30.09.2022 р.

Кадри підприємства і продуктивність праці

Під персоналом підприємства розуміється сукупність найнятих працівників різних професійно-кваліфікаційних груп, зайнятих на підприємстві відповідно до штатного розкладу, а також працюючі власники організації, які одержують на підприємстві (фірмі) заробітну плату.

Слід розрізняти поняття "кадри", "персонал", "робоча сила", "трудові ресурси" і "трудовий потенціал".

Під кадрами розуміється основний (штатний, постійний), як правило, кваліфікований склад працівників підприємства.

Поняття "персонал" більш містке, воно включає весь особовий склад тих, хто працює на підприємстві, а саме:

o працівників облікового складу;

o осіб, прийнятих на роботу за сумісництвом з інших підприємств;

o осіб, які виконують роботи за договорами цивільно-правового характеру.

Між поняттями "робоча сила", "трудові ресурси" і "трудовий потенціал" є взаємозв'язок і взаємозалежність. Робоча сила є сукупністю фізичних і розумових здібностей людини, які вона використовує в процесі трудової діяльності для виробництва матеріальних благ та послуг.

 Трудові ресурси підприємства характеризують його потенційну робочу силу, і виражаються в чисельності працездатних працівників, які володіють сукупністю фізичних, розумових та духовних здібностей. В процесі трудової діяльності з виробництва матеріальних благ і послуг витрачаються фізичні та розумові здібності працівників і трудові ресурси перетворюються на робочу силу.

Трудовий потенціал - це конкретні працівники, ефективність використання яких в трудовому процесі відома.

Відмінність поняття "трудовий потенціал" від понять "робоча сила" і "трудові ресурси" полягає в тому, що трудовий потенціал - це персоніфікована робоча сила, яка володіє своїми індивідуальними якісними характеристиками. Трудовий потенціал організації (працівника) не є величиною постійною (навіть при постійній чисельності працівників підприємства), він безперервно змінюється.

Поняття "трудовий потенціал" нерідко ототожнюється з поняттями "людські ресурси", "людський капітал" у зв'язку з усвідомленням значущості людини в суспільному виробництві, його активній ролі в економіці, визнанні економічної доцільності капіталовкладень у формування, використання і розвиток працівників. Людський капітал підприємства (фірми) є головним ресурсом кожного підприємства, від якості й ефективності використання якого залежить якість продукції, ефективність роботи підприємства, його конкурентоспроможність.

Склад і кількісні співвідношення окремих категорій та груп працівників підприємства характеризують структуру персоналу. Персонал підприємства, безпосередньо пов'язаний з процесом виробництва продукції (послуг), тобто зайнятий основною виробничою діяльністю називається промислово-виробничим персоналом. До нього належать усі працівники основних, допоміжних, підсобних і обслуговуючих цехів; науково-дослідних, конструкторських, технологічних організацій та лабораторій, які перебувають на балансі підприємства; заводоуправління зі всіма відділами й службами, а також служб, зайнятих капітальним та поточним ремонтом обладнання й транспортних засобів підприємства.

Працівники торгівлі та громадського харчування, житлового господарства, медичних і оздоровчих установ, навчальних закладів і курсів, а також установ дошкільного виховання та культури, які перебувають на балансі підприємства, належать до непромислового персоналу підприємства.

Рис.1. Класифікація персоналу

Працівники промислово-виробничого персоналу поділяються на дві основні групи - робітники і службовці. Робітники діляться на основні й допоміжні. В групі службовців виділяють такі категорії тих, хто працює:

керівники - особи, наділені повноваженнями ухвалювати управлінські рішення й організовувати їх виконання. Вони поділяються на лінійних, таких, що очолюють відносно відособлені господарські системи, і функціональних, таких, що очолюють функціональні відділи або служби;

спеціалісти - працівники, зайняті інженерно-технічними, економічними, бухгалтерськими, юридичними й іншими аналогічними видами діяльності;

службовці - працівники, які здійснюють підготовку й оформлення документів, облік і контроль, господарське обслуговування та діловодство (агенти, касири, контролери, діловоди, обліковці, креслярі тощо).

Персонал підприємства поділяється за професіями, спеціальностями та рівнем кваліфікації. Професія - це особливий вид трудової діяльності, яка потребує певних теоретичних знань і практичних навичок, а спеціальність - вид діяльності в межах професії, який має специфічні особливості, додаткові спеціальні знання і навички.

Кваліфікація характеризує ступінь оволодіння працівниками тією або іншою професією або спеціальністю і відображається в кваліфікаційних (тарифних) розрядах та категоріях, які їм привласнюються залежно від теоретичної й практичної підготовки. Тарифні розряди, категорії - це одночасно і показники, які характеризують ступінь складності робіт. Докладний опис посад кожної категорії та вимог до них міститься в Тарифно-кваліфікаційному довіднику посад керівників, спеціалістів службовців, що охоплює тільки осіб, які працюють за наймом. Загальноукраїнський класифікатор містить інформацію про всіх зайнятих на ринку праці.

На зміну професійно-кваліфікаційного складу та структури персоналу підприємств впливають такі фактори:

— зростання попиту на кваліфіковану робочу силу, що пов'язано зі швидкими темпами оновлення продукції, ускладненням технологічних процесів тощо;

— перерозподіл працівників зі сфери промислового та сільськогосподарського виробництва у сферу побутового обслуговування населення, торгівлі, інформаційну сферу;

— досить висока частка зайнятих ручною та некваліфікованою працею, що пов'язано із сповільненням темпів технічного переоснащення підприємств;

— включення до складу трудових ресурсів працівників з більш високим освітнім рівнем, ніж ті, які вибувають за межі працездатного віку;

— неврахування системою освіти сучасних вимог і потреб у кваліфікованій робочій силі, що породжує невідповідність між реальним попитом підприємств у кадрах та їх пропозицією на ринку праці.

Продуктивність праці характеризує ефективність, результативність витрат праці й визначається кількістю продукції, виробленої в одиницю робочого часу, або витратами праці на одиницю виробленої продукції, або виконаних робіт.

Всі методи визначення продуктивності праці поділяються на визначення прямих та обернених показників.

До прямих показників належить виробіток продукції, безпосередньо продуктивність праці. Продуктивність праці, в свою чергу, визначається в натуральних, вартісних і нормативних показниках.

До обернених показників належить трудомісткість, що поділяється на планову, фактичну і нормативну.

Загальний виробіток продукції — це кількість продукції, що випустило підприємство за розрахунковий період. Але для докладного економічного аналізу ефективності діяльності підприємства слід визначити, скільки виробила продукції окремо взята людина, яку кількість продукції виготовлено за одиницю часу і скільки продукції за певний період виготовляє одиниця устаткування. Таким чином, цікаво визначити саме продуктивність індивідуальної праці.

1) Визначення продуктивності праці в натуральних показниках.

• Показник, що характеризує продуктивність окремо взятого робітника:

q=Q\Pср.об

де Q — кількість випущеної продукції в натуральних одиницях по підприємству або його структурному підрозділу;

Pср.об — середньооблікова чисельність працюючих на цьому підприємстві;

• Показник, що характеризує кількість продукції, яку випускає одиниця устаткування за певний проміжок часу:

q=Q\Aоб

де Аоб – облікова кількість устаткування, питома вага якого на цьому підприємстві найбільша (основне устаткування). Такий показник має ще другу назву: технологічна продуктивність, яка зазначається в технічному паспорті основного виробничого фонду.

• Показник, що характеризує, скільки продукції можна виготовити за одиницю часу по підприємству:

q=Q\T

де Т — час, витрачений на виготовлення всього обсягу продукції.

Визначення продуктивності праці в натуральних показниках є найбільш вірогідним методом, але він має обмежене застосування, оскільки не дає можливості зіставити продуктивність різного устаткування і по різних видах робіт, виконаних в неоднакових умовах, а також у цілому по підприємству. Щоб позбутися цього недоліку, застосовують інший метод.

2) Визначення продуктивності праці у вартісних показниках:

q= BП\Pср.об

q= ВП\ Аоб

q= ВП\ Т

де ВП — кількість випущеної підприємством продукції (загальний обсяг виконаних робіт) у вартісних одиницях.

Така продуктивність праці дає змогу узагальнити в одному показнику продуктивність праці при виконанні різних робіт та виготовленні різноманітної продукції. Але цей показник має один суттєвий недолік, пов'язаний з тим, що підвищення продуктивності праці залежить від збільшення валового доходу підприємства, одним із шляхів збільшення якого є зростання витрат виробництва, а це дає можливість використовувати на виготовлення продукції дорожчі сировину та матеріали, не збільшуючи віддачу виробництва. Щоб уникнути цього недоліку, можна застосовувати третій метод.

3) Визначення продуктивності праці у нормативних одиницях. При нормативному методі обсяг виробництва вимірюється і визначається в нормативному робочому часі.

Цей метод також недосконалий через свою відносність. Він не дає уявлення про абсолютний рівень продуктивності праці людини, бригади, виробничого підрозділу тощо. Однак метод дістає поширення за рахунок більш інтенсивного впровадження типових проектів з одночасною розробкою укрупнених калькуляцій витрат праці на виробництво одиниці готової продукції.

До обернених показників продуктивності праці належать показники трудомісткості продукції, що визначається витратами робочого часу на одиницю продукції чи на конкретний комплекс робіт.

Контрольні запитання

1. Що розуміють під персоналом підприємства?

2. Що означає термін «кадри»?

3. Що таке робоча сила?

4. Дайте визначення трудовому персоналу?

5. Хто належить до промислово-виробничого персоналу?

6. Хто належить до непромислового персоналу?

7. Дайте визначення термінів:

- керівникки

- спеціалісти

- службовці

8. Що таке професія, спеціальність, кваліфікація?

9. Які фактори впливають на  зміну професійно-кваліфікаційного складу та структури персоналу підприємств?

10.  Що таке продуктивність праці?

11. Які показники належать до прямих?

12. Які показники належать до обернених?

13. Як визначити продуктивність праці в натуральних показниках?

14. Як визначити продуктивність праці у вартісних показниках?

Фінансові результати діяльності підприємства

Урок 8.1. Поняття про фінансові результати діяльності. Сутність і формування прибутку

У виробничо-фінансовій діяльності суб'єктів господарювання бере участь велика кількість взаємопов'язаних організаційних, трудових, матеріальних і фінансових факторів. Мета кожного суб'єкта господарювання — якомога ефективніше використати ці фактори.

Ефективність використання факторів виробництва, зрештою, виявляється у фінансових результатах діяльності суб'єктів господарювання.

Економічний підсумок виробничої діяльності суб'єктів господарювання, що виражається у вартісній (грошовій) формі, є фінансовими результатами.

Фінансові результати діяльності підприємств характеризуються такими економічними показниками, як валовий і чистий дохід, прибуток. Розглянемо зміст цих показників як економічних категорій і загальний порядок розрахунку.

Вироблена суб'єктами господарювання валова продукція включає вартість спожитих засобів виробництва і новостворену живою працею вартість — валовий дохід. "Валовий дохід, — писав К. Маркс, — це та частина вартості та вимірювана його частина валового продукту, яка залишається за вирахуванням частини вартості та вимірюваної його частини всього виробленого продукту, який відшкодовує вкладений у виробництво і спожитий у ньому постійний капітал". Отже, валовий дохід — це частина вартості валової продукції за вирахуванням матеріально-грошових витрат, крім тих, що використані на оплату праці.

Однак К. Маркс зазначав, що "валовий виторг чи валовий продукт є весь відтворений продукт". Отже, у виторгу від продажу продукції та послуг у масштабі всього народного господарства виражена вартість валового продукту, який розподіляється на фонд відшкодування спожитих засобів виробництва та новостворену вартість, тобто валовий дохід.

Валовий дохід є узагальнюючим показником, який характеризує результати діяльності підприємств. Його розмір залежить від обсягу виробленої продукції та використаних на її виробництво матеріально-грошових ресурсів, крім тих, що використовуються на оплату праці.

Основними факторами підвищення валового доходу є збільшення обсягу виробництва продукції та зниження матеріально-грошових витрат.

Валовий дохід, створюваний на підприємстві, є джерелом оплати праці працівників сфери матеріального виробництва і накопичень, однією з форм яких є чистий дохід.

Чистий дохід — це частина вартості продукту, яка залишається після відшкодування витрат живої і уречевленої праці. К. Маркс зазначав: "Чистий же дохід є додаткова вартість, отже — додатковий продукт, який залишається за вирахуванням заробітної плати...". Таким чином, чистий дохід є додатковим продуктом, тобто це валовий дохід за вирахуванням коштів на оплату праці.

Чистий дохід, який створюється на підприємстві, поділяється на дві частини. Одна з них вилучається в дохід бюджету через механізм цін, друга залишається на підприємстві й визначається як різниця між вартістю продукції та витратами на її виробництво. Ця частина чистого доходу є чистим доходом підприємства.

Чистий дохід підприємства, у свою чергу, складається з реалізованого чистого доходу і чистого доходу, який залишається в залишках продукції, призначеної для внутрішньогосподарського використання.

Чистий дохід у залишках продукції, яка використовується на внутрішньогосподарські потреби, визначається як різниця між вартістю продукції за цінами реалізації та її собівартістю.

Реалізований чистий дохід розраховується за проданою продукцією і тому тотожний прибутку підприємства, отриманого від продажу продукції.

Отже, прибуток — це частина чистого доходу, одна з його форм.

За розміром прибуток від продажу продукції, хоч і тотожний реалізованому чистому доходу, однак менший від чистого доходу підприємства на суму, що залишається в залишках продукції, використаної на внутрішньогосподарські потреби.

Прибуток є основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності підприємств. Підприємство здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою отримання відповідного результату.

Прибуток — це та частина додаткової вартості продукту, що реалізується підприємством, яка залишається після покриття витрат виробництва.

Рис.1. Сутність прибутку

Прибуток характеризує дохідність підприємства, окупність вкладених витрат і використаного майна в результаті здійснення відповідних заходів. Сума отриманого прибутку — це показник, який характеризує результативність діяльності підприємства, тобто є фінансовим результатом його підприємницької діяльності.

Прибуток виконує ряд функцій:

Рис.2.Функції прибутку

Оціночна функція передбачає використання прибутку підприємства як оцінного показника, що характеризує ефект його господарської діяльності. Використання цієї функції повною мірою можливе тільки в умовах ринкової економіки, яка передбачає свободу встановлення цін, свободу вибору постачальника і покупця.

Зміст розподільчої функції полягає в тому, що підприємство розподіляє прибуток, отриманий в результаті фінансово-господарської діяльності на дві частини:

- частина, яка акумулюється в бюджетах у вигляді податку на прибуток;

- частина, яка залишається в розпорядженні підприємства.

Розподільча функція передбачає, що прибуток є джерелом ресурсів державного і місцевого бюджетів для розвитку невиробничої сфери і покриття управлінських витрат, забезпечує державні, інвестиційні, виробничі, науково-технічні і соціальні програми.

Стимулююча функція розглядає прибуток як джерело формування різних фондів стимулювання:

- фонду заохочення;

- фонду виробничого розвитку;

- фонду соціального розвитку;

- фонду виплати дивідендів;

- пайового фонду;

- благодійного фонду тощо.

Відтворювальна функція передбачає, що прибуток служить джерелом розширеного відтворення основних і оборотних фондів підприємства.

Прибуток є якісним показником, тому що в його розмірі відображена зміна обсягу товарообігу, дохід підприємства, рівень використання ресурсів, величина витрат обігу. Таким чином, прибуток синтезує в собі всі сторони діяльності підприємства. Для оцінки величини прибутку в залежності від виконуваних ним функцій слід розглянути різні його види відповідно до класифікаційних ознак:

1. Залежно від виду діяльності, виділяють:

- прибуток від цільової діяльності - це прибуток, отриманий в результаті реалізації товарів (надання платних послуг);

- прибуток від інших видів діяльності - це прибуток від невиробничої діяльності, тобто транспортної, посередницької тощо;

- прибуток від реалізації майна - це прибуток від продажу основних фондів, нематеріальних активів;

- прибуток від позареалізаційних операцій - це прибуток від інвестиційної діяльності, надання майна в оренду, пайової участі в інших підприємствах тощо.

Обсяг прибутку за кожним видом діяльності формується як сальдо доходів та витрат на її проведення.

2. Залежно від порядку визначення розрізняють:

- балансовий прибуток - це прибуток, який характеризує кінцевий результат проведення всіх видів діяльності. Обсяг балансового прибутку визначається за даними бухгалтерського обліку;

- оподатковуваний прибуток - це обсяг прибутку, який визначається як різниця між валовими доходами та валовими витратами підприємства-платника податку на прибуток;

- чистий прибуток - це прибуток, що залишається в розпорядженні підприємства після сплати податку на прибуток та інших податків, обов'язкових платежів і зборів, сплачуваних за рахунок прибутку.

3. Залежно від методики оцінки виділяють:

- номінальний прибуток - це фактично отримана величина прибутку;

- реальний прибуток - це номінальний прибуток, перерахований з огляду на інфляцію.

4. Залежно від мети визначення розрізняють:

- бухгалтерський прибуток - це прибуток, який відповідає балансовому;

- економічний прибуток - це прибуток, який є різницею між виручкою від реалізації та всіма витратами підприємства, в тому числі витратами втрачених можливостей.

Витратами втрачених можливостей прийнято вважати витрати на споживання будь-якого ресурсу, визначені з точки зору використання його не найкращим альтернативним способом.

5. Залежно від розмірів підприємства розрізняють:

- мінімальний прибуток - це прибуток, розмір якого після сплати податків задовольняє власників підприємства відповідно до встановленого мінімального рівня рентабельності на вкладений капітал, тобто кількісно мінімальний рівень рентабельності відповідає рівню середньої потенційної ставки банків по депозитах;

- цільовий прибуток - це прибуток, який визначає цільову функцію діяльності підприємства і залежить від обраної стратегії. Він може бути нормальним, тобто відповідати нормі прибутку на вкладений капітал чи необхідним, тобто відповідати потребам підприємства в коштах на виробничий і соціальний розвиток;

- максимальний прибуток - це прибуток, який підприємство отримує при такому обсязі діяльності, коли граничні доходи дорівнюють граничним витратам, тобто граничні доходи і витрати ростуть відповідно до зростання обсягів виробництва.

При однаковій величині доходів в різні періоди підприємство може мати різний розмір прибутку, що пояснюється неоднаковими витратами обігу, які, в свою чергу, формуються під впливом таких факторів, як:

- обсяг товарообігу;

- номенклатура та асортимент товарів, послуг;

- рівень продуктивності праці на підприємстві;

- ступінь використання ресурсів;

- структура капіталу.

Контрольні запитання

1. Що є фінансовим результатом діяльності підприємства?

2. Якими показниками характеризуються фінансові результати?

3. Що таке валовий дохід?

4. Дайте визначення чистого доходу.

5. Які складові включає чистий дохід?

6. Що таке прибуток?

7. Які функції виконує прибуток?

8. Дайте характеристику оціночній функції прибутку.

9. У чому суть розподільчої функції прибутку?

10. У чому полягає стимулююча функція прибутку?

11. Охарактеризуйте відтворювальну функцію прибутку.

12. Які види прибутку Вам відомі?

23.09.2022 р.

Виробничі фонди підприємства

Основні фонди підприємства: поняття, класифікація, структура.

Основні фонди – це засоби праці, які беруть участь у виробничому процесі більше 1 року (від дати введення в експлуатацію), зберігаючи при цьому свою натурально-речовинну форму, а їх вартість переноситься на вартість виготовленої продукції поступово, шляхом амортизаційних відрахувань.

Виробничі фонди поділяються на основні і оборотні.

В промисловості ОФ складають приблизно 80 %, в національному багатстві країни – приблизно 60 %.

За участю у виробничому процесі ОФ поділяються на основні виробничі і основні невиробничі фонди.

Основні виробничі фонди – це ті, які беруть безпосередню участь у виробничому процесі. Вони поділяються на активні (безпосередньо беруть участь у виробничому процесі, завдяки чому забезпечується належний обсяг і якість продукції – машини, обладнання, транспортні засоби) і пасивні (створюють умови для здійснення процесу виробництва – будівлі, споруди). Проте віднесення об’єктів до активної чи пасивної частини залежить від специфіки галузі.

Так, для машинобудування машини і обладнання – активна частина. У нафтодобувній промисловості активною частиною є споруди (наприклад, свердловини).

Основні невиробничі фонди – це фонди, які знаходяться на балансі підприємства і призначені для обслуговування працівників.

Основні засоби класифікують за наступними ознаками:

1. За ознакою належності: власні, орендовані;

2. За натурально-речовими ознаками: будови, споруди, передаточне обладнання, машини і обладнання, транспортні засоби, вимірювальні і регулюючі прилади та ін.

3. За використанням: діючі, недіючі, запасні.

4. За роллю у виробництві продукції:

– активні – безпосередньо впливають на предмет праці (машини, механізми, виробниче обладнання);

– пасивні – забезпечують нормальне функціонування виробничого процесу (будівлі та споруди виробничого призначення).

Облік і оцінка необоротних активів здійснюється в натуральній і вартісній грошовій формах. Оцінка матеріальних необоротних активів в натуральних показниках використовується для розрахунку виробничих потужностей, складання балансів обладнання, для визначення рівня його використання і т.д. Вихідними документами при цьому є паспорти робочих місць, устаткування підприємств в цілому. Вартісна оцінка необоротних засобів здійснюється за первісною вартістю або переоціненою вартістю.

Первісна вартість – це фактична сума коштів, витрачених на придбання (або створення) та введення в дію необоротних активів.

До первісної вартості необоротних активів включаютьтакі витрати:

- ціна придбання ОФ;

- витрати на встановлення, монтаж, налагодження основних засобів;

- реєстраційні збори, державне мито та інші платежі, пов’язані з придбанням прав на об’єкт ОФ;

- витрати на доставку основних засобів;

- інші (ввізне мито, непрямі податки, страхування ризиків тощо).

Витрати на сплату відсотків за користування кредитом не включаються до первісної вартості необоротних активів, придбаних або створених повністю чи частково за рахунок позикового капіталу.

Справедливою вартістю необоротних активів є їх ринкова вартість, визначена експертами або фахівцями підприємства. Первісною вартістю необоротних активів, що віднесені до статутного капіталу підприємства, є погоджена засновниками (учасниками) підприємства їх справедлива вартість.

Наприклад, підприємство А отримало від підприємства Б патент на винахід в обмін на акції підприємства А. Вартість патенту – 10000 грн., номінальна вартість 1 акції – 0,25 грн., ринкова – 1 грн. за акцію. Виходячи з цього, первісна вартість придбаного патенту – 40 000 грн.

Первісна вартість безоплатно отриманих основних засобів дорівнює справедливій вартості на дату отримання.

Наприклад, підприємство безоплатно отримало тару, залишкова вартість становить 32 000 грн. Ринкова вартість тари з урахуванням зносу оцінюється в сумі 11300 грн. Витрати підприємства на перевезення цієї тари – 600 грн. Справедлива вартість тари дорівнює:

11 300 грн. + 600 грн. = 11 900 грн.

Після надходження необоротних активів підприємство може мати витрати, пов’язані з їх експлуатацією або поліпшенням їх стану.

Балансова – вартість на початок розрахункового року, за якою ОФ обліковуються на балансі підприємства. Містить витрати, пов’язані з поліпшенням стану основних засобів за рахунок:

- впровадження більш ефективного технологічного процесу;

- ремонт, реконструкція тощо.

Ліквідаційна вартість – це сума коштів або вартість інших активів, яку підприємство очікує отримати від продажу (ліквідації) об’єкта після закінчення терміну його експлуатації за вирахуванням витрат, пов’язаних із продажем (ліквідацією).

Амортизована – вартість спрацювання ОФ.

В ам = В перв – В лікв

Залишкова – вартість ОФ, ще не перенесена на вартість виготовленої продукції.

В зал = В перв – В зносу

Відновлена – вартість відтворення в сучасних умовах точної копії ОФ з використанням аналогічних матеріалів та збереженням усіх експлуатаційних параметрів.

Співвідношення окремих груп основних фондів (ОФ) становить їх структуру. Поліпшення структури основних виробничих фондів, насамперед підвищення частки активної їх частини, сприяє зростанню виробництва, зниженню собівартості продукції, збільшенню грошових нагромаджень підприємства.

Розрізняють галузеву, вікову і технологічну структуру ОФ.

Галузева структура характеризується співвідношенням питомої ваги ОФ різних галузей до загальної вартості ОФ в промисловості.

Вікова структура – це співвідношення різних вікових груп ОФ в їх загальній вартості.

Технологічна структура показує співвідношення між активною і пасивною частинами основних засобів.

Рис. 1. Фактори, що впливають на структуру основних фондів

В процесі використання ОФ зношуються. В економіці розрізняють фізичний (матеріальний) і моральний (економічний) знос.

Фізичний знос – це втрата ОФ технічних властивостей та характеристик в результаті експлуатації, атмосферних впливів, умов збереження.

Моральний знос – знецінення вартості ОФ до настання повного фізичного спрацювання під впливом НТП.

Є два види морального зносу:

•1-го роду – спричиняє НТП, що проявляється в підвищенні продуктивності праці в галузях, які виготовляють основні засоби.

•2-го роду – це втрата ОФ частини їх вартості в результаті появи сучасних, більш продуктивних ОФ, кращої організації виробництва. Його можна усунути шляхом модернізації.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення основних фондів.

2. Що належить до основних виробничих фондів?

3. Що належить до основних невиробничих фондів?

4. За якими ознаками класифікують ОФ?

5. Які витрати включають до первісної вартості ОФ?

6. Що означає справедлива вартість ОФ?

7. Дайте визначення балансової вартості ОФ.

8. Як визначити амортизовану і залишкову вартість ОФ?

9. Що називають структурою ОФ?

10. Дайте визначення галузевої, вікової і технологічної структури ОФ.

11. Які фактори впливають на структуру виробничих ОФ?

12. Що таке фізичний знос ОФ?

13. Що таке моральний знос ОФ?

14. Які два види морального зносу Ви знаєте?

Задача.

 Середньорічна вартість основних фондів (Фср) становить 1 240 869 грн. Вартість виробленої за рік продукції (Вп) – 27 569 854 грн. На підприємстві працює (Ч) 870 чол.

Розрахуйте показники фондомісткості та фондоозброєності.

16.09.2022 р.

Підприємство як суб’єкт господарювання

Порядок створення, реорганізації і ліквідації підприємств.

У середньому зміна організаційної структури підприємства відбувається кожні 3-5 років залежно від того, у якій життєвій фазі розвитку перебуває підприємство:

Життєві фази підприємства

Фаза

Зміст

Народження. Створення підприємства

Рівень розвитку - мінімальний; визначення головної мети; криза стилю керівництва - керівництво однією людиною; основне завдання - вихід на ринок; організація праці - задоволення потреб.

Дитинство. Становлення підприємства

Рівень розвитку - низький; головна мета - короткочасний прибуток і прискорений ріст; виживання за рахунок міцного керівництва; основне завдання - захоплення й утримання частини ринку; організація праці - планування прибутку, ріст оплати праці.

Юність. Формування підприємства

Рівень розвитку - середній; головна мета - систематичний, збалансований ріст і формування індивідуального іміджу, ефект керівництва за рахунок делегування повноважень; основне завдання - ріст усіх сфер діяльності; завоювання ринку, врахування різноманітних інтересів; організація праці - поділ і кооперація; премія - за індивідуальний результат.

Зрілість. Стабілізація підприємства

Рівень розвитку - високий; головна мета - збереження досягнутих результатів. В області управління ефект досягається за рахунок координації дій; основне завдання - забезпечення стабільності; організація праці - вільний режим роботи, участь у прибутках.

Старість. Виживання підприємства

Рівень розвитку - вищий, початок процесу старіння підприємства; головна мета - забезпечення виживання по всіх функціях; ріст - за рахунок колективізму; головне завдання - омолодження; організація праці - впровадження наукових методів, нових технологій, колективне стимулювання.

Реорганізація представляє собою повну або часткову заміну власників корпоративних прав підприємства, зміну організаційно-правової форми організації бізнесу, ліквідацію окремих структурних підрозділів або створення на базі одного підприємства кількох, наслідком чого є передача або прийняття його майна, коштів, прав та обов’язків правонаступником.

Рішення, пов’язані з реорганізацією підприємства відносяться до сфери стратегічного менеджменту. Основними причинами здійснення реорганізації діючого підприємства є:

· суттєве розширення діяльності підприємства та його розмірів;

· згортання діяльності підприємства;

· необхідність проведення фінансової санації;

· необхідність зміни повноти відповідальності власників за зобов’язаннями підприємства;

· диверсифікація напрямків діяльності;

· податкові мотиви;

· необхідність збільшення власного капіталу (покриття потреби в капіталі та підвищення рівня кредитоспроможності підприємства).

Форма майбутньої реорганізації підприємства визначається насамперед причинами та мотивами, що спонукають власників та керівництво підприємства до реорганізації. Розрізняють наступні напрямки реорганізації:

· укрупнення діючого підприємства. Може відбуватись шляхом злиття, приєднання, поглинання.

· подрібнення діючого підприємства. Відбувається шляхом поділу підприємства або виділення окремого підрозділу.

· перетворення підприємства. У цьому разі зміни розмірів підприємства не передбачаються.

Основними мотивами, що стимулюють господарюючих суб’єктів до укрупнення можуть бути наступні:

· ефект синергізму. Синергізм – це явище, за якого загальний результат процесу перевищує суму окремих ефектів, що входять до цього результату. Якщо реорганізація спрямована на отримання ефекту синергізму, вартість підприємства після реорганізації буде перевищувати сумарну вартість окремих підприємств, що мала місце до реорганізації. Ефект синергізму зумовлюється: економією на витратах, що має місце при збільшенні масштабів виробництва; економією фінансових ресурсів; збільшенням частки на ринку;

· прагнення заволодіти ліцензіями, патентами, ноу-хау, які належать іншому підприємству;

· отримання надійного постачальника факторів виробництва (сировини, комплектуючих, енергоресурсів тощо);

· зменшення ступеня ризику при виході на нові ринки збуту та їх розширенні;

· зменшення кількості конкурентів. Придбання аналогічних підприємств галузі дає змогу підприємству розширити межі своєї діяльності та зменшити інтенсивність конкуренції;

· зменшення податкових платежів. Прибуткове підприємство може придбати інше, збиткове, підприємство з цілями зменшення прибутку, що підлягає оподаткуванню;

· придбання активів за ціною, яка нижче за їх справедливу вартість;

· диверсифікація активів та діяльності з метою зменшення ризиків та підвищення потенціалу прибутковості діяльності підприємства;

· попередження захоплення підприємства крупними корпоративними «хижаками» та збереження контролю над підприємством;

· особисті мотиви вищої ланки керівництва, чий авторитет та престиж підвищується зі збільшенням розмірів підприємства, яким вони керують.

Розрізняють такі види укрупнення (злиття, приєднання, поглинання): горизонтальне, вертикальне та діагональне.

· Горизонтальне укрупнення представляє собою об’єднання двох або більше підприємств, які виробляють однаковий тип продукції або надають однакові послуги, виконують однакові роботи.

· Вертикальне укрупнення являє собою об’єднання одного підприємства з його постачальником сировини або споживачем продукції.

· Діагональне укрупнення представляє собою об’єднання підприємств різних галузей та видів діяльності. Воно здійснюється з метою диверсифікації діяльності.

В сучасній практиці господарювання традиційно під злиттям розуміють припинення діяльності двох або кількох підприємств як юридичних осіб та передачу належних їм майнових прав та зобов’язань до правонаступника, який створюється в результаті злиття. Бухгалтерські баланси таких підприємств консолідуються.

Під приєднанням розуміють припинення діяльності одного підприємства як юридичної особи та передачу належних йому майнових прав та зобов’язань до іншого підприємства (правонаступника).

Таким чином, головна різниця між злиттям та приєднанням полягає в тому, що у випадку злиття підприємств всі майнові права та обов’язки кількох юридичних осіб концентруються на балансі одного новоствореного підприємства, а у випадку приєднання – на балансі вже діючого на момент прийняття рішення про приєднання підприємства.

Певні цілі реорганізації, такі як диверсифікація діяльності, вихід на нові ринки, одержання доступу до ресурсів, створення концернів, холдингів тощо можна досягти не тільки на основі приєднання або злиття підприємств, а й в результаті придбання великого пакету корпоративних прав іншого суб’єкта господарювання (поглинання). Операції поглинання інших суб’єктів господарювання в економічній літературі носить назву аквізиції.

Подрібнення підприємства (поділ, виділення) здійснюється, як правило, в таких випадках:

1. Якщо у підприємства поряд з прибутковими секторами діяльності є значна кількість збиткових виробництв. Метою подрібнення в цьому разі є виділення підрозділів, які санаційно спроможні для проведення їх фінансового оздоровлення. Структурні ж підрозділи, які не підлягають санації, залишаються в організаційній структурі підприємства, яке з часом оголошується банкрутом.

2. Якщо у підприємств високий рівень диверсифікації сфер діяльності і до них (різних ділянок виробництв) виявляють інтерес кілька інвесторів. Тож, у результаті подрібнення кожен з інвесторів може вкласти кошти в ту сферу, яка його найбільше приваблює, не обтяжуючи себе при цьому непрофільними виробничими структурами.

3. При проведенні передприватизаційної підготовки державних підприємств з метою підвищення їх інвестиційної привабливості.

4. За рішенням антимонопольних органів, якщо підприємства зловживають монопольним становищем на ринку (може бути прийнято рішення про примусовий поділ монопольного утворення).

5. З метою створення інтегрованих корпоративних структур (концернів, холдингів), наприклад у результаті виділення з материнської компанії дочірніх підприємств.

Даний напрям реорганізації дає можливість сконцентруватися на окремих стратегічних сферах діяльності підприємства.

Розрізняють дві основні форми подрібнення підприємства: поділ та виділення.

Поділ — це спосіб реорганізації, за якого одна юридична особа припиняє свою діяльність, а на її базі створюється кілька нових підприємств, оформлених у вигляді самостійних юридичних осіб. У разі поділу підприємства до нових підприємств, які виникли в результаті цього поділу, переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права та обов’язки (активи і пасиви) реорганізованого підприємства.

Згідно із Господарським кодексом України підприємство може бути створене в результаті виділення зі складу діючого підприємства одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об’єднань за рішенням їх трудових колективів, за згодою власників або уповноваженого ними органу. При виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права та обов’язки реорганізованого підприємства.

Перетворення — це спосіб реорганізації, який передбачає зміну форми власності або організаційно-правової форми юридичної особи без припинення господарської діяльності підприємства. При перетворенні одного підприємства в інше до підприємства, яке щойно виникло, переходять усі майнові права та обов’язки колишнього підприємства.

Проведення реорганізації підприємства здійснюється за рішенням власників, а у деяких випадках — за рішенням власників та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства: за рішенням суду або господарського суду.

Перед здійсненням реорганізації проводиться поглиблений аналіз фінансово-господарського стану підприємств, що потребують реорганізації, та оцінюється їх ринкова вартість. Як правило, під час реорганізації підприємств «виводяться з тіні» їхні приховані резерви. Це зумовлено необхідністю одержати реальну оцінку вартості таких підприємств з метою встановлення правильних пропорцій обміну корпоративних прав підприємств, які виступають правопопередниками на корпоративні права правонаступників.

Основним документом, який складається під час реорганізації підприємств, є передавальний або роздільний баланс (передавальний складається у разі злиття чи приєднання підприємств, роздільний — при поділі чи виділенні).

Реорганізація підприємств здійснюється на підставі прийнятого власниками відповідного рішення. Рішення оформлюється у вигляді угоди про умови проведення реорганізації (плану реорганізації). Даний документ регламентує такі питання:

· призначення комісії для проведення реорганізації у складі представників підприємств, що реорганізуються;

· повний перелік та обсяг активів і пасивів підприємств, що реорганізуються, які підлягають прийманню-передачі в обмін на корпоративні права правонаступника, а також строки та порядок оформлення такої передачі;

· перелік документів фінансового та інших видів обліку, незакінчених діловодством справ, бланків суворої звітності, архівів чи описів архівів, що підлягають прийманню-передачі, а також строки передачі;

· пропорції (коефіцієнти) обміну корпоративних прав реорганізованих підприємств на корпоративні права підприємств, які є їх правонаступниками, а також суми можливих доплат (чи компенсацій);

· строки обміну акцій (свідоцтв про внесення вкладу до статутного капіталу) акціонерів (учасників) підприємства, що реорганізується, на акції (свідоцтва про внесення вкладу до статутного капіталу) акціонерів (учасників) підприємства-правонаступника, порядок продажу акцій (часток) акціонерами (учасниками) та інші організаційні питання, пов’язані з формуванням статутного капіталу;

· права, які надаватимуться підприємством-правонаступником власникам корпоративних прав, інших цінних паперів та спеціальних прав, емітованих підприємствами, що припиняють свою діяльність у результаті реорганізації;

· економіко-правові наслідки реорганізаційних заходів для працівників підприємств, що реорганізуються.

Ліквідація підприємств.

Суб'єкт господарювання ліквідується:

- за ініціативою осіб, зазначених у частині першій цієї статті;

- у зв'язку із закінченням строку,  на який він створювався, чи у разі досягнення мети, заради якої його було створено;

- у разі визнання його в установленому порядку банкрутом,  крім випадків, передбачених законом;

- у разі  скасування  його  державної  реєстрації  у  випадках, передбачених законом.

Загальний порядок ліквідації суб'єкта господарювання:

1. Ліквідація суб'єкта господарювання здійснюється ліквідаційною комісією,  яка  утворюється  власником  (власниками) майна   суб'єкта   господарювання   чи  його  (їх)  представниками (органами),  або іншим органом,  визначеним  законом. Ліквідацію

суб'єкта  господарювання  може  бути  також  покладено  на   орган

управління суб'єкта, що ліквідується.

2. Орган   (особа),   який  прийняв  рішення  про  ліквідацію суб'єкта господарювання,  встановлює порядок  та  визначає  строки проведення   ліквідації,   а   також  строк  для  заяви  претензій кредиторами,  що не  може  бути  меншим,  ніж  два  місяці  з  дня оголошення про ліквідацію.

3. Ліквідаційна  комісія  або  інший  орган,  який  проводить ліквідацію  суб'єкта  господарювання,  вміщує в друкованих органах відповідно  до  закону  повідомлення  про  його  ліквідацію та про порядок  і  строки  заяви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів  повідомляє персонально у письмовій формі у встановлені законом строки.

4. Одночасно  ліквідаційна  комісія вживає необхідних заходів щодо  стягнення  дебіторської заборгованості суб'єкта господарювання,  який ліквідується, та виявлення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них  про  ліквідацію  суб'єкта господарювання.

5. Ліквідаційна   комісія   оцінює   наявне   майно  суб'єкта господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредиторами, складає  ліквідаційний  баланс  та подає його власнику або органу, який призначив  ліквідаційну  комісію.  Достовірність  та  повнота

ліквідаційного  балансу  повинні  бути  перевірені у встановленому законодавством порядку з обов'язковою перевіркою органом державної податкової   служби,   у   якому   перебуває   на  обліку  суб'єкт господарювання.

Банкрутство підприємств.

У  разі нездатності суб'єкта підприємництва після настання встановленого строку  виконати  свої  грошові  зобов'язання  перед іншими  особами,  територіальною  громадою  або державою інакше як через відновлення його  платоспроможності  цей  суб'єкт  (боржник) визнається неспроможним.

Нездатність боржника відновити свою  платоспроможність  та задовольнити  визнані  судом  вимоги  кредиторів  інакше  як через застосування визначеної судом ліквідаційної  процедури  вважається банкрутством.

У разі  якщо  до  одного  боржника  мають  грошові  вимоги одночасно   два   або  більше кредиторів,  вони  утворюють  збори (комітет) кредиторів відповідно до вимог закону.

Заходи щодо запобігання банкрутству суб'єктів підприємництва:

Ø Власники  майна  державного  (комунального) або приватного підприємства,  засновники (учасники) суб'єкта  підприємництва,  що виявився  неплатоспроможним  боржником,  кредитори та інші особи в межах заходів  щодо  запобігання  банкрутству  вказаного  суб'єкта можуть подати йому фінансову допомогу в розмірі,  достатньому для погашення   його   зобов'язань   перед   кредиторами, включаючи зобов'язання щодо сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), та  відновлення   платоспроможності   цього   суб'єкта   (досудова санація).

Ø Подання   фінансової  допомоги  боржнику  передбачає  його обов'язок взяти на себе відповідні зобов'язання перед особами, які подали допомогу, в порядку, встановленому законом.

Ø Досудова  санація  державних  підприємств  здійснюється за рахунок бюджетних коштів,  обсяг яких встановлюється  законом  про Державний  бюджет  України.  Умови  проведення досудової  санації державних  підприємств  за  рахунок  інших   джерел   фінансування погоджуються з органом,  наділеним господарською компетенцією щодо боржника, у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Процедури, що застосовуються до неплатоспроможного боржника:

- розпорядження майном боржника;

- мирова угода;

- санація (відновлення платоспроможності) боржника;

- ліквідація банкрута.

З  метою  врегулювання  заборгованості  неплатоспроможного боржника використовуються  майнові  активи,  які  належать йому на підставі речових та зобов'язальних  прав,  а  також  права  інтелектуальної власності.

До  складу  ліквідаційної  маси  включаються також майнові активи осіб, які відповідають за зобов'язаннями неплатоспроможного боржника відповідно до закону або установчих документів боржника.

У випадках, передбачених законом, суб'єкт підприємництва - боржник, його засновники (учасники),  власник майна,  а також інші особи несуть  юридичну   відповідальність   за   порушення   вимог законодавства   про  банкрутство,  зокрема  фіктивне  банкрутство, приховування банкрутства або умисне доведення до банкрутства.

Фіктивним   банкрутством  визнається  завідомо  неправдива заява суб'єкта підприємництва до  суду  про  нездатність  виконати зобов'язання  перед  кредиторами  та  державою.  Встановивши  факт фіктивного банкрутства, тобто фактичну платоспроможність боржника, суд   відмовляє   боржникові  у  задоволенні  заяви  про  визнання банкрутом і застосовує санкції, передбачені законом.

Умисним банкрутством визнається стійка неплатоспроможність суб'єкта підприємництва, викликана цілеспрямованими діями власника майна або посадової особи суб'єкта підприємництва, якщо це завдало істотної  матеріальної  шкоди інтересам держави,  суспільства  або інтересам кредиторів, що охороняються законом.

Приховування банкрутства,  фіктивне банкрутство або умисне доведення  до  банкрутства,  а також неправомірні дії у процедурах неплатоспроможності,  пов'язані з розпорядженням майном  боржника, що завдали істотної шкоди інтересам кредиторів та держави, тягнуть за собою кримінальну відповідальність винних  осіб  відповідно  до закону.

Контрольні запитання

1. Назвіть та охарактеризуйте життєві фази підприємства.

2. Що таке реорганізація підприємства та які її причини?

3. Які напрямки реорганізації Вам відомі?

4. Які існують види укрупнення підприємства?

5. Що означають злиття і приєднання підприємств?

6. У яких випадках здійснюють подрібнення підприємства?

7. Охарактеризуйте дві основні форми подрібнення підприємства – поділ та виділення.

8. Яким чином здійснюється ліквідація підприємства?

9. Коли підприємство вважається банкрутом?

10. Які процедури застосовують до неплатоспроможного боржника?

02.09.2022р. -05.09.2022 р.

"Основи галузевої структури економіки країни"

Національна економіка або господарство країни - це економічно й організаційно єдина система взаємопов'язаних галузей і сфер діяльності людей, яким властива відповідна пропорційність, взаємообумовлене розміщення на території, обмеженій державними кордонами.

Для вивчення національної економіки і вибору механізмів її регулювання національну економіку треба певним чином структурувати, тобто виділити її окремі підсистеми та елементи.

Залежно від напряму аналізу економічних явищ найпоширенішими типами структурування економіки є структура факторів відтворення, галузева структура, структура економіки в розрізі її великих секторів, структура внутрішніх і зовнішніх зв'язків, регіональна структура, структура виробництва й споживання тощо.

Визначальна роль у структурній характеристиці економіки належить її галузевій структурі. роль галузевий структура україна

Національна економіка країни є цілісним організмом. Вона об'єднує взаємопов'язану систему галузей, видів виробництв і територіальних комплексів. У цій системі органічно взаємодіють галузі матеріального виробництва (промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт, зв'язок тощо) і галузі нематеріального виробництва (освіта, охорона здоров'я, культура).

У макроекономічних дослідженнях як основу для галузевої структури нерідко використовують поняття „сектор економіки”. Сектор економіки - це сукупність інституціональних одиниць - резидентів, які мають подібні економічні цілі, функції та поведінку. [6, c. 60]

Згідно з системою національних рахунків, рекомендованою ООН у 1993 р., економіка поділяється на п'ять секторів:

нефінансових корпорацій (об'єднує корпорації, зайняті ринковим виробництвом);

фінансових корпорацій (охоплює інституціональні одиниці, зайняті фінансовим посередництвом);

державних установ (являє собою сукупність юридичних осіб, зайнятих неринковим виробництвом);

домашніх господарств (включає, здебільшого, споживаючі одиниці);

некомерційних організацій (об'єднує організації, що обслуговують домашні господарства, надаючи їм неринкові послуги). [6, c. 61]

У складі сектора нефінансових корпорацій виділяють три групи галузей:

1. пов'язані з видобуванням ресурсів (первинний сектор);

2. зайняті переробкою цих ресурсів і випуском готової продукції (вторинний сектор);

3. сфера послуг у широкому розумінні (третинний сектор). [6, c.61]

Міжгалузевими генералізованими структурними підрозділами промисловості є:

1. паливно-енергетичний комплекс (паливна промисловість і електроенергетика);

2. машинобудівний;

3. комплекс галузей, які виробляють сировину й матеріали (хіміко-лісовий комплекс, чорна і кольорова металургія, промисловість будівельних матеріалів);

4. галузі, які виробляють предмети споживання (легка та харчова промисловості). [9, c. 148]

Рівень освоєння території України відносно високий. Економіка України охоплює всі ланки суспільного виробництва, розподілу та обміну на всій території. Вона має складну, досить диференційовану й диверсифіковану структуру. Для неї характерні: переважання важкої індустрії; недостатній розвиток галузей і виробництва товарів народного споживання; наявність галузей і виробництв, що забезпечують науково-технічний прогрес і розширення та поглиблення внутрішньо і міжгалузевих виробничих зв'язків. [9, c.125]

Однак переважна орієнтація на розвиток важкої індустрії в Україні деформувала структуру всієї економіки, тому в перспективі потрібні рішучі структурні зміни на користь прискореного розвитку виробництва товарів народного споживання, що сприятиме не лише розвитку легкої і харчової промисловості, а й активному залученню машинобудівного та оборонного комплексів до випуску товарів народного споживання.

На галузеву структуру економіки України впливають різні економічні та природні чинники, в тому числі наявний рівень розвитку продуктивних сил, темпи зростання (занепаду) виробництва, рівень забезпечення сировинними та паливно-енергетичними ресурсами, інтенсивність реалізації досягнень науки й техніки, міжнародний поділ праці, економічна інтеграція.

Функціонування та вдосконалення господарства України пов'язані з раціональним використанням природних, матеріальних і трудових ресурсів, забезпеченням відповідних пропорцій у межах галузей, регіонів, всього господарства, переведенням економіки на інтенсивний шлях розвитку, підвищенням ріння суспільного виробництва, охороною навколишнього середовища.

Структура промислового комплексу:

1. Важка промисловість:

· машинобудівний комплекс,

· металургійний комплекс,

· хімічно-лісовий комплекс,

· промисловість будівельних матеріалів,

· паливно-енергетичний комплекс.

2. Легка промисловість.

3. Харчова промисловість. [9, c. 129]

Агропромисловий комплекс України - складна виробничо-економічна система, яка становить групу технологічно й економічно взаємопов'язаних галузей сільського господарства, промисловості та інфраструктури. В АПК є три основні сфери:

1) забезпечує сільське господарство різним устаткуванням і засобами виробництва;

2) власне сільське господарство;

3) заготівля, зберігання і переробка сільськогосподарської продукції. [9, c. 128]

Сфера послуг - це діяльність суб'єктів, яка не набуває матеріально-речової форми і задовольняє певні потреби замовників - особисті, колективні. Послуги є результатом різнорідної діяльності, що здійснюється виробником на замовлення будь-яких споживачів (окремих громадян підприємств, організацій, підприємців), і, як правило, веде до зміни стану одиниць, які споживають ці послуги. Специфіка послуг як продукції полягає в тому, що послуги не накопичуються, не транспортуються, не існують окремо від виробників, тобто вони споживаються, в основному, в момент їх надання. [10, c. 319]

У II половині XX ст. структурний трансформаційний процес набув нових якісних рис і став невід'ємною частиною світового цивілізаційного прогресу. Досвід розвинутих країн показав, що високий рівень споживання на індустріальній основі досягається непомірно дорогою ціною: розтратою земельних ресурсів; нераціональним використанням людського потенціалу; порушенням рівноваги між діяльністю людини та природним середовищем. За цих умов структурна перебудова покликана сприяти створенню засад нової постіндустріальної цивілізації, найсуттєвішими ознаками якої є:

1) перехід до нового технологічного способу виробництва і нового типу економічного зростання;

2) гуманізація і соціалізація економіки;

3) наявність різних форм власності та економічних укладів, еволюція економічних відносин та інститутів;

4) посилення інтеграційних процесів. [3, c. 49]

Аналіз перспективного розвитку галузей економіки України та можливі шляхи покращення їх функціонування.

До пріоритетних галузей промисловості на даному етапі її розвитку в Україні можна віднести:

у машинобудуванні - виробництво авіаційної та ракетно-космічної техніки, суднобудування, енергетичне і сільгоспмашинобудування, окремі виробництва електронної техніки і засобів зв'язку;

у металургійній промисловості - виробництво тонкого автомобільного листа, високоміцних труб, водо- і газопровідних труб з покриттям, алюмінієвої фольги і губчастого титану, сталевих канатів і арматури;

у хімічній і нафтохімічній - виробництво мінеральних добрив і хімічних засобів захисту рослин, синтетичного корду, полімерів та виробів з них, магнітних стрічок і рентгенівської плівки на лавсановій основі, товарів побутової хімії, автомобільних шин і гумових технічних виробів;

у деревообробній промисловості - виробництво фанери, картону, спеціальних видів паперу, деревностружкових та деревноволокнистих плит, меблів;

у промисловості будівельних матеріалів - виробництво високоякісного скла, крейди, фракційного щебеню, тонких облицювальних плит з граніту та бруківки сучасного дизайну;

у легкій промисловості - поглиблена переробка льону і хмелю, швейне і трикотажне виробництва. [3, c. 54]

Аграрний сектор України має величезний потенціал, але за браком відповідних економічних та інституційних умов не може його використати.

Для подальшого розвитку аграрного сектору та підвищення його конкурентоспро- можності в умовах реалізації нової аграрної політики на ринкових засадах особливе значення має розбудова інфраструктури із залученням іноземних інвестицій, великих приватних капіталовкладень.

Для створення сучасного конкурентоспроможного сільськогосподарського виробництва в Україні суттєве значення має формування інноваційної культури в країні, механізму її втілення на практиці. Осередком її формування в агропромисловому комплексі України могли б стати сільськогосподарські технополіси, створені принаймні по одному в кожному з регіонів нашої країни. Вони дозволять децентралізувати аграрний науково-технічний потенціал, стануть регіональними осередками технологічного розвитку, які об'єднають в науково-виробничий моноліт аграрні заклади освіти різних рівнів, науково-дослідні інститути і станції, підприємства різних форм власності з виробництва та переробки сільськогосподарської продукції і сировини. [13]

Необхідно створити також систему фінансового обслуговування аграрного сектора (спеціальні аграрні банки, фермерські каси взаємодопомоги), розбудувати інфраструктуру і правовий механізм для формування реальних іпотечних відносин.

Слід розробити оптимальну і реальну програму державної підтримки АПК із системою спеціальних економіко-правових, фінансових і адміністративних заходів, які дозволили б, зокрема, оперативно вирішувати питання доцільності підтримки тих чи інших галузей сільськогосподарської продукції, планувати або програмувати, як це має місце в інших країнах, агропромислове виробництво та структурні перетворення в ньому з урахуванням як національних, та і міжнародних аспектів.

Зусилля держави повинні концентруватись на сприянні розвитку і збільшенні обсягів продукції аграрного виробництва, перетворенні АПК у високоефективний, конкурентоспроможний сектор економіки. У цьому зв'язку необхідно прискорити проведення робіт по формуванню і гармонізації національної бази стандартів якості та безпеки продуктів харчування до вимог країн - членів ЄС. Тож потрібні докорінні зміни в аграрній політиці, а це - основа для більш оптимістичних варіантів розвитку агропромислового виробництва.

Головна проблема будівельної галузі України є формування позабюджетних інвестицій. На сьогоднішній день існує кілька можливих способів залучення ресурсів для кредитування будівництва і придбання житла. Джерелами цих ресурсів зокрема можуть виступати: населення, яке потребує поліпшення житлових умов; підприємства, що бажають вирішити житлові проблеми своїх співробітників; державні органи керування і місцеві адміністрації; фінансові інвестори.

Одним із видів фінансового забезпечення житлового будівництва може стати довгострокове кредитування, або іпотека. Іпотека - це застава землі та нерухомого майна для отримання в банку довгострокового кредиту. Сьогодні іпотека є найпоширенішим видом фінансових операцій у розвинутих країнах. Вкладання коштів в іпотечне кредитування будівництва житла можна віднести до найліквідніших банківських активів.

У сфері послуг найбільш перспективними є телекомунікаційна та транспортні галузі. Щоб галузь телекомунікацій України дійсно вийшла на належний рівень конкурентоспроможності, необхідно вирішити наступні завдання:

1. Підвищити технологічний рівень галузі.

2. Усунути монополію на ринку.

3. Створити належне законодавче підгрунтя функціонування галузі.

4. Підвищити рівень телефонізації по всій території країни.

5. Створити сприятливий інвестиційний клімат для залучення іноземних інвестицій у галузь.

6. Виділяти належні кошти на наукові дослідження всередині галузі.

Найбільш розвинений на сьогоднішній день є залізничний вид транспорту. Фактично зараз відбувається покращення стану залізничного транспорту, оновлення основних засобів, а саме ремонт колій, вокзалів, закупівля нових локомотивів. Але поки що все це йде в досить обмежених масштабах та торкається лише ключових напрямків. Для більш широкого оновлення потрібно знайти вільні кошти. Це можуть бути іноземні або вітчизняні інвестиції або кошти вивільнені з структури самої залізниці. [5, c. 42]

Проаналізувавши наявний стан галузевої структури України ми можемо зробити наступні висновки:

1. Галузева структура економіки України є застаріла, неефективна, не відповідає сучасним ринковим стандартам. Така структура нездатна забезпечити економічну стабільність в державі, нездатна створити умови для подальшого розвитку економіки та економічного зростання.

2. Зростання питомої ваги енерго- та матеріаломістких, а також екологічно небезпечних виробництв призводить до забруднення навколишнього середовища.

3. Втручання держави в процеси структурної перебудови не приносять бажаних результатів, немає чіткої структурної політики уряду.

4. Переважна більшість інвестицій направляється в промисловість, тоді як решта галузей національної економіки залишаються поза увагою інвесторів.

5. Жоден з пріоритетів національної економіки не має достатніх інвестицій для його реалізації.

6. Реалізація більшості з пріоритетів розрахована на 10-15 років. Чисті прибутки за сприятливих умов можливі лише через 5-7 років, а до того часу національна економіка має якось розв'язувати проблему внутрішнього споживчого ринку.

Тому нині першочергове завдання - подолати несприятливі тенденції, глибоку структурну кризу економіки України, надати економіці належного динамізму. Насамперед йдеться про глибокі структурні зміни та нову інвестиційну політику. Інвестиційну політику відносно окремих галузей слід здійснювати так, щоб масштаби капітального будівництва відповідали потужностям, матеріальним і трудовим ресурсам. Суть нових змін - у перенесенні центра ваги з кількісних показників на якість і ефективність, з проміжних - на кінцеві результати, з розширення виробничих фондів - на оновлення їх, нарощування паливно-енергетичних ресурсів, поліпшення використання їх, прискорений розвиток наукоємних галузей, виробничої та соціальної інфраструктури.

На стратегічних напрямах розвитку економіки слід розробляти і здійснювати комплексні програми, більш динамічно розвивати галузі, що визначають науково-технічний прогрес, забеспечують широкий економічний ефект і розв`язання соціальних завдань.

Взаємодія всіх галузей економіки України зумовлена кардинальною зміною структурної та інвестиційної політики щодо галузей, що передбачає: рішучу орієнтацію виробничих капітальних вкладень на реконструкцію і технічне переоснащення підриємств, що в кілька разів ефективніше, ніж будівництво нових, концентрацію капітальних вкладень на основних напрямах, здатних швидко забезпечити економічний ефект, визначення пропорцій у використанні капітальних вкладень з тим, щоб забезпечити соціальну орієнтацію економіки, пропорційний і збалансований розвиток різних галузей. Слід посилити залежність між обсягом ресурсів, що спрямовуються на соціальний розвиток областей і окремих регіонів, і результатами діяльності підприємств, розташованих на їхній території.

Все це сприятиме великим структурним змінам в економіці України, значному збільшенню наукоємних виробництв, машинобудування і хімії, зниженню частки видобувних і сировинних галузей, однак при цьому збільшиться значущисть глибокої комплексної переробки сировини. Галузева структура народного господарства матиме динамічніший, стійкіший характер, повніше задовольнятиме потреби суспільства.