Запишіть в зошит:  

Дату уроку (див. на сторінці групи). Урок № 34. 

Тема уроку: Образи Івана і Марічки, як втілення романтичної ідеї незвищенності кохання

Михайло Коцюбинський повість "Тіні забутих предків" (1911).

Читаємо 2 уривки  повісті «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського. Про які події тут розповідається? 

ТІНІ ЗАБУТИХ ПРЕДКІВ (1911)

Повість (уривок)

Уривок 1.

Одного разу він покинув свої корови й подряпався на самий грунь (верх). Ледве помітною стежкою підіймався вище й вище, поміж густі зарослі блідої папороті, колючої ожини й малини. Легко перескакував з камінця на камінчик, перелазив через повалені дерева, продирався крізь гіллячки кущів. За ним підіймався з долини вічний шум річки, росли гори, і вже вставав на крайнебі блакитний привид Чорногори. Довгі плакучі трави крили тепер боки гори, дзвінки корів обзивались, як далеке зітхання, усе частіше попадалося велике каміння, що далі, на самім вершку, творило хаос поламаних скель, списаних лишаями, здушених у гадючих обіймах корінням смерек. Під ногами в Івана кождий камінь укривали рудаві мохи, грубі, м’які, шовкові. Теплі й ніжні, вони ховали в собі позолочену сонцем воду літніх дощів, м’яко вгинались та обіймали ногу, як пухова подушка. Кучерява зелень гогозів (брусниця) та афин (чорниця) запустила своє коріння в глибінь моху, а зверху сипнула росою червоних і синіх ягід.

Тут Іван сів одпочити.....

Уривок 2.

 ..... По горах, долами й верхами, тяглися святочно прибрані люди. Зелена отава царинок розцвіталася раптом, уздовж Черемошу плив різнобарвний потік, а десь високо, на чорному запиналі смерекових лісів, жаром горів під ранішнім сонцем червоний дашок гуцульського парасоля.

Незабаром Іван побачив стрічу ворожих родів.

Вони вже вертали з храму, тато був трохи напитий. Раптом на вузенькій дорозі, між скелею та Черемошем, зробився тиск. Вози, кінні й піші, чоловіки й жінки — спинились і збились у купу. У лютому ґвалті, що звіявсь одразу, як вихор, невідомо від чого, заблищали залізні бартки та заскакали перед самим обличчям. Як кремінь і криця, стялися роди — Гутенюки з Палійчуками, і перше ніж Іван устиг розібрати, про що їм ідеться, тато розмахнув бартку й ударив плазом комусь по чолі, з якого бризнула кров, залляла лице, сорочку та пишний кептар. Йойкнула челядь, кинулась одтягати, а вже людина з лицем червоним (...) тяла барткою ворога в голову, і похитнувся Іванів тато, як підтята смерека. Іван кинувся в бійку. Не пам’ятав, що робить. Щось підняло його. Але дорослі потолочили йому ноги, і він не міг протиснутися туди, де билися. Усе ще гарячий, роз’юшений злістю, він наскочив з розгону на маленьке дівча, що тряслося з жаху біля самого воза. Ага! Се, певно, Гутенюкова дівка! І, не думавши довго, ударив її в лице. Вона скривилася, притулила руками до грудей сорочку й почала тікати. Іван зловив її коло ріки, шарпнув за пазуху й роздер. Звідти впали на землю нові кісники, а дівчинка з криком кинулась їх захищати. Але він видер і кинув у воду. Тоді дівчинка, зігнута вся, подивилася на нього спідлоба якимсь глибоким зором чорних матових очей та спокійно сказала:

— Нічьо... У мене є другі... май ліпші.

Вона наче його потішала.

Здивований лагідним тоном, хлопець мовчав.

— Мені неня купила нову запаску... і постоли... (...).

Він усе ще не знав, що сказати.

— Я си обую файно та й буду дівка...

Тоді йому заздрісно стало.

— А я вже вмію грати в денцівку.

— Наш Федір зробив си таку файну флояру... та й як зайграє...

Іван надувся.

— Я вже щезника бачив.

Вона неймовірно подивилася на нього.

— А нащо ж ти б’єш си?

— А ти нащо коло воза стояла?

Вона подумала трохи, не знаючи, що відповісти, і почала шукать щось за пазухою.

Витягла врешті довгий цукерок.

— Ади!

Половину вкусила, а другу поважним, повним довір’я рухом подала йому.

— На!

Він завагався, але взяв.

Тепер вони вже сиділи рядочком, забувши про вереск бійки й сердитий шум річки, а вона оповідала йому, що зветься Марічка, що пасе вже дроб’єта (вівці), що якась Марцинова — сліпа на одно око — покрала в них борошно... і таке інше, обом цікаве, близьке й зрозуміле, а погляд її чорних матових очей м’яко поринав в Іванове серце...

Читаємо підручник. ст. 153-155.

Головні герої повісті — незвичайні, вони протиставлені обставинам та оточенню. Кохання Івана й Марічки зароджується на тлі споконвічної ворожнечі родів, родової помсти та протиставляється цій ворожнечі. Драматургія твору живиться енергією неоромантичних контрастів. Є тут ніжна й безпосередня у своїй природнопоетичній первозданності Марічка, і є приземленогруба Палагна.

Утративши Марічку, Іван на якийсь час опиняється в полоні Палагни, проте без Марічкимрії життя йому немає… Іван помирає, але у фіналі повісті знову (укотре в М. Коцюбинського!) тріумфує симфонія життя в час індивідуальної смерті. Так було й у новелах письменника «Цвіт яблуні», «На камені», «Хвала життю».

Життєхваленням завершив він і «Тіні забутих предків»: під час похорону Івана гуцули влаштовують танок. Цей гуцульський обряд, що став фінальною сценою повісті, письменник побачив у Криворівні.

З листа до О. Аплаксіної: «У селі потрапив на оригінальний обряд. Уночі померла десь стара жінка — і ось із далеких хат (тут хата від хати за кілька верст) зійшлися люди. На лаві під стіною лежить покійниця, горять перед нею свічі, а в хаті поставлено лавки, як у театрі, і на них сидить маса людей. Тут же, біля покійниці в сінях, зібралася повеселитися молодь. І яких тільки ігор не було! Сміх лунав безперервно, жарти, поцілунки, крик, а покійниця скорботно зімкнула вуста, і жевріють похоронним блиском свічі. І так цілу ніч…»

Річ не тільки в точному відтворенні обряду письменником — важливим є філософське наповнення цього обряду. Світосприймання гуцулів передбачало ставлення до життя як до самодостатньої цінності. У карпатських нотатках М. Коцюбинського є така фраза: «Хочу набутися». Митець записав її під час третього відвідання Криворівні, маючи намір продовжити «Тіні забутих предків». Проте смерть не дала йому можливості здійснити це бажання, але ця філософська фраза ввійшла в канву повісті, письменник уклав її в уста Палагни, дружини Івана.

Герої М. Коцюбинського наповнені ненаситною жадобою життя — найдивовижнішої загадки людини й усього живого. З’явився на світ — отже, маєш набутися в ньому, бо сенс і краса життя — у самому житті, його індивідуальній неповторності.

Неоромантичне життєхвалення й поетизація природи підсилені в «Тінях забутих предків» яскравими імпресіоністичними малюнками. Автор нерідко вдається до:

• мови метафор;

• несподіваного поєднання звукових і кольорових образів;

• принципу переважання враження над вираженням.

Що таке, наприклад, «зелений сміх», як не кольорова музика гір? М. Коцюбинський увесь час експериментує, шукає нові можливості слова — через метафору, персоніфікацію, несподівані контексти для епітетів, нюансування барв. «Гори міняли своє блакитне убрання на рожеві із золотом ризи»; «синє дихання гір»; «зелена кров гір» — ці й інші мікрообрази допомагають побачити світ у його первозданній чистоті й одухотвореності.

Філософський зміст. 

Багато хто з критиків уважав і вважає головним здобутком «Тіней забутих предків» докладне й достовірне змалювання життя та побуту гуцулів. Протилежну думку висловив Г. Хоткевич — сучасник М. Коцюбинського, відомий письменник та авторитетний знавець етнографії Гуцульщини. 

Г. Хоткевич наводить багато мовних та етнографічних неточностей у повісті. Заперечити критикові важко. Та все ж, очевидно, він не зовсім ураховує специфіку літератури: не копіювати реальне конкретне життя, а узагальнювати, моделювати, утілювати його в образах. 

Зрештою, найбільший здобуток М. Коцюбинського не в описі етнографічних тонкощів, а в уже згаданій хвалі життю й глибокій філософській проблематиці. 

• Удумливо перечитайте початок твору: історію безпричинного й безглуздого ворогування двох родів і химерного знайомства Івана й Марічки. Тут автор, як свого часу Т. Шевченко й І. Франко, осмислює проблему зла. Якщо ми на зло відповідаємо помстою, злом, то замикаємо його в коло, з якого немає виходу, зло тільки помножується. Єдина можливість розірвати це коло — простити ворогові, відповісти на зло добром. Саме так робить Марічка — і перетворює ворожнечу на справжню любов.

• Найсвітліші сторінки у творі ті, що присвячені розквіту почуття Івана й Марічки. Письменник переконує: щире, безоглядне кохання є самою сутністю життя, найвищим щастям, воно виявляє красу людини, надихає на творчість (гра Івана на флоярі, Маріччині співанки).

• Проте нерідко жорстока доля руйнує людське щастя, гармонію та повноту життя (випадкова смерть Марічки). І тоді ми мусимо вибирати між духовним і матеріальним. Утративши разом із Марічкою й духовну первину свого єства, Іван за якийсь час вирішує спробувати жити матеріальною гранню душі. Він заводить господарство, одружується з Палагною. Спочатку нова родина спромагається навіть на якусь видимість щастя. Однак незабаром Іван переконується, що так жити не може.

Літературознавці порізному оцінюють епілог повісті (сцену похорону Івана). Одні прочитують її оптимістично — як утвердження перемоги життя над смертю; інші — песимістично — як торжество матеріального, приземленопримітивного життя над піднесенодуховним (як і в новелі «На камені»).

Оригінальний барвистий світ Гуцульщини, що постав зі сторінок «Тіней забутих предків», вразив геніального кінорежисера С. Параджанова.

Про те, як С. Параджанов знімав «Тіні забутих предків», дивіться у відеоматеріалі.