• "Болить моя головонька від самого чола:

Не бачила миленького ні тепер, ні вчора,

Ой бачиться, не журюся, в тугу не вдаюся,

А як вийду за ворота, од вітру валюся.

Ой бачиться, що не плачу, самі сльози ллються:

Од милого нема людей, од нелюба шлються."

(Маруся про себе)

• "Ця дівчина не просто так, Маруся.

Це – голос наш. Це – пісня. Це – душа.

Коли в похід виходила батава,

Її піснями плакала Полтава.

Що нам було потрібно на війні?

Шаблі, знамена і її пісні"

(Іван Іскра про Марусю).

• Вона піснями виспівала душу

Вона пісні ці залишила нам

(Іван Іскра про Марусю)

• Я-навіжена.Я-дитя любові.

Мені без неї білий світ глевкий.

(Маруся про себе)

• Ця дівчина… Обличчя, з ікон

І ви її збираєтесь карати?!

А що,як інший вибрати закон

Не з боку вбивства,а із боку зради?

(Запорожець захищає Марую на суді)

• — А хто ж би ще труїв Бобренка Гриця?

Кому він ще так знівечив життя?

(Бобренчиха про те, що Гриця отруїла саме Маруся)

• Ну, ті сказали, що Маруся — відьма,

що у Полтаві гіршої нема.

(свідки про Марусю)

• "Котра дівчина чорні брови має,

то тая дівчина усі чари знає".

(Маруся співала про себе)

• Чурай Маруся, що його любила,

любила, справді, вірно і давно,

тоді його із ревнощів убила,

підсипавши отруту у вино.

(свідки про Марусю)

• В ту ніч вона сама його до себе,

розпутниця, обманом затягла.

(Бобренчиха про те, що Гриця отруїла саме Маруся)

• Яка стоїть немов свята та божа.

Ото така вже вдача потайна.

Бо на обличчя з янголами схожа,

але в душі — то чистий сатана.

(Бобренчиха про Марусю)

• не хто ж, а він звів дівчину з пуття.

І то була любов, а не розпуста.

(про те,що саме Гриць знівечив життя Марусі і про те,що в них була справжня любов)

• А все ходив до тої чарівниці,

недарма в річці топлять чарівниць.

(Підкріплює те,що Марусю вважали чарівницею)

Про те, як Маруся хотіла втопитися:

• Брате мій, нарéчений Іваном!

Нащо рятував мене? Біда.

• Дожилась я мукою земною,

що нема й втопитися куди.

• А я все жду. Та не така й біднесенька.

Не думай, Грицю, справді не така.

Бо я чекаю не кого, а месника.

Я ж лицаря чекаю, козака.(Маруся про себе)

• І ми були такі одні,

така печаль нас пов'язала!

Щось надірвалося в мені,

і я йому тоді сказала:

— Якщо загинеш, буду я вдовою.

Чи й ти, не знаю, любиш так мене.

А я вже, Грицю, їден дух з тобою,

хай ми вже й тілом будемо одне.

Я цілувала його віченьки,

аж поки місяць не погас.

Щаслива тобі цяя ніченька,

остання, може, у нас!.. (Маруся про кохання до Гриця)

• Вже й не співалось. І слова ті самі ж,

а мов не ті, таке щось в них смутне.

Вже й подруги повіддавались заміж,

уже й не кличуть дружкою мене.

Бо я така зробилась, як черниця.

Куди вже там співать про молоду?

Куди вже там ходить на вечорниці,

як я до церкви ледве вже іду?

В тії Марусі що не слово — нáсторч.

Таж там росте на хаті кропива.

Мені таку невістку ані нá оч,

ні нá оч, сину, поки я жива!(Бобренчиха про Марусю)

• Пісні у неї — то велика-туга,

а серце в неї горде і трудне.

Твоя любов до неї — то недуга.

Видужуй, сину, пожалій мене.

Хіба то дівка? То ж таки ледащо.

Усе б співала. Боже упаси!

Ми вже й без неї з'їхали нінащо,

а з нею геть вже зійдемо на пси.(Бобренчиха про Марусю)

• Які там "Засвіт встали козаченьки"?

А цілий полк співає. Дивина.

Це щось для дівки, сину, височенько.

Не вірю, щоб складала це вона. (Бобренчиха про Марусю) 

Гордій Чурай – батько Марусі.

• Був полум'яним патріотом,

• мужнім оборонцем своєї землі.

• Швидкий на розум,

• чистий серцем,

• Чурай не терпів кривди, знущання над людьми.

Про його славні подвиги складено пісні, які передаються з покоління в покоління:

• "…пішов у смерть — і повернувся в думі,

і вже тепер ніхто його не вб'є."

Мій батько так не вмів.

Він знав одне — боротись до загину.(Маруся про батька)

• Жили од нас за третім перелазом.

Мій батько співчував йому, невдасі.

Вони іще й парубкували разом,

і поженились десь у одночассі. 

Матір Марусі була матір'ю по своїй суті,

"матір'ю усьому на землі" (дуже добра та чуйна людина).

Не випадково Гриць казав, звертаючись до Марусі, напрочуд точні слова:

"Тут двоє матерів, твоя і Божа".

• І серед того всього буйноцвіту —

вона одна, зоключена, стара.

І вже ніхто не вернеться ніколи.

І хата вмре... і я вже не прийду...

І лиш на схилах монастирські бджоли

бринять у монастирському саду...(роздуми Марусі про майбутнє матері) 

• "Коли б же я знала, маляра б найняла,

Його біле личко та й намалювала.

Карі оченятка, котрі я любила,

його русі кудрі я б позолотила."

• "Грицю, Грицю, до роботи! —

В Гриця порвані чоботи...

Грицю, Грицю, до телят! —

В Гриця ніженьки болять..."

• "Чом ти мене не послухав, як тобі казала:

"Ходім, серце, повінчаймось, щоб мати не знала".

Ти все неньку свою слухав, мене покидаєш,

Покидаєш сиротину, Іншої шукаєш."

• "Гей, ти, молоденький, голубе сизенький,

Не в правді живеш;

Минуєш мою хату і мої ворота,

До іншої йдеш."

• А він такий, що він брехать не буде.

Грицько був чесний, не якийсь бабій

• Я мала, люди, сина не розпусника.

Він шанував і хату, і город.

• То те дитя й на ноги зіп'ялося, і розуму дійшло у Чураїв.

• Грицько ж, він міряв не тією міркою. В житті шукав дорогу не пряму. Він народився під такою зіркою, що щось в душі двоїлося йому

• Любив достаток і любив пісні.

• Таке було гарнесеньке хлоп'ятко. Цікаве. А ласкаве, як телятко.

• Загинуть хлопці, то хоча б по-людськи. А як загинув, як загинув ти?

• А в нього ж серце навпіл розривалось. А він Бобренко. Він же не Чурай

• Дражливий став. Ледь що, вже й суперечка

• А я такий, я матір поважаю. Я впоперек їй слова не скажу.

• Та він же в світі отакий один. Він, мамо, гордий. Він козак. Він лицар. І що для нього гроші, мамо? Дим..

• А Гриць Бобренко — з тих, що хочуть жить

• Грицько був красень, очі — як терночки...

• Гриць був інакший. Щирими очима він так дивився приязно на світ! Це, Грицю, що, була твоя личина? Яку ж ти душу приховав під спід?!.

• І тільки у домашньому бою сміливість раптом втратив ти свою.

• Я мучуся. Я сам собі шуліка. Є щось в мені так наче не моє. Немов живе в мені два чоловіка,і хтось когось в мені не впізнає

• Я мучуся. Я сам собі шуліка. Є щось в мені так наче не моє. Немов живе в мені два чоловіка,і хтось когось в мені не впізнає

• Гриць був інакший. Щирими очима

він так дивився приязно на світ!

Це, Грицю, що, була твоя личина?

Яку ж ти душу приховав під спід?!

Бо ж річ не в тім — женився, не женився,

прийшов, пішов, забув чи не забув.

А в тому річ, коли він так змінився?

Чи, може, він такий і зроду був? (Маруся про Грицька)

• Чи він мені, чи я йому — нерівня.

Нерівня душ — це гірше, ніж майна!

• От ти прийшов з великого походу,

а не приніс ні слави, ні добра.

Сидиш, мовчиш, ні за холодну воду.

Та й не туди, що я уже стара.

Все дивишся, та якось наче здалеку.

Все думаєш, і лікоть на столі.

То все небесні, сину мій, мигдалики.

А треба жити, сину, на землі.(Бобренчиха про сина)

• Коли я йшов, Марусю, у повстання,

я твердо знав, що ти уже моя,

що це любов і перша, і остання,

що не знесе ніяка течія

мене убік. Що я уже нікому,

нікому в світі так не поклянусь.

Що з тих боїв, з таких боїв! —

додому

я вже навіки інший повернусь.

Бо вже таке підняв на свої плечі,

такою кров'ю в битвах освятивсь,

що всі оті домашні колотнечі

мене вже не засмокчуть, як колись. 

• —Все, було, невлад,

все їй не так, і чоловік, і хата.

Все щось болить, то груди, то живіт.

Така була висока і цибата,

як чапля з Перещепинських боліт.

Було, не вип'є, бідна, і не з'їсть,—

уся пішла в роботу і у злість.

Така уже зробилась, як Яга.

Все на курей накрикує: "Гай-га!"

• — Щоб у заміжніх погубив підметки?

Чи, щоб пішов до Таці Кисломедки,

котра тягалась бозна-де і з ким!

• —Вони іще й парубкували разом,

І поженились десь у одночассі.

На Дмитра десь. А вже десь на Варвари

прийшов Бобренко, похиливши гребінь:

"Знайшов собі ти дівчину до пари,

а я ускочив під дурного греблю".(доля щлюбу бобренчивдо и)

• —Бобренки, ті не дуже бідували.

Вони в оренду землю віддавали.

У Кривохатках хатка та нова

єдина, може, хатка не крива.

• ...лишалася вдовою,

лютіша стала до роботи вдвоє.

Було не вип'є, бідна, і не заїсть,

уся пішла в роботу і у злість,

Така уже зробилась, як Яга. 

Не відкладай же, ти тепер на часі.

І не катуйся, завжди так було,

Тепер дівки до гарних хлопців ласі, —

• —Не відкладай же, ти тепер на часі.

І не катуйся, завжди так було,

Тепер дівки до гарних хлопців ласі, —

багато хлопців, сину, полягло.

У інший час посватався б ти, дзуськи.

Жених у неї був би й привозний.

Тепер твої всі Гальки й всі Маруськи,

бо хлопець ти, нівроку, показний.(одруження Гриця)

• Іди, женись, хай буде не по-людськи.

Але як пустка свисне у печі,

то, наплодивши злиднів, голопуцьків,

не посилай до баби по харчі.

Щоб так і знав: як сходитиму з світу,

то не лишу тобі і заповіту.

Все одпишу на церкву й монастир, —

на всю Полтаву будеш багатир !

• І як я потім у шинку напився,

на матір крикнув вперше у житті!

Вона ж сидить та гладить по голівці,

так тихо гладить толову мою.

Нічого, – каже, – я надійній дівці

тепер тебе, мій сину, віддаю

• Дівчата кажуть: — Він тебе кохає.—

А я кажу: — Та цур йому, чудний.—

А Гриць, було, і сердиться, й зітхає.

— Він,— каже,— хитрий,— каже,— потайний.

• В нас на кутку його не люблять наші.

Шляхетний дуже і чолом не б'є.

Він(Грицько) ,— каже,— гордий. З ним не звариш каші.

Він і мовчить, бо дума щось своє.

• Кого в цім ділі шкода, так це Івана Іскру. То — козак.

• Любив же він Марусю, не дай Боже!.

• Той вершник зветься Іскрою Іваном. Йому сьогодні тяжче ніж кому.

• А більш мовчить, не щедрий на слова.

• Не дбав я про славу, не дбав про майно,— я мушу вернутись живий до Полтави, а там хоч і вмерти, мені все одно.

• Ти любиш не цю, Іване. Ти пам'ять свою кохаєш.

• Прощай, Іване, найвірніший друже, шляхетна іскро вічного вогню.

• Про пісні Марусі він високої думки:

Її пісні — як перло многоцінне,

як дивен скарб серед земних марнот.

Про наші битви — на папері голо.

Лише в піснях вогонь отой пашить.

Таку співачку покарать на горло, —

та це ж не що, а пісню задушить!"

"Таке нещастя хоч кого знеможе.

Це ж можна тут рішитися ума.

Любив же він Марусю, не дай Боже!

• Тепер сидить, лиця на нім нема" (Іван Іскра на суді над Марусею) 

• Ой доню, доню, в їх до смутку грошей.

То ж Вишняки, то ж Галя, зрозумій. (Чураїха про Галю)

• "Інша дівчина чорнобривая,

Та чарівниченька справедливая..."

• "Котра дівчина чари добре знала,

Вона ж того Гриця та й причарувала."

• Бо хто я, Галю, проти тебе?

Ти Вишняківна. Рід у вас гучний

Таких родів не густо у Полтаві.

Твій батько, Галю, чоловік значний.

У нього жінка ходе в златоглаві.(Маруся про Галю)

• Одна статура в матері і в доньки —

обидві круглі, наче карахоньки.

Такі пухкі у Галі рученята,

коса білява, куца і товста.

Як реп'яшки, зелені оченята

і пишно закопилені вуста.

Глуха до пісні, завжди щось спотворить.

Все вишиває прошви подушóк.

Ще як мовчить,— нічого. Заговорить,—

гостренькі зуби — чисто ховрашок.

Ото як вийде, як заграє брівками,

очима стрельне і туди, й сюди,

у чобітках із мідними підківками,

зелений верх, козлові переди.

І сниться хлопцям — придане горою,

комори, скрині, лантухи, вози!

А понавколо свахи ходять роєм,

а зверху Галя котить гарбузи... (Маруся про Галю)

• А може, я несправедлива до неї?

А може, саме таку дружину треба козакові,—

Таку м'якеньку і теплу, як перестиглу грушу,

щоб тільки дивилася в очі і ні про що не питалась.

• Не маю зла на тебе і на неї.

Так сталося, і я тепер одна.

Але я з церкви йшла на Маковея,

і засміялась вслід мені вона. 

• Твій батько, Галю, чоловік значний.

У нього жінка ходе в златоглаві.

Він не якийсь. Він сам собі Вишняк.

У нього скроні в срібній папороші.

Буває так, що слава на дурняк,

а в нього слава за великі гроші.

Йому добро саме іде у двір.

І сад рясний, і нива хлібодарна.

Він не який визискувач чи звір,

він просто вміє взяти запівдáрма.

Він посідає греблі і поля,

у Церкву ходить майже щосуботи

Хто — за Богдана, хто — за короля.

А він — за тих, которії не проти.

Як він уміє красно говорить!

Які у нього займища і луки!

Вся Україна полум'ям горить,

він і на цьому теж нагріє руки.

Де треба, вчасно притамує гнів.

Де треба, скаже правди половину.

Щасливий дар.

• Твій батько, Галю, мудрий чоловік.

А може, хтозна, може, так і треба —

у всіх оцих скорботах і печалях,

у всіх оцих одвічних колотнечах —

і чураївські голови на палях,

і вишняківські голови на плечах.

Вишняк ішов угору все та вгору.

Вишнячка йшла ушир усе та вшир.

• У них криниця під дашком лускатим

і добра хата вікнами в базар.(Маруся про родину Вишняків) 

• — Ще не старий. І силу мав, і силу

(про ньго потім думу іскладуть.

Мине сім літ – і голову цю сиву

Виговському на списі подадуть)

• Я, як суддя, вважаю особисто,

чи це була отрута, чи дання,

а в кожнім разі це було убивство.

• Пушкар сказав, що так-то воно так.

Не шануватись дівчині негоже.

Але ж і з Гриця добрий був лайдак.

Тут, товариство, дьоготь не поможе.

• — Панове суд! Я вірю цій людині,—

сказав Пушкар.(про слова Якима Шибилиста)

• ...Мартин Пушкар додому відпустив

свій полк Полтавський в п'ятдесятім році,

щоб кожен собі добре погостив,

але щоб так — із шаблею при боці

• Той монастир недавно збудували.

Там дзвони є на різні голоси.

Його Пушкар з Іваном фундували,

раніш були ліси там та ліси. 

• —Усе комусь щось пишуть на догоду,

та чечевиці хочуть, як Ісав.

А хто напише, або написав,

велику книгу нашого народу?!

• —Немає у нас ліри.

Та й розум за бодягу зачепивсь.

Сисой, Мардарій – мученики віри.

А Байда що, від віри відступивсь?

Аби слова, хоч бред второзаконія.

А що сильніше підпирає твердь –

молитва преподобного Антонія

чи Наливайка мученицька смерть?

(про Байда Вишневецький)

• —Я написав, так торбу в мене вкрали,

і всі мої папіруси тю-тю.

• —Усе складаю в душу, як в шкатулку.

Уже душа гіркіша полину.

І хоч не маю на землі притулку,

но знаю землю вшир і в глибину.

Дишканти чув я, тенори, баси

А ти співаєш — душу всю проймає.

Бувають, може, й кращі голоси,

але такого другого немає!(опис дяка)

• Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є — дорога, явори,

усе моє, все зветься — Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з богом говори.

• Усі віки ми чуєм брязкіт зброї,

були боги в нас і були герої,

який нас ворог тільки не терзав!

Але говорять: "Як руїни Трої".

Про Київ так ніхто ще не сказав.

• —У них там на Волині

якісь такі плачí гіркополинні,

то край такої дивної краси.

А голоси, які там голоси!

Але й життя там, боже, твоя воля.

У них же там і сорочки, як доля.