, до людей, зрозуміння свого творчого обов язку.

Ліричний герой запитує:

Сеньйорито , колюче щастя,

Що воно за таке-любов?1

Пройшов він немало життевих доріг, “відходились усі мости”, відведені долею, і ось одного вечора зустрічає знайому акацію, яка нагадала ліричному героєві давно притуплене почуття. Збуджений настрій героя, збентеженість і хвилювання поет передає за допомогою звертань: “сеньйорито акаціє”, “пожежо моя”, “колюче щастя”; баимо, що ліричний герой шанобливо звертається до акації на “ви” . Певну доцільність мають емоційно-наснажені речення, які передають стан душі ліричного героя:

Коли ж- здрастуйте, добрий вечір…

Ви з якої дороги, пожежо моя?..

Сеньйорито , вогонь на плечі-

Осінь,ви і осінній я

Головна і домінантна ознака лірики Миколи Вінграновського-оптимістичність і емоційність світобачення ліричного героя.Його переживання завжди напружені і драматичні,завжди охоплені тривогою за долю коханої людини:

Я скучив по тобі, де небо молоде,

Два наших імені розлука вполювала,

Й за руки їх , розлучених, веде,

Отак довіку б їх не розлучала.

Люблю тебе . Боюсь тебе. Дивлюсь

Високим срібним поглядом на тебе .

З вогню і вод , від неба і до неба

Твоім ім ям на тебе я молюсь…

Рядки збірки „Цю жінку я люблю” сповнені усіх кольорів та відтінків. Поет вдається до кольору не лише як означення певної властивості предмета. Він звертається до нього з іншою метою, прагнучи намалювати “фарбами ” складні переливи почуттів свого ліричного героя .

Микола Вінграновський прекрасно живописує словом. Його рядки сповнені всіх кольорів та відтінків. Ось ,наприклад:

В гірчичнім світлі днів осінніх ,

На літо старше , ти ідеш.

Й тече твій погляд темно-синій,

Як вітер в затінку небес.

Поет не просто вдається до кольористики як означень предмета. Він звертається до неї з метою більшою. Його охоплює стихія гамою кольорів-зіставленнями і протиставленнями- вилити душу, висловитись, акварельно, у повній пластиці, зафіксувати природу, виразивши між рядками і своє ліричне ставлення до неї:

Безневинним жовтавим гроном

Вона ще йшла жовтаво , без вини,

І сині сльози билися червоно,

Як об каміння стиглі кавуни.1

Колір потрібен Миколі Вінграновському не лише в малюванні пейзажу.Кольором поет фіксупротилежність чуттів,настрою,емоцій. Колір у нього – це вічна боротьба протилежностей,це контрастування речей, на зіткнення яких утворюється якась нова якість, що так багато значить для ідеї вірша.

„Найчастіше поет вдається до синього, білого, червоного і чорного кольору. При відтворенні настроїв печальних, елегійних, поет звертається до тонів і півтонів цих кольорів, до сонцетіней. Колориститика – це якась випадкова тенденція в поезії тільки Миколи Вінграновського.

Вірші Миколи Вінграновського , особливо в зіставленні з віршами поетів ,що приблизно входили в літературу в одну добу (Василь симоненко,Ліна Костенко,Іван Драч Борис Олійник, Віталій Коротич), мають ціком вирозкову палітру. Поетові завжди вистачає таких тонів і півтонів художнього слова, які ніколи не приводять його до стандарту.Він вірить у диво, а тому диво стає хлібом насущим його поезії.

Природа завжди довершена, а людина-її вінець.і ось, вивчаючи та аналізуючи книгу природи, ліричний герой Миколи Вінграновського

захоплюється її чарами, красою, її таємничістю, він увесь у настрої споглядання.

Любовна лірика- це романтичний поглад на світ, шляхетність душі, щирість зізнань, культура вислову. Жінка, наречена, кохана, мати- образи, у яких втілюються найсвітліші поетові почування, його роздуми про рідну землю, джерела духовності.

Інтимна лірика Миколи Вінграновського возвеличує, підносить людину, а не лише фіксує її настрої. Інтимні струни підносять з глибини людської душі найсвітліші, найчистіші порухи. Всі вірші збірки”Цю жінку я люблю”так чи інакше виходять за рамки особистого світу.Душевна драма чуттів ліричного героя не абстрагована від реалій дійсності, від часу. Вона протікає крізь час і відбувається у нашому часі. І тому молоді пристрасті душі ліричного героя в поезіях Миколи Вінграновського мають особливий драматичний сенс, свою філософію.

З багатьох віршів можна судити про те, що ліричному героєві дуже важко самотньому; йому бракує людини, з якою б він міг розділити своє велике і світле почуття .

Перечитавши уважно усі вірші збірки, ми можемо вималювати для себе портрет тієї милої незнайомки, котру так кохає ліричний герой. У неї –голос” вогкий і тремкий”, “і губ краї опущені в печалі” ,”сонні коси”, про очі читаємо, що вони “сьогоднішні надвечірні”(очевидно, кольору

надвечір'я).

А що ми знаємо про ліричного героя. У нього-“високий срібний погляд”,”вчорашні очі”, “білий подих” від якого “холоне мля”, сам він зізнається: “ мій день народження –це ти”, його рука – “ то тиха, то лукава”. .. не ладен”, бо душа його ”холодна і німа“, але водночас він згорає від кохання.

Як бачимо, у душі ліричного героя проходить боротьба, душа розполовинена: одна частина до нестями кохає, а інша – наче хоче звільнитися від цього кохання, скинути його зі своїх плечей.

У збірці “Цю жінку я люблю...” читач вловлює між рядками і незримий образ Часу. Поет постійно наче наголошує на тому, що усе скороминуще, але кохання вічне.

У ліриці Миколи Вінграновського ми не знайдемо фрази для фрази. Його поетична фраза – це зафіксований і перелитий у слово стан людської душі. Ця поезія не перевантажена ні ретроспективними асоціаціями, ні асоціаціями якимись модерними. Якщо усе це на сторінках поетичних книг його і присутнє, то присутнє в бажаних пропорціях. Ось чому поет такий природний, такий свій.

Отож, творча спадщина Миколи Вінграновського багата, цікава, надзвичайно різноманітна і займає належне місце серед творчості поетів українського літературного процесу.

Сеньйорито акаціє, добрий вечір...