Біографія, поетична творчість[ред. | ред. код]

Елла Євтушенко народилася в Києві в професорсько-музичній сім'ї. Батько Елли, Юхим Євтушенко, засновник і керівник диксиленду «Dixie Bubbles», мама — Лариса Остапенко — викладачка КНУКІМ.

Елла закінчила музичну школу по класу скрипки, з дитинства писала вірші. Перші значні досягнення Елли Євтушенко в поезії припадають на 2013 рік, коли на той момент 16-річна дівчина стала дипломанткою декількох знакових поетичних конкурсів для молодих поетів — тернопільського «Dictum»[1] та львівської «Молодої республіки поетів» (у наступні кілька років Елла також була постійною учасницею фінальної частини цього поетичного фестивалю[2]). Вже 2014 року Елла стала однією з хедлайнерок мистецького фестивалю «КобзарТ»[3].

2016 року одружується з українським поетом Богданом-Олегом Горобчуком.

Кілька разів (2015, 2016, 2019) стає лауреаткою одного з найпрестижніших конкурсів для молодих літераторів — конкурсу видавництва «Смолоскип».

Восени 2016 року в тернопільському видавництві "Крок" виходить дебютна збірка поезій "Lichtung"[4] (з ілюстраціями та післямовою Юлії Стахівської, післясловом Богдана-Олега Горобчука, передмовою Павла Коробчука і відгуком на обкладинці Петра Мідянки).

Елла Євтушенко перекладає поезію, художню прозу та нон-фікшн з французької та англійської мови[5]. Із березня 2019 року веде Telegram-канал про переклад і не тільки - "Елла в країні слів"[6].

«Drunk&Drowned»[ред. | ред. код]

В 2013 році Елла Євтушенко разом із друзями засновує гурт «Drunk&Drowned», остаточний склад якого стабілізувався вже навесні 2015 року, з приходом на місце барабанщика Павла Коробчука, також відомого українського поета. «Drunk&Drowned» — учасник багатьох українських фестивалів, зокрема гурт став хедлайнером житомирського фестивалю «АрТерапія», що відбувся влітку 2015 року, а 2016 року виступав на фестивалях "Ї" та "З країни в Україну". Сольні виступи гурту відбулися в клубах «Бочка», «Укроп»[7] та

на інших знакових сценах. Із кінця 2016 року гурт припинив діяльність.

Микола і телевізор[ред. | ред. код]

Влітку 2014 року Елла Євтушенко долучається до учасників гурту «Микола і телевізор» (Богдана-Олега Горобчука, Тараса Єфіменка та Олександра Уласенка), який з її появою перетворюється на повноцінний «пісенний проект».

Між серпнем 2014 року та листопадом 2015 року був записаний демо-матеріал для першого альбому гурту, дата випуску якого запланована на другу половину 2016 року. Перший концерт проекту відбувся у серпні 2015 року на розігріві гурту Drunk&Drowned[8]. Із січня 2016 року Микола і телевізор стає частим гостем ефірів у ЗМІ, доносячи свою естетичну позицію до ширших мас слухачів, аніж це було можливо досі, і аніж це дозволяли простори соцмереж (тим паче враховуючи той факт, що від виникнення гурту і до початку 2016 року офіційних сторінок проекту досі не створено). Так, коментуючи в ефірі Громадського радіо історію гурту, учасники пов'язали її початок з космосом. Для учасників гурту «космосом» було прагнення покоління їхніх батьків відірватися від реальності, піднестися над буденністю. «Наші пісні пронизані тонкою міфологією пізнього радянського періоду, коли радянська ідентичність не витримала атаку вестернізації. Це в жодному разі не ностальгія за Радянським Союзом, якого ми по суті і не застали свідомому віці, народившись в середині 80-х. Ми відчуваємо себе українцями. Але навіщо заперечувати все, що сталось?» — каже Богдан-Олег Горобчук[9]. Розповідаючи про історії виникнення окремих пісень, учасники проекту Микола і телевізор також наголосили на тому, що тексти — не надумані, вони мають цілком ясну концепцію, лише метафорично переосмислену. Елла Євтушеко: «Вуса» — пісня про вусатого українського космонавта з Херсонщини Віталія Жолобова. Тарас Єфіменко: А щодо «Orlando Baptista» — колись пан Курт Кобейн під час інтерв'ю розповідав про диск неіснуючої групи Orlando Baptista, і ми використали цей образ у пісні[10].

Учасники колективу пишуть студійний матеріал та демо-записи до другого альбому, активно презентують свою творчість, а також експериментують над англомовним та франкомовним матеріалом в рамках наразі безіменних бі-сайд проектів.

Елла Євтушенко. lichtung

«У віршах молодої киянки Елли Євтушенко відчутний той життєствердний ритм життя, який притаманний наймолодшій генерації новочасних українських поеток. Незважаючи на свій тривалий побут у мегаполісі, вона надзвичайно тонко й щемливо вловлює світобудобуву, найменша рослинка й комашинка в неї наповнена музикою, світлом, рухом. Маючи тверде опертя на модерні філософські течії, Елла Євтушенко зачаровує читача вишуканою й органічною літературною мовою, що перетікає в тонкі образи й метафори. Авторка не боїться експериментувати зі словом. Вона через десятиліття робить перегук з Йогансеном, Семенком, Тичиною. У неї легко поєднується класично-канонічна строфіка з вільним віршем. І все це сповнене музики,сонячних бризок,рвучкого вітру, легкості й стихії леткості та етеру…»

Петро Мідянка

Елла Євтушенко народилася в Києві. Навчається в КНУ ім. Шевченка на французькій філології та цікавиться функціями пунктуації та нелітерних знаків загалом у сучасній поезії. Фіналістка конкурсів «Молода Республіка Поетів» та «Dictum», лауреатка конкурсу видавництва «Смолоскип». Крім того, що пише поезію, перекладає з французької мови маловідомих в Україні поетів ХХ століття (Оділон-Жан Перьє, Шарль Жульє, Венера Курі-Гата). Вокалістка, а також спів- та просто автор текстів у трьох гуртах: рок-бенді Drunk&Drowned та електронних проектах «Микола і Телевізор» та ВІА «ОВВА».

*

Світло невпинної цікавості

Одна з основних мотивацій людини — природня цікавість…

Люди схожі на котів, які постійно щось винюхують носами, дістають лапами і вповзають тілами у, здавалося б, невлазні території…

Але прокручуються, вигинаються і мають те, до чого так прагнули…

Книжка Елли про це…

На початку ми занурюємося в мандрівку, перші вірші нас готують до чогось незвіданого, нового…

Ще в перших рядках своєї першої книжки вона закладає найпершу істину, яка триває впродовж людських життів…

Прямувати у світло…

Потім ми — пізнаємо…

Власне — досягаємо світла…

Ми досягаємо lichtung, самої назви збірки…

Тієї поляни, навколо якої і на якій знаходяться ці тексти-пізнання, вірші-осяяння, замальовки-прозрівання…

Бути у світлі…

І наприкінці Елла підказує нам, що, осягнувши світло після грузького черева блукань, важливо його пам’ятати…

Важливо — зберігати пам`ять про прочитане, про світло, яке є в цій книжці…

І для Елли, важливо, і для читача…

Знати світло…

Ще ледь зануришся у збірку, а вже до самого дочитування не покидають запахи дерев…

Те, як вони скриплять, те, як вони закутують тебе в спокій і вмиротворення…

Ступаєш у вірш, а чуєш, як хруськає гілка…

Всюди — берези, сосни…

Дім Елли там, де сосни…

«Час — це сосна, що іноді похитується»…

Якби не було дерев, ми не могли би зустріти світло, ми би не блукали в пошуках, ми б не змогли насолодитися промінням, ми би не знали, як його цінувати і навіщо…

Для мене кожен вірш Елли — це сосна…

Дім Елли там, де вірші…

А вся збірка — поляна…

Іноді Елла прочитує світ завдяки поезії…

Так, ніби досліджує чергове дерево у лісі, шурхоче долонями по корі…

Якби Елла не написала ту чи іншу строфу, то не було би й того чи іншого аспекту світобудови…

Цією книжкою вона закладає дуже сильні поетичні нейронні зв’язки у своїй голові…

Вони її не покинуть ніколи…

І не мають покинути читачів…

Елла володіє гарним вмінням — писати м’які образи, легкі на перший погляд…

Але це сильні поєднання, на яких можна застрягати уявою і психікою на довго…

З деяких образів можна робити інсталяції, перформанси, наукові дослідження…

«Сонце — брелок», «кокон спеки», «повернути години в годинник» чи «час висушує»…

Кайдани як колискова…

Ммм…

Якщо вона так пише у дев’ятнадцять, то де буде вона у двадцять п’ять?..

Бризки образів Елли місцями такі розхристані, такі неприборкані…

І так подобається стежити за становленням, ми насичуємося Еллиним пізнанням всесвіту…

А ще вона — маленька і знає безліч тварин…

Акули, комарі, лисиці, величезні молюзки…

Все величезне, бо Елла маленька, а світ треба пізнати, щоб вирости у його величину…

Він уже не губиться серед лісу…

Він стає над лісом, обличчям виростає вверх, до сонця…

Поляна тепер — над лісом…

Це як пам’ять поляни, як пам’ять світла, яке тебе виростило…

Деякі вірші — замальовки природи…

Це як малюнок обличчя Елли, або її приятеля, або незнайомця…

«У травах вібрує мільйон голосів» — це як розглядати кожну зморшку на обличчі свого давнього мудрого родича…

І нарешті — вивчити природу, зазубрити її…

Знайти своє світло серед інших цеглин…

Серед цієї боротьби з урбаном, втечі з міста…

І надалі, і назавжди усвідомлювати себе не спомином, не попелом…

А — світлом…

Життя —

це моторошно

боязко

радісно

красиво

Павло Коробчук

*

„Lichtung” — це нерівна подорож, з образними віражами та мініатюрними прірвами. Дуже часто цей світ справді може уміститися на невеличкому шматку простору, головне — щоб там було достатньо світла для проявлення усіх цих таких важливих для Елли, як для будь-якого поета чи поетки, речей і понять — життя, часу та любові.

Я не беруся критикувати цю збірку, тим паче, сприйнявши її „хмільну акварельність”, мені це вже по-справжньому і не вдасться. Натомість я вам дещо розкажу про неї.

Найперше — ніби набравши повітря на повні груди — авторка випробовує можливості своєї поетичної діафрагми, буквально — це проба голосу Елли Євтушенко, визначення свого тематично-образного діапазону, технічних можливостей як мови, так і поетики (і виявляє тут неабияку розмаїтість, зокрема й формальну), стилістичних варіацій. Вона то заводить нас у контральто бестіарію, то підіймає на хвилях (нео)романтизму, милується утопленими і дорогами, то береться до авангардної композиції, руйнуючи будь-яку попередню тональність.

Я не випадково вдалася до музичних порівнянь, це дуже акустична поезія, вона має вже впізнавану ритміку. Там, де, на мою думку, проглядає цілком передбачуваний „звуковий тупик”, поетка просто йде далі, дуже безпосередньо сполучаючи слова типу „мені — німб”.

По-друге, якщо вам близькі наскрізні образи, такі собі авторські візитки, за якими ви легко знайдете свого у величезній картотеці інших, то прошу собі запам’ятати, що Елла Євтушенко — це ліс і лис, вірніше, лис і сосна.;) Мудрий східний лис виводить вас на просвіт галявини серед сосен. Мовчіть і слухайте… Тут починається її екзистенційний праліс.

А третє, як завжди, найказковіше — невловиме — я хочу бути димом що зберігає пам`ять — каже авторка. І приручає час, так, ніби коли зробиш зникання та проминання мініатюрним, кишеньковим, то його можна буде краще роздивитися, його можна буде просто прожити.

Юля Стахівська

*

Ця збірка нагадує камерну, інтимну (в сенсі особистісного досвіду, і аж ніяк не в сенсі еротики) Одіссею гайдеґґерівським lichtung, «просвітом», тим невловимим не-часом, не-місцем і не-станом, переосмисленим Еллою по-своєму. Починаючи від входження у вимір інакшості, анти-буденності («нам по верхів’ях сосен іти шукати світанок») — і до повертання («дзвінкіші чуття й свідомість (послухай як ніч співає)»), збірка становить цілісну історію. Що трапляється на шляху її героїні? Якщо і повсякденність — то радикально естетизована, якщо і впізнавані культурні коди — то доречно вписані у мандрівку, ніби необхідний бестіарій. «І простір стає казковим», «час — це сосна…» — таких переосмислень, радикалізувань реальності у збірці вдосталь для того, щоби в них по-справжньому повірити — нехай ненадовго, нехай на той час, доки не перегорнута остання сторінка. Адже, як казав Мішель Фавріо, «Поетичне мовлення — не виняток і не відступ, а радикальне використання мови».

Богдан-Олег Горобчук

96 с.

Формат 120х165мм

Серпень 2016 року

Елла Євтушенко

21 рік

Проживає в Києві з народження

Поезія ніколи не буде масовим явищем, мистецтвом, яким цікавиться кожен другий

Я народилася в Києві. У мене творчі батьки-музиканти. Вперше написала вірш десь у 4-5 років. Усе дитинство і підлітковий вік я писала, але в певний момент, у 15 років, зрозуміла, що це не просто одна з моїх діяльностей, а щось серйозніше. Я хотіла вдосконалюватися у цьому, розвиватися. Тому почала ходити на різні заходи про сучасну поезію. У ШКОЛІ ЦЬОГО НЕ НАВЧАЮТЬ, АЛЕ ВАЖЛИВО В ЯКИЙСЬ МОМЕНТ ПРОШАРИТИ, ЩО Є СУЧАСНА ПОЕЗІЯ. Зрозуміти, що немає сенсу писати альбомну лірику 19 століття. Навіть у плані форми є певні тенденції. Я почала ходити на різні літвечори, щоб просто слухати молодих сучасних поетів. Ну і, звісно, знайомитися з ними, «вливатися» у цю тусовку. Так я дізналася про формат вільного мікрофона, почала публічно читати свої вірші.

 У віршах більше відображається місце, де я живу, до якого я прив’язана емоційно

ДЕСЬ КОЛИ МЕНІ БУЛО 15-16 РОКІВ, У ДВОРИКУ НА ГРУШЕВСЬКОГО ДІЯЛА МИСТЕЦЬКА ПЛАТФОРМА І ТАМ ЧАСТО ПРОВОДИЛИСЯ РІЗНІ ЧИТАННЯ. Там збиралася різноманітна тусовка: якісь маленькі дівчатка, типу мене і моєї подруги, які прийшли сюди лише вдруге, та Полунін, який приходив читати. Зараз є угруповання LitHUp – вони організовують не тільки вільний мікрофон, а й батли чи заходи, присвячені окремому поету. Є інші заходи у форматі вільного мікрофона, де участь чомусь платна. Взагалі, читати одне перед одним – це класно, але потім хочеться кудись рости. Наприклад, ті ж самі батли, про які я згадувала, мають журі, яке може дати якийсь адекватний відгук.

Далі я подавалася на різні конкурси – Молоду республіку поетів, Dictum. Коли я почала виходити в фінал, то зрозуміла, що я все ж щось можу. Конкурс – це якась легітимація того, що ти пишеш щось непогане. Коли я назбирала достатньо віршів, щоб податися на премію від видавництва «Смолоскип» – тоді й зрозуміла, що маю достатньо віршів, аби видати збірку. Після конкурсів йде момент, коли ти знайомишся з людьми, тебе вже знають як поетку, яка пише непогані вірші, тому запрошують десь почитати. Так усе і відбувається.

МІСТО

п'яні поети розгулюють Києвом і співають.

п'яні поети, свіжі подряпини, місяць принишклий.

п'яні поети, а поміж словами – бетонні сваїі телевишки.

ніч розквітає вогнями доріг і очей віконних.

скільки ти поглядом їх проводжаєш, жовтавих китиць, щоб на одне з оцих вікон й самому у себе вдома перетворитись?

спи, моє лагідне місто, під ковдрою із асфальту.

спи, розкидавши кінцівки натруджені пелюстково.

п’яні поети тобі заспівають грудним контральто

колискову.

ПОЕЗІЯ НІКОЛИ НЕ БУДЕ МАСОВИМ ЯВИЩЕМ, МИСТЕЦТВОМ, ЯКИМ ЦІКАВИТЬСЯ КОЖЕН ДРУГИЙ. Важко сказати, що буде вирішувати – реакція публіки на вірш чи як відгукується про тебе авторитетний поет. Мені, мабуть, важливіше якесь визнання у профільному середовищі, а не сто лайків під віршем – що, до речі, майже нереально.

Місто як простір відігравало велику роль раніше, коли я жила в самому Києві, на Троєщині. У мене є вірш про Київ – «спи, моє лагідне місто, під ковдрою із асфальту» – де місто, наче велике створіння, яке нас всіх приймає. Відколи я переїхала в село Чайки під Києвом, то дуже сильно змінився акцент на природу. У ВІРШАХ БІЛЬШЕ ВІДОБРАЖАЄТЬСЯ МІСЦЕ, ДЕ Я ЖИВУ, ДО ЯКОГО Я ПРИВ’ЯЗАНА ЕМОЦІЙНО. Місто може надихати, а може, й втомлювати. А ось щоб мене втомила природа, не можу собі такого уявити.