Українська література 40–50-х років ХХ ст. 

Через Другу світову війну, що не оминула своїм чорним крилом Україну, ідеологічний тиск було послаблено, тому літературно-мистецьке життя пожвавилося. Письменники у своїх творах мали можливість більше порушувати національнопатріотичні проблеми з огляду на боротьбу з фашизмом. Частину літераторів було евакуйовано, правління СПУ та деякі редакції періодичних видань переїхали до Уфи (Росія). Понад сто письменників воювали на передовій та в партизанських загонах, працювали співробітниками у фронтових періодичних виданнях. У боях загинув М. Трублаїні, О. Телігу було розстріляно в Бабиному Яру, О. Ольжича закатовано в німецькому концтаборі. 

У літературі провідними стають патріотично-визвольні мотиви, зокрема синівські почуття, сповнені любові до свого народу, віри в його перемогу над фашистською навалою; посилюється філософське спрямування: «Клятва» М. Бажана, «Україно моя» А. Малишка, «Я утверждаюсь» і «Похорон друга» П. Тичини, «Жага» і «Слово про рідну матір» М. Рильського, «Земля» Л. Первомайського. 

У цей час О. Довженко написав кіноповість «Україна в огні», відтворивши страшний початок війни на українських землях. Цей твір, як і вірш «Любіть Україну» В. Сосюри, роман «Жива вода» Ю. Яновського, був підданий нищівній критиці й заборонений. Саме в період війни розквітнув талант О. Довженка. Митець створює лаконічні новели й оповідання «Ніч перед боєм», «На колючому дроті», «Мати», «Воля до життя». 

У післявоєнні роки розвивається жанр роману з широким описом подій Другої світової війни, виходять друком трилогія «Прапороносці» О. Гончара, «Велика рідня» М. Стельмаха, «Вир» Г. Тютюнника. З’являються романтичні новели «Модри Камень», «Гори співають» О. Гончара, кіноповість «Зачарована Десна» О. Довженка, «Мисливські усмішки» Остапа Вишні. Ці високохудожні твори контрастували на тлі єдиного й панівного методу — соцреалізму, який набирав силу в післявоєнній країні, що розбудовувала соціалізм. 

Олександр Довженко (1894–1956) 

Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 р. в с. В’юнищі (нині с. Сосниця Чернігівської області) у родині селян. Хлопець навчався на «відмінно» у Сосницькому чотирикласному училищі, потім — у Глухівському учительському інституті. 1917 р. О. Довженко переїхав до Києва, тут він вступив на економічний факультет Комерційного інституту. 

1921 р. О. Довженко працював завідувачем загального відділу при українському посольстві у Варшаві, наступного року — на посаді секретаря консульського відділу торгового представництва УНР в Німеччині. Тут він здобував малярську освіту в Берлінській академічній вищій школі образотворчого мистецтва. 1923 р. О. Довженко повернувся до Харкова й одразу став відомим як художник-ілюстратор «Вістей» та автор політичних карикатур. У цей час свої роботи він підписував псевдонімом Сашко. Митець був членом літературних організацій «Гарт» і ВАПЛІТЕ. 

Протягом 1926–1933 рр. працював на Одеській кінофабриці та Київській студії художніх фільмів. Своєю кінострічкою «Земля», знятою 1930 р., О. Довженко вивів український кінематограф на широкі міжнародні обрії. Ця картина принесла митцю світову славу. Цього ж року разом з дружиною Ю. Солнцевою митець виїжджає в тривале закордонне відрядження. З фільмами «Земля», «Звенигора» і «Арсенал» він відвідав Берлін, Гамбург, Прагу, Париж, Лондон. Українським майстром поетичного кіно захоплюється Чарлі Чаплін: «Слов’янство поки що дало світові в кінематографії одного видатного митця, мислителя й поета — Олександра Довженка». 1932 р. він зняв перший звуковий фільм «Іван», після  чого митця запросили на кіностудію «Мосфільм». О. Довженко переїздить до Москви. 1935 р. кінорежисера й письменника нагороджують орденом Леніна. Він знімає фільми «Аероград» (1935) і «Щорс» (1939). 

У 1940-х роках О. Довженко займається літературною творчістю: створює новели «Ніч перед боєм», яку ви читали у 8 класі, «Мати», «Хата», «Воля до життя», «Тризна» та ін. 1943 р. письменник пише повість «Україна в огні», яку заборонив Сталін. Він викликав кінорежисера до себе, а згодом натравив на нього хижу зграю своїх підлабузників, після чого О. Довженкові не дозволили повернутися в Україну. Той жахливий день письменник назвав своїм «кремлівським розп’яттям». Життя в Москві тепер було рівносильне засланню. 

1949 р. за фільм «Мічурін» митець отримав Державну премію, а це означало, що автора «України в огні» було офіційно реабілітовано. Протягом 1949–1956 рр. О. Довженко викладав у Всесоюзному державному інституті кінематографії. 1956 р. опублікував автобіографічну кіноповість «Зачарована Десна»; у цей час була завершена й «Поема про море», яку почали знімати в листопаді. Проте процес створення кінострічки довелося припинити... 

Життя митця раптово обірвалося 25 листопада 1956 р. О. Довженка поховали на Новодівичому кладовищі в м. Москві (Росія).

1958 р. на всесвітній виставці в Брюсселі 117 відомих кінознавців і кінокритиків з 20 країн світу визнали «Землю» О. Довженка одним з 12 найкращих фільмів усіх часів і народів. 

«Щоденник» (1941–1956). Свій «Щоденник» О. Довженко розпочав 1941 р. і вів його до кінця життя. Ці записи відображають внутрішній стан митця — часто несподіваний та суперечливий. 

«Щоденник» — своєрідний документ страшної доби тоталітаризму, що дає можливість глибше осягнути літературні процеси цього періоду, драматизм долі багатьох українських митців. З «Щоденника» читач дізнається про десятилітнє мовчання Остапа Вишні (а насправді — ув’язнення): «Схуд, постарів. Було  сумно. Трудно, очевидно, йому буде входити знову в життя. Десять років — це ціле життя, ціла ера, складна й велика». Митець часто скаржиться на надумані звинувачення в націоналізмі як колег (зокрема, і Ю. Яновського, який через це страждав і фізично, і морально), так і себе: «Світе мій, чому любов до свого народу є націоналізмом? У чому його злочин? Які нелюди придумали знущання над життям людським? Пишу про воїна-мученика й борця великої та рідної мені ідеї: облагородження нашого народу радянського через сади. Мічурін. Так, отже, ні. Виявляється, що її “уход от действительности, могущий навлечь на себя...” і т. ін. Проте фільм про Мічуріна розказав би радянському (усім!) глядачеві, їй-богу, набагато більше, ніж усі наші камери тортур на екрані, названі фільмами на “военном материале”, з убивством дітей, жінок, і криком, і жахом, і жорстокістю, що їх і так пребагато в нашому житті». 

Найбільш помітні в щоденникових записах фальш і людиноненависницька сутність сталінського режиму, тоталітарного державного механізму, наприклад, у записі від 26. 11. 1943 р.: «Моя повість “Україна в огні” не сподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку та для постановки. Що його робити, ще не знаю. Тяжко на душі й тоскно. І не тому тяжко, що пропало марно більше року роботи... Мені важко від свідомості, що “Україна в огні” — це правда. Прикрита й замкнена моя правда про народ та його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна й ніщо, видно, не потрібно, крім панегірика». 

«Щоденник» О. Довженка ще раз підтверджує, що історія, написана в радянські часи, нічого спільного з історією народу немає. Тож нові покоління читачів мають сьогодні критично сприймати написаний в Російській імперії й у її радянський період літопис Росії, України й інших народів. Кінорежисер і письменник О. Довженко це добре усвідомлював: «Ніхто не хотів учитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку, і студенти знали, що таке історія, що історія — це паспорт на загибель» (запис від 14. 04. 1942 р.). Можна тільки здогадуватися, як сталінська пропаганда вимучувала в науковців «правильну», ідеологічно вивірену історію... 

Надзвичайно проникливі роздуми про свій народ і про його історичну долю залишив О. Довженко на сторінках «Щоденника»: «Усе йде, усе минає. А невмирання наше довге українське, чи є воно життя, чи тільки кволе жалюгідне існування. Нас, кажуть, більше за добру європейську державу. Ми є, і нас немає. Де ми?» (запис від 03. 07. 1942 р.). 

У «Щоденнику» О. Довженко розмірковує над національними й загальнолюдськими проблемами, він поєднує особистісне, виражальне начало з публіцистикою. У багатьох творах митця, зокрема й у кіноповісті «Україна в огні», простежується публіцистичність. 

У «Щоденнику» автор періодично оперує пропагандистськими кліше (вірність ідеям радянської влади, дружба народів і под. ), і в них прочитується його щирість: «...тон, повний обурення та гніву, яким зі мною говорили, і ті звинувачення, які мені були пред’явлені Микитою Сергійовичем (Хрущовим. — Авт.), остаточно пригнобили й прибили мене… Я образив Богдана Хмельницького, я на-плював на класову боротьбу, я проповідую націоналізм і т. д. Я слухав Микиту Сергійовича й думав: не міг я і ніколи не зможу нічого заподіяти шкідливого Сталіну, уже хоча б через те, що зобов’язаний йому своїм життям… Я вісімнадцять років творив радянське комуністичне мистецтво, і глупо підозрівати мене у ворожих тенденціях» (запис від 28. 11. 1943 р.). Проте під прикриттям таких ідеологічних кліше О. Довженко сміливо порушує актуальні національні проблеми, переймається долею українського народу: «Я знаю: мене обвинувачуватимуть у націоналізмі, у християнстві та всепрощенстві, будуть судити за нехтування класової боротьби й ревізію виховання молоді, яка зараз героїчно б’ється на всіх грізних історичних фронтах... Я заступився за свій народ, що несе тяжкі втрати на війні... Україну знає лише той, хто був на ній, на її пожежах сьогодні, а не по газетах чи салютах обчислює її перемоги, втикаючи паперові прапорці в мертву географічну карту. Смутно мені».